КОНЦЕПТ «ЖИТТЯ» У ФІЛОСОФСЬКИХ ДИСКУРСАХ В. ДІЛЬТЕЯ І Г. ЗІММЕЛЯ

• Видатна роль у перетворенні «філософії життя» на академічну дис­ципліну належить німецькому мислителю Вільгельму Дільтею (1833 1911), який був професором Базельського університету.

В. Дільтей відходить від властивих Ф. Ніцше біологізаторських тенден­цій у трактуванні життя як позбавленого мети, непідвладного для оцінки підтримки певного життєвого виду. Мислитель розглядає життя як потік культурно-історично обумовлених переживань людини. Життя ДЛЯ НЬОГО - не просто біологічний факт існування людини поряд з іншими живими істотами. Воно - людське життя, котре переживається нами в його різно­манітності. Кожний стан життя — це поділ або звершення. Корелятом життя, з одного боку, є самототожність особистості, а з другого - об’єк­тивний світ. У структурі стану життя В. Дільтей виділяє три моменти:

• репрезентативний момент зовнішнього або внутрішнього світу. Він приводить до виникнення в індивіда (і в суспільстві) об’єктивного образу світу,

• момент афективного стимулу обумовлює перевірку життєвих цін­ностей, пов’язаних з цією картиною світу,

• вольовий момент «висвічує» принципи діяльності, завдяки яким керу­ють життям.

Через свою складність і суперечливість життя є загадкою для людського розуму. Людина має три способи вирішення цієї загадки, які відповідають трьом формам світогляду, релігійному, художньому і філософському. В результаті багатовікового життєвого досвіду вироблено три типи філо­софського світогляду:

• натуралізм (стародавній і сучасний матеріалізм, позитивізм);

• об’єктивний ідеалізм (стоїцизм, Спіноза, Аейбніц, Гегель)·,

• ідеалізм свободи (Платон, Кант, Фіхте).

Усі вони - породження самого життя, трьох його тенденцій. Філософію у всьому розмаїтті її об’єктивного змісту необхідно зрозуміти, виходячи з самої структури життя.

В академічній «філософії життя» В. Дільтею належить заслуга обґрун­тування специфіки гуманітарного знання порівняно з природничо-науковим знанням. Розуміння, відчування, інтерпретацію як безпосередні способи осягнення життя в «науках про дух» В. Дільтей протиставляє методу «пояснення», який застосовується в «науках про природу».

Завдання «наук про дух» - виразити мінливість, цілісність і смисл історичних подій, пізнати мету культурно-історичної творчості, а не реду­кувати її до причинно-наслідкових зв’язків природного світу.

Умовами, що роблять можливим це розуміння, є знання контексту, в якому що-небудь відбувається, і знання про культурні системи, які «задають» типи світогляду. Ці культурні системи, згідно з В. Дільтеєм, є унікальними, несхожими одна на одну і тому не можуть бути зрозумілими «об’єктивно», тобто поза цілями самого суб’єкта як активного учасника історичних подій.

Методологічні принципи гуманітарного знання, розроблені В. Дільтеєм, дістали свій розвиток у працях Георга Зіммеля (1858-1918). Згідно з по­зицією Г. Зіммеля, життя в процесі постійного становлення створює куль­турно-історичні форми, приречені нескінченно народжуватися і помирати. Історичний процес підкоряється «долі», на відміну від природи, в якій діє закон причинності. «Трагедія культури», її долі полягає у вічному кон­флікті між творчою пульсацією життя і застиглими, об’єктивованими формами культури. Боротьба життя проти принципу форми складає суть сучасного етапу розвитку культури.