Німецькакласична філософія: діалог з романтизмом

Формування німецької класичної філософії, як бачимо, постає своєрідною спробою «просвітницького» прочитання ідей німецької містико-діалектичної філософської традиції.

Сказане, проте, ще не відтворює своєї реальної складності про­цесу формування німецької класичної філософії. Адже сама класична німецька філософська думка в процесі свого становлення перебувала у своєрідній ситуації постійного діалогу (це справедливо принаймні для Фіхте, Шеллінга та Гегеля) з так званим «німецьким романтиз­мом» — широким літературно-мистецьким і філософським рухом, що виникає і справляє великий вплив на культурне життя Німеччини наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Подібно до учасників руху «Бурі й натиску» романтики репрезентують широке коло духовних інтересів. Серед романтиків зустрічаємо поетів і письменників, філо­логів і природодослідників, акторів, музикантів і, звичайно ж, філосо­фів. Останні представлені іменами Ф. Шлегеля (1772—1829), Ф. фон Гарденберга (1772—1801), більш відомого під псевдонімом Новаліса, Ф. Д. Е. Шляйєрмахера (1768—1834) та ін. Всупереч раціоналістично- науковим орієнтаціям Просвітництва вони висувають ірраціоналіс- тичні, навіть містико-міфологічні тези.

Ф. Шлегель у своїх творах наголошував, що сучасним уявлен­ням, насамперед природничо-наукового плану («фізиці»), не виста­чає саме міфологічного погляду на природу, оскільки в міфології є величезна перевага.

Один із учасників романтичного руху фізик И. В. Ріттер (1776— 1810), який започаткував електрохімію, у промові з красномовною назвою «Фізика як мистецтво» висловився цілком у дусі Шлегеля: «Возз’єднання з розчленованою природою, повернення до первісної гармонії з нею, чого давно прагне людина, щоденно заповнюючи цим прагненням свої почуття й думки, — таке возз’єднання з нею буде на­слідком розуміння природи і панування над нею... В цьому стані її (людини. — Авт.) життя та її діла сягнуть вищої істини й краси. Вона сама стане художнім твором і одночасно художником на відміну від колишнього мистецтва, яке хоча й слугувало за ідеал людині, але все ж не зливалося з нею. Мистецтвом звичайно називають те, що не до- сягло ще своєї вищої точки, а фізика у своїй цілісності не має вищої мети, ніж здійснення вищого життя і вищих справ, тому я насмілюю­ся дати їй ім’я мистецтва, притому більш високого, ніж усі інші».

Пародійно змальовуючи обмеженість раціоналістичного схема­тизму науки, інший німецький романтик, письменник Е. Т. А. Гоф­ман (1776—1822) малює у філософській казці «Крихітка Цахес» пе­данта професора Моша Терпіна, який з’ясовував, чому йде дощ, а в небі гримить і блискає, чому сонце світить удень, а місяць уночі, як і чому росте трава і багато іншого та ще й так, що кожній дитині було б зрозуміло. Він поєднав усю природу в коротенький зграбний курс, тож дуже зручно і за всякої нагоди міг витягнути звідтіля, наче з яко­їсь шухляди, відповідь на всі питання. Він здобув великої слави тоді, коли йому після багатьох фізичних дослідів пощастило довести, що темрява настає, переважно, за браком світла.

Філософія романтизму, критикуючи програму Просвітництва в усіх принципових моментах, виступає альтернативною щодо про­світницьких уподобань німецької класичної філософії.

Водночас романтики саме «несистематичність» проголошують одним із головних пунктів свого способу філософування, посилаючи- ся при цьому на авторитет Сократа — батька діалектичного способу мислення, на Сократову «іронію» як метод філософування. Адже іро­нія, наголошує Шлегель, має місце саме там, де філософські погляди висловлюються не систематично, а в розмовній (діалогічній) формі. Саме з подібною ситуацією ми стикаємося тоді, коли йдеться про фі­лософію Сократа. Тим-то мислитель, який претендує бути діалекти­ком (а Гегель, як й інші представники німецької класичної філософії, на це передусім претендував), мусить зважити на Сократів приклад.

Несистематичність, навіть фрагментарність, заміна логічного обґрунтування «іронією» сократівського типу, яка теж є специфіч-

Класичні джерела сучасної філософії: І. Кант, Г. В. Ф. Гегель, К. Маркс ною логікою — «логікою спілкування», котра не тільки не забороняє протилежностей, а й допускає, стверджує їх, — ці та деякі інші ха­рактеристики романтичного стилю філософування як такі, що більш адекватні діалектичному стилю мислення, пропонує Шлегель і його колеги в полеміці з «класиками».

Новаліс проголошує ефективність саме «безсистемної філософії», адже будь-яка система є обмеженням. «Справді філософська система, — міркує він, — має провадити свободу й нескінченність або, вислов- люючися різкіше, — саму безсистемність проголошувати системою. Тільки така «система» може уникнути помилок системи...». Вимога «безсистемності», проголошувана романтиками, є надзвичайно важ­ливою, справді діалектичною вимогою до пізнавального осягнення світу.

«Хто вірить у силу системи, — наголошує ще один представник романтичної громади В. Г. Ваккенроден (1773—1798), — той вигнав із свого серця любов до ближнього; хай краще нетерпимість почут­тя, ніж нетерпимість розсудку». Показовою для романтичного руху є ще й та обставина, що діалектично-ірраціоналістична, міфопоетич- на спрямованість думки його учасників легко узгоджується (а не су­перечить, як чомусь прийнято вважати) з природничо-науковим або технічним характером їх фахової діяльності. Ми вже згадували про фізика-романтика Ріттера. Мабуть, слід згадати, що й письменник Новаліс був за освітою гірничим інженером.

Говорячи про ірраціоналізм (а то й «міфологізм») романтично­го філософування, не варто (з огляду на сказане вище) вважати ро­мантиків «затятими» противниками розуму, науки (принаймні при­родничої), об’єктивності та ін. Адже вони лише заперечували проти догматичної абсолютизації природного чинника, раціональності, об’єктивності, системності тощо, наголошуючи на важливості альтер­нативних чинників (духовності, почуттєвості, суб’єктивності та ін.), на генетичній першості останніх у людському існуванні.

У зв’язку зі сказаним не можна не згадати Б. Паскаля — одно­го з провідних представників опозиційного раціоналізму XVII ст. бароково-кордоцентричного мислення, який проголошував першість

«логіки серця» щодо «логіки голови». Подібного роду «кордоцен- тризм» ми виявляємо і тут (і ще побачимо на терені вітчизняної іс­торії філософії). Адже Новаліс, познайомившись із «кордоцентрич- ними» думками голландського мислителя Ф. Гемстергейса, услід за останнім говорить про «моральний орган» як утілення сутності лю­дини.

І хоча, як уже зазначалося, позиції німецької класичної філософії та німецького романтизму були альтернативними, німецька класична філософія сформувалася в процесі жвавого діалогу з романтизмом, помітно збагатившись у ході цього діалогу. Збагатилися, звичайно, і романтики. Величезний вплив на філософію романтизму справив Фіхте, не кажучи вже про те, що без кантівської критики розуму взага­лі не виникли б сприятливі умови для появи в Німеччині романтично­го руху. Вже йшлося про радикальну еволюцію поглядів Шеллінга під впливом романтичної критики (можна лише додати, що і в свій «кла­сичний» період Шеллінг багато в чому був близьким до романтиків).

Німецький неогегельянець XX ст. Р. Кронер зазначає, що «роман­тичний рух перебував у найтіснішому зв’язку з рухом ідеалістичної філософії»^[75], і, продовжуючи цю думку, зауважує: «Гегель включив у свою систему також мислительний урожай... поетизуючих філосо­фів і... його тому, так само як і Шеллінга, можна охарактеризувати як філософа-романтика. Але при цьому не можна ніяк забувати, що він є не «тільки» ним. Як Гете об’єднав у собі класичний і романтичний дух, так і Гегель... був одночасно класиком і романтиком»^[76].