Класична доба: Демокріт і Сократ

Емпедокл і Анаксагор, поклавши в основу філософування прин­цип множинності першоелементів світу, по суті накреслили тенден­цію розрізнення та індивідуації космічного цілого, що знайшло своє найповніше виявлення в атомістичній концепції буття.

Отже, єдине, що існує, — це нескінченна множина атомів, однако­вих за своєю «субстанцією», але відмінних за формою. Другий компо­нент реальності — порожнеча. Вона, як і атоми, матеріальна і в цьому плані є не чим іншим, як позитивною умовою руху атомів, є тим, куди (або «в чому») рухаються атоми. В понятті атома знаходить своє від­носне завершення принцип індивідуації цілісно-мінливого (іонійці) або цілісно-непорушного (елеати) космосу.

Говорячи про атомістичну концепцію Демокріта, слід іще раз зосередити увагу на специфічності західної (антично-еллінської) філософської парадигми, згідно з якою увесь предметно-речовий світопорядок, його гармонія жорстко та однозначно детерміновані «веліннями невблаганного року», незворушної долі. Людина є части­ною цього світопорядку (космосу) і в цьому плані постає своєрідним «атомом» суспільного «космосу». Доля («ананке») так само невбла­ганно визначає вчинки людей, як необхідність («еймармене») жор­стко визначає рух у порожнечі кожного атома. У цьому плані античне грецьке суспільство, в якому індивіди сприймали свою життєдіяль­ність як спонукувану ззовні долею, виступає своєрідним соціальним прообразом демокрітівського космосу (про подібний соціальний під­текст атомістичного вчення Демокріта свідчить пізніший латинський переклад грецького слова «атом» — individuum).

У філософській концепції Демокріта знаходимо і розв’язання проблеми, яку порушили елеати.

Проте, на відміну від елеатів, змушених заперечувати реальність руху, Демокріт, приймаючи вслід за Емпедоклом та Анаксагором ідею множинності фундаменту світу, поряд із незмінними атомами покла­дає іншу, так само матеріальну реальність — порожнечу, що дає змогу вічним і незмінним атомам рухатися і утворювати найрізноманітніші з’єднання, котрі й виступають у чуттєвому людському сприйнятті як різноманітні речі та процеси світу, що виникають і зникають.

Космологічний натуралізм іонійців, елеатів, Демокріта (їхня безпосередня спрямованість на природне буття, в якому людина не­мовби розчинюється) заводив, проте, в нігілістичні хащі. Гераклітів- ська діалектика, наприклад, в інтерпретації Кратіла (друга половина V—початок IV ст. до п. е.), вироджується в релятивізм, оскільки все стає настільки плинним, що поки вимовляється назва речі, вона змі­нюється і вже цій назві не відповідає.

Протагор (бл. 490—420 до н. е.) сформулював знамениту тезу, що є по суті першим визначенням специфічної — центральної — ролі лю­дини у світі: «Людина є мірою всіх речей, існування існуючих і неіс- нування неіснуючих».

Атом Демокріта, як уже зазначалося, реалізує індивідуацію кос­мічного цілого, але реалізує на абстрактному рівні. Софісти ж зверта­ються до людського індивіда як до індивідуальності особливого типу. Специфічною рисою останньої виступає здатність тлумачити речі, оцінювати їх і, отже, відрізняти одну від одної, тобто індивідуалізу­вати. Софісти першими в історії давньогрецької філософії стають на шлях свідомого вирізнення з-поміж різноманітних відношень світу суб’єкт-об’єктного відношення, головного, як відомо, у формуванні самого предмета філософії.

Сократ гостро полемізував із софістами, хоча серйозних підстав для цього в нього не було. Більше того, Сократ фактично продовжив справу софістів, принаймні в утвердженні проблеми людини як го­ловної теми філософських міркувань.

Про труднощі натуралістично орієнтованих космологічних кон­цепцій шкіл давньогрецької філософії вже йшлося. З цих труднощів, власне, й народжуються перші спонуки повороту філософії від при­роди до людини. Саме тому Сократ із самого початку відмовляється від створення картини світу. Подібні спроби, здійснювані попередні­ми філософами (основний твір кожного з них так і називався — «Про природу»), давали різні результати, оскільки в кожного з них картина світу виходила іншою, ніж у попередників. Сократ рішуче повертає напрям філософського дослідження від космосу, природи до люди­ни. «Пізнай самого себе» — такою є вихідна теза сократівського фі­лософування. І таке знання можна набути лише в безпосередньому контакті з іншими людьми — діалозі, практичній зустрічі умів. Со­крат принципово не записував свої думки, вважаючи дійсною сферою існування справжнього знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живий діалог, полеміку. Саме це він і називав діалектикою (від грец. «діалегомай» — вести бесіду, сперечатися).

Спроба розібратися в такий спосіб з проблемою людини поставила Сократа перед новими труднощами. Ми дізнаємося про це передусім із творів Ксенофонта (бл. 430—350 до н. е.) — «Спогади про Сократа», а також із перших семи діалогів Платона. «Сократівський метод» по­лягав у веденні бесіди-діалогу, в ході якої Сократ ставив співрозмов­никам запитання, отримував відповідь (зазвичай, неповну), ставив нові запитання, вказуючи на суперечність у судженнях опонента, і т. д. Коли співрозмовники Сократа остаточно заплутувалися в супе­речностях і цікавилися думкою щодо цього самого Сократа, той від­повідав, що теж не знає відповіді.

Тим самим Сократ підхоплює Протагорову тезу про людину як міру не тільки існування, а й неіснування світових реалій, тобто по­рушується питання про пізнання неіснуючого небуття. Оскільки ж, як уже зазначалося, вичленовуючи суб’єкт-об’єктне відношення, Сократ започатковує епістемологічну тематику філософії (теорію пізнання), то питання про неіснування (небуття) обертається питан­ням про пізнання неіснування (тобто пізнання того, стосовно чого ще немає знання). Йдеться, власне, про специфічне «знання про незна­ння», інакше кажучи, про вміння чітко усвідомлювати, що саме із ще невідомого має стати предметом пізнавальних зусиль, щоб стати зна­ним, відомим. Сократ, отже, виявляє «проблему» як форму знання про ще не пізнане. А оскільки вирішення будь-якої проблеми виявляє нові проблеми, то остаточне пізнання, вичерпання проблем як таких принципово неможливе. Сократ і показує, що остаточна відповідь на те або інше запитання не може бути отримана внаслідок суперечли­вості і невичерпності самого змісту пізнання. Проте така позиція не означає знецінення пізнавальних зусиль; навпаки, цінність знання і полягає в пізнавальних зусиллях, у здатності ставити все нові й нові запитання. Недаремно ж філософія є не самою мудрістю («софією»), а лише прагненням, любов’ю («філією» [11]) до мудрості.

Однак Сократ дещо перебільшував, так би мовити, «процесуаль­ний момент» пізнання. Обговорюючи проблему людини, він ставив запитання про такі істотні характеристики людини, як «мужність», «розсудливість», «краса» тощо. Суперечності ж у відповідях співроз­мовників, що їх виявляв Сократ, виникали внаслідок неможливості звести загальний зміст досліджуваних понять («мужність», «краса» та ін.) до їх індивідуально-конкретних проявів. Розуміючи неможли­вість існування загального як конкретно-індивідуального існування («краси» взагалі поряд з красивою жінкою, красивою вазою тощо), Сократ бідкається: «Я вічно блукаю і не знаходжу виходу».

Життя Сократа закінчилося трагічно.

Філософія Сократа — своєрідний вододіл в історії античної фі­лософії. У всіх досократівських мислителів (їх так і називають в іс­торії філософії — «досократики») світ виступає у вигляді своєрідної «натуралістичної» цілісності, що «розчиняє» і підпорядковує собі людину як одну з частинок космічного цілого. Сократ, вирізняючи людину з космосу і скеровуючи свою увагу лише на неї, кладе край нечіткому усвідомленню філософами специфічних меж предмета їх досліджень — відношення «людина — світ». Сократом завершуєть­ся ранній період історії античної філософії, період її становлення і утвердження, починається класичний її період. Останній представ­лений іменами Демокріта, який поклав у фундамент своєї позиції індивідуальну унікальність і неповторність буття;Платона, який енергійно і з великою майстерністю й талантом розвинув накресле­ну Сократом гуманістичну лінію філософських пошуків; Арістотеля, що підвів геніальний підсумок розвитку досократичної та класичної античної філософії.