Екзистенційно-романтична філософська хвиля початку XX ст.

Українська класична філософія XVIII—XIX ст. виявляє у своїх характеристиках певну парадоксальність, яка стає помітною в другій половині XIX ст.

Змушена обставинами національного гніту надягати машкару російськомовності, українська світоглядно-філософська думка, як уже зазначалося, зберігає свій виразно національний дух. Більше того, як до класична доба, так і особливо класична створили в Киє­ві настільки стійку україноментальну культурну атмосферу, що нею визначалися істотні риси російськомовної Київської екзистенційно- філософської школи початку XX ст., до якої входили М. Бердяєв (1874—1948), Л. Шестов (1866—1938), В. Зеньковський (1881 — 1962) та ін. До речі, останній, будучи міністром сповідань в уряді гетьма­на П. Скоропадського, виступав за автокефалію української церкви.

Філософія Україно-ментальна «атмосфера» Києва була притаманна й самій ро­дині Бердяева.

Старший брат відомого філософа Сергій Бердяєв (1860—1914) — український поет. Перед засланням Миколи Бердяєва до Вологди за участь у студентських заворушеннях Сергій писав у вірші, присвяче­ному братові:

За те, що любив ти трудящого брата,

За те, що на працю за нього ти став, Велика прийшла тобі мука і втрата:

Лишивсь заповідніших прав.

І мусиш не там, де бажається, жити...

До краю чужого прикований ти: Туди засилаються ліпшії діти

Святої, чесної мети!

Народові щиро від лиха та згуби

І втіхи, і щастя від дитячих літ В науці шукаєш, Миколо мій любий, — Темноту виводиш на світ...

Філософська позиція Бердяєва ґрунтується на переконаності в наявності глибокої кризи сучасного людства, ознаки якої вбачаються в поширенні науково-раціоналістичного розуміння світу, яке «розри­ває» цей світ на суб’єкт та об’єкт.

Бердяев стверджує, що «перше одкровення» Бога-Отця (Старий Заповіт) і «друге одкровення» Бога-Сина (Новий Заповіт) ще за­лишали бога «позамежовим» людині й зберігали за матеріальними чинниками видимість «реальних» чинників людського життя. Тому потрібне «третє одкровення» — «антроподицея» (виправдання люди­ни), яке рішуче пориває з будь-якою видимістю матеріального бут­тя й через творчість (свободу) долає, нарешті, «позамежовість» бога.

«Третього одкровення» не можна чекати, його має здійснити сама людина, як істота духовна, здійснити свободним, творчим актом.

Поширення, навіть «наступ», об’єктивістсько-раціоналістичного (наукового) бачення світу сприймається екзистенційно орієнтовани­ми представниками Київської школи як джерело зростаючого трагіз­му та абсурдності буття.

Наука, за Шестовим, взагалі дає лише суто формальні пояснен­ня, адже самі «повторюваність» і «закономірність» явищ природи, до яких апелює наука, залишаються нез’ясованими, загадковими й та­ємничими. Якби з бурякового насіння виросли (пояснює свою дум­ку Шестов) телята й носороги, наука досить легко «пояснила» б цей факт, але й «великий буряк», що виріс з маленької насінини, після всіх пояснень, що їх дають ботаніки, так само незрозумілий, як і носо­ріг, що виріс з тієї самої насінини».

Після порівняно нетривалого захоплення позитивістсько- натуралістичною «модою», яка заполонила таких видатних мислите­лів, як Франко і Драгоманов, в Україні знову починають переважати романтично-екзистенційні настрої. Позитивістська тенденція при цьому не зникає остаточно, її репрезентують відомий професор Ки­ївського університету О.

Романтично-екзистенційна спрямованість характерна для твор­чості Лесі Українки (1871 — 1913). Міфологічно-антеїстична ідея органічної «сродності» людини з природою, антропологічної «на­повненості» природи проймає зміст одного з найвідоміших її дра­матичних творів «Лісова пісня». Трагічна доля античної Еллади, здобутки високої духовної культури якої безсоромно й брутально грабує, привласнює, видаючи за «своє», імперський Рим, змальо­вана поетесою в п’єсі «Оргія». Цей твір досить прозоро натякає на аналогічну долю української культури в колоніальних «обіймах» північно-східного імперського «родича». Патріот Антей докоряє скульптору Федону, який продав римському багачеві Меценату ста­тую музи танцю Терпсіхори. Федон хоче виправдатися тим, що ви-

везена до Риму статуя Терпсіхори принесе славу еллінському мис­тецтву. На те Антей йому мовить:

...Не сподівайся!

Драматичний мотив дисгармонійності української та російської ментальності, способів життя виразно звучить у п’єсі «Бояриня».

Татари там... татари й тут...

А що ж? Хіба я тут не як татарка Сижу в неволі? Ти хіба не ходиш під ноги слатися своєму пану мов ханові? Скрізь палі, канчуки, холопів продають... Чим не татари?

Коли Оксана дорікає Степанові, що він не приєднався до Доро­шенка, щоб боротися проти Москви за волю України, той відповідає, що хотів мати руки «од крові чисті». Оксана бере Степана за руку, дивиться на неї й каже:

От, здається, руки чисті.

Проте все мариться, що їх покрила не кров, а так... немов якась іржа... як на старих шаблях буває, знаєш? У батенька була така шаблюка... вони її закинули... ми з братом знайшли... в війну побавитись хотіли... не витягли... до піхви прикипіла... Заржавіла... Отож і ми з тобою... зрослись, мов шабля з піхвою... навіки... обоє ржаві...

І вже прямим попередником екзистенціалістського Сізіфа (з «Міфу про Сізіфа» А. Камю) звучать слова ліричного героя Лесиною вірша «Contra spem spero»:

Я на вбогім сумнім перелозі Буду сіять барвисті квітки, Буду сіять квітки на морозі. Буду лить на них сльози гіркі

І                                    від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна, Може квіти зійдуть — і настане Ще й для мене весела весна.

Я на гору кругу крем'яную Буду камінь важкий підіймать І, несучи вагу ту страшную, Буду пісню веселу співать.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні, Без надії таки сподіватись, Буду жити! Геть думи сумні!

Глибоко екзистенційною є творчість відомого українського пись­менника й мислителя Михайла Коцюбинського (1864—1913).

Започаткувавши в українській літературі жанр «потоку свідо­мості», Коцюбинський змальовує багатошаровість людської психіки, зазирає до незбагненних для раціонального аналізу глибин несві­домого. Його цікавить людська особистість. Звичайно, людина тіс­но пов’язана з навколишнім природним і суспільним світом. Проте письменника ваблять не «зовнішні» (природно-соціальні) спонуки людської поведінки, а саме «внутрішні», згідно з якими реалізується індивідуально-неповторне «структурування» світу особистістю, тво­рення власного, не менш багатого за зовнішній, внутрішнього світу індивіда. Людина прагне повноти буття у світі, встановлює зі світом специфічно діалогічний стосунок любові до буття, що детермінуєть­ся «серцем», а не зовнішньою необхідністю. Коцюбинський виразно змальовує особливо «побожне» ставлення українця до землі. Твор­чість мислителя пройнята екзистенцій»йми мотивами любові, смерті, голоду, гріха, провини тощо.

Український мислитель, політичний діяч і письменник Володи­мир Винниченко (1880—1951) був прихильником соціалістичних ідей, багато в чому погоджувався з марксизмом, але різко розходився з ним у тлумаченні національного питання (практично його можна характеризувати як «націонал-комуніста»).

color=black face="Times New Roman">Характеризуючи спонуки до прагнення національної незалеж­ності, Винниченко говорить так: «Велика, таємна, нерозгадана люд­ським розумом сила, що зветься людською мовою інстинктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоро­вий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що збе­рігає його, що відновлює, зміцнює життєві її сили. Тому людина лю­бить найздоровішу, найсвіжішу добу свого існування, — дитинство, юнацтво. Теплим зворушенням, сумною ніжністю віє від образів, від спогадів тої пори, коли так свіжо, так нерозтрачено буяли сили жит­тя. І непереможна, вдячна, трохи навіть містична через свою непере­можність і нерозгаданість любов живе в душі людини до всього того, серед чого відбувалась найкраща доба її існування — до тих людей, до тої місцевості, до тих будинків, рослин, звірят, до мови тих людей, до крику тих звірят, до всіх явищ, які сприяли, які були хоча би свідками зросту її життєвої сили.

В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це націо­нальна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу. І визискуваний пролетарий, й визискувач-буржуа од­наково люблять себе й все те, що дає й підтримує в них владичну, могутню силу.

З цього погляду інтернаціоналізм спеціально руського видання, інтернаціоналізм, що вимагає одречення від своєї національності й розтворення себе в безфарбній, абстрактній масі людськості, є аб­сурд. І не тільки абсурд, а лицемірна, шкодлива, просто злочинна про­паганда самогубства, пропаганда убивання життя в собі»^[458].

Як відомо, Винниченко був заступником голови Центральної Ради та головою Генерального Секретаріату Української Народ­ної Республіки (УНР), згодом очолював Директорію. На початку 20-х років, спонукуваний політикою українізації, що почалася було в радянській Україні, Винниченко наважився повернутися на бать­ківщину з-за кордону. «Є ознаки до творення центрів, — писав він у щоденнику, — є наміри українізації партії і влади, себто наближення до української обстановки»^[459]. Проте, будучи вже введеним до складу уряду, передумав і назавжди емігрував.

Поступово Винниченко відходить від активної участі в політичній діяльності, від ідей соціалізму. Натомість він виробляє своєрідну сві­тоглядну позицію «конкордизму» (від франц. concorde — згода). Лю­дина, згідно з цією позицією, має жити в «згоді» сама з собою, з при­родою, з іншими людьми, з нацією. Саме тут криється коріння одного з провідних принципів Винниченкової етики — «чесності з собою». В останні роки життя він пропагував ідею зближення (по суті, «конвер­генції») капіталізму та соціалізму з метою відвернення загрози ядер­ного самогубства людства. Художнє втілення ця ідея знайшла в так званій «колектократії» (роман «Слово за тобою, Сталіне!», 1950).

У творах Винниченка чітко простежується екзистенційний підхід до міркувань про сенс цивілізації: «Прогрес, рух уперед. Куди уперед? Що буде більше аеропланів, радію, електрики? Чи в цьому прогрес? А чи ж більшою буде сума радощів відносно суми страждань? Чи ж більшою?.. Хай мені по совісті скажуть, чи меншою стала в нашому столітті сума страждань порівняно з сумою радощів людських. Мен­шою... ніж, наприклад, у якому-небудь п’ятому, дев’ятому столітті? Ніхто не може цього сказати»^[460].

Дуже хвилює Винниченка й питання, чи має сенс діяльність рево­люціонерів. «Ми —худі, фанатичні аскети, ми пустельники, що йде­мо на жерців пишних храмів, де стоять божки... Ми хочемо вигнати одгодованих жерців, щоб їхнє місце зайняли худі аскети... Але самі божки, самі скрижалі — незмінні, вічні, єдині, закам’янілі — мусять лишитися»^[461]. На жаль, ці побоювання письменника справдилися.

Виразні в творах письменника й екзистенційні мотиви «меж­ових» ситуацій. «Все дурниця, і мораль, і кохання, і життя —є тільки один біль. Та хіба ще смерть...» — читаємо в романі «Записки кир­патого Мефістофеля». Водночас оптимістичним гімном радості єд­нання людини з природою — з цілим космосом безпосереднього при­лучення людини до сонячної енергії — звучить Винниченків роман «Соняшна машина».