4.11.3. Ідея циклічного історичного часу в культурно-цивілізаційних концепціях XX ст.

Проблемі хвилеподібності в економіч­ному розвитку й циклічності еко­номічних процесів у працях учених-еконо- містів приділено чимало уваги. Одними з перших на особливості економічного роз­витку з погляду хвильових процесів звер­нули увагу Клемент Жюґляр, Карл Маркс,

пізніше ними займалися також Й.

До історії економічних вчень М. Д. Кондратьев (1892—1938) долучився як автор концепції т. зв. «довгих хвиль» — гіпотези про існування 60-річних циклів в економіці. Своє відкриття Кондратьев зловив фактично «на кінчику пера». Відкритий ним феномен мав напівмістичний характер. Даних, що уможливили здійснення по­дальшої перевірки висунутої гіпотези, бракувало. Причину існуван­ня довгих економічних циклів Кондратьеву знайти не вдалося. За сфабрикованим звинуваченням у 30-х роках XX ст. вченого було ре­пресовано. Його роботи, що стали підґрунтям для економічйих те­орій на Заході, на батьківщині довгий час були невідомі.

Абсолютно революційною гіпотезу Кондратьева назвати не можна: циклічність (більш-менш рівномірне чергування спадів і піднесень) у розвитку економіки була відома задовго до його робіт. Ще в другій половині XIX ст. французький учений Клемент Жюґляр, досліджуючи темпи зростання сукупного капіталу, дійшов висновку про наявність економічних циклів, пов’язаних з відновленням «ак­тивної частини основного капіталу». З огляду на помічену динаміку (1816/1819-1828-1839-1848/1849-1855-1864-1872/1873), він визначив довжину економічних циклів у 7-11 років. Жюгляр не дав жодного пояснення знайденої закономірності. Трохи пізніше Карл Маркс пояснив цикл Жюгляра періодичним Масовим оновленням основного капіталу. Оскільки за часів Маркса головною та найак­тивнішою частиною основного капіталу було промислове устатку­вання, то було логічно порівняти період оновлення капіталу й середню тривалість спрацювання (морального й матеріального

старіння) верстатів і устаткування.

На початку XX ст. з’явилися роботи, які засвідчили, що на дев’ятирічних циклах «світ клином не зійшовся». Німецький еко­номіст А. Шпітгоф, вивчаючи кризи європейської економіки з другої чверті XlX ст., дійшов висновку про можливість існування приблизно 40-річних циклів (що складаються з приблизно рівних за тривалістю періодів зростання та спаду). Трохи пізніше американсь­кий економіст Дж. Кітчин відкрив, навпаки, цикли малої трива­лості, пов’язані з періодичним коливанням вкладень у товарні запа­си кожні 3—4 роки. Стало зрозумілим, що притаманна економіці циклічність вельми неоднозначна.

Здійснивши докладний аналіз величезної кількості статистичних даних по Англії, США, Франції і Німеччині з 1790 р. по 1920 р., Кондратьев припустив існування великих циклів зміни економічної кон’юнктури завдовжки від 48-и до 60-и років. Кожний цикл, за припущенням ученого, складався з хвиль, — «підвищувальної» і «знижувальної», які мали однакову структуру. Перед початком і на початку «підвищувальної» хвилі довгого економічного циклу спос­терігаються глибокі зміни в умовах економічного життя суспільства. Ці зміни пов’язані зі значними змінами в техніці (чому передують, у свою чергу, значні технічні відкриття та винаходи), а також залучен­ням у світові економічні зв’язки нових країн. ’На періоди «підвищу­вальної» хвилі кожного великого циклу припадає найбільша кількість соціальних потрясінь (воєн і революцій). Соціальні струси «підвищувальних» хвиль набагато перевершують потрясіння в періоди «знижувальних» хвиль і за кількістю подій, і (що важливіше) за кількістю жертв і руйнувань. Під час «підвищувальної» хвилі ве­ликого циклу середньострокові цикли характеризуються стислістю депресій і інтенсивністю піднесень, у періоди ж «знижувальної» хвилі великого циклу спостерігається зворотна картина.

Кондратьев припустив, що в період з 1914 до 1920 рр.

Наприкінці свого короткого життя, у 1930—1932 рр. Кондратьев перебував під слідством у Бутирській в’язниці, де написав книгу «Ос-

новні проблеми економічної статики і динаміки: Попередній ескіз», у якій подав соціологічні та філософські узагальнення економічної динаміки. Тим самим він заклав підвалини для створення теорії соціально-економічної генези (соціоекогенези) суспільства, вивчення механізму якої потребує сучасних системних досліджень на межі різних галузей науки. Отже, в останні роки свого трагічного життя (з 1930 р. Кондратьев перебував у сталінських катівнях ГУЛАГу, де йо­го було страчено 1938 р. в Суздальському політізоляторі) він здійснив іще одну ідею свого вчителя Туган-Барановського, написавши в ув’яз­ненні книгу з соціальної економічної динаміки.

Наступну економічну кризу він спрогнозував ще в 1925 р., і невдовзі вона постала як «велика депресія» в країнах Заходу та «вели­кий перелом» в CPCP з голодомором в Україні, що й посилило ува­гу до кондратьєвської теорії «довгих хвиль» в наукових та політичних колах. Крім того, Кондратьев вказав на те, що знижувальна хвиля су­проводжується тривалою депресією сільського господарства, яка спо­стерігалась в аграрному секторі радянської економіки й у 20—30-і, й у 70—80-і роки, коли попри всі проголошені програми його підне­сення цей сектор так і не вийшов із кризового стану. Кондратьев стверджував, що середні цикли (маються на увазі дев’ятирічні еко­номічні цикли Жюґляра) в знижувальному періоді великого циклу повинні характеризуватися тривалою та глибокою депресією (свідченням цього є 30-і та 90-і рр. XX ст.), короткочасністю та млявістю піднесень; середні цикли в підвищувальному періоді вели­кого циклу повинні характеризуватися протилежними рисами. Опи­сана Кондратьєвим внутрішня структура економічних циклів і досі не втратила своєї актуальності в дослідженні складних систем.

Вчення про закономірність циклічності економічної динаміки, пов’язаної з періодичністю промислових криз, як фактора, що впли­ває на зміни в народному житті, розробив і Михайло Туган-Барановсь- кий. Його книга «Промислові кризи в сучасній Англії, їхні причини та найближчі впливи на народне життя» (1894 р.) викликала бурхли­ву дискусію в широкому колі науковців не тільки економічної, а й інших суспільних наук. У 1895 р. він опублікував статтю «Значення економічного фактора в історії» [1, 101—118], в якій показав зако­номірність не лише виникнення криз, а також подолання їх завдяки активізації інвестиційної та соціальної політик. Праця Туган-Бара­новського, яку протягом XX ст. було перекладено кількома євро­пейськими мовами, була видатним системним дослідженням циклічних закономірностей соціально-економічного розвитку.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. вчені багатьох країн приділя­ли увагу теорії економічних криз та циклів. Це В. Джевонс, Р. Мак­дональд, Т. Вільямс (Британія), Ж. Лескюр, А. Афтальон, М. JIenyap (Франція), А. Шпітгоф, К. Каутський (Німеччина), Т. Веблен (США), К. Віксель (Швеція), В. Парето (Італія), Парвус (О. Л. Гельфанд, Росія). Вони вивчали рух цін та відсоткових ставок у XIX ст. й вияви­ли, що на доповнення до «звичайних» ділових циклів Жюґляра існу­ють довгостроковіші коливання світової кон’юнктури.

Наприкінці 30-х років видатний австро-американський еко­номіст Йозеф Шумпетер (1883—1950) [2], не приховуючи спад­коємності ідей Туган-Барановського та Кондратьева, як першооснову «К-хвиль» у своїх дослідженнях визначив імпульси новотворень, що задають коливання всій економічній системі. Причому великий цикл кон’юнктури ним було розкладено на дві часові складові — інноваційну та імітаційну, до яких у 70-ті роки німецький економе- трик Ґерхард Менш [3] додав третю складову — «технологічний пат».

Видатний німецький культуролог і філософ історії Шпенглер ще наприкінці першої світової війни в славнозвісному двотомнику «Присмерк Європи» поставив три запитання:

1).

2). Що означають 300-річні періоди барокко, іоніки, великих математик, аттичної пластики, мозаїчного живопису, контрапункту, галілеївської механіки?

3). Що означає ідеальна тривалість життя в одне тисячоліття для кожної культури порівняно з окремою людиною, чиє життя триває 70 років?

На перше запитання Шпенглера через п’ять років відповів Кон- дратьєв, коли у відкритих ним великих циклах кон’юнктури він виз­начив, що на підвищувальній хвилі кожного циклу відбувається активізація політичної діяльності в житті суспільства (перевороти, революції, війни). Закінчується ж друга половина циклу на знижу­вальній хвилі розквітом культури та духовним піднесенням народу, які знову деградують на початку наступного циклу.

На друге запитання Шпенглера через 10 років відповів друг Кон­дратьева, який на той час вже чотири роки перебував у США, — ви­датний російсько-американський соціолог Пітірім Сорокін. У 1927 р. в Університеті Міннесоти, де він викладав соціологію, а Кондратьев перебував у зарубіжному відрядженні, Сорокін видав свою працю

K,>∙⅞⅛√ R' ^w,^ι' A i⅛K -⅞⅞⅛⅛⅛⅛⅛ ~~^-~

«Соціальна та культурна мобільність» [4, 313, 387, 392]. У цій праці він звернув увагу на 300-річні цикли Джоеля та Шерера, які найбільш стало виявляються в автократичних суспільствах, шо менш рухливі, ніж демократичні. Саме династії таких європейських країн, як Англія, Данія, Нідерланди, Іспанія та Італія, були при владі по­над 200 років, а династії Габсбурґів, Гоґенцоллернів та Оттоманів — навіть понад 300 років. Як приклад 300-річного автократичного прав­ління в Росії, Сорокін вказав на династію Романових, яка з 1613 р. до початку першої світової війни існувала саме такий час, а через три роки останній російський імператор — Микола II — зрікся пре­столу (через півтора року був розстріляний більшовиками разом із родиною).

На третє запитання Шпенґлера відповів уже через 50 років ви­датний російський історик та етнограф Лев Ґумільов у своїй теорії етногенезу, згідно з якою його повний 1200-річний цикл складається з таких часових фаз: фази піднесення (300 років), акматичної фази (300 років), фази надламу (200 років), інерційної фази (300 років), фази обскурації, що може тривати від 100 до 200 років з переходом її до регенерації та реліктової фази, яка інколи мала прояви для ок­ремих етносів за межею 1500 років [5]. Інерційна фаза, як правило, закінчувала основний період етногенезу в межах 1100—1200-річного терміну, на який вказував ще наприкінці XIX ст. видатний російський історик і філософ Костянтин Леонтьев: «понад 1200 років не прожив у своїй відомій історії та визначеному вигляді жодний державний організм» [6, 23].

Значний внесок у вирішення проблеми поліциклічності зробив видатний американський вчений українського походження Саймон Кузнець, який у 1971 р. став одним з перших у світі лауреатом Но­белівської премії з економіки за статистичні дослідження економічно­го зростання, а в 40—50 роках XX ст. в своїх працях продемонстрував поряд із вищевказаними циклами існування коливань довжиною близько двадцяти років. Кузнець систематизував також дослідження послідовників кондратьєвської циклічної парадигми, в реалізацію якої зробили свій внесок і фахівці з математичної статистики, що створили теорію випадкових процесів і на її підставі розробили методи лінійної фільтрації, спектрального аналізу та інші, що дозволяють аналізувати частотну структуру часових рядів на рівні емпіричних даних.

Уже у 80-х роках лідер славнозвісної школи «Анналів», видатний французький історик Фернан Бродель (1902—1985) в останньому томі («Час світу») своєї фундаментальної праці з дослідження цивілізацій, узагальнюючи синхронізацію різноманітних циклів, пи­сав: «Для розрізнення циклів їх назвали за іменами економістів: цикл Кітчина — це короткий три-чотирирічний цикл; цикл Жюґля- ра, або цикл, що вкладався в рамки десятиріччя... Що ж до гіпер- циклу, або циклу Кузнеця (подвоєного циклу Жюґляра), то він три­вав би два десятки років. Цикл Кондратьева займав півстоліття чи більше... Нарешті, не існує тривалішого циклічного руху, ніж сторічна тенденція (trend), яка насправді вельми мало вивчена... До­ти, доки її досконало не вивчать, поки її не відтворять у всьому її значенні, історія кон’юнктур залишиться вкрай неповною, незважа­ючи на безліч праць, які вона надихнула» [7, 59]. Якраз заохочена думками цього видатного мислителя й розвивається нині єдина теорія соціально-економічних циклів, дослідження яких враховує й сторічні, й тисячолітні історичні тенденції розвитку людства.

Сорокін вважав, що вивчення циклічних і ритмічних повторюва­ностей у соціальних феноменах є одним із найважливіших завдань соціальної теорії. Воно відкриває чимало можливостей розв’язання найважливіших соціологічних проблем. Царина повторюваних фе­номенів дає змогу зрозуміти регулярності соціальних процесів: де немає повторень, там немає можливості спостерігати регулярності й, отже, формулювати соціологічні закони чи вірогідні узагальнен­ня. Сорокін був передусім переконаний, що без таких узагальнень самий сенс соціології як номографічної науки зникає. По-друге, ця сфера доступніша для дослідження причинової залежності й функціональної взаємозалежності різних соціальних феноменів, ніж сфера неповторюваних процесів. По-третє, повторювані ритмічні процеси, очевидно, найбільше підходять для кількісних досліджень, що є кінцевою метою будь-якої науки.

Теорія культурно-історичних типів Сорокіна принципово відрізняється від теорій Шпенґлера й Тойнбі. Сорокін окреслив певні риси нової цивілізації, що формується, об’єднуючи все люд­ство. Такий підхід свідчить про усвідомлення глобалізації соціальних і культурних процесів у сучасному світі, яка є однією з головних тенденцій нашого часу, на що Сорокін звернув увагу в одній з ос­танніх своїх праць, написаних у 60-і роки [8].

Варто зазначити, що й Тойнбі в останній період своєї творчості (кін. 60-х—поч.70-х рр.) переніс свою увагу з локальних цивілізацій на історію людства, розглянуту ним як єдине ціле, як свого роду ойкуменічну, всеосяжну цивілізацію. Важливо, що саме в цей період у гуманітарній науковій думці переважали теорії соціальної та економічної конвергенції людства в постіндустріальному суспільстві, побудованому на ґрунті американських ліберальних мо­делей Деніела Бела, Кенета Боулдінґа, Джона Гелбрейта, Волта Poc- тоу та Олвіна Тофлера або радикальних європейських моделей французьких соціологів Раймона Арона, Алена Турена, Жана Фу- растьє. Ці теорії, здавалося б, знайшли підтвердження в реальному житті на зламі 80—90-х років, позначених розпадом CPCP і розва­лом «соціалістичного табору» загалом.

У просторі, що постійно змінюється, в процесі взаємодії старих і нових цивілізацій дуже важливо сформувати умови, що забезпечу­ють, за визначенням видатного російського культуролога Михайла Бахтіна, «діалог культур».

Тофлер Елвін (Alvin Toffler) (нар. 1928) — американський соціолог і футуролог. У головних ро­ботах проводиться теза про те, що людство перехо­дить до нової технологічної революції, тобто на зміну першій хвилі (аграрної цивілізації) та другій (індустріальній цивілізації) приходить нова, що веде до створення надіндустріальної цивілізації; вчений по­переджає про нові складнощі, соціальні конфлікти та глобальні проблеми, з якими зіткнеться людство на межі XX і XXI ст. Головні роботи: «Шок майбутнього» (Future Shock, 1970), «Третя хвиля» (Third Wave, 1980) і «Зміна сили» (Power Shift, 1990) та ін.

У науковій літературі усталено вести відлік довгострокових (кон- дратьєвських) циклів (довгих хвиль економічного розвитку) від про­мислової революції — з кінця XVII ст. Бродель відсуває точку відліку на два сторіччя назад і починає з XV ст. В історії кожної країни довгострокові цикли мають свої особливості та свою три­валість, визначаючи специфічний ритм історичної динаміки. Періодизація історії цивілізацій ведеться за їхніми епіцентрами, що визначає еталонний час розвитку людства.

« < ⅛∙,«футурологія» через його багатозначність і невизначеність наприкінці 60-х рр. поступається місцем поняттю «дослідження майбутнього», яке охоплює теорію та практику прогнозування. У 60-х рр. в річищі «футурології» було висунуто теорію «постіндустріального суспільства» (Д. Бел, Г. Кан, Р. Арон, Б. Де Жувенель), з позицій теорії конвергенції (Ф. Бааде, Ф. Полак, Ю. Гальтунґ), ліворадикальний на­прям обґрунтовував неминучість катастрофи «західної цивілізації» у процесі HTP (А. Воскоу та ін.). З кінця 70-х «футурологія» тлумачиться як течія, що стверджує не­обхідність переходу до нової цивілізації, побудованої на принципах гуманізму.

Провідну роль у 70-х рр. у Ф. відігравав Римський клуб (міжнародна неурядова організація, заснована 1968 р. італійським громадським діячем А. Печчеї), за ініціативи якого розгорнулося глобальне моделювання перспектив людства за допо­могою комп’ютерної техніки.

■ ЕСХАТОЛОГІЯ (від грец. escatoj — останній) біблійна, вчення Священного Писання про кінцеву долю світу та людини.

Термін «есхатологія» утвердився в богослов’ї з XIX ст. Прийнято розділяти ес­хатологію на загальну й часткову, чи індивідуальну. Перша розглядає мету й завер­шення усього історичного та світового процесу, а друга вчить про посмертне буття окремої людини. Старозаповітна «есхатологія» народилася під знаком віри в спасіння, у прийдешню повноту буття, до якого Творець веде людину й усю світобу­дову. Хоча Бог відкриває Себе в історії, смисл буття лежить за її межами, там, де історичний процес завершується здійсненням вищої мети Творця.