Смерть і безсмертя

Філософські школи і течії XX ст. міцно пов’язували смерть з поняттям часу (як продемонстрував М. Гайдеггер). Однак про це детально говорили й письменники. «Memento топ» — визначний вислів, вважав Л.

Л. Толстой боявся смерті. Вона — йогц постійна душевна і духовна му­ка, яку він хоче подолати міркуваннями про високе і піднесене. Через це страх смерті для нього є усвідомленням гріха. Чим більше живе людина ду­ховним життям, тим менш страшною є для неї смерть. Якщо ж людина жи­ве тільки одним духовним життям, то смерть взагалі не страшна для неї. Смерть для такої людини — тільки звільнення духа від тіла%\ Той не живе, хто боїться смерті. Можна стверджувати, шо тут поставлена екзис­тенціальна проблема — дійсного і недійсного буття.

Подолати страх смерті можна підготовкою до неї. А підготовка одна - добре життяі Чим краще життя, тим менш страшна смерть і тим легша во­на. У певному смислі смерть є благо, оскільки вона легко звільняє від всіх труднощів і бідувань. Тому ті, хто не вірить у безсмертя, повинні її бажати. Ті ж, хто вірить у безсмертя, тим більше повинні були б її бажати. Але ті та другі не хочуть її, оскільки, вмираючи люди страждають. Тільки страждан­ня утримує людей від смерті^. Необхідно постійно пам'ятати, що життя є неперервним наближенням до смерті, і тому життя може бути благом тільки тоді, коли смерть не уявляється злом.

Смерть виступає в різних іпостасях, серед яких найголовніші — це зни­щення життя, хвилини або години вмирання.

Пам'ять про смерть — це постійне нагадування про справи, які повин­на зробити людина в цьому житті. Потрібно вибирати ті справи, які найбільш потрібні. Смерть має те важливе позитивне значення, що змушує людину постійно замислюватися над справою виховання душі, яка є най­головнішим у людини. Смерть — останній критерій. При кожному вирішенні питання: поступати так чи інакше? — потрібно запитати себе: як би ти вчинив, якби знав, що ти помреш ввечері, і при тому ніколи ніхто не дізнається про те, як ти вчинив^. Отже, смерть вчить людей вмінню закінчувати свої справи, вона є кроком у нашому безперервному розвитку. Поза всім, смерть є щастям для людини, яка помирає: вона перестає бути смертною. Справа людини живої — не жахатися смерті. Той, хто вміє жи­ти, зуміє і померти^?. Л. Толстой втішає думками, заснованими на натур­філософській тезі, що все в світі нікуди не зникає, і тому приводить слова Цицерона'. «Останній день несе нам не знищення, а тільки переміну». Адже якщо життя благо — то благо і смерть, оскільки складає необхідну умову життя.

Головна турбота кожного мислителя, «обтяженого» екзистенціальною тривогою перед неминучістю смерті, — перевести її унікальність, її трагічність, рівною за своїм масштабом космічній катастрофі, у звичайну подію. Тому констатується факт: смерть є переміною або зникненням предмета свідомості; тілесна смерть знищує те, що з'єднує тіло, — знищує свідомість тимчасового життя; але це трапляється з нами постійно і кож­ного дня, коли ми засинаємо.

Однак міркування як такі мало коли заспокоюють людину. Навпаки, породжують нескінченну кількість інших проблем. Тут і криється основна суперечність: неможливість вирішити ці причини через кінечність життя. Жити хочеться не тільки із-за того, що життя прекрасне, а і тому, що хо­четься його нескінченно перетворювати, хочеться ще «попрацювати». Нескінченність матеріально-предметного світу створює той жаль, ту неза­доволеність, невисловленість, неповноту, яка й породжує небажання прийняття смерті як кінечності своїх творчих планів та дій. Тому зрозуміле постійне прагнення відокремити життя від смерті, показати їх не­сумісність. Життя прагне бути «впертим у бутті» (А.Ф. Аміель). Мабуть, че­рез це людину ніколи не залишає примарна надія, котра «затьмарює» ро­зум і змушує сумніватися у правильності нашого знання про неминучість смерті.

Однак справа в тому, що смерть для людини — це те, що відбувається з усіма, тільки не з нею. їй видається, що це буде колись, десь у далекому майбутньому, і тоді життя витрачається на безліч непотрібних справ. Лю­дина забуває про смерть, вона живе так, неначебто буде жити принаймні тисячу років. Про це говорить Л. Толстой: «Якби ми пам'ятали про те, що ми помремо, все наше життя одержало б зовсім інше призначення. Люди­на, знаючи, що вона помре через півгодини, не буде робити ні пустого, ні глупого, ні, головне, поганого в ці півгодини. Але півстоліття, які, може бути, відокремлюють тебе від смерті, невже не те ж саме, що півгодини? Перед смертю і перед теперішнім часу немає»89. Звичайно, для конкретної людини час, — це не просто психологічна або фізична категорія, а простір, в якому вона повинна відтворити свою життєдіяльність.

Любов до життя — це розуміння своєї причетності ДО ЧОГОСЬ ВИЩОГО, чим тільки тілесне існування. «Твар божа одухотвориться», — говорить С. Трубецькой. У рідкі моменти виявлення в собі божественного, тобто людського, при виході в сферу природно-справжнього, одухотворюючись, людина здобуває безпосередню інтуїцію предметності в її «металогічній цілісності і суцільності» (С. Франк). У цій ситуації втрачає силу евристич­ний метод, який вчить не думати, а міркувати, що, як не дивно, не ак­тивізує, а атрофує мисленнєві здібності. Істина є те, що не помічає наша технократизована історія. Йдеться про любов до життя і про її виявлення. У Ф. Достоєвського його Іван Карамазов повідомляє: «Жити хочеться, і я живу, хоча б всупереч логіці. Нехай я не вірю в порядок речей, але дороги­ми є для мене клейкі листочки, що розпускаються весною, дорогим є го­лубе небо, дорога інша людина, яку і не знаєш, за що любиш, дорогим є подвиг людський, в який давно вже, може бути, перестав вірити, а все ж таки, за старою пам'ятью, шануєш його серцем». Ось що «прив'язує» до життя.

Людина могутня, смілива, але пасує перед смертю, яка оголює межу са­моствердження, неминучу граничність сущого. М. Цветаева розрізняла: «Кат той, хто дарує смерть, а не позбавляє життя». Чи не все одно? Резуль­тат же один. Однак ні, не один. Має місце нерівнозначний рух до обме­ження або необмеження метафізичного стану. В одному випадку життя припиняється як натуралістичне явище, в іншому — життя продовжується як явище історико-культурне. Справа у пам'яті.

Померти — згинути — доля незавидна, пов’язана із забуттям.

Фізичне безсмертя недосяжне. Людська самість смертна, вона реалі­зується в гайдеггерівському «буття-до-смерті». В ньому — трагічна діа­лектика існування: коли живеш, вмираєш, коли вмираєш — живеш. Гли- бинність екзистенціального відчуття марності всього існуючого — в нескінченності буття відносно терміна «особисте життя». Це і породжує постійні міркування про сенс життя і призначення людини. «Достатньо уявити, — говорить В. Франкл, - що скульптору відпущено обмежений час на те, щоб закінчити своє творіння, - більше того, йому навіть не повідо­мляється конкретний термін закінчення роботи. Так що він не може пе­редбачити, коли йому буде наказано припинити роботу і чи не прозвучить ця вимога у найближчу хвилину. Таким чином, він просто зобов'язаний кожного разу максимально використати відпущений йому час - інакше йо- ^го робота ризикує виявитися фатально перерваною. Однак, навіть якщо час завершується до того, як робота закінчена, це ні якою мірою не обезцінює її. Фрагментарність життя... не применшує його смислу. Із три­валості терміну життя ми ніколи не зможемо вивести міру його осмислен­ня»^.

Усвідомленість, глибина життя — у значущості справ, задумів, про­ектів, які продовжують реалізовуватися в наступній діяльності поколінь. Мудра, достойна поваги людина помирає нарівні з нікчемною і не гідною. Але одна залишається в пам'яті, про другу — забувають. Всезагальне виз­нання робить тлінне — неперехідним, тимчасове — вічним. Воно змушує, зобов'язує самовіддано, достойно творити і жити. Однак, попри всіляких самопояснень і раціональних обґрунтувань, залишається те «щось», яке знову і знову збуджує екзистенційну тугу за тим, чого не буде — майбутнь­ого для тебе.

Людина — смертна. Проте історія сходження людини до особистості починається тоді, коли вона усвідомила свою смертність — не для всіх, а для себе.

Література

^Платон. Апология Сократа // Собр. соч. в 2 т. — Т. 1. — М., 1990 — С. 96. ^■Платон. Диалоги. — М., 1986. — С. 416.

ЗТам само. — С. 419.

⁴Там само.

$Там само. — С. 462.

& Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. — М., 1979. - С. 256.

1 Психология смерти и умирания'. Хрестоматия. — Минск, 1998. — С. 63.

% Диоген Лаэртский. О жизни, учениях и изречениях знаменитых философов. — С. 257. ⁹Там само. — С. 432.

¹⁰Там само. — С. 433.

^Там само. — С. 434.

¹²Там само. — С. 436.

¹³Там само. — С. 437.

¹⁴Там само. — С. 439.

\5Цицерон Марк Туллий. О старости // Древнеримская философия, От Эпиктета до Марка Аврелия: Сочинния. — М.; Харьков, 1999. — С. 214—215.

^Там само. — С. 216.

¹⁷Там само. — С. 217.

¹⁸Там само. — С. 219.

!9Там само.

²⁰Там само. — С. 415.

²¹Там само. — С. 420.

²²Там само. — С. 424.

²³Там само. — С. 430.

²⁴Там само. — С. 444.

²⁵Там само. — С. 552.

²^Там само. — С. 555.

Эпиктет. В чем наше благо? // Древнеримская философия. От Эпиктета до Марка Аврелия: Сочинения. — С. 634.

²⁸Там само.

²⁹Там само. — С. 642.

³⁰Там само.

З¹ Марк Аврелий Наедине с собой //Древнеримская философия. От Эпиктета до Мар­ка Аврелия: Сочинения. — С. 710.

³²Там само. — С. 711.

³³Там само. — С. 712.

³⁴Там само. — С. 720.

^Хайдеггер М. Бытие и время. — Харьков, 2003. — С. 280.

^Психология смерти и умирания'. Хрестоматия. — С. 65.

^Августин Блаженный. Об истинной религии. Теологический трактат. — Минск, 1999. - С. 429.

^Кьеркегор С. Болезнь к смерти // Этическая мысль: Науч.-публицист, чтения. — М., 1990. - С. 366.

З^Там само. — С. 367.

^Крывелев И.А. Критика религиозного учения о бессмертии. — М., 1979. — С. 47. ^Психология смерти и умирания’. Хрестоматия. — С. 66— 67.

⁴²Там само. — С. 67.

^Спиноза Б. Избранное. — Минск, 1999.— С. 68— 69.

⁴⁴Там само.— С. 97.

⁴⁵Паскаль Б Мысли. — М., 1995.— С. 105.

⁴⁶Там само. — С. 137.

⁴⁷Там само. — С. 133.

⁴⁸Там само. — С. 192.

⁴^Там само. — С. 189.

⁵⁰Там само. — С. 195.

^Тамсамо. — С. 190.

^Психология смерти и умирания'. Хрестоматия. — С. 68.

^Гегель Г.В.Ф. Философия духа // Энциклопедия философских наук. — В 3 т. — М., 1974. — Т. 3. - С. 80.

^Шопенгауэр А. Афоризмы и истины. — М.; Харьков, 2000. — С. 614.

⁵⁵Там само.— С. 616.

^Психология смерти и умирания: Хрестоматия. — С. 70.

Шопенгауэр А. Афоризмы и истины. — М., Харьков, 2000. — С. 643.

^Ницше Ф. Воля к власти. — М.; Харьков, 2003. — С. 680.

Ницше Ф. По ту сторону добра и зла.— М.; Харьков, 1998. — С. 1012.

^Ницше Ф. Утренняя заря. Переоценка всего ценного. Веселая наука. — Минск, 2000. - С. 655.

^Тамсамо. — С. 765.

6²Там само.

^Психология смерти и умирания: Хрестоматия. — С. 71.

Шестов Л. Апофеоз беспочвенности. — М., 2000.— С. 478. б^Там само. — С. 767.

⁶⁶Там само.

ЫХайдеггер М. Бытие и время. — X., 2003. — С. 271— 272.

⁶⁸Там само. — С. 272.

⁶^Там само. — С. 274.

⁷⁰Там само. — С. 279.

⁷¹Тамсамо. — С. 281.

⁷²Там само. — С. 282.

⁷³Там само, — С. 283.

⁷⁴Там само. — С. 286.

⁷$Там само.

⁷^Там само, — С. 289.

⁷⁷Там само. — С. 293.

^Хайдеггер М. Время и бытие: Статьи и выступления. — М., 1993. — С. 324.

^Ясперс К. Смысл и назначение истории. — М., 1994. — С. 388.

^Сартр Ж.-П. Бытие и ничто: Опыт феноменологической онтологии. — М., 2000. — С. 145.

⁸¹Там само.

^Толстой Л.Н. Об истине, жизни и поведении. — М., 2002. — С. 77.

⁸³Там само. — С. 136.

⁸⁴Там само. — С. 217.

⁸⁵Там само. — С. 332.

⁸^Там само. — С. 416.

⁸⁷Там само. — С. 517.

⁸⁸Там само. — С. 589.

Психология смерти и умирания'. Хрестоматия. — С. 74.

У^франкл В Человек в поисках смысла. — М., 1990. — С. 193.

3.3.