2.5.3. Німецька класична філософія. Концепція універсального історичного процесу Геґеля

У німецькій класичній філософії відбу­вається системне теоретичне оформ­лення філософії історії як особливої галузі філософії. Історія людства в своїй цілісності стає об’єктом теоретичної реконструкції та аналізу в творчості Іма- нуїла Канта та Йогана Ґотліба Фіхте, а

своє логічне завершення ці пошуки знаходять в філософії історії

Геґеля.

Найхарактернішою ознакою німецької класичної філософії є визнання субстанційності історії. Продовжуючи просвітницьку традицію, Кант та Геґель постулювали як засадничу основу історич­ного процесу розум, раціональне впорядкування історії. Геґель стверджував, що «єдиною думкою, котру привносить із собою філо­софія, є та проста думка розуму, що розум панує в світі, отже всесвітньо-історичний процес здійснюється розумно» [2, 64]. Розум та свобода є вихідними характеристиками історичного розвитку «нормального народу» у Фіхте, а Шелінґ визнає, що свобода, похід­на від Абсолюту, є базис історичного буття всього людства.

Створюючи логічну теорію динаміки історичного буття, Гегель спирався на вчення Ляйбніца про висхідний прогрес, що перетво­рює неусвідомлюваний вміст розуму на свідомість і систематичну єдність, а також на теорію Канта про те, що підвалиною науки є са­мопізнання розуму; на погляди Фіхте про сутнісну єдність проти­лежностей, які розділяють і знову відновлюють світ і життя в їхній єдності; на ідеї спінозизму про повноприсутність універсуму в кожній точці його одиничної дійсності. Особливо важливе значен­ня мала спадщина моральної філософії Канта.

Як відомо, Кант перший розпочав виведення з глибин теорії пізнання та метафізики, з духовного історичного життя своєрідності морального світу волі, протилежного до закономірностей природи. За Кантом, історія — це царина волі і, на відміну від світу приро­ди, діє за законами, в яких природа та воля пов’язані між собою. А філософія «є система пізнання розумом», що може містити не тільки суто апріорні, а й емпірйчні принципи.

Тому історичний процес Кант побачив не тільки як еволюцію інтелекту, що логічно й безупинно прогресує, а також як процес чинної волі, що протиставляє розум натиску чуттєвості та себелюб­ства. Історичний процес випливав із внутрішніх законів розуму; він означав зростання ціннісного світу культури, що реалізує покладе­не в суті розуму прагнення до свободи в царстві морального, «розу­му, що визнає та заохочує себе самого».

Геґелю кантівські уявлення про динаміку історичного розвитку уявлялися попередньою стадією, розумовою логікою, що намацує витворену розумом дійсність лише з погляду методу. Так, централь­на ідея Канта, що лише витворена самим розумом дійсність може бути збагнена розумом, видається Геґелю не доведеною до кінця. Своєю діалектичною логікою, що дозволяє протилежності між сутністю та явищем, матерією та формою, антиноміями та єдністю розуму, він починає створення логічної теорії історичної динаміки.

Якщо в центрі уваги Канта перебувала ідея раціоналізованого пізнання та впорядкування історичного процесу крізь призму кон­стантності моральних конституцій, що власне й складає мету історії для Канта та Фіхте, то для Геґеля сутнісною ознакою історії є про­грес духу, сходження від нижчих щаблів до вищих в усвідомленні та розкритті свободи.

Школа Геґеля та його послідовників у німецькій філософії історії з самого початку прагнула до побудови картини універсаль­ного історичного процесу. Саме Гегель створив першу велику теорію історичної динаміки. Як зазначають дослідники творчості Геґеля, зокрема Е. Трьольч, «всі інші теорії історичного розвитку виросли або як відхилення від неї, або як протиставлення їй, але

Геґель (HegeI) Ґеорг Вільгельм Фрідріх (1770—1831), німецький філософ, що створив на об’єктивно-ідеалістичних засадах систематичну теорію діалектики. її центральне поняття — розви­ток — є характеристика діяльності Абсолюту (Світового духу), його надчасового руху в царині чистої думки у висхідній низці дедалі кон­кретніших категорій (буття, ніщо, становлення; якість, кількість, міра; сутність, явище, дійсність, поняття, об’єкт, ідея, що завершується абсолют­ною ідеєю), його переходу у відчужений стан іншо- буття — в природу, його повернення до себе в лю­дині у формах психічної діяльності індивіда (суб’єктивний дух), надіндивідуального «об’єктив­ного духу» (право, мораль і «моральність» — ро­дина, громадянське суспільство, держава) й «аб­солютного духу» (мистецтво, релігія, філософія як форми самосвідомості духу).

ніколи не могли подолати її цілковито. Саме тому будь-яке дослідження історичної динаміки має виходити з поняття історич­ної діалектики» [3, 209].

Гегель сформулював як завдання всієї німецької класичної філо­софії подолання властивого новій філософії дуалізму «субстанції» та «суб’єкта» і перетворення одного в інше. Процес перетворення суб­станції в суб’єкт супроводжувався переходом від субстанції як суб’єкта в собі потенційно в суб’єкт для себе, коли субстанція на­буває самосвідомості й знає себе як суб’єкт.

Розглядаючи систему як самосущу об’єктивну реальність, Геґель відриває її від свідомості окремих людей і тлумачить як об’єктивно сущий дух, який із самого себе породжує себе. Субстанцією цього духу є наукове знання, оскільки саме в ньому німецький філософ вбачає мислення, тотожне буттю. Тому історичний розвиток науки набув для нього значення історичного процесу осягнення духом своєї власної сутності. Наука — дух (мислення тотожне буттю), од­нак це є дух, який осягає свою власну сутність (буття тотожне мис­ленню). Тому дух є субстанція (самосуще мислення) і суб’єкт (мис­лення, яке пізнає).

Із уявленням про субстанцію духу як систему понятійного знан­ня пов’язане також визначення субстанції як тієї, що постає.

Яке ж місце в цих процесах посідає історія? Спочатку Геґель за­значає, що дух народжений для свободи, це його призначення та найвища мета. Довге сходження до свободи починається з практич­ної людської діяльності, яка спирається на знання. Філософ чітко ставить питання про свободу як історичний результат. Історія, за Гегелем, починається з того часу, коли в світі проявляється ро­зумність, а не з того часу, коли вона ще є можливість у собі, тобто не усвідомлює добра та зла, а відповідно й законів. Отже, ознаки розумності — це передумова історичності, а отже й свободи. Свобо­да полягає в тому, щоб знати й мати на увазі такі загальні суб- станційні предмети, як право та закон, і утворювати відповідну їм дійсність — державу. І лише філософська історія, на думку філосо­фа, здатна відбити рух світового духу крізь історичний простір до набуття статусу всезагальності; вона уособлює собою мисленнєвий перегляд історії, значення якого однаково полягає так у результаті, як і в процесі досягнення цього результату.

Здійснений Гегелем перегляд філософських засад суб- станціалізму, який виявився в перетворенні субстанції в суб’єкт, у відмові від поняття самототожної незмінної субстанції, у втіленні в її розвиток історичного виміру, став основою його філософії історії.

Геґель дав наукове обґрунтування історизму як гносеологічного принципу пізнання природного та соціального буття, саме він запо­чаткував одну з двох головних концептуальних парадигм філо­софсько-історичного знання — класичну (лінеарну) концепцію історичного процесу. Його струнка філософсько-історична система формується в контексті вихідних принципів філософського мислен­ня — єдності логічного та історичного, тотожності буття та мислен­ня, вчення про суперечності як джерело руху тощо.

Вихідними поняттями гегелівської системи, які остаточно сфор­мувалися в його працях «Феноменологія духу», «Наука логіки» та «Філософія духу», були такі — Дух, Абсолютний дух, Абсолютна ідея, Абсолют, Бог, Розум, Світовий розум, Світовий дух, суб­станція тощо.

Природу духу можна пояснити через порівняння з його проти­лежністю. Якщо субстанцією матерії є вага, то субстанцією, сутністю духу є свобода. Всі властивості духу існують завдяки сво­боді, всі вони є лише засоби для свободи; свобода — це єдиний істинний дух. Матерія має вагу, оскільки вона тяжіє до центра; во­на складається з елементів, які перебувають поза нею, вона шукає своєї єдності і намагається сама здолати себе; вона шукає своєї про­тилежності, проте якби вона досягла її, то не була б уже матерією — знищилася б; вона прагне ідеальності, оскільки в єдності вона ідеальна. Щодо духу, то тут навпаки: «для нього властиво мати центр в собі, його єдність поза ним, він знайшов її в собі... Суб­станція матерії перебуває поза нею, дух є буття в собі» [2, 71], він має свободу тоді, коли є сам в собі. Оскільки дух знає сам себе, він є огляд своєї власної природи і водночас є діяльність, яка полягає в тому, що він повертається до самого себе й таким чином себе створює, робить себе тим, ким він є в собі.

Поняття «розум», «розумне» в Гегеля багатозначні. Передусім, під розумом Геґель має на увазі те, завдяки чому все існує і в чому вся дійсність має своє буття, тобто субстанцію. А оскільки філософ

категорично проти антропоморфізму світу, розум повинен отрима­ти подальше визначення, щоб не залишитися беззмістовним абст­рактним поняттям. Розум, як зазначає Гегель, є безкінечна міць, його не можна трактувати за аналогією з людиною та її свідомістю, це не ідеал, що існує в її голові, а творчий первень і сила. Окрім цього, розум нескінченний, вміщує в собі всю істину та сутність, а його діяльність спрямована на самого себе, оскільки в світі немає нічого, крім розуму та його власних продуктів.

Утілений в світову історію розум виступає як всесвітній розум, як творець історії він набуває рис світового духу, і оскільки історія необхідно спостерігає діяльність духу — її хід є розумний.

Насамперед Гегель робить спробу раціоналізувати динаміку істо­ричного процесу та наявного буття взагалі, спробу логізувати історію.

Геґель спочатку перетворює всяку реальність у дух; а потім, по­глиблюючи теорію пізнання, пропонує як інструмент дослідження логічну тріаду — «теза — антитеза — синтез». Тим самим Геґель про­голошує історію досяжною для пізнання на підставі принципу, відповідно до якого тільки дух розуміє себе та свої породження. Історія, а надалі й світ узагалі, з’являється як породження духу, що в розкладанні на протилежності здійснює та відновлює власну єдність.

Геґель бачить сутність світового духу в тому, щоб ніколи не за­спокоюватися; сутність духу — це принцип руху, що розходиться й збирається, що падає долі й підноситься до вершин розуму. Для ро­зуміння смислу історії істотним стає закон руху: в ньому спо­конвічно й конкретно поєднуються в кожній точці індивідуальне та загальне, і водночас одиничне випливає з руху й повертається в рух. Адже тільки рух і є справжнє Ціле, а кожна точка, кожен відрізок його — лише форма зміни цілого.

При цьому дух рухається й розвивається в масах, народах і гру­пах. Як зазначав Гегель, ми повинні виразно пізнавати конкретний дух народу, оскільки він є дух, він може бути осягнутий тільки ду­ховно, думкою. Але вище досягнення для духу полягає в тому, щоб знати себе, дійти не тільки до самоспоглядання, але й до думки про самого себе. Він повинен зробити й він робить це, але це здійснен-

ня виявляється в той же час його загибеллю й виступом іншого ду­ху, іншого всесвітньо-історичного народу, настанням іншої епохи всесвітньої історії. Цей перехід і цей зв’язок приводять нас до зв’яз­ку цілого, до поняття всесвітньої історії як такої.

Принципом періодизації історії виступає становлення народів і держав. Центральним історичним інститутом при цьому є держава. Вона з’являється в світі людських інтересів і пристрастей, виникає в боріннях і тертях як інститут умиротворення та ладу. Держава — діалектична єдність протилежностей спільноти та індивіда, перше са- мовпорядкування та концентрація розуму. Саме вона виступає пере­думовою для всіх подальших розгортань цінностей розуму — релігії, мистецтва, науки. Для державного життя як такого, вважає Геґель, необхідна формальна освіта та виховання, а отже, й виникнення на­ук, розвиток поезії та мистецтва взагалі.

Замість поняття «абсолют» Геґель застосовує визначення — абсо­лютний дух, під яким він розуміє заключну ланку розвитку духу, що реалізує самосвідомість абсолютної ідеї. Пройшовши етапи суб’єктивного й об’єктивного духу, він досягає абсолютного знання. Формами знання абсолютної ідеї є мистецтво, релігія та філософія. Дух осягає ідею в мистецтві через її образне споглядання та зовнішньо-чуттєве зображення (естетика); потім — в релігії, здійсню­ючи її образно-емоційне переживання, оскільки абсолют переміщується з об’єктивності мистецтва у внутрішній світ суб’єкта; і, нарешті, отримує адекватну форму осягнення ідеї в думці або філо­софії, яка розкриває абсолютну ідею як мисляче себе поняття. Вільна думка найчистіша з усіх форм пізнання. Із нею наука приходить до власного змісту, який поєднує поняття з чуттєвим уявленням, об’єктивність мистецтва та суб’єктивність релігії. Думка з одного бо­ку — найбільш внутрішня суб’єктивність, а з іншого — найбільш суб’єктивна й дійсна загальність.

Таким чином, абсолютний дух знімає дуалізм ідеї та її породжень, які виявляються засобами актуалізації духу. Як конкретна єдність особистості, суспільства та смислу абсолютний дух є вільний, свідо­мий, нескінченний і необмежений творчий первень. Отже, абсолют­ний дух в гегелівській філософії пізнає абсолютну істину свободи як своєї сутності, тим самим дух-суб’єкт має себе як об’єкт.

Філософія історії Гегеля є значним кроком вперед від суб- станціалізму до історизму. Саме він закріпив нові значення понять «історичного», «історії». Питання про самоусвідомлення духу як плин історії — один з найважливіших аспектів філософії історії Геґеля. Характеризуючи дух як субстанцію та всезагальний суб’єкт, Геґель простежує його розвиток та становлення в історії, тим самим надаючи їй розумності. Саме історія є свідченням процесу поста­вання духа як сутності в собі та для себе.

Протягом свого становлення в історії дух для реалізації своєї ме­ти («хитрощів розуму», як висловився Геґель) маніпулює народами як матеріалом. І саме ті з них, яких відвідав світовий дух, відбува­ються як історичні народи. В історії все трапляється відповідно до ідеї необхідності. Історичні народи та історичні особи народжують­ся та гинуть заради вищої мети.

Геґель наголошував, шо його метод може бути застосований тільки для духовного проникнення в уже відоме, його не можна використо­вувати для конструювання майбутнього розвитку. Але навіть звертаю- чися до минулого, цей метод не можна використовувати, поки існує переконання, що в майбутньому мають бути істотні зміни й реконст­рукція смислу. Іншими словами, гегелівський метод можна викорис­товувати лише після того, коли час творчої діяльності змінюється ча­сом розуміння: лише в сутінках починає свій політ сова Мінерви.

Якщо оцінювати роль німецької класичної філософії загалом, то можна стверджувати, що саме німецька філософсько-історична школа навчила світ мислити історично, і цим вона завдячує передусім Гегелю: ніхто не зміг уникнути могутнього впливу гегелівської діалектики. Тво­ри послідовників Геґеля складають епоху в цій галузі; багато в чому саме вони заклали фундамент німецької філософії історії XIX ст.