Еразм Роттердамський. Діалектика ratio і глупоти

Не той дурень, хто чогось не розуміє, а той, хто все ж таки розуміє, але діє, так, якби не розумів.

Ш. Ріше

«Усі судження мають право на існування», — вважав Л. Шестов, мис­литель, який за пишною поверхністю сучасної цивілізації, за покривалом моралі, філософії, науки з їх «загальнообов'язковими істинами» прозріває трагічну зворотну сторону буття, про яку знають, але старанно приховують усі великі мислителі.

Драма, здавалося б розумного, життя — ось основна причина написан­ня Еразмом цієї роботи. Як і сьогодні, тогочасна людина повинна була вирішувати власні проблеми, породжені колізіями економічних та політичних суперечностей, боротьбою партій, соціальних груп тощо. Її ме­та — досягнути щастя і реалізувати свої мрії. Всі надії в цій боротьбі покла­даються в основному на свій розум, власну мудрість та розсудливість. Про­те досить часто в останній момент виявляється, що знову щось не склало­ся, хтось в останній момент виявився не тим, не виправдав покладених надій, виникли об'єктивні та суб'єктивні причини, які стали на заваді здійснення бажаної мети: з'явилася нова, незрозуміла, а тому дурна, без­глузда ситуація. Що це? Випадок, доля, чи втрутилась чиясь зла воля? Як правило, завжди знаходять винуватого, але ніхто не зважає на свою мож­ливу інтелектуальну слабкість, відсутність здатності судження, вміння міркувати, захищати свою особистісну позицію. Вся відповідальність за власні біди і негаразди переноситься назовні, відбувається пошук внутрішнього і зовнішнього ворога, який повинен відповісти за все нега­тивне, що відбувається сьогодні, з ним пов'язується не тільки недобре ми­нуле, але й майбутнє.

Причина такого роду дій в тому, що невизнання амбіцій конкретного «Я» призводить до його невпевненості, розгубленості, які породжують у людини найбільш згубні пристрасті, спрямовані на формування ненависті до істини, котра викриває її індивідуальні недоліки. Не в силах знищити цю істину, яка стає відомою для багатьох, людина всі сили свого мислення покладає на те, щоб приховати власні недоліки від інших й від себе. Ос­новна увага починає надаватись почуттям, пристрастям. Застереження і поради розуму відводяться на другий план, не враховуються, забуваються. З'являється спокуса — звинуватити не себе, а когось іншого, якусь другу, ворожу силу, що володіє ціллю низкою можливостей, непідвладних роз­судку, розуму, логічним розрахункам. Нею стає споконвіку всім відома емоційна, егоїстична, але даремна звичка — у всіх негараздах звинувачува­ти життя, начальників, владу, закони, знайомих тощо, але не себе.

Дурість, глупота, безглуздість ніколи не залишали людину в процесі здійснення її планів, бажань, сподівань, у розмаїтті грандіозних замислів. Перше теоретичне обґрунтування глупоти — не тільки атрибуту раціональ­но влаштованого суспільного життя, але й необхідної, потрібної для щастя здатності, що часто перевершує розум, належить Еразму Роттердамсько- му.

На перший погляд це дивує. Адже з думкою Еразма, найосвіченішого діяча північноєвропейського Ренесансу, провідника гуманістів початку XVI ст., рахувалися не тільки передові вчені того часу, але й королі, імпе­ратори, папа римський. Заради збереження духовної свободи мислитель відмовляється прийняти їхні пропозиції щодо вигідної служби, так само і від мантії кардинала, запропонованої Папою Павлом III. Своє завдання він вбачає в боротьбі проти догматизму, марновірства, мракобісся, забобонів, неуцтва, невігластва схоластів. Але бажання служити людям, підносити їх морально через залучення до знань, мудрості, зустрічає безліч перепон. Нічого іншого, крім подиву, це не може викликати у людини, яка прагне завдяки розуму робити добрі справи. Вочевидь, цей подив змусив Еразма виділити Глупоту (котру пише з великої літери) як одне із досягнень розу­му, а не його антипод.

Аналіз глупоти, найбільш непривабливої і негативної вади людини, зу­мовлено рядом обставин суспільно-духовного життя. Для культури мис­лення XIV—XVI ст. фактом стає «виснаженість» середньовічного інтелек­туалізму. В соціальному плані феодальна структура середньовічного суспільства стала нестійкою внаслідок зростання могутнього класу купців, які діяли спільно з верховною владою проти непокірних баронів. У політичному плані вельможна знать втратила бувшу недоторканість. Італійське Відродження XV і XVI ст. підготувало майбутній стрибок, здійснений незабаром в епоху Нового часу. Данте, хоча і був все ще під впливом середньовічних уявлень, запропонував нову мову як інструмент, який зробив письмове слово досяжним будь-якій людині, навіть, шо не знає латині. Письменники Боккаччо і Петрарка проголосили торжество світських ідеалів^.

Зростаючий інтерес до пам'ятників античної язичницької освіченості був пов'язаний насамперед з усвідомленістю реформованості основних етичних цінностей християнства і необхідності їх «виправлення» і «очи­щення» (саме цю особливість гуманістичного руху мають на увазі, коли визначають його як християнський гуманізм). Хоча ніхто не наставляв настільки абсолютно і правильно, як Христос, писав Еразм Роттердамсь- кий, проте і в язичницьких книгах міститься багато такого, що перебуває у згоді з ним. Так думав не він один. Корисністю і заповітними потребами «віри Христової» виправдовувалося зведення на п'єдестал античних мисли­телів і поетів, юристів та істориків. Переконання в тому, що найбільш ви­датним з них вже напіввідкрились багато з тих істин «божественних», які тільки століття опісля були почуті «з уст Учителя», знаходилося в основі того «дивовижного синкретизму християнської догми і язичницької муд- рості»5, який знайшов своє яскраве втілення в творчості Марсіліо Фічіно, Томаса Мора, Лючіліо Ваніні, Еразма Роттердамського. Подібному «син­кретизму» значною мірою сприяло те, що сучасне їм суспільство здавало­ся гуманістам XVI ст. досить близьким до суспільства античного, і вису­вання на перший план питань політики і права, етики і виховання підкріпляло подібне уявлення.

Проте радість пізнання і відкриття світу, на яке орієнтує гуманістична думка, «придушується» жорсткостями релігійних війн, вогнищами інквізиції, суворостями контрреформації, гамлетівською меланхолією. З'являється сумнів у необхідності розумного (отже, і доброго — за Сокра­том) обґрунтування світовлаштування і місця в ньому людини.

Дослідження проявів Глупоти показує не тільки її всюдисушість, але й укоріненість у практику мислення і поведінки людини. Глупота у Еразма виступає добродійкою роду людського, причому її слова, вчинки достат­ньо обґрунтовані, практично виважені, іноді більш доречні, чим мудрість. Очима Глупоти ми спостерігаємо, бачимо більше і далі, бо вона не ставить перед людиною стільки умовностей, як розум. Звідси — її розповсюд- женість, участь у всіх основних сферах життя. Адепти Глупоти — це пред­ставники всіх тих професій, що користуються повагою й авторитетом: купці, вчені, юристи, офіційні мудреці, священнослужителі, можновладці, їхня мудрість — тільки видимість, яка знаходиться «на поверхні» і тому ки­дається у вічі.

У результаті панування псевдомудрості життя видається таким тяжким, нестерпним і непередбачуваним. Обмеженість мислення підміняє розум і логіку звичайних, продуманих дій, що перетворює торгівлю в спекуляцію і обман, правознавство в крутійство, політику в словоблуддя, вчених у шарлатанів та ін. Інтелектуальний гуманізм Еразма, який мріяв про повер­нення до чистоти віри перших християн, не міг змиритися з обскурантиз­мом служителів церкви, глупотою схоластичних дискусій. Широко роз­повсюдженні сьогодні уявлення про «схоластику» як про пусту, словесну, беззмістовну псевдомудрість, багато в чому виходять з її характеристик Еразма.

Критика офіційної лжемудрості, проведена Еразмом і на емоційному, і на логічно-дискурсивному рівні, не втратила актуальності й сьогодні, ко­ли доводиться постійно констатувати беззмістовність популістського про­дукування одних і тих же «істин», що виступають у формі пустих обіцянок, утопічних розрахунків і проектів. Але їх багаторазове використання і схо­ластичне тлумачення позбавлене не тільки екзистенційного. але й просто пізнавального значення. Якщо свого часу Еразм звинувачував насамперед саму схоластику, яка втратила будь-який зв'язок із життям і творчою дум­кою, то сьогодні убогість політичних, економічних, «державницьких» міркувань і висновків можновладців переконує, що вона не тільки відро­дилася, реанімувалась, але й ніколи не сходила з арени «людської комедії». Зважаючи на складність та розмаїття сучасних проблем, їх поліваріантне вирішення не може зробити глупота в шатах «вченості». Це змушує пого­дитись з глузуванням Еразма стосовно псевдомудрості, за якою ховає свій алогізм і невідання Глупота.

Великий гуманіст впевнений, що від глупоти ніякого порятунку немає: «Якщо ти народився смертною людиною, ніколи не мудруй понад міру, а ліпше або куняй разом з усіма, або кумедно помиляйся. Але ж це, скажуть розумники, й властиве глупоті. Справді. Та я цього й не заперечую. Нехай тільки й вони не заперечують, що саме в цьому полягає справжній смисл життя»6. Смисл, на який вказує Еразм, стосується не власне глупоти, а ек- зистенційної глибини життя. Глупота непоборна, бо життя в його незбаг­ненних і непередбачуваних ситуаціях ніколи не можна прорахувати за до­помогою логічних силогізмів. Не можна з достатньою впевненістю застра­хуватися від безглуздих вчинків, оскільки кожна людина тією чи іншою мірою може проявити себе через невихованість, самозакоханість, насоло­ду, лінощі, а від них недалеко до гультяйства, обману, безрозсудності, улесливості?. Порушення міри щодо цих принад життя призводить до пе­ретворення його в пустоту і нікчемність.

Міркування Еразма стосуються всіх найважливіших питань проблеми того часу, зокрема проблеми істинності віри. Наслідуючи ідею Сократа про тотожність мудрості і доброти, мислитель виступає проти супереч­ності, що існує між формалізмом офіційного культу і змістом християнсь­кого вчення. Це призводить до втрати благочестя, а разом з ним — віри. Причому віри не тільки в християнську трійцю, через що Еразму довелося вступити в тривалу дискусію з М. Лютером, фактичним засновником Ре­формації, але й самого вірування.

Він закликає повністю зневажати натовп (vulgus) з його поглядами і справами, цілком і повністю прийняти християнське вчення. «З любові до благочестя однаково зневажай всім тим, що в цьому житті страхає або при­ваблює їх. Да буде тобі достатньо одного Христа, Він — єдиний Творець і вірних почуттів, і блаженного життя. Світ вважає це чистою глупотою і бо­жевіллям, але Богу потрібно цим рятувати віруючих. Щасливо нерозумний той, хто розумний у Христі. Сумно нерозумний той, хто Христа не ро- зуміє»^. Еразм негативно ставився до жорстокої ієрархічної догматики і формалізму в організації церкви, що штовхало людину до нещирості, хан­жества, від яких тільки один крок до повного аморалізму.

Звідси зрозуміло, чому Еразм не раз висловлювався в тому плані, що якщо в Бога вірити не тільки потрібно, але й повинно, то в церкву, якщо вона навіть складається з добрих і гідних людей, які в силу своєї людської природи можуть, однак, зіпсуватися, вірити зовсім не обов’язково. В тако­му контексті в своїй «філософіїХриста» Еразм формулює ледве не основну суперечність — суперечність між дійсно моральним змістом, до якого, з йо­го точки зору, тільки і зводиться глибинний смисл Святого письма (насам­перед усього Нового Завіту) і його реалізацією в догматиці, організації і діяльності конкретних християнських церков.

Віру потрібно розуміти як можливість здійснення добра. Але на заваді його здійснення стає Глупота, котра невіддільна від життя. Еразм. з болем спостерігаючи за «торжеством посередності», «напівосвіченого невігласт­ва», досить просто доводить невмирущість Глупоти. Сфера життєвості, про яку потрібно постійно турбуватися (їжа, тепло, задоволення, сон то­що), значно більша за своїм поширенням, ніж сфера мислення. Мозок лю­дини, де, як традиційно вважається, знаходиться розум, за своєю масою у десятки разів більше тіла. Отже, забаганки тіла, в якому розташована вся чуттєвість, в десятки разів перевершують прагнення і вказівки розуму. То­му він завжди поступається перед чуттєвістю, і, таким чином, мудрість постійно «програє» перед Глупотою, яка є синонімом чуттєвості (нижчого, відносно раціонального рівня пізнання, як твердо переконані мислителі епохи гуманізму і просвітництва). Могутність чуттєвості незборима, і без­глуздо уявляти існування чистої моральності, про що твердять прибічники офіційного і оманливого благочестя. Власне, не будемо забувати, що Від­родження — це не тільки повернення до античного знання, але й ре­абілітація тілесної краси, а з нею — чуттєвості.

Що ж в такому випадку робити людині, якщо розум має такі сумнівні перспективи? Глупота виступає Молохом, чудовиськом, перед яким краще спасувати, чим вступити у двобій. Але вихід у цій, здавалось би, безпер­спективній ситуації є: потрібно навчитись розрізняти головне від друго­рядного. Людина стане або сповненою мудрості, розумної доброчинності, або назавжди залишається в полоні «первинних якостей», що зробить жит­тя однобічно скерованим на реалізацію примітивних потреб і запитів. Від такого самовизначення залежить ставлення до різних життєвих цінностей, зокрема до щастя.

Зіставивши активні прагнення ренесансного раціоналістичного, по суті, гуманізму, в подоланні негараздів і негативів схоластично-догматич­ного мислення, і разом з тим спостерігаючи його «живучість», «пристосо­ваність» до будь-яких обставин і ситуацій, Еразм з болем, устами Глупоти, констатує: «Збагніть, нарешті, що через дурну мудрість ваші душі вдень і вночі страждають від незлічених клопотів, а також од цілої купи життєвих злигоднів та незручностей»^. Людина, зрозумівши близькість своєї приро­ди до глупоти, позбавляється зайвих бід і наближає себе до щастя. Що­правда, його розуміння також залежить від рівня осмислення, мудрого проникнення в сутність речей і процесів. Хоча Еразм і застерігає, що най­дальше від щастя, до якого прагнуть всі, перебувають ті смертні, які бага­то мудрують, а найщасливіші, відповідно, є ті з людей, які найбільше схожі поведінкою і розумом своїм до тварини та їхньої глупоти, нічого не бажа­ючи зверх міри.

Кожний, хто вважає себе достатньо мудрим в життєвих питаннях, особливо досвідченим у справі надання поради іншим, не погодиться з ототожненням свого щастя з тваринним. Це змушує по-новому подиви­тись на проблему розумної життєдіяльності людини. Адже Еразм не ста­вить під сумнів сам розум. Інша справа, що в своїх конкретизаціях розум не завжди може бути співмірним глибинам життєвих ситуацій. Тим самим, завдяки оригінальній витонченості своїх міркувань, Еразм приходить до відкриття багатогранної сутності життя, котре аж ніяк не вміщається в од­номірно виважену мудрість (фактично лжемудрість), яку демонструє схо­ластично-догматичний теологізм, синкретизований з інтенціями індиві­дуальної свободи, яка почала в той час формуватися.

Мудрість життя полягає не в статичному повторенні старого (що і є глупотою догматизму, проти чого бореться Еразм), а у можливості вибору найбільш оптимальної і найбільш ефективної нової лінії поведінки, яка б стала умовою досягнення успішного результату. Для Еразма головне — по­казати невідповідність віджилих уявлень про дійсність багатству знання, відкритого допитливим, шукаючим, творчим розумом. Нестандартність підходу мислителя і полягає у виборі Глупоти як найбільш радикального, методологічно виваженого теоретичного інструменту, за допомогою якого й визначається міра можливостей — мудрих чи дурних — людини.

Багатство людської сутності — не тільки в знаннях, а і в їх суперечнос­тях, інколи не тільки не вирішуваних, але й не зрозумілих для інших. Про­те це є свідченням, «візитною карткою» інтелектуальної, творчої особис­тості. Еразм, виходячи з гераклітівського «передчуття» діалектики: «все тіче», «все здійснюється через боротьбу», робить Глупоту протилежністю, необхідною стороною буття розуму. «Подібно Алківіадовим силенам, все на світі має два обличчя, дуже схожих поміж собою. Коли одне з них, зовнішнє — ніби смерть, то внутрішнє — життя, і навпаки, якщо перше — життя, тоді друге — смерть. І так все в житті буває одночасно: красивим і потворним, багатим і бідним, ганебним і славним, вченим і невченим, сильним і немічним, видатним і невідомим, веселим і сумним, щасливим і нещасним, дружнім і ворожим, цілющим і згубним»!®. Отже, сама супе­речність життя зумовлює існування не якихось «чистих», ідеальних утво­рень, а складних, багатовекторних. Тому глупота є виявом не тільки тієї чи іншої розумової дії, не просто її закономірна протилежність, а вимога сприймати ті чи інші настанови, слова, ідеї, концепції в їх одномірній бе­запеляційності, без критичного аналізу, творчого переосмислення. Глупо­та — це не тільки незнання, вихід за межі розумної міри, зловживання то­що, а й вперта впевненість у незмінності існуючого, відмова визнати зако­номірність трансформацій знань, а відтак і духовних цінностей.

Лейтмотивом міркувань Еразма є філософське застереження: «Ти мо­лиш Бога, щоб смерть не прийшла передчасно, а краще молитися, щоб Бог дав тобі кращий образ думок, щоб в тому місці, де застане тебе смерть, не застала вона тебе непідготовленим. Ти не замислюєшся про зміну життя, а просиш Бога, як би тобі не померти. Про що ти молишся? Більше всього про те, щоб подовше грішити. Молишся про багатство, а не знаєш, як ко­ристуватися багатством. Невже ти не молишся про власну погибель? Ти молишся про добре здоров'я і зловживаєш добробутом; невже в твоїй бла- гочесності немає нечестивості?»!1. Осудженню підлягають ті, хто служить не Христові, а власному шлунку. Це було б терпимо, якби воно не видава­лося за найвище і найдосконаліше благочестя.

Скептицизм і сатира Еразма, по суті, відстоюють пріоритети мудрого, доброчинного, шляхетного життя, яке можливе на моральних засадах хри­стиянського віровчення. За умови, що ми підходимо до розуміння його гли­бинної сутності. Глупота ж, здатна здебільшого для приємного спілкуван­ня, робить життя поверховим і безпроблемним, але воно без неї не може обійтись. У цьому простежується тенденція виділення із раціональних обґрунтувань і натурфілософських доказів ірраціональних проявів життя. Особливо це стосується «духовних співпереживань», спрямованих на до­сягнення щастя, істинної віри, моральної досконалості, гармонії тощо. Ірраціональний момент у розумінні щастя, вважає В. Соколов, полягає «зовсім не в тому, щоб ні в чому не помилятися, як вважає більшість, а са­ме в тому, шоб помилятися, підмішуючи до крупинок мудрості значну до­зу глупоти. Щастя залежить не стільки від самих речей, скільки від людсь­кої думки про НИХ»!2. Момент суб'єктивного відношення до свого успіху в житті, який можна вважати щастям, має суто індивідуальний характер, і критерієм оцінки може бути тільки внутрішнє, «душевне», тобто ірраціональне. Звідси зрозуміле несприйняття Еразмом вчення схоластів, їх намагання раціонально визначити віру. Дійсність, істинність віри пе­ревіряється християнською заповіддю любові, а вимірювати останню за­собами, методами і прийомами логіки — справа, яку з повною серйозністю можна вважати дурною і безглуздою. Тим більше, що це приводить до дій, які аж ніяк не можуть узгоджуватися з вченням Христа, на якому спекулю­ють обмежені в своїй глупоті ортодокси.

Практика кривавих взаємовідношень між учасниками релігійних конфліктів (Еразм живе в епоху Реформації) приводить їх учасників до пе­реконання, що гріх не у вбивстві єретика, пограбуванні його майна, а на­впаки, в гуманному ставленні до нього. Але не вони винуваті в цих діяннях, а ті, хто використовує їх незнання як знаряддя для здійснення антилюдя- них, далеких від істинного розуміння сутності існуючих діянь. Ідейні вожді католиків і протестантів не тільки не засуджували криваві дії своїх послідо­вників, але, навпаки, теоретично їх обґрунтовували. І тут з усією очевид­ністю постає сила Глупоти, для якої будь-які мудрування є засобом зни­щення розумності, а з нею — доброти.

Глупота, таким чином, є породженням прагматично виважених, але не перевірених часом, моральним досвідом і традицією, а тому випадкових знань, які не можуть дати глибокого розуміння дійсності, і призводять до хибних рішень. Суб'єктивізм чуттєвої предметності не знає ніяких об'єктивних критеріїв, його апеляція тільки до індивідуального тлумачен­ня життя, за допомогою якого (про що твердив М. Лютер) можна визначи­ти для себе істину віри, є такою ж марною надією, як сподівання досягти благочестя без християнської моралі. Визнання в реальності життя його ірраціональної сторони, змушує Еразма проголосити право Глупоти на існування. Вона є необхідним результатом раціональних, практичних, але насамперед вигідних для існування тілесної («тварної» — Г. Сковорода) природи людини знань. Але не для душі. Тому Глупота сильніша за розум (ratio), але завжди поступається мудрості — Софії. Проте всебічне і широ­ке розповсюдження разом із розумом глупоти (псевдомудрості) становить серйозну загрозу суспільству і людині, бо в своїх різносторонніх проявах вона призводить до деградації — знання, віри, справедливості, надії на ща­стя, мудрості, моралі — всіх тих цінностей, на основі яких, власне, і відбу­вається прогрес людяності.

Література

\Шестов Л. Апофеоз безпочвенности. — М., 2000. — С. 577. ^■Паскаль Б. Мысли. — М., 1995. — С. 365.

^Там само. — С. 367.

Рассел Б. Мудрость Запада: Историческое исследование западной философии в связи с общественными и политическими обстоятельствами. — М., 1998. — С. 262.

$ Барг М.А. Шекспир и история. —М., 1976. — С. 13. ^Еразм Роттердамський. Похвала глупоті. — К., 1993. — С. 39.

?Там само. — С. 20.

% Эразм Роттердамский. Оружие християнского воина // Философские произведе­ния. — М., 1986. —С. 187.

9Еразм Роттердамсъкий. — Похвала глупоті. — С. 47.

¹⁰Там само. — С. 38.

Эразм Роттердамский. Оружие християнского воина. — С. 139.

^Соколов. В.В. Европейская философия XV—XVII веков. — М., 1984. — С. 89.

2.5.