Німецька класична філософія: Г. В. Ф. Гегель

Видатний німецький філософ Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770—1831) створив всеохоплюючу універсальну теоретичну сис­тему реальності. Фундаментальним поняттям гегелівської системи є об’єктивно існуючий абсолютний дух (універсальна духовна суб­станція світу), який живе й розвивається відповідно до об’єктивних законів діалектики (переходу кількісних змін у якісні, боротьби й єд­ності протилежностей, заперечення заперечення).

Породжуючи невпинно в самому собі протилежності (перетворю­ючись у «своє інше»), дух «відпускає» з себе протилежність, а потім «знімає» її в новій єдності та ін.

Вказуючи на внутрішню суперечливість понять і принципову неспроможність адекватного «схоплювання» їх змісту, враховуючи лише одну з суперечливих сторін, Гегель під цим кутом зору аналізує і проблему свободи, яка є однією з центральних у його філософській системі. Згідно з Гегелем, увесь історичний поступ є поступом у роз­витку ідеї свободи. З цієї позиції Гегель піддає критиці тлумачення свободи, що існували в попередніх філософських ученнях. Так, ука­зуючи на незадовільність спінозівського тлумачення свободи, Гегель водночас наголошує на неприпустимості простого відкидання цього тлумачення. Істинне заперечення, твердить Гегель, має звернутися до того, що становить сильну сторону супротивника, і поставити себе в сферу дії цієї сили.

Шлях до такого спростування Гегель вбачає в розкритті «суб­станції як генезису поняття». В останньому ж відкривається і «цар­ство свободи». Поняття свободне, оскільки в собі і для себе є сущою тотожністю, яка становить необхідність субстанції. Остання дана водночас як знята або як покладеність, а ця покладеність, як така, що співвідноситься сама з собою, і є вказана тотожність.

Безперечним досягненням Гегеля є розгляд свободи як творчого утвердження певного позитивного змісту всупереч поширеним уяв­ленням про свободу як про абсолютну негативність (згадаймо гоб- бсівське визначення свободи як відсутності усяких перепон). Про таку «негативну» свободу Гегель говорить як про «свободу порожне­чі». Критикуючи у зв’язку з цим позицію Руссо, який вважав «істин­но свободними» американських дикунів, Гегель зауважував, що ди­кунові, звичайно, зовсім невідомі багато які біди й страждання, але це має лише негативне значення, тим часом як свобода, по суті справи, повинна мати стверджувальне значення. Інакше, за Гегелем, свобода стає формальною свободою або сваволею.

Сваволя виражає абстрактне знання волі про свою свободу, що спирається на формальну нескінченність можливостей вибору. Саме тому сваволя є «випадковістю, якою вона є як воля». Ототожню­ючи свободу зі сваволею й прагнучи чинити відповідно до такого уявлення, люди звичайно, хоч і несподівано для себе, виявляються несвободними. «Свободу завжди розуміють перекручено, — зауважує Гегель, — визнаючи її лише у формальному, суб’єктивному розумінні, не беручи до уваги її сутнісних предметів і цілей; таким чином, обме­ження потягу, бажання, пристрасті... обмеження сваволі приймається за обмеження свободи. Навпаки, таке обмеження є просто умовою, яка робить можливим звільнення...»^[70].

Справжня, позитивна свобода передбачає обмеження, проте не яке завгодно, а цілком певного типу. Якого ж? Якщо мати на увазі, що сваволя є несвободою, оскільки вона є лише нерозумною свободою, вибором і самовизначенням, що породжені не розумом волі, а випад­ковими потягами та їх залежністю від чуттєвого й зовнішнього, легко встановити джерело обмеження. Це розум, який є «самосвідомістю свободи» і має з нею спільне коріння. От чому, робить висновок Ге­гель, якщо ми хочемо точніше визначити свободу, ми мусимо сказати, що вона має своїм змістом розум взагалі. Спільним же корінням сво­боди й розуму, їх єдністю є людина — свободна істота. Це становить основне визначення її природи.

Застосувавши до аналізу свободи діалектичний метод, Гегель зумів розкрити, як бачимо, деякі важливі моменти її змісту, які ви­падали з поля зору його попередників. І все ж Гегель приходить до «формули» свободи, близької до спінозівської, свободи як «пізнання необхідності» або «істини необхідності», формули по суті фаталіс­тичної. Цей фаталізм істотно пов’язаний з чітко виявленим у філосо­фії Гегеля приматом загального над індивідуальним, який відроджує те «усереднення» особистості, властиве раціоналістичній філософії Просвітництва, проти якого різко виступав Кант. У свободі, згідно з Гегелем, слід виходити не з одиничності, не з одиничної свідомості, а лише з сутності самосвідомості, оскільки ця сутність, незалежно від того, знає про це людина чи ні, реалізується як самостійна сила, в якій одиничні індивіди є лише «моментами».

З точки зору світового духу, такими моментами виступають уже цілі народи й покоління. «Світовий дух, — писав Гегель, — не звертає уваги навіть на те, що він використовує численні людські покоління для...

Класичні джерела сучасної філософії: І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс такої трати, він веде свою справу en grande, в нього досить народів та індивідів для такої трати»^[71].

Водночас в історичному поступі, згідно з Гегелем, активну участь беруть лише так звані «історичні народи», які є ніби «інструментами» діяльності світового духу, решта ж — «неісторичні народи» — лише «матеріал» цієї діяльності. Ця гегелівська ідея, до речі, прислужилася деяким російським мислителям (а в XIX ст. гегелівська філософія на­була значного впливу серед російської інтелігенції) для теоретичних «виправдань» Імперських амбіцій Російської держави стосовно понево­лених нею народів. Вважаючи саме росіян одним із таких «історичних» народів (Гегель, між іншим, росіян до цих народів не відносив), відо­мий російський «революціонер-демократ» В. Г. Белінський писав про Україну та українців таке: «Малоросія ніколи не була державою, отже, й історії, у строгому розумінні цього слова, не мала. Історія Малоросії є не більш ніж епізод царювання царя Олексія Михайловича... Історія Малоросії — це бічна річечка, що впадає у велику ріку російської істо­рії. Малоросіяни завжди були племенем і ніколи не були народом...»^[72].

Гегелівська концепція об’єктивної діалектики від самого початку мала універсалістську тенденцію, яка у своєму послідовному розгор­танні вела в глухий кут унітаризму та завершення будь-якого розви­тку й руху взагалі. Адже кожна з протилежностей (теза й антитеза), з суперечності між якими й починається акт діалектичного руху та роз­витку, є відмінними одна від одної однобічностями, які «знімають» свою однобічність і відмінність у синтезі.

Разом із прогресуючою «мінімізацією» індивідуально-неповтор­ного змісту діалектичного процесу неухильно загальмовується й сам

розвиток. Адже джерелом «неспокою» світового духу, що забезпечує існування руху та розвитку, є наявність саме відмінних (неповторних у своїй окремішності) існувань. Ліквідуючи в невпинному синтезу­ванні самобутність і специфічність окремого, світовий дух неухиль­но загальмовує власний рух і розвиток аж до повного «завершення» процесу (як це ми реально й бачили в Гегеля).

Постійне нарощування інерції поступального діалектичного руху знаходить свій характерний вияв у об’єктивації (точніше, «узовніш- ненні» — нім. Entausserung), у, так би мовити, «заспокоєнні» внутріш­нього «неспокою» світового духу. Такою його об’єктивацією є виник­нення об’єктивної «іншості» світового духу — природи. Стосовно суб’єктивного духу людини аналогічну об’єктивацію спостерігаємо в невпинному процесі «опредметнення» (нім. Vergegens-tandlichung) його діяльної активності. Таке предметне «інобуття» суб’єктивного духу вже є не «своїм», а «чужим». Тому «опредметнення» в Гегеля завжди постає «відчуженням» (нім. Entfremdung).

Процес «відчуження», постійно прогресуючи, поступово «по­глинає» («відчужує») внутрішнє єство діалектичного «неспокою» суб’єктивного духу, «нівелює» унікальність його внутрішньої «са- мості» — екзистенції. Цю обставину й мав на увазі один із сучасних англійських філософів X. Дж. Блекхем, характеризуючи гегелівську філософську побудову як таку, що «увінчує конструювання інтелек­туальної загальної системи, в якій все схоплене, приведене в гармонію, задоволене та раціоналізоване. Цей палац був дивовижним, але ніхто не міг жити в ньому. Смак і реальність людського існування, його не­безпеки та тріумфи, його горе й радощі залишилися на вулиці»^[73].