Культурно-філософське піднесення 20-хроків («розстріляне відродження»)

За короткий час існування незалежної України (1917—1918) ба­гато робилося для відродження національної культури. Було створе­но 150 українських гімназій (а в старих, російськомовних, введе но як обов’язкові предмети українську мову, історію та географію Укра­їни, історію української літератури).

Втрата Україною незалежності поклала край цьому яскравому, але нетривалому спалахові української культури. Наприкінці 1920 р. Червона Армія встановлює остаточно контроль над українськими землями (за винятком Галичини, Волині, Буковини й Закарпаття, що ввійшли до складу відповідно Польщі, Румунії та ЧехоСловаччини), а в 1922 р. Україна у формальному статусі Української Соціалістич­ної Радянської Республіки входить до складу СРСР. Настає нова (на цей час — «більшовицька») Руїна.

На всеросійській нараді працівників політосвіти в 1920 р.

Упередженість щодо гуманітарних цінностей, гуманітарної куль­тури взагалі (закриття гуманітарних факультетів університетів, хоча, на перший погляд, і дрібний, але надзвичайно показовий факт) — ти­пова риса російського (ленінсько-сталінського) «марксистського» світогляду, успадкована ним від російського «нігілізму» XIX ст. Зга­даймо, що серед висланих Леніним у 1922 р. за кордон «буржуазних» інтелігентів переважна більшість була гуманітаріями. Не зайве нага­дати, що офіційна, партійно-державна філософія CPCP (діамат) тлу­мачилася Сталіним як вчення про природу (з якою ототожнювався світ загалом). Тож не дивно, що домінантою тоталітарного світогля­ду радянської держави стає відвертий технократизм (для партійно- державного жаргону радянської доби характерними є вислови типу: «письменники — інженери людських душ», «людський матеріал», «кадри», «людський фактор» тощо).

Показовим, особливо в повоєнний час, є той факт, що партійна еліта (члени ЦК, обкомів, міськкомів, райкомів партії) на 80—90 % складалася з вихідців із інженерно-агрономічного середовища (всі перші секретарі ЦК Компартії України повоєнного часу — від Хру­щова до Щербицького — були за освітою інженерами). Відповідним чином склалася традиція обирати президентами Академії наук, рек­торами університетів тощо майже винятково представників природ­ничих і технічних наук.

Особливо згубними виявилися ці технократичні інтенції росій- ськоментальної радянської «культури» для української національ­ної культури, її альтернативної щодо технократизму екзистенційно- гуманістичної ментальності.

Виша школа офіційно проголошується полем «ідеологічної бо­ротьби». В циркулярному листі ЦК КП(б)У, розісланому до всіх губкомів та осередків вузів «Про боротьбу з буржуазною ідеологією у вузах» (кінець 1922 p.), пропонувалося вести постійну роботу серед студентства на підрив авторитету не марксистських професорів у їх трактуванні суспільних наук. Протиставляти на кожній лекції буржу­азним теоріям (індивідуалізм, ідеалізм, опортунізм, теорія «науки для науки» тощо) теорію революційного марксизму і не перейматися тим, що не завжди вдається глибоко обгрунтувати заперечення. «Такий — класовий — підхід до формування нового покоління інтелігенції спричинився до майбутнього істотного зниження її інтелектуального рівня, до її дегуманізації. Політична влада вимагала від нової інтелі­генції перш за все не високого професіоналізму, а вірності системі»^[462].

Отже, марксизм, точніше марксизм-ленінізм (термін «ленінізм» виникає на початку 20-х років у працях Сталіна та Зінов’єва), стає єдино допустимою в суспільно-гуманітарній (і, звичайно, у філософ­ській) сфері точкою зору. Тому одразу після перемоги радянської влади в Україні тут виникають навчальні та науково-дослідні уста­нови для підготовки відповідних фахівців і проведення дослідниць­кої роботи.

У 1922 р. в Харкові організовується Комуністичний університет ім. Артема, створюється також кафедра марксизму і марксознавства, на базі якої в 1924 р. виникає Український інститут марксизму (з 1927 р.

B.    Беркович, О. Бервицький, Е. Фінкельштейн, С. Генес, Ф. Беля­ев, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко. Відділ складався з кафедри філосо­фії (С. Семковський — зав. кафедри, В. Юринець, В. Асмус, Р. Левік, Я. Розанов) і кафедри соціології (В. Юринець — завідувач кафедри,

C.    Семковський, Т. Степовий, Ю. Мазуренко, А. Хвиля, П. Демчук).

Увагу привертає насамперед постать С. Семковського (Бронш­тейна), якого ще до революції неодноразово критикував Ленін (за «ліквідаторство», опортунізм, заперечення права націй на самовизна­чення та ін.), хоча й визнавав його «розум і блискучий літературний талант». Семковський (1882—1937) був глибоким знавцем історії філософії, філософських проблем теорії відносності тощо. Знавцем новітніх тенденцій зарубіжної філософії був П. Демчук (1900 — р. см. невід.), який визначав ірраціоналістичну тенденцію як одну з провід­них у західній філософії першої третини XX ст. (цю тенденцію він образно характеризував як «бунт проти розуму»). Проте з після зору Демчука не випадала й вітчизняна думка.

Особливо яскрава постать серед українських філософів цього пе­ріоду — В. Юринець (1891 — 1937). Він навчався у Львівському уні­верситеті, згодом мусив продовжити навчання у Відні, Берліні та Па­рижі, де здобув звання доктора філософії. Після революції навчався в Московському інституті «червоної професури».

Його перу належить низка літературознавчих праць про твор­чість В. Винниченка, П. Тичини, М. Бажана, молоду українську лі­тературу загалом. Заперечуючи жорстку розмежованість наукового та художнього творчих процесів, Юринець указував на принципову нерозривність логічного та образно-інтуїтивного моментів як у науці, так і в мистецтві.

Говорячи про українську літературу 20-х років, хотілося б не тіль­ки звернути увагу на її оригінальність, на буйне суцвіття талантів, а й на виразну її спрямованість до світоглядно-філософської тематики, її гострий інтерес до філософських проблем. Все це створювало не­повторну атмосферу творчої співпраці української художньої та фі­лософської інтелігенції, ту атмосферу, яка становила один з істотних моментів того культурного феномена, котрий називають українським відродженням 20-х років.

На перший погляд, сам феномен культурного відродження за умов панування «монологічного» партійно-державного марксистсько- ленінського світогляду видається чимось принципово неможливим. Проте його існування — реальний факт. Більше того, творчість діячів цього відродження Миколи Хвильового (1893—1933), Миколи Зеро- ва (1890—1937), Михайла Ялового (1891 — 1934), Олеся Досвітньо­го (1891 — 1934), Євгена Плужника (1898—1936), Миколи Вороного (1871 — 1940), Михайла Драй-Хмари (1889—1939), Валер’яна Підмо- гильного (19о1 — 1937), Миколи Куліша (1892—1937), Григорія Ко­синки (1899—1934), Дмитра Фальківського (1898—1934) та багатьох інших не була опозиційною щодо радянської влади і навіть соціалізму (переважна їх більшість була навіть членами КП(б)У). Водночас це була героїчна спроба зберегти (навіть творчо розвинути) українську національну культуру з притаманною їй неповторною ментальністю українського народу.

Проте збагнути цей «парадокс» не так уже й важко, якщо зга­дати (про це вже йшлося в одній із попередніх тем), що Ленін, від­мовившись напередодні жовтневого перевороту від жорсткості «об’єктивістської» позиції Плеханова й меншовиків, наголосивши на «творчому» характері своєї марксистської позиції (всупереч плеха- новській «ортодоксальності»), не встиг через хворобу і ранню смерть надати своїй «творчій» позиції характеру тієї системи тоталітарно­го мислення, перші кроки до якої він почав уже здійснювати у статті «Про значення войовничого матеріалізму» (1922), а також актом ви­силки за кордон великої групи гуманітарної інтелігенції.

Така система тоталітарного мислення (з діаматом як своїм фі­лософським ядром) була створена, як уже зазначалося, в 30-ті роки Сталіним.

У перші роки радянської влади багато хто з комуністів національ­них республік прийняли за чисту монету ленінську тезу про «суве­ренність» радянських республік, про право їхніх народів на розвиток національної мови, культури тощо. В національних республіках по­чинаються процеси розвитку національних культур (згодом дістали назву «коренізації»).

«Українізація» (так називали цей процес у нас) зустріла глухий опір широких кіл членів КП(б)У. Та це й не дивно: адже більшовиць­ка партія в перші роки її існування в Україні складалася переважно з неукраїнців. На першому з’їзді КП(б)У, що проходив у липні 1918 року в Москві, українці становили меншість. У партійному середови­щі популярною була теорія «прогресивності» російської культури (оскільки її носієм є переважно російськомовний в Україні пролета­ріат) і нібито «відсталості» культури української, оскільки головним її носієм було селянство.

Однак у червні 1923 року Раднарком УСРР мусив ухвалити по­станову «Про заходи в справі українізації шкільно-виховуючих та культурно-освітніх установ», а у вересні було видано декрет ВУЦВК та РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Українізація почалася. Вона відіграла роль своєрідного каталізатора, який прискорив процес творчого пошуку місця української художньої та світоглядної куль­тури, культури взагалі у світовому культурному процесі. Від початку 20-х років між творчими групами української літературно-художньої інтелігенції, такими як «Плуг» (Спілка селянських письменників України, заснована 1922 р.) і «Гарт» (Спілка пролетарських письмен­ників України, заснована на початку 1923 р. В. Елланом-Блакитним), точилися дискусії з цього питання. Згодом вони переросли у відому літературну дискусію 1925—1928 pp.

У ході дискусії 1925—1928 років (крім письменників у ній актив­ну участь брали й філософи, зокрема В. Юринець) лідер ВАПЛІТЕ Хвильовий видає серію памфлетів: «Камо грядеши» (1925), «Дум­ки проти течії» (1925), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія?» (1926), в яких висуває ідею так званого «азіатського ренесансу». Західноєвропейське суспільство, писав Хвильовий, ви­черпало свою творчу енергію і скочується до духовної імпотенції. Отже, потрібний потужний духовний імпульс, джерелом якого має стати нагромаджена за багато століть енергія Сходу, щоби заново «збудувати» Європу.

Але як має статися «передача» цього імпульсу до західноєвропей­ської культури? Його може передати лише культура європейського типу. Російська культура (художня, зокрема) виконати таку функцію принципово нездатна внаслідок свого швидше азіатського, ніж євро­пейського характеру, про що свідчить її «пасивно-страждальний» іде­ал, або та риса, яку М. Зеров образно змалював як «млявість» росій­ського «кающегося дворянина». Тим-то функцію що може взяти на себе звільнена від колоніального гніту Російської імперії Україна з її яскраво вираженим європейським типом культури. Тому необхідно рішуче змінити орієнтацію української культури з Росії (така орієн­тація в останні століття була зумовлена колоніальною залежністю від північного сусіди) на Європу, західний ідеал «громадянської люди­ни» як активно-діяльної істоти. Саме в цьому полягає основний сенс ідеї «азіатського ренесансу», лаконічно сформульованого в енергій­ному гаслі — «Геть від Москви!»

Саму по собі «теорію» азіатського ренесансу навряд чи можна на­звати теорією всерйоз. Аж занадто вона умоглядна, аж занадто прозо­ро прозирає в ній поєднання двох відомих міфологічних конструкцій XX ст. — Шпенглерового «присмерку Європи» і Ленінової «теорії всесвітньої революції» («Схід почне, Захід підтримає»). Проте є в ній цілком плідна й здорова основа — програма національно-культурного відродження України, духовного визволення з колоніальних пут, по­долання рабської свідомості

«Від Котляревського, Гулака, Метлинського, через «братчиків» до нашого часу включно українська інтелігенція, за винятком кіль­кох бунтарів, — міркує Хвильовий, — страждала і страждає на куль­турне позадництво. Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація тільки тоді зможе культурно ви­явити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку^[463]. Сказане Хвильовим майже 70 років тому цілком сучасно звучить і в наші дні, коли ми у своїх спробах економічної, політичної та духовної розбудови України продовжуємо «хворіти» на «позадництво», раз у раз просто «за звичкою» продовжуємо оглядатися на «російського диригента».

Не заперечуючи цінності російської культури самої по собі, Хвильовий наполягає на необхідності самостійного розвитку куль­тури рідного краю. «Давид Штраус, — писав Хвильовий, —...ки­нув колись такий цікавнй афоризм: «Можливо, Сіріус і більший за Сонце, але від нього не спіє наш виноград». Отже, коли російське мистецтво — велике і могутнє, то це буквально нічого не доказує... виноград національного відродження не мириться з тим, хоч і пре­красним, — але — в силу багатьох і відомих історичних непорозумінь — далеким сонцем»^[464] і далі: «Поляки ніколи б не дали Міцкевича, коли б вони не покинули орієнтуватись на московське мистецтво. Справа в тому, що російська література тяжить над нами в віках, як господар становища, який привчав нашу психіку до рабського наслідування»^[465].

Наводячи слова В. Бєлінського про те, що йому видається сміш­ним навіть думати, що в поезії малоросіян може щось розвинутися, Хвильовий зауважує: «Цією красномовною і пікантною цитатою ми зовсім не думаємо обвинувачувати Бєлінського в шовінізмі, ми цим хочемо підкреслити, якою ненавистю до української поезії просякну­то було ту літературу, що в неї радять нам учитись наші москвофіли. Це зовсім не значить, що ми цю літературу не любимо, а це значить, що ми органічно не можемо на ній виховуватись»^[466].

Проте справжня біда не в тому, що українську культуру й мову зневажали хай і демократично настроєні люди, але все ж у «старі» (колоніальні) часи. Біда в тому, що ця зневага тривала й тоді, коли Україна, принаймні формально, перестала бути колонією. На під­твердження цього Хвильовий наводить текст листа Максима Горь­кого українському письменникові О. Слісаренку, який свого часу звернувся до Горького з пропозицією перекласти на українську мову роман «Мати». «Мне кажется, — писав Горький, — что... перевод этой повести на украинское наречие... не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверж­дают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия»^[467]. Отже, можна лише погодитися з Хви­льовим: «навіть в авторові «Буревестника», навіть у цій людині, що очевидно хоче грати роль «совести земли русской», навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й «со­биратель земли русской»^[468]. Цю характеристику можна поширити й на нинішнього носія «совести земли русской» О. Солженіцина, який подібним чином прагне сьогодні за рахунок України й Білорусі «обу­строить Россию».

З огляду на сказане, наміри Хвильового, Зерова, Вороного та ін­ших представників українського культурного відродження переорі­єнтувати українську культуру з північного сходу на Захід мали ціл­ковиту рацію, оскільки ці наміри просто відновлювали нормальні й віковічні зв'язки України з Західною Європою. Ці наміри української художньої інтелігенції поділяв і В. Юринець, говорячи, що «є глибока неусвідомлена інтуїція в поклику Хвильового до Європи. Це заклик до створення в нас героїчної, конструктивістськи ясної психіки на місце нашої плаксиво-сентиментальної, рабськи-поетичної. Це про­тест проти нашої розмазаності, безініціативності, пагубний наслідок нашого поневолення в минулім»^[469].

Світоглядні настанови українського відродження 20-х років Хви­льовий тлумачив як «романтичний вітаїзм» (від лат. vita — життя), що являв собою активно творчу, одухотворено відроджувальну фор­му мистецького світовідчуття. Разом із Тичининим «кларнетизмом» («світлоритмом») романтичний вітаїзм становив смислове ядро сти­лю українського відродження. Визначаючи художню природу ро­мантичного вітаїзму як «бойовий ідеалізм», Хвильовий не вбачає тут суперечності з історичним матеріалізмом, адже «історичний матеріа­лізм, — писав він, — ніколи не відхиляє психологічного фактора. На­впаки, він припускає його дію, вважає її за цілком нормальне явище в громадському житті... Коли психологічний чинник діє в громадсько­му житті, а жива людина ідентична цьому факторові, то, очевидно, історію робить не тільки економіка, але живі люди» і далі: «Жива лю­дина є громадська людина. Класичний тип громадської людини виро­блено Заходом... Отже, не можна мислити соціального критерію без психологічної Європи»^[470]. Цікаво зауважити, що тлумачення Хвильовим матеріалістичної філософії є тут близьким до її первісного (гуманіс­тичного) тлумачення Марксом.

Орієнтацію на Європу Хвильовий і його однодумці розуміють не в буквально-вульгарному сенсі «схиляння» перед нею (інакше це було б тим самим «позадництвом» — тільки не «російським», а «єв­ропейським»), а «як психологічну категорію, певний тип культур­ного фактора в історичному процесі»^[471]. Іншими словами, орієнтація на Європу означає повернення до власних культурних джерел, від­родження української (суто європейської, на відміну від російської) культури.

На цьому моменті спеціально наголошує М. Зеров у своїх нарисах з новітнього українського письменства «Від Куліша до Винниченка» (1929). Аналізуючи творчість Лесі Українки, Зеров спеціально зупи­няється на звинуваченнях, що нерідко робилися на адресу видатної поетеси, в «екзотизмі», «чужинництві», «далекості від рідної землі» сюжетів її творчості. Проте пильна увага до Лесиної поезії виявляє, що їй чужий «справжній екзотизм з його виключним замилуванням до інакшого, далекого, в корені одмінного», «кінець кінцем її вавило- няни й єгиптяни мають сучасну психологію, а її американські пущі, середньовічна Іспанія, Рим і Єгипет — то тільки більш-менш прозорі псевдоніми її рідного краю»^[472].

Але «відлига» вже закінчувалася. Сталін, здолавши на початку 30-х років своїх політичних суперників, активно взявся до творен­ня не закінченої Леніним тоталітарної світоглядної системи. І перші «приморозки» вдарили вже в 1926 р. 24 квітня того року Сталін над­силає листа Л. Кагановичу (тодішньому Генеральному секретареві ЦК КП(б)У) та іншим членам Политбюро, в якому висловлює зди­вування з приводу вимоги Хвильового про «негайну дерусифікацію пролетаріату», про необхідність для української поезії «тікати якнай­швидше від російської літератури», про його спробу відірвати культу­ру від політики тощо. «В той час, коли західноєвропейські пролетарі та їх комуністичні партії повні симпатій до «Москви», — писав Ста­лін, — до цієї цитаделі міжнародного революційного руху і ленінізму, в той час як західноєвропейські пролетарі з захопленням дивляться на прапор, що майорить у Москві, український комуніст Хвильовий не має сказати на користь «Москви» нічого іншого, крім як закликати українських діячів тікати від «Москви» «якнайшвидше»... Шумський (тодішній нарком освіти в Україні. — В.Т.) не розуміє, що оволодіти новим рухом на Україні за українську культуру можна лише борю­чись з крайностями Хвильового в рядах комуністів. Шумський не ро­зуміє, що тільки в боротьбі з такими крайностями можна перетворити ростущу українську культуру і українську громадськість в культуру і громадськість радянську»^[473].

Репресії проти української інтелігенції почалися раніше (в 1924 р. відбувся судовий процес над так званим «Центром дії» в Києві й над спеціалістами Кадіївського рудоуправління; в 1925 р. — процес над спеціалістами Дніпровського заводу; в березні 1930 р. — горезвісний процес над Спілкою визволення України — СВУ та ін.).

У грудні 1930 року на зустрічі з партосередком Московського ін­ституту «червоної професури» Сталін указав на наявність серед філо­софів двох ухилів — механіцизму та «меншовиствуючого ідеалізму». В січні 1931 року такі «ухили» знайшлись і в Україні. В «механістич­ній» ревізії марксизму-ленінізму було звинувачено С. Семковського, в «ідеалістичній» —В. Юринця. В 1933 р., не витримавши цькуван­ня, застрелився М. Хвильовий. У цьому році було звільнено з роботи директора Інституту філософії ВУАМЛІНу Юринця (репресовано його було через три роки). І знову ж таки в 1933 р. було репресова­но завідувача кафедри діамату ВУАМЛІНу «контрреволюціонера і шпигуна» П. Демчука.

В 1936 р. на сторінках всесоюзного журналу «Под знаменем марксизма» зі статтею «К итогам борьбы на философском фрон­те Украины» виступив заступник директора Інституту філософії ВУАМЛІНу М. Шовкопляс. Він «зарахував» Я. Білика, П. Демчу­ка, Є. Гірчака, В. Юринця, Т. Степового, Г. Овчарова, М. Логвина до групи «націоналістів-фашистів»; О. Бервицького, Р. Левіка, Я. Блу- дова, О. Андріанова, Н. Білярчика, О. Милославіна, Д. Ігнатюка — до «контрреволюційної групи меншовицько-зінов’євських елементів»; М. Нирчук, Я. Розанов та ін. потрапили до «блоку націоналістів і троцькісгів»; С. Семковський, Г. Єфименко, Ф. Гофман — до «боло­та», яке йшло за «троцькістами та націоналістами».

У жовтні 1933 року було розгромлено творчий колектив харків­ського театру «Березіль», а його керівника Леся Курбаса як «фашис­та» заслано на Соловки. В 1935 р. був заарештований письменник М. Куліш і члени так званої «націоналістично-терористичної гру­пи професора Зерова». У 1937 р. припиняє існування ВУАМЛІН. У пресі повідомлялося, що тут нібито «звила собі гніздо банда контрреволюціонерів-троцькістів і націоналістів». Так трагічно об­ривається українське відродження 20-х років, навічно закарбував­шись у пам’яті народу як «розстріляне відродження» (за висловом Ю. Лавріненка).

На тривалі роки (аж до другого філософського відродження під час «хрущовської відлиги» 60-х років) в історії української філосо­фії (як і в інших республіках більшовицько-московської імперії) за­панувала догматична схоластика сталінізму. Вищість «авторитету» Сталіна у філософських питаннях «підтверджувалась» і офіційними партійними документами. В 1934 р. секретар ЦК КП(б)У П. П. По- стишев прямо поставив перед українськими філософами завдання: «Показати роль т. Сталіна в дальшому розвитку й розробленні філо­софської спадщини Маркса, Леніна».

За передвоєнне десятиріччя (1931—1941) в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів («покоління» змінювалося кожні два-три роки), а ті, хто пройшов через страхітливо- криваві «сита», зрозуміло, майже не був здатний на прояв самостій­ної думки.

Однак паростки живої думки пробивалися крізь товстий шар «асфальту» офіційно-державної «класики» марксизму-ленінізму. На відкритому в 1944 р. філософському факультеті Київського уні­верситету та у створеному в 1946 р. Інституті філософії вітчизняної Академії наук зростало нове покоління філософів, яке вже в 50-ті роки заявило про себе іменами М. Омельяновського, В. Шинкару- ка, М. Злотіної, А. Петрусенка, Б. Лобовика, Ю. Осічнюка, В. Бо- сенка та ін.