Монтень М. «Інтелектуальна астенія»

Якщо можна бути вченим чужою вченістю, то мудрим ми можемо бути лише власною мудрістю.

М. Монтень

Людиновимірність сучасних філософських досліджень актуалізує вив­чення проблеми особистості в егологічному вимірі.

Звернення до проблеми «глупоти» як антитези «розумності» обумовле­на симптоматикою кризи людської цивілізації, яку багато західних і вітчизняних мислителів називають «антропологічною катастрофою». Зруйнування рівноваги між природою і розвитком суспільства, розрив між «соціально значимим і соціально сущим, трансформація буття з вищого дару в засіб, в технічний світ інструментальної активності — гранично дра­матизували проблему місця людини в Універсуми, її здатності бути причи­ною змін в предметному світі»2. Це поставило індивіда в умови жорстких випробувань, у силу яких розумність і мудрість, яку плекала багатовікова філософія, почала втрачати свою привабливість і силу. Інакше як поясни­ти тоталітарні експерименти XX ст., котрі продемонстрували зневагу до найвищої цінності — людського життя. Заповіт Сократа — «хто розумний, той добрий», виявив зворотний бік цієї тези — «розумний той, хто злий».

Мета мудрого життя — створення «поля» духовності, яка завжди висту­пала як «принцип самостворення людини, як вихід до вищих ціннісних інстанцій конституювання людини та її менталітету, як заклик до здійснення того, що не здійснюється природним шляхом. Духовність — це здатність переводити універсум зовнішнього буття у внутрішній світ осо­бистості на етичній основі, здатність створювати той внутрішній світ, за­вдяки якому реалізується собітотожність людини, її свободи від жорсткої залежності перед ситуаціями, які постійно міняються. Духовність в кінце­вому рахунку, приводить до свого роду смислової космогонії, поєднанню об­разу світу з моральним законом особистості»^. В цьому і полягає та найвища мудрість, яка ототожнювалася з цілераціональною діяльністю людини.

Однак аналіз цілераціональної діяльності показує, що вона постійно наштовхується на свою протилежність — глупоту. Завжди переможена мудрістю і розумом у казках, притчах, билинах, реальності вона виявляла­ся досить грізною і небезпечною силою. «Саме найдорожче в світі — це глупота» стверджує герой культового фільму «Місце зустрічі змінити не­можливо». Повчальний смисл такого розуміння полягає в тому, що воно підтверджує відому тезу про не зведеність (у всякому випадку повністю) людської діяльності до боротьби, тобто до зштовхування різних сил. За відомим прислів'ям — «Сила є, розуму не потрібно». Сила не потребує до­броти, вона скоріше воліє позбутися моральних імперативів. Однак сило­ва діяльність не безмежна. Вона має енергетичні, екологічні, фінансові, моральні межі.

Його причини — не тільки в більшій чи меншій мірі освіченості, куль­тури, виховання людини. Здійснення проекту Просвітництва, проголоше­ного Д. Дідро'. «Якщо ми хочемо, щоб філософія прогресувала, наблизимо народ до рівня філософів», — не завершився успіхом. Мабуть і тому, що боротьба є перманентним станом людства, а для багатьох його представ­ників — смислом життя. Ця боротьба повинна закінчитись перемогою людського розуму, отже, людини, яка повинна заступити місце Бога. Ма­буть, це і було найбільшим проявом глупоти. Звідси й виникає необхід­ність простежити основні етапи протистояння «Я» (самосвідомості розу­му) та її антиподу — глупоти, котра вже — не-Я або зовсім інше, те, чого від Homo sapiens не чекають. Отже, вся справа в людині та її прагненні до реалізації своїх можливостей, що, як правило, не завжди закінчується тріумфом. Скоріше, драмою, а інколи і трагедією.

Драму XIX ст. Ф. Ніцше вбачав у «смерті Бога», драму XX ст. А. Мальро вбачав у тому, що вмерла людина. Пророки цієї «смерті» заявляють про се­бе вже з середини XIX ст.. з часу появи позитивізму і його спрощеного варіанта — сцієнтизму, коли відбувається розрив між наукою і гуманізмом. Драма ж нашого покоління полягає в «смерті» розуму. Правильніше, його найвищого прояву — мудрості («софії»). Століття античної філософії де­монструють силу розуму в двох основних іпостасях: як пізнання світу в контексті вимог науки того часу (іонійці, Арістотель) та роздуму про сутність людини, її можливості, доброчинності, здатність до рефлексії. Ос­таннє є умовою усвідомлення свого «Я», самовладання, збереження гідності перед метаморфозами долі. Смисл послання давніх греків, акуму­льований у міркуваннях Сократа про мудрість, поєднує розуміння щастя можливості пізнання істини і трагічну свідомість про людську долю, яка відіграє роль катарсису душі людини.

Генеза становлення і досягнень продуктивної, творчо-конструктивної діяльності людини — це свідчення перемоги розуму над глупотою («зво­ротним розумом» — М. Фуко). Остання постійно відступала, втрачала по­зиції і з часом (відповідно до лінійної концепції прогресу) повинна була б зникнути.

На перший погляд, дивує звернення Еразма Роттердамського до глу­поти — найбільш непривабливої і негативної вади людини. Проте аналіз культури мислення того часу (XV—XVI ст.) свідчить про «виснаженість» середньовічного інтелектуалізму, в якому радість розумного пізнання за­тьмарюється догматизмом схоластики, інквізицією, жорстокістю релігій­них війн між католиками і протестантами, «придушенням» науково-пошу­кової і людинознавчої думки. Морально-мисленнєвий гуманізм Еразма, який мріяв про ідеальне суспільство, заснований на принципах чистоти віри перших християн. Він не міг змиритися з обмеженістю, обскурантиз­мом, тупістю юристів, офіційних мудреців, служителів церкви, можно­владців. їхній розум — тільки видимість, за ним немає розуміння гу­маністичної сутності вчення Христа. Але вони представники професій, від яких залежить життя і доля людей. Проте їх незнання, невміння, непро- фесійність робить життя тяжким і непередбачуваним, оскільки недоумку­ватість, а ще точніше — лжемудрість підміняє розум, бо насправді не здійснює, а імітує логіку продуманих дій, шо перетворює торгівлю в спеку­ляцію, правознавство в крутійство, політику в словоблуддя, науку у шар­латанство тощо. Зазначимо, що «інтелектуальна астенія» є однією з харак­терних рис нашої перехідної епохи, яка стала «каламутною водою» і «зоря­ним часом» для тих, у кого слово «розумний» викликає алергію. Це час не політиків, а політиканів, не економістів, а ділків, не вчених, а кон­формістів, не демократії, а плутократії — час олігархів (вони ж олігофрени) в своєму нескінченному прагненню до одном ірності багатства.

Еразм, який жив також у «перехідну епоху», не бачить виходу з даної ситуації, бо дурість безмежна, вона укорінена в практику мислення і по­ведінку людини. Він іронічно зауважує, що від глупоти ніякого порятунку немає: «Якщо ти народився смертною людиною, ніколи не мудруй понад міру, а лише або куняй разом з усіма, або кумедно помиляйся. Але ж це, скажуть розумники, й властиве глупоті. Справді. Та я цього й не запере- чую»5. Мислитель не ставить під сумнів сам розум. Але він ототожнюється у нього з догматичним мисленням схоластів, яке більш «живуче» і «при- стосованіше» до будь-яких обставин і ситуацій. Тому поліфонія знань Еразма приводить до необхідності відокремити мудрість від її сурогатів, шо орієнтують на формально-прагматичний розсудок. Глибину життя не можна прорахувати за допомогою логічних силогізмів, а можна тільки зрозуміти через звернення до «софії», яка завжди «страхувала» від безглуздих вчин­ків, від порушення міри стосовно різних чуттєвих принад і спокус, що на­даються життям.

Еразм наполягає на «царському» становищі розуму, який займає най­вище місце в організмі людини і здатного керувати тілом зі всіма його при­страстями. Мислитель приймає трактування людини, згідно з яким в ній потрібно розрізняти, з одного боку, її тіло, або плоть, шо являє зовнішню людину, а з другого — її душу і дух, що складають людину внутрішню. Всі низькі і тим більше безсоромні бажання, пристрасті укорінені в тілі, дух же (spiritus) репрезентує богоподібне начало в людині, а душа (аніма) — їх поєднувальна ланка, котра підлягає як впливу низької тілесності, так і бо­жественної духовності. При цьому пристрасті не «гасяться» аж до зник­нення, а стають нормою, гідною людини (гармонізуються).

Ідея панування вищого, духовного начала в людині, що піднімає її до божественних висот, дозволяє Еразму сформулювати один з найважливі-

■ — --------------- W Т W Т ■» ■- • •...........

ших принципів його антропології — принцип самопізнання.

Одночасно Еразм підкреслює величезну проблематичність у реалізації цього принципу щодо тіла, а тим більше духу людини — самих складних об'єктів пізнання. Навіть Се. Павло, говорить він, посвячений в таємниці неба, не наважувався судити про самого себе, недостатньо знаючи себе&. На що ж можуть розраховувати звичайні люди, так обтяжені плотським началом? Тим не менше принцип самопізнання як стрижень особистісної свідомості і поведінки стає основним у проникливих психологічних аналізах автора «Похвали глупоті» і наступних його творах. Духовне само­заглиблення, не раз підкреслене Еразмом, закономірне для особистості в її моральному самовдосконаленні. І які б він не робив при цьому скептичні зауваження, знання, котре усуває «сліпоту незнання», що затемнює людський розум, в філософії Еразма — необхідна умова морального само­вдосконалення. Так само, як і Сократ, який своїм категоричним ототож­ненням добра із знанням того, чого варто досягнути, а чого — уникати, по­казав неможливість дійсно моральної поведінки без знання.

Ствердження мудрості, але вже без такого уважного і прискіпливого аналізу глупоти, дозволяє видатному гуманісту М. Монтеню виробити власну концепцію розумного бачення світу. Його скептицизм є предтечею раціоналізму — основи «духу» сучасних цивілізаційних побудов — у соціальній, економічній, політичній, культурній сферах. У М. Монтеня інша метода захисту розуму. Найбільша біда для людини, — говорить мис­литель, — побачити в комусь більш досконалу розумність. «Ми готові, — пише М. Монтень, — визнати за іншими перевагу у відвазі, тілесній силі, досвіді, спритності, але перевагу в розумі ми нікому не віддамо»?. Якщо відмінність між знаннями — чужими і своїми ще визнається і помічається, то стосовно вміння мислити, тобто мудрості — інша справа: тут кожний вважає, що і він здатний розумно мислити, не бажаючи помічати відстані між собою та дійсною мудрістю. Обмеженість власної здатності судження (мислення) не дозволяє зрозуміти просту істину: хто бачить велич чужої думки, той і сам піднімається до того рівня і підносить свою думку на ту ж саму висоту. Проте цього не відбувається. Адже для цього потрібно вміти бачити розумом. Не просто дивитися, а бачити — сутність, глибинний зміст речей і явищ різноманітної дійсності.

М. Монтень прагне визначити шляхи найбільш оптимального досяг­нення істини, на заваді чого стоїть все та ж столика глупота. Наука, в тому числі і наука життя — справа нелегка. Вона придатна лише для «сильних» умів, які не так часто зустрічаються. Звертаючись до думки Сократа, який попереджав про шкоду, яку приносить достоїнству і величі філософії слаб­кий розум, в руках якого зброя філософського мислення буде нікчемною і навіть небезпечною, мислитель робить важливий і вкрай актуальний для сьогодення висновок: «Тим, хто нами управляє і керує, хто тримає в своїх руках долі світу, недостатньо володіти розумінням пересічної людини, вміти і могти стільки ж, скільки можемо і вміємо ми; а якщо вони не пере­вершують нас в достатній мірі, то вже тим самим виявляються значно нижче нашого рівня»^. Враховуючи форму, за якою відбувається відбір правлячої еліти, стає зрозумілою даремність очікувати чогось мудрого від тих, хто навіть зовнішньо не виправдовує довіри до себе. Сподіватися від псевдомудрості чогось великого, гідного людини є марною справою.

Панування «посередності» позбавляє ілюзії, що демократичні проце­дури (дискусії, суперечки, аргументація точок зору, логічна перекон­ливість тощо) можуть виконати своє призначення. Форма повинна, як відомо, мати зміст, який, в свою чергу, детермінує вибір необхідних за­собів. Сподівання, що сама форма демократичного правління є головною умовою позитивного вирішення справ, оскільки різного роду негаразди будуть автоматично відшліфовуватися, зокрема в спілкуванні, будуть мар­ними. В цьому випадку звертаються, як правило, до знання. Але мудрість не визначається кількістю інформації, об'ємом знання. Кількість і об’єм - це ті аргументи, якими може оперувати й глупота, причому в такій конфігурації, що навіть перспектива розумного вирішення проблеми ви­являється нездійсненною. Для глупоти кількість тих чи інших знань є ос­новою впертості і самовпевненості, які міцно стоять на заваді допитли­вості. Тому порада М. Монтеня: «Якщо хочеш вилікуватися від невігласт­ва, потрібно в ньому зізнатися... На початку кожної філософії знаходиться подив, її розвитком є дослідження, її закінченням — незнання»^ не може бути слушною для обмеженої, а тому, як правило, впертої людини. В цьо­му і полягає глупота.

Саме по собі сподівання свідчить про невпевненість, інтелектуальну і моральну слабкість, оскільки людина розраховує на когось. Але в цьому ви­падку зникає можливість протистояти небезпеці помилок, які супроводжу­ють глупоту. Власне мудрість є силою, котра дозволяє людині насамперед розраховувати на себе: вона акумулює досвід, інтуїцію, внутрішні відчуття, переконання, що в підсумку приводить до інтеграції особистості як цілісності. Така мудра позиція робить людину розумною, дозволяє їй бути самою собою, оскільки реальність стає підкореною, суб'єктивованою (олюдненою), наповненою особистісним змістом. Долається обмеженість позиції, згідно з якою не визнається значимість іншої думки, а створюють­ся хитромудрі перепони адміністративно-силового характеру, що заважа­ють її розвитку. На перше місце, замість діалогу, висувається інтрига, кот­ра є «шахами для негідника» (Ф. Іскандер}.

Мудрість є свідченням духовного аристократизму, який може бути фактом належності тій чи іншій людині тоді, коли розум виступає в єдності з «внутрішнім», з «душею». Грубі, звичайні «душі» не зрозуміють ні витонченості, ні значимості в «досконалому і піднесеному» міркуванні. Але саме вони заповнюють наше життя, репрезентуючи неначебто суспільну значимість тих чи інших артефактів своєї соціокультурної діяль­ності. «Чисті і сильні душі» власною силою активізують мудрість людини в здійсненні мисленнєвих дій, проте вони настільки нечисленні, що не ко­ристуються у маси ні впливом, ні належною повагою, так що до них мало хто прагне¹®.

Перед нами проблема, позитивне вирішення якої унеможливлюється протистоянням чуттєвості (Еразм) проти унікальності творчо-розумових здібностей. Для збереження себе від тиску бездушності за рахунок при­множення духовного, необхідно відокремитися від «нерозумної маси чуттєвості», яка пригнічує кількістю, і зосередитися на собі, не дифе­ренціювати свою духовно-душевну силу на забаганки, здебільшого без­глузді і зрозумілі переважно натовпу. Все, що інші ділять між множиною друзів і знайомих, віддаючи свої потенційні здібності турботам про багат­ство, славу, кар'єру, не повинно бути об'єктом уваги особистості, яка тур­бується спокоєм свого духу.

Всупереч цьому глупота (безлика, бездушевна сила) є «об'єктним» існуванням, позбавленим рефлексії, тонкощів індивідуального пізнання. Самозаглиблення, виокремлення «Я» в центрі «душі» є тією дистанцією, з якої можна визначити відмінність між розумом і глупотою. М. Монтень вказує, що звична, «об'єктна» пізнавальна традиція дає змогу людям лише розглядати один одного; він же пропонує спрямовувати свій погляд «все­редину себе». Всупереч раціонально-гносеологічній традиції мислитель пропонує: «Кожний вдивляється в те, що перед ним; я ж вдивляюся в се­бе. Я маю справу тільки з собою; я безперервно споглядаю себе, перевіряю, випробую»¹¹. Позиція «об'єктного існування» породжує поверхове, спро­щене, примітивне знання (і таке ж розуміння), яке і є глупотою, «зворот­ним розумом». Воно зумовлює байдуже ставлення до істини, шо, в свою чергу «знебарвлює», «огрублює» життя людини, робить його одноманіт­ним, пронизаним «байдужою розсудливістю» «розумників»-догматиків.

Інтелектуальне безсилля, яке ховається за пихатістю і безпідставністю тих, хто за браком здатності власного судження компрометує ту чи іншу справу, доручену суспільним чи історичним вибором, робить їх схожими на невмілого ремісника. Він виявляє свій непрофесіоналізм значно чіткіше тоді, коли в його руки потрапляє цінний матеріал, який стає зіпсо­ваним дурною і грубою роботою, чим коли б він мав справу з простим ма­теріалом. Причиною такого стану є, зокрема, неосвіченість, що добре вид­но сьогодні в діяльності теле- та інших журналістів. Частина їх інформації, коментарів, викладу думок, можливо, могли викликати тільки невдово­лення, якби вони не торкалися проблеми формування масового світогля­ду читачів, глядачів, слухачів. Естетичний смак, повага до ідеалів культу­ри, «софійність» як інтегральна риса вітчизняного мислення ніколи не зможуть бути реалізовані, якщо засоби масової інформації спілкуються з аудиторією мовою сленгу, історичні факти фальсифікуються відповідно до кон'юнктури, цитати або вислови наводяться без перевірки їх автентич­ності, просто по пам'яті тощо. Неосвіченість, культурна недостатність, а разом з тим відсутність такого важливого і необхідного компоненту, як професійний аналіз подій життя чи феноменів духовного буття, свідчить про чільність невігластва, яке починає диктувати свої норми розуміння сутності оточуючого буття, далекі від істини. Що означає загальну дегра­дацію духовності, створення іншого типу культурного (але антикультура - також культура!) взаєморозуміння.

М. Монтень своєю інтелектуальною ерудицією намагається подолати мономірність знання і реабілітувати розум, позбавлений догматизмом сво­го душевно-творчого змісту (егорефлексій). Розумне «Я» — це та са­мосвідомість, яка виступає протилежністю спотвореного репродуктивним мисленням людському розуму, перетвореного на «інструмент із свинцю і воску» 12. Такий розум цілком автентичний глупоті, оскільки приховує в собі обмеженість, бездарність, безплідне теоретизування.

Мудрість, до якої постійно апелює М. Монтень, містить у центрі своїх інтенцій розумне «Я». Мудрість ніколи не може бути анонімною, вона завжди передбачає особистість, а разом з нею — і відповідальність. На про­тивагу глупоті, яка за масовістю і легкістю сприйняття її істин і утворюва­них нею норм життя, за якими насправді приховується пустота, несе в собі спокусу безвідповідальності. Остання є тим своєрідним стимулом, завдяки якому пустота й нікчемність існування перетворюються в неначебто щось значиме. Звичайно, надання переваги природному існуванню всупереч складностям мислення спрощує життя, але за рахунок перетворення люди­ни в раба авторитету, в розуміннях препарованих формул законів, інструкцій тощо.

Позиція французького мислителя — скептицизм, іронія, заперечення довіри до авторитетів, є способом формування свого «Я» — головної запо­руки мудрості (в протистоянні впливу авторитету безглуздості). В сут­ності всі ці якості породжують активне протистояння безмежним виявам догматизму і обезособленності, що ведуть до «девальвації» людини в її осо- бистісних вимірах. У мислителя постійно спостерігаємо акцент на «Я» («я думаю», «я вважаю», «на мою думку», «мені здається» тощо). Але це не оз­начає, що філософа потрібно звинуватити в егоїзмі, оскільки його «Я» є не тільки способом збереження інформації, але й силою, яка протистоїть віджилому і стверджує нові принципи духовності, що рятують від уразли­вості, роз'єднаності з моральними законами, від слабкості тощо. «Я» М. Монтеня ставить обмеження агресивній розповсюдженості невігластва, стримує егоїстичні мотиви, які перевищують власні можливості людини, орієнтує на ті головні, перевірені часом і досвідом цінності, які зберігають душевність і чистоту мудрості. С. Кримський вказує, що «душа» є здатністю до духовного бачення, вона свідчить про шлях осяяння людини вищими ідеями. Це особливе вміння «бачити духом» і земне, і надчуттєве. Тут «корінь гуманістичної концепції освіти не тільки як просвітлення розумом людини, але і як просвітлення самого розуму душею людини»¹-*. Душа протистоїть абсолютизації абстракції, але й не «закриває» виходу на самі вищі рівні думки. Душа може мати тільки індивідуально-особистісний вимір, тому «Я» М. Монтеня фактично є виходом, каналом у духовність. «Людська суб'єктивність, — говорить Е. Левінас, — яку витлумачують як свідомість, є завжди активністю»*⁴, є перепоною різним, далеким від людського покликання і призначення, виявом ratio.

Критика глупоти та офіційної лжемудрості, що ототожнює себе з розу­мом, яку Еразм провів і на емоційному, і на логіко-дискурсивному рівні, не втратила актуальності й в наш час. Еразм попереджував про загрозу, яку несе в собі Глупота в своїй всюдисущості і привабливості, бо за нею стоять гроші, посада, багатство та ін. Сьогодення демонструє на офіційному рівні беззмістовність популістського, а тому бездумного (дурного, за Еразмом) продукування одних і тих же «істин», які виступають у формі пустих обіця­нок, утопічних розрахунків і псевдопроектів. Схоластичне тлумачення полізмістовних понять (гуманізм, знання, мораль, життя, гідність, право тощо) перетворює їх у символи убогості політичних, економічних, «прав- дивоісторичних» та інших міркувань і висновків, що свідчить про кризу розуму їх носіїв.

Криза розуму обумовлена втратою віри в Бога, тобто в «душевний ро­зум». Пусте місце було зайняте людським розумом. Він швидко розібрався з влаштуванням Всесвіту, здогадавшись, що він є ні чим іншим, як веле­тенським механізмом, а коли він навів свій «науковий мікроскоп» на саму людину, то чітко побачив, що й людина також не більше чим автомат, який діє за законами фізики, біології і психології і керується сигналами із зовнішнього світу. За наявності експериментальної бази (над цим невтом­но працює наука) рано чи пізно можна буде визначити з достатньою для практичних цілей точністю передавальну функцію людини — її реакції на ті чи інші впливи — і тоді передбачуваним стане кожний її крок, кожний вчинок, навіть кожна думка. І все не, зрозуміло, для блага самої людини. Наука, віючи від імені майбутнього, ощасливленого людства, прагне обла- годіяти людину теперішню, реально існуючу. Вона прагне виховати її, зовсім не «бататом страху», а навпаки, «пряником гуманізму». Людину оточують зі всіх сторін добром — як вовка червоними прапорцями — з тим, щоб вона і кроку не змогла зробити, не створивши при цьому чого-небудь прекрасного, доброго, розумного. Але невдячна людина починає бунтува­ти, рве павутину ланцюжків, прагнучи вирватись на простір, де немає ніяких табу. Не «заморочена» освітою і проектами людина хоче «по своїй глупій волі пожити» — нехай безглуздій і дурнуватій, але своїй власній. «Якщо Бога немає, то все дозволено». Тобто, якщо немає справжнього, живого Бога, то ним стає свавілля *5. Воно призводить до втрати контролю над смислом дії, вчинку, смислом слова і думання. Мудрість і творчість пе­ретворюються в свої антиподи, втрачають зв'язок з життям.

Втрата зв'язку із життям і творчою думкою обумовлює примітивізм всіх сфер діяльності людини. В тому числі і так званої «логіки державотворен­ня», результати якої приводять до впевненості: ми є свідками не відрод­ження української культури, політики й духовності в цілому (яка має давні, вкорінені в античність традиції), а виродження. По суті, відроджений схоластичний догматизм препарований примітизований марксизм, в яко­му за, здавалось би, розумними словами міститься пустота, «забуття буття» і «забуття цього забуття» (М. Гайдеггер).

Доречно є пропозиція С. Пролєєва подивитись на «сучасну українську ситуацію як до-громадську, яка існує нижче розуму, на рівні соціальних рефлексів, і ще не може описуватися мовою цілераціональної дії. Відтак го­ловною рушійною силою цього напівсоціуму є не соціальна програма в будь-якому вигляді, а спільне прагнення до виживання» 16. Це і є та ситу­ація, коли наступає час Глупоти, коли розум перестає виступати верхов­ним суспільним законодавцем. Раціональність як визначальна інтенція суспільного життя, що спрямовує існування і розвиток соціального ор­ганізму, не знаходить середовища для свого існування, оскільки відбувся розрив між розумом і його імітацією — елементарними соціальними ре­флексами, особливістю яких є «відсутність у них проективності, продук­тивного обширу дії»17. Як цілком негативні акти (за своєю організацією) соціальні рефлекси стають лейтмотивом соціально-політичного й духов­ного життя.

Ситуація «нової схоластики», опосередкована пануванням «дріб'язко­вого міркування», стихією «безхребетного» слова, часом, коли відбуває - ться активний процес «переплавлення духовних цінностей в товари» (Б. Брехт), ставить вимогу повернення до тих цінностей, які не можуть за­губитися під тиском «торжествуючої посередності». Еразм, у своєму гу­манному прагненні до щасливого улаштування життя людини, вказував на значення розуму для виявлення його суперечностей: «... Істинний і най­кращий шлях до щастя полягає в тому, щоб всі свої поклики ми спрямову­вали на захоплення справами небесними; як тіло веде тінь, як любов до Христа, любов до вічного і чесного сама по собі приведе до відрази від тлінного, до ненависті стосовно ганебного. За одним з необхідністю насту­пає друге, одне разом з другим або збільшується, або зменшується. Наскільки ти пройдеш в своїй любові до Христа, настільки ти зненавидиш світ».*8 Христос — альфа і омега духовності і мудрості. Власне, герак- літівське «передчуття» діалектики й стало підґрунтям застороги Еразма від Глупоти, яку він пов'язує з пануванням чуттєвості, шо проявляє себе через невихованість, самозакоханість, улесливість, забутливість, лінь, насолоду, безрозсудність, зажерливість. Що в підсумку призводить до злочину перед суспільством і його майбутнім.

Гуманізм Ренесансу, яскравий і привабливий, розкриває багатство людської природи. В пошуках особистості поряд з «розмаїттям» між людь­ми культури Відродження вводить також «розмаїття» всередині окремої лю­дини. При такому розгляді індивіда — «універсального», «героїчного», май­же «божественного» — він збільшувався до такої міри, що виглядав вже не як маленька частинка людства, а як все людство в одному обличчі. Через цю всезагальність його конкретні контури розпливаються. Тому для М. Монтеня важливим було ствердити загальні принципи розумності лю­дини, протиставивши їм такі ж загальні зворотні характеристики ratio. Найбільш адекватним глупоті, про яку часто згадує М. Монтень, є схолас­тика. В ній, враховуючи обмеженість простору її розмислів, не може поміститись мудрість — єдність розумного і душевного. Але схоластика може повністю утримувати всі негативні характеристики для людини.

Індивідуальність, головне завоювання гуманістичної думки Відрод­ження, повинна вступати в прямий розрахунок, в безпосередній контакт із зовнішнім світом без посередництва якихось абстрактних теорій, стан­дартних думок, анонімних інстанцій. Скепсис та іронія М. Монтеня — проти анонімності, за якою можна приховати бездумність і корисність, не­здатність, невміння і глупоту. Індивідуальність може ставати особистістю тоді, коли її діяльність буде адекватною мудрості, тобто всі дії будуть раціо­нально виваженні. Це не означає, що індивід повністю відокремлюється від зовнішнього світу. Навпаки, мудрість робить індивіда відповідальним за світ у цілому. Адже тільки знання того, «що краще» або «що гірше» (Со- крат) є найважливішою умовою здатності вирішувати, приймати на себе всю повноту відповідальності.

Зокрема, Еразм після саркастичної апології Глупоти робить багатоз­начний висновок, розрахований все ж таки на те, що його зрозуміє мудра людина: «Якщо, на вашу думку, я повелася дещо зухвало й намолола купу дурниць, не забувайте, що говорила їх Глупота, до того ж жінка. Але пам’ятайте також і грецьке прислів’я: «Часом і дурень може сказати щось доречне». От не знаю тільки, чи слово «дурень» стосується жіночої статі? А ви як гадаєте?»^.

До цього прагне вся гуманістична думка Ренесансу. Розум — це основа здатності прийняття рішення, це свобода, яка дозволяє вибрати, що потрібно для індивіда, вільного від глупоти догматизму і невігластва «вче­ного незнання». Незалежне, раціонально обґрунтоване цілепокладання свого буття, усвідомлене внесення розумним індивідом у життя цінностей, є передбаченням «волі до влади», майбутнього екзистенціального бунту проти абстрактних побудов класичного розуму. Але до цих самопроявів гу­манізм повинен був пройти довгий шлях утвердження в різних вимірах інтелектуалізму від раціонального оптимізму до ірраціонального повер­нення «до себе».

Література

^Астенія (з грецьк. asthenia - безсилля, слабкість) — мед. стан, який характеризується підишеною стомлюваністю, виснаженням і ослабленням організму, утратою здатності до тривалого фізичного і розумового напруження. В цьому контексті — розумове безсилля, нездатність до продуктивної інтелектуально-духовної діяльності.

^-Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации // Вопросы философии. — 1992. — № 12. — С. 23.

^Столовий Л.И. Мудрость и знание // Вопросы философии. — 2002. — № 11. —С. 157. Крымский С.Б. Контуры духовности: новые контексты идентификации. — С. 23.

5Еразм Роттердамсъкий. Похвала глупоті. — К., 1996. — С. 99.

Эразм Роттердамский. Философские произведения. —М., 1986. — С. 43.

⁷Монтенъ М. Опыты. В 3 кн. — М., 1981. — Кн. 3. — С. 586.

⁸Там само. — С. 141.

⁹Там само. — С. 234.

¹⁰Там само. — С. 215.

^Там само. — С. 587.

^п Монтень М. Опыты: В 3 кн. - М., 1981. - Кн. 1, 2. - С. 151.

ИКрымский С.Б. Философия как путь человечности и надежды. — К., 2000. — С. 201. ^Левінас Е. Між нами. Дослідження думки-про-іншого. — К., 1999. — С 69.

^Яржембовский С. Это сладкое слово «свобода» // Звезда. — 2001. — № 9. — С. 205-206.

^Пролєєв С. Легітимація розуму і раціоналізація влади // Філософсько-антропологічні студії 2000. - К., 2000. - С. 113.

¹⁷Там само. — С. 112.

^Эразм Роттердамский. Философские произведения. — С. 188.

Еразм Роттердомський. Похвала глупоті. — С. 105—106.

2.6.