РОЗВИТОК ФІЛОСОФІЇ В ДУХОВНІЙ КУЛЬТУРІ УКРАЇНИ XIV-XVII CT.

Після татаро-монгольської навали життя в Київській державі не при­пинялося. Не варто вдаватися в складні соціально-політичні, історичні події, які відбувалися в Україні в XIV-XVII ст., оскільки нас цікавлять передусім духовно-світоглядні процеси.

У народній свідомості відбувається творення дум, герої яких захища­ють рідну землю від ворогів, але, на відміну від билинних героїв, - це звичайні, реальні люди. Ця ситуація має моральний, філософський аспект: виникає постать «героя духу» (козак Голота, козак Мамай). У XIV-XV ст. поширюється так звана агіографічна література (від гр. «hagios» - свя­тий) - «житія святих». Створюються цілі збірники «житій» — патерики. Набувають поширення літературні видання морально-етичного змісту, повісті-притчі («Ізмарагд», «Четья», «Бчола» та ін).

Головний герой «житія» - святий, який бореться з дияволом, і ця боротьба є способом досягнення святості, наповнення силами добра і недоступності силам зла. Навчати своїм життям, а не словом — голов­не правило «святого житія». Основа діянь героя «житія» — вибір добра будь-якою ціною. Для досягнення святості необхідно обрати Бога, а не світ, і вона є найвищим рівнем одухотвореності Моральною протилежністю свя­тості постає гріх.

Внаслідок специфічних соціально-економічних умов у XVI ст.

нізму в першій половині XVI cm. став соціально-економічний про­грес, зумовлений початком роз­витку простого товарного вироб­ництва, зростання кількості міст, в яких розквітали культу­ра й освіта.

«Моє» і «Твоє» - два джерела будь-якої незгоди в суспільстві. Через них спочатку й виникають суперечки та судові позови, з яких народжується ненависть. З ненависті потім постають за­колоти, а після заколотів настає вже неминучий кінець державі».

С. Оріховський-Роксолан

• Фундаторами гуманістичної культури в Україні XV-XVI ст. були Юрій Дрогобич, Павло Ру­син із Кросна, Аукаш із Нового Міста, Станіслав Оріховський- Роксолан. Майже всі вони після здобуття освіти в Західній Європі діяли на українській території в так званому Руському воєводстві Польщі.

Для гуманізму цього часу характерним є трактування людини не лише як природної частки космосу, а й як «вінця» природи, її господаря. Як найвища цінність людина вважалася творцем себе самої через причет­ність до божества. Ставилась також проблема співвідношення Бога та лю­дини, наближення Бога до людини (боговтілення), ототожнення Бога та людини (пантеїзм), визнання її досконалим за своєю природою творінням, а також обожнення людини (А. Зизаній). С. Оріховський-Роксолан вважав, що кожна людина має самодостатню цінність, від неї самої залежить, чи стане вона гідною високого призначення, чи перетвориться на огидну та нікчемну тварину.

• Поширенню філософської та духовної культури сприяла творчість українських полемістів XVI-XVII ст., тісно пов’язана з діяльністю братств, які виникають у цей час у багатьох містах України (Львівське братство, створене у 80-ті роки XVI ст., Київське — 1615 р., Луцьке — 1617 р., а також Острозьке, Галицьке, Рогатинське, Камінець-Подільське, Вінницьке та ін.).

Саме з братствами та братськими школами пов'язується діяль­ність полемістів, які захищали позиції українського православ'я. Од­ним з перших полемічних творів був «Ключ царства небесного» (1587 р.) Г. Смотрицького, «Казання св. Кирила» (1596 р.) С. Зизанія, «Тренос» (1610 р.) М. Смотрицького, «Книга про віру єдину» (1619-1621 рр.) та «Книга про правдиву єдність православних християн» (1623 р.) 3. Konuc- тенського, «Катехізис» (1627 р.) Л. Зизанія та ін. Найбільш відомий серед полемістів - Іван Вишенський (6л. 1550-бл. 1620 рр.). У центрі його ува­ги — людина, але людина «духовна», адже лише через дух можливе без­посереднє спілкування людини з Богом. Але раціоналістичне осягнення божественного буття розумом неможливе (розум здатний охопити лише негативні визначення Бога - те, чим Бог не є). Справжня визначеність Бога охоплюється лише містичним, ірраціональним осяянням душі. Як­що розум не виявляє претензій на роль єдиного засобу пізнання, то може бути натхненним «євангельським розумом», щоб стати «підготовчим щаб­лем» на шляху до істини. Завдяки самопізнанню людина стає спромож­ною подолати свою земну форму й увійти у внутрішній духовний контакт із вищим буттям.

• Велику роль у діяльності полемістів відіграв Острозький культурно- освітній центр, заснований у м. Острозі в 1576 р. князем К. Острозьким. Важливе місце в цьому центрі займала греко-слов’янська школа, в якій ви­кладалися грецька, латинська, слов’янські мови, а також «вільні науки» (гра­матика, арифметика, риторика, логіка та ін.). Першим ректором був Г. Смот- рицький. До центру входили гурток науковців-гуманітаріїв і друкарня, створена російським першодрукарем Іваном Федоровим, який перебрався з Москви в Україну, рятуючись від фанатизму церковної та світської влади.

Острозький культурно-освітній центр сприяв розвиткові гуманіс­тичної атмосфери. Діячі центру усвідомлювали значення рідної мови як запоруки чистоти православної віри та самозбереження українського наро­ду від покатоличення та колонізації. Зокрема, М. Смотрицький видає в 1618 р. «Граматику славенскую», яка ще майже два століття після того була єдиним підручником у східнослов’янському світі (за нею вчився М. Ло­моносов).

Острозький культурно-освітній центр був єдиний у своєму роді В ньо­му сфокусувався цілісний процес розвитку духовності в Україні. Крім обґрунтування православного вчення, утвердження філософії як мудрості з характерними пошуками істини на шляху містичного єднання з Богом, роз­вивалися реформаційні та ренесансно-гуманістичні ідеї. Тут було заснова­но бібліотеку з багатим зібранням богословської та наукової світської лі­тератури, вперше зроблено спробу створення школи вищого типу в Україні і набуто цінний досвід що допоміг Петру Могилі та іншим діячам Києво- Могилянської академії обрати потрібний шлях розвитку української освіти та культури.

«Чому такі нечутливі стали, одебеліли й окам' яніли серцем та помислом? Хіба не вірите, що по­мрете? Хоч краде диявол ту па­мять і осліплює вас світолюбст- вом, а ви прийдіть з пам'яттю тих, що народили вас і предків ваших!»

І. Вишенський

• На базі Київського братства, яке почало відігравати роль у братському русі, в 1631 р. виникає Києво-Могилянський колегіум, а згодом (з 1701 р.) - Києво-Моги- лянська академія, яка стала пер­шим вищим навчальним закладом на східному, слов’янському терені. Навчальна програма колегіуму будувалася за класичною схемою середньовічного західноєвропейсь­кого університету, вивчалися «сім вільних наук» - тривіум (граматика, поетика, риторика) та квадріум (ариф­метика, геометрія, філософія, музика). Перших чотири роки приділялися на загальноосвітню підготовку, один рік — на риторику та поетику, наступних два роки - на філософію, останніх чотири - на теологію.

• Програма з філософії передбачала знайомство з творами східних отців церкви, філософськими ідеями античності, західної патристики, схоластики, ідеями Відродження, Реформації, Раннього Просвітництва та ін.

Потреби в розвитку філософської думки, вимоги конфесійної та націо­нальної боротьби привели братчиків та професорів Києво-Могилянського колегіуму до усвідомлення необхідності оволодіння світовою науковою культурою, вивчення, переосмис­лення, засвоєння здобутків захід­ноєвропейських мислителів і вче­них. Це завдання змогла виконати створена в 1701 р. Києво-Моги- лянська академія.

«XVII століття стало для України однією з тих епох, що в житті народів далі надовго визначають собою їх історич­ну долю... XVII cm. стало для української культури добою як­що не «золотою», то «срібною».

P_r Чижевський

• Засновник академії П. Моги­ла був сином молдавського госпо­даря, професором, ченцем, митро­политом, учнем єзуїтів і творцем православного «Требника», бор-

цем з католицизмом і протестантизмом і водночас із православною орто­доксією, автором ідеї християнського екуменізму в межах України. Феофан Прокопович, син київського міщанина, був студентом Київського колегіу­му, продовжував освіту в Римі, задля чого перейшов у католицизм і згодом, розширивши зв’язки з католицькою церквою, повернувся до православної віри, став професором теології, філософії та математики Києво-Могилянсь- кої академії, автором багатьох підручників і наукових праць, найвпливові- шою особою у «вченій дружині» російського імператора Петра І. Інокен- тій Гізель закінчив Києво-Могилянську академію, удосконалював свою освіту в західних університетах, згодом став професором, архімандритом Києво-Печерської лаври, філософом, сприяв виданню «Києво-Печерського патерика» (1661 р.) і створенню першого підручника історії під назвою «Синопсис» (1674 р.).

«На мою думку, найбільша мудрість, найвища філософія та найпотрібніша теологія є пізнан­ня самого себе».

К. Сакович

У Києво-Могилянській акаде­мії вивчалися твори Арістотеля, Платона, Плутарха, Сенеки, Ці- церона, Діогена Ааертського, Боеція, Філона. Ідеї платонізму та неоплатонізму сприймалися в академії переважно через патристичну літературу, зокрема через творчість Августи­на, Орігена, Климента Александрійського, Василя Великого, Григорія Huc- ського та ін. Було введено у вжиток ідейні надбання схоластичної філо­софії - твори Альберта Великого, Ансельма Кентерберійського, Томи Ак- вінського, П’єра Абеляра, Дунса Скота, Авіценни, Аверроеса та ін. З представників новітньої філо­софії в академії вивчали твори Макіавеллі, Галілея, Коперника, Бекона, Декарта, Аейбніца, Воль­фа, Спінози, Гассенді. У межах барокової схоластики, що була панівною в Україні протягом XVII ст., спостерігається тяжіння до мислителів, які у своїх теоріях поряд з натурфілософськими питаннями чільне місце відводили з’ясуванню проблем метафізики, проблем загальних основ буття.

«Люди особливо виявляють співчуття тоді, коли вони вва­жають себе людьми, тобто коли вони розуміють, що вони невіч­ні, нещасливі та наражені на не­безпеку».

Ф. Прокопович

У XVlII ст. схоластику бароко витісняє вольфіанська школа, простежу­ється орієнтація на тих західних філософів, які утверджували перевагу умосяжного освоєння світу над чуттєвим, інтелектуального пізнання над розсудковим (дискурсивним) і тим більше чуттєвим, акцентували ува­гу на самосвідомості

«Добро є властивістю сут­нього, як і «єдине» та «істин­не». Ним є все, що є або може бути, принаймні оскільки воно може бути. Воно узгоджується з божим розумом і тому є іс­тинним, а крім того, узгоджу­ється з божою волею і тому є добрим».

І. Гізель

Філософія Києво-Могилянсь- кої академії була по суті першим етапом у розвитку професійної філософії в Україні. Вона підпо­рядковувалася примату теології, розглядалася переважно як поміч­ник у справах віри. Проте не слід недооцінювати її значення у ство­ренні власного інформаційного поля, необхідного для майбут­нього розвитку філософського мислення. Філософія в академії розумілася як система дисциплін (або всіх наук), покликаних віднайти істину, причини існування речей, даних людині Богом, а також як умова дослідження життя та формування доброчинності Істина ототожнювалася з вищим буттям, тобто з Богом, якого нази­вали спінозівським терміном «натура натуранс» («творяща природа»). Переконані в раціональності світу, вчені академії шукали істину шляхом дослідження наслідків Божої діяльності «натура натурата» («створеної природи»).

Києво-Могилянська академія відіграла важливу роль у розвитку духов­ної, в тому числі і філософської культури східних та південнослов’янських народів. У її стінах здобували освіту росіяни, білоруси, серби, молдавани, греки, словени та ін. Європейський рівень навчання, активна наукова та освітня діяльність в Україні й за її межами, постійне розширення зв’язків із західними університетами зміцнювали авторитет академії, сприяли її ста­новленню як провідного інтелектуального осередку в православному сло­в’янському світі. Києво-Могилянська академія була духовним осередком, у якому українська нація не лише відшліфовувала свій інтелект, але завдяки своєму потужному впливові сприяла культурному зростанню інших сло­в’янських народів.

20.3.