Проблема смерті, безсмертя та сенсу життя людини у філософсько-світоглядному окресленні

Одним із могутніх, можна сказати, майже абсолютних об­межень для людини постає смерть. Вона лякає людину (і це природно), здається всемогутньою, але, як і в питанні про свободу, важливо зрозуміти: межі життя надають йому пев­ного змістовного наповнення.

^Конечність надає людському існуванню сенсу, оскільки робить людсь­ке життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначе- на за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реаль­ності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для неї питання про безмежність постає не в ішані відсутності будь-яких меж, а в ішані існування можливостей для їх подолання та розширення

Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й не­минучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов’язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповни­ти життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність невідворотною.

Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людсь­кого життя. Це значить, що людське життя набуває заверше­ності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв’язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану.

• Окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші жит­тя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв’язків, у межах яких життя ста­ло можливим та здійснилося, і т.

Наведене міркування змушує нас розглядати смерть та безсмертя в органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.

);>По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношення до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні ври­вається у життя; вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. На_приклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі; не можна також повернути і свої вікові стани та враження, неповторні миті певних відкриттів та осяянь. І біологічно наше життя супроводжується на­родженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як остаточне припинення на­шого життя у певних його якостях.

);>По-друге, навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а й з моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі. Сьогодні існує цілком виправдана науково версія про те, що органічні спо­луки в тому чи іншому вигляді пронизують собою весь Всесвіт, і, якщо при­пустити, що в їх початкових формах потенційно існуютьможливості розви­нутись у складні форми, то можна прийти до висновку, що життя у Всесвіті не зникає, а, отже, і ми, як живі істоти, не можемо ніколи зникнути остаточно.

Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя, тобто для нас питання про безсмертя звучить у варіанті запитання Л.Толстого: "А чизалишиться щось у світі після припинення мого фізичного існування?”.

);>Тому, по-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі.

мадської думки, більшість людей у розвинених, цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її подальшій долі. Слід сказати, що у кон­цепції безсмертя душі та посмертному відродженні людини не так вже й ба­гато фантастичного; принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення клонування живих організмів, ця концепція взагалі набуває досить конкретних окреслень. Ще на початку ХХ ст. був пошире­ним погляд, згідно якому ті атоми, з яких складається тіло якоїсь людини, не зникають, але й не втрачають “пам’яті” про колишню до нього прина­лежність, а тому відродження можливе. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості зберігати невизначено тривалий час інформаційний еквіва­лент певної особистості; хто знає, можливо це є одна із перспектив реально­го досягнення особистісного безсмертя? Можливо, згодом цей інформацій­ний еквівалент особистості можна буде “прищеплювати” конкретним людям (особливо - нащадкам).

>По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увіч­нюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливос­тями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетін­ня свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме культурно-історичний процес розвитку людства здатний виводити людину вже за її земного життя за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і вклю­чати у діалог із особистостями минулого, передавати естафету людям май бутнього. Але слід пам'ятати, що й тут безсмертя має місце лише у союзі із смертним, тобто культура вимагає належного до себе ставлення, ретельно­го її зберігання, а, окрім того, вона насправді зберігає лише гідне історії. Не рідкісними в історії культури є випадки, коли вшановані в певних сусп­ільствах "метри” в подальшому розвитку або взагалі зникали з горизонту культурно-історичного процесу, або лишалися на ньому у якості повчаль­них зразків псевдокультури.

Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:

• історичне, яке внаслідок незворотності минулого ро­бить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;

• соціальне, що постає як реальність впливу життя люди­ни на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

• Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінчен­ного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчу­вати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, іцо смерть не постає для людини явищем виключно негативним.

Ще давньогрецький філософ Епікур у свій час стверджував, що людина повинна дя­кувати богам за те, що нікому не надано насильно утримати її в цьому житті. Відомо й те,

якої величі набуває в людській духовності феномен людської самопожертви, особливо тоді, коли він здійснюється заради інших людей. Смерть надає людським вчинкам та праг­ненням певного завершення, а, значить, реальної міри; вона, далі, постає каталізатором (прискорювачем) людського самоздійснення; вона зводить людську відповідальність на рівень вирішального життєвого чинника; вона, осмислена в єдності із безсмертям, стає засадою людської моральності. Тому ми повинні належним чином оцінити римський девіз: “Пам’ятай (завжди) про смерть!", а також твердження багатьох філософів про те, що життя слід розглядати як підготовку до гідної смерті.

У кінці ХХ ст. проблема смерті людини виявала себе у кількох нових аспектах: це є проблеми клонування людини (відтворення генетичного "двійника"людини), проблема "евтаназії" (“щасливої смерті"). Про клонування вже згадувалось, а "евтаназія" пов 'яза- на із питанням про те, чи можна людині, що страшенно страждає від болю, проте точно доживає останні дні, допомогти піти із життя безболісно?Як з'ясувалося, на це питання не існує єдино можливоїправальноївідповіді; з одного боку, якщо “евтаназію "уза­конити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не будуть вико­ристовувати зі злочинніши намірами, з іншого боку, в разі їїузако- нення зникнуть стимули пошуку інших шляхів боротьби із передсмертним!, стражданням.. У той же час не можна робити і тих, хто страждає, бранцями прогресизму. Деякі країни сьогодні схальні узаконити "евтаназію”, проте іншірішуче наполягають на її забороні. З філософської точки зору важливо те, що через евта­назію проглядається суттєвий момент, пов язаний ізусвідомленням смерті: дехто із філософів вважає, що людину лякає не стільки сама смерть, якільки уявлення про страждання, що її супроводжують. Кожна людина по досягненню приблизно п 'ятироків знає, що вона смертна; розвинена, сформована людина знає й те, що смерть не відокремлена від життя, а складає її необхідний момент, але, по­при все, ситуація виглядає дещо інакше, колилюдина не просто про все це знає, а знає останню, відміряну їй дистанцію життя.

залежності від його стану та рівня розвитку. Але суспільство, як відомо, інколиможе значно перевершити право окремоїлюдини.

Як бачимо, залежно від того, на якому рівні розглядають приро­ду людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, без­смертя і комплекс пов 'язаних з ними моральних проблем. З питан­ням про смерть та безсмертя органічно пов 'язане і питання про сенс людського існування. З усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше - індивідуальності, людину починає хвилювати питан­ня: чи є у процесі людських народжень і смертей якийсь вищий сенс, ніж просто продовження тваринного життя у зміні популяцій. Людина на деякий час може забути про це питання, зануритись у щоденні турботи, віддатися справам — громадським, особистим, професійним. Але повністю звільнитися від питання про сенс жит­тя вона не може, бо, власне, не вона ставить це питання, а саме життя ставить його перед людиною (особливо - в ситуацілх ви­бору ) і змушує її відповідати на нього — і то не лише словами, а й вчинками. Отже, знаходження сенсу буття — це питання нелише самопізнання людини, а її самоздійснення.

• Питання про сенс - це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикаєть­ся у житті. Якщо певне конкретне явище узгоджується із названи­ми провідними життєвими орієнтирами, людина бачить у ньому сенс; якщо входить у зв'язок із ними, проте за змістом їм супере­чить, людина його не приймає, відкидає, засуджує; якщо ж таке явище взагалі не стикується із життєвими орієнтирами, воно по­стає для людини як безглузде, позбавлене сенсу.

Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя, тоб- • то вміння оперувати як стратегічними життєвими цінно­стями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про життя, дійсність, людину.

Звідси стає зрозумілим, що сенс - це виключно людське яви­ще. Коли людина вміє його вбачати у дійсності, ним оперувати, вона йде попереду стихійних процесів життя, принаймні, претен­дує на те, щоби взяти на себе свідоме вирішення та врегулювання життя. Ясно також і те, що поза людиною з її життєвими праг­неннями, інтересами, жаданнями сенсу не існує, а тому стає зро­

зумілою філософська теза про те, що саме людина наділяє дійсність сенсами, хоча сама ця дійсність постає умовою і підста­вою для смислового відношення.

В сенсі, тим більше - сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і прагаення, в ньому людське ^ття постає сконцентрованим, цілісним. Ось чому найпростішою відповіддю на питання про те, в чому полягає сенс життя, може слугувати така: у тому, за що ви згідні віддати своє життя. Стає також зрозум­ілою і теза одного кіногероя: знати відповідь на питання про сенс життя, це все- одно, що знати дату своєї смерті. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни. Але, окрім цього, в даному вислові проблискує ще й такий момент: поки життя триває, воно постає відкри­тим майбутньому, і, отже, лишається можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що вищий сенслюдського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів; існують і реальні взірці саме такої реалізації життя: наприклад, французький художник ст. Пабло Пікассо на протязі свого життя кілька разів докорінно змінював манеру своєї творчості, бажаючи випробувати себе в інших стилях та напрямах мистецтва. Проте в останньому випадку виникає питання про людську самість: чи вона змінюється? А якщо так, то чи існує в такому випадку внутрішній “фокус” особистості? Дехто із філософів, психологів, мислителів вважає, що самість змінити не можна, що в усіх поворотах долі в людині завж­ди буде лишатися щось її, щось перше та початкове, а дехто вважає, що в дано­му випадку саму зміну сенсів, потяг до неї і постає виявленням самості. Напев­не, зайвий категоризм у вирішенні даного питання не виправданий; скоріше за все, в реальних людських самовиявленнях можливе і те, і інше. Бо насправді сенсом людського буття може постати майже все, з чим людина стикається у житті: це можуть бути гроші та заможність, самопошук та самопізнання, под­виг або чесне служіння, наукові відкриття та мистецька творчість, благополуч­чя дітей та здоров’я інших людей, і т.д., і т. п. І в цьому, зокрема, проявляється справжня невичерпність людини і справжнє диво людського життя - його мож­на підпорядкувати певній меті і справді її досягнути.

• Звичайно, далеко не кожна людина ставить та вирішує питання про сенс свого життя, але реально воно все одно вписується у певний об- разлюдського самовиявлення. Тому можна виправдано стверджува­ти: якщо ми самі не дбаємо про сенс свого життя та не реалізуємо його, то його за нас буде реалізовано - чи-то стихією життя, чи-то іншими людьми. Філософія ж однозначно наставляє нас на те, щоби ми були гідними дарованого нам випадку нашого життя і розпорядилися ним належним чином, тобто - із думкою про сенс, життєві вчинки, відпов­ідальність, реалізацію себе і своєї свободи.

Творчість і свобода надають сенсу видам людської діяль­ності і є передумовами самореалізації особистості. Праг-

• нення здійснити сенс життя є основним мотивом людсь­кої поведінки, який не виводиться з інших потреб, а навпаки—визначає їх. Він притаманний усім людям і є ру­шійною силою розвитку особистості.

СУТТЄВОЇ