словник ФІЛОСОФСЬКИХ ТЕРМІНІВ

СЕНС ЖИТТЯ І ДОЛЯ людини

Замість післямови

«Прагни завжди перемагати скоріше самого себе, ніж долю, і змінювати скоріше свої ба­жання, ніж порядок у світі».

Р. Декарт

Життя людини як явище космічного, вселенського масштабу уні­кальне за своїм змістом, наповнене різними щодо сили і полярності по­діями і почуттями.

Короткий огляд історії філософських вчень ставить перед нами питання: що дає людині вивчення філософії? Крім формування певної світоглядної позиції, філософія відкриває можливості для відповіді на запитання про те, в чому полягає сенс життя людини. Адже сьогодні, коли інтенсивно використовується атомна енергія, освоюється космос, все більше і більше входять в життя і побут досягнення комп’ютерної техніки, таємниці власного буття людини і далі залишаються загад­ковими і викликають загальний інтерес, хоча характер і спрямованість цього інтересу у різних людей неоднакові.

Питання про сенс життя і долю людини має тривалу світоглядну традицію і становить докорінні проблеми філософії та культури. Сенс життя пов’язується з об’єктивно важливими цінностями, які виступають як найвища мета людської діяльності та прагнень. У ціннісній основі сенсу життя міститься не «голий» теоретичний феномен, а життєво важлива, емоційно допустима мета; вона є не лише об’єктивно доціль­ною, але й суб’єктивно затвердженою, тобто сприйнятою і визнаною особистістю. Сенс життя е суттєвим, фундаментальним атрибутом суб’єкта життя, незалежно від того, чи йде мова про конкретну особистість, чи про релігійно-ідеалістичну персоніфікацію світу та його явищ (Бог, Абсолютна Ідея, світовий Дух).

Усвідомлення сенсу життя передбачає вільний вибір індивіда. Необ­хідною його умовою є свобода як людська форма самодетермінації (самообу мов ясності) буття. Доцільність сенсу життя виявляється в його генеральному особистісному функціонуванні, яке ґрунтується на всезагальному суспільному визнанні, всезагальній об’єктивній істинності та соціальній значущості.

Сенс життя не узгоджується з егоїзмом, індивідуалізмом, з від­стороненням від себе обов’ язків стосовно світу, інших людей. Якщо людина виявилася потрібною тільки самій собі і весь її інтерес зводить­ся до власної персони, вона втрачає сенс життя, перед нею відкрива­ється прірва, її охоплює безнадійний песимізм. Широта зв’язків лю­дини із зовнішнім світом, з іншими людьми збільшує повноту її буття.

Справді, сенс людського життя передбачає зв’язок індивідуального сенсу з універсальним, але такий зв’язок, який відрізняється від абсо­лютного поглинання індивіда загальним, де вже губиться будь-яка індивідуальність і де індивід виявляється лише засобом реалізації за­конів універсуму. Позитивне значення цього зв’язку можливе лише там, де не тільки є призначення, хоч і високе, але і його вільне визнання людиною, де зберігається самоцінність особистості, однак її роль не зводиться до використання лише як засобу.

Життя не може бути ні великим «НІЩО», ні нудним, одноманіт­ним повторенням одного і того самого.

«Істинне щастя та бла­женство людини полягає тільки в мудрості та пізнанні істини».

Б. Спіноза

Проблема сенсу життя пов’ язується з проблемою особистості. Наприклад, І. Кант вбачав головним завданням своєї філософії фор­мування людини, оскільки для себе вона є кінцевою й остаточною метою, і вважав, що істотна від­мінність людини полягає у всьо­му тому, що утворює особис­тість. «Та обставина, що люди­на може мати уявлення про своє «Я», безмежно звеличує її над усіма іншими істотами, які живуть на Землі. Завдяки цьому вона є особистістю, і завдяки єдності свідомості при всіх змінах, які вона може пережити, вона є однією і тією ж особис­тістю». За Кантом, сенс життя знаходиться не ззовні, а всередині людини і є іманентним особистості. Фактором, що утворює сенс жит­тя, є ідея, яка набуває вигляду морального закону, обов’язку, дове­дення до повноти поняття вищого добра, яке людина переживає як величне. Кант вважає, що сенс життя не існує сам по собі як певний атрибут реальності взагалі, він полягає в усвідомленні індивідом свого буття як саме людського, що і є виявленням особистості людини. Людсь­кий сенс поведінки індивіда в життєвих ситуаціях забезпечує добро­вільне самопідпорядкування моральному закону, який піднімає людину над її власною природою. Умовою та духовною формою такого підне­сення людини над самою собою служить усвідомлення власного місця в світі. Отже, формою вираження сенсу життя є той чи інший світогляд.

Й. Фіхте чітко та категорично вказує на проблему сенсу жит­тя як на основу для філософських роздумів і відкидає роль філософа — вчителя життя. Людський сенс життя він вбачає в досягненні інди­відом повної злагоди з самим собою в розумі, свободі, діяльності, тобто у тому, що виділяє людину як вільну розумну істоту з простого про­дукта природи.

• Цю проблему ставить Г. Гегель, філософія якого поєднується з безмежним оптимізмом. Підставою для її вирішення стає діалектична єдність у його філософській системі трьох ліній розвитку — логіки людського пізнання, форм буття світу та ряду нескінченних цінностей, які здатні самозбагачуватися. Кожне окреме буття розумілось як ланка в розвитку триєдиного світового процесу, і це давало підстави для ви­значення його сенсу. Гегель хотів сказати, що сенс життя є дещо надіндивідуальне, пов’ язане з діалектикою світового процесу.

Говорити про сенс життя безвідносно до особистості безглуздо, оскільки завжди існує чийсь і кимось усвідомлений сенс життя. Але як особистісний феномен сенс життя за своїм змістом є дещо надінди­відуальне, надособистісне, що пов’язує і підпорядковує життя індивіда надособистісній системі, але таким чином, що це підпорядкування є власним атрибутом особистості та виявленням її свободи.

Сенс життя усвідомлюється і формується на певній світоглядній (філософській або релігійній) основі. Звідси нерозривний зв'язок його з філософією та релігією. Таємниця цього зв’язку полягає в тому, що сам сенс життя є особистісною інтеграцією систем цінностей, які функ­ціонують у суспільстві. Філософія, як і релігія, вміщуючи у собі певні цінності, разом з тим є основою інтеграції цінностей взагалі.

У проблемі сенсу життя питання про цінності посідає центральне місце, тому що життя - це єдина умова та критерій для цінностей. Інший його бік - ставлення до людини, оскільки залежно від розуміння цінності життя формуються як відносини між людьми, так і ставлення суспільства до людини. Людина і людство, а отже, і їх життя є найви­щими цінностями, бо вони - вершина космічної еволюції. Через смерть розкривається значення існування в його справжній цінності.

Уявлення про цінності життя має конкретно-історичний харак­тер, воно може розумітись як певний культурно-історичний фено­мен.

—

«Вибір свободи, який людина здійснює відносно самої себе, повністю збігається з тим, що називається її долею».

Ж.-ТІ. Сартр

Людина завжди є членом конкретного суспільства, яке ставить перед її життєдіяльністю певні вимоги, що, безумовно, знаходить відображення і в уявленнях про цінності життя. Наприклад, схожі між собою критерії цінностей життя, які утвердилися в Афінах і Римі, разом з тим мали суттєві відмінності. Спільним було те, що найбільш ціннісним вважалося життя, яке сприяло зміцненню державного цілого, зростанню його могутності й слави. Але якщо в Афінах більше уваги приділялося розвитку індивідуальності, то в Стародавньому Римі оцінка давалася з точки зору життя державного організму. Такий критерій позбавляв життя індивіда самостійної цінності, воно ставало лише засо­бом у намаганні заслужити нагороду за доброчинність. Але, як говорив Б. Спіноза, щастя не в нагороді за доблесть, а в самій доблесті. Римсь­ка соціальність існувала безособистісно, формалізовано; Рим не знав повної та цілісної особистості, він холодний і розсудливий. Живі людські відносини пере­творювались на об’єкт соціаль­ної інженерії (так було і в наші дні у фашистській Німеччині та у сталінсько-брежнєвській дер­жаві). Тому не випадково вне­сок Риму в світову культуру знач­но менший, ніж внесок Афін. Римляни, відзначав Б. Рассел, не винайшли ніякої форми в мистецтві, не побудували жодної оригінальної філософської системи, не зробили ніяких наукових відкриттів. По все це вони змушені були звертатися до Греції. Але саме факт безособистісної соціальності дозволив Риму ство­рити суспільне об’єднання, яке дало йому можливість очолити величез­ну імперію.

Цілісність людини та її життя можна розглядати як індивідуальний синтез решти цінностей, які функціонують у цьому суспільстві і тому є сукупністю елементів особистісної системи ціннісних орієнтацій. Істо­рично уявлення про цінність життя знаходило вираз насамперед у тих чи інших релігійних, а пізніше і в філософських концепціях життя, в яких відображались (інколи спотворено) окремі етапи історичного роз­витку людини та її уявлень про саму себе. Вони обумовлювались об’єк­тивними законами соціально-економічного розвитку культури кожного конкретного суспільства (народу, нації). Для будь-якого індивіда сенс іншої людини та її власного життя - взаємозалежні феномени, тісно пов’язані між собою.

Ціннісне значення людини полягає в тому, що їй належить особливе місце у світі. Це підкреслював у свій час Протагор своїм афоризмом «Людина — міра всіх речей». Без прямого посилання на давньогрець­кого мудреця В. І. Вернадський стверджував: «Мисляча людина є міра всьому ».

Людина — це особлива, абсолютна цінність. З її інтересами як родової та соціальної істоти співвідносяться решта цінностей - матері­альні та духовні. Всі вони так чи інакше пов’язуються з цінністю лю­дини, виявляючи різні відношення до неї або, як говорив Кант, до людства в собі та в іншій людині. Абсолютною цінністю людина є з самого початку, але лише в потенції. Історичний прогрес у цьому від­ношенні стверджує її абсолютною цінністю, але вже реально.

«Люди здебільшого є госпо­дарями своєї долі; в тому, що ми раби, винні не зірки, а ми самі».

В. Шекспір

Питання про сенс життя слід ставити в контексті кон­кретного сенсу життя даної особистості в даний момент. У протилежному разі воно звуча­тиме аналогічно питанню, за­даному чемпіонові світу з шахів: «Скажіть, гросмейстере, який хід найкращий?» Кожна ситуа­ція несе в собі свій сенс, різний для різних людей, але для кожної лю­дини він є єдиним і єдино істинним. Не тільки від особистості до осо­бистості, але й від ситуації до ситуації сенс життя змінюється. Сенс є для кожного індивіда, і для кожного існує свій сенс. Кожна людська особистість - унікальність, кожна життєва ситуація виникає лише раз.

Але немає такої ситуації, в якій життю не надається можливість знайти сенс, і немає такої людини, для якої не знаходилося б у кожну мить якої-небудь справи. Як відзначав А. Ейнштейн, той, хто відчуває своє життя позбавленим сенсу, не тільки нещасливий, але й навряд чи жит­тєздатний.

Знаходження сенсу — це покликання. Не людина ставить питання про сенс свого життя, а життя ставить це питання перед нею, і людина повинна щодня і щогодини відповідати на нього не словами, а діями. Сенс не є суб’ єктивним, людина не винаходить його, а знаходить у світі, в об’єктивній дійсності, і саме тому він виступає для даного індивіда як імператив, який вимагає своєї реалізації. Сенс немож­ливо дати, його слід знайти самому.

Що робить життя людини осмисленим? Можна виділити найбільш загальні напрями людської діяльності. По-перше, це те, що ми привно­симо в життя (стосовно нашої творчої діяльності); по-друге, це те, що ми беремо від світу (щодо переживання цінностей); по-третє, це по­зиція, яку ми займаємо по відношенню до долі, яку неспроможні змі­нити. Відповідно виділяються три групи цінностей: цінності творчості, цінності переживання та цінності відношення. Пріоритет належить цінностям творчості.

Щоразу життя надає можливість реалізувати цінності тієї чи іншої групи. В окремі моменти життя закликає нас збагатити власними діями цей світ, в інший час ми збагачуємо переживаннями самих себе. У своїй основі людське існування завжди має сенс до кінця, до останньої хвилини. Але знайти сенс - це ще половина справи; необхідно його реалізувати. Реалізація сенсу є для людини імперативною необхідністю у зв’язку з обмеженістю, скінченністю, незворотністю буття у світі, неможли­вістю відкласти що-небудь на потім, неповторністю можливостей у кожній конкретній ситуації. Неминучість смерті не позбавляє життя сенсу. Навпаки! Перед лицем абсолютного та неминучого кінця як межі наших можливостей ми зобов’язані максимально використати відведений нам час життя. Ми повинні не пропускати жодної з можливостей, сума яких у результаті робить наше життя справді наповненим сенсом.

На питання, як людині зрозуміти, якою саме вона повинна бути, Й. В. Гете відповів: «Як нам пізнати себе? Роздумуючи — ні, ніколи, тільки діючи. Намагайтеся виконувати свій обов’язок, і незабаром ви дізнаєтесь, ким ви є. А що ж тоді є вашим обов’язком? Вимоги кожного дня». Отже, кожна людина повинна мати свою мету в житті, якої вона спроможна досягти. «Якщо 6 людині е основа для життя, вона витримає майже всі його умови», — говорив Ф. Ніцше. Чим біль­ше людина бачить життя як виконання поставлених перед нею завдань, тим більш наповненим сенсом воно є для неї.

Бути людиною означає бути свідомим і відповідальним. Відчуття від­повідальності за здійснення унікального сенсу життя забезпечується со­вістю. Те, що вона підказує, щоразу стає відповіддю. Людина повинна бажати кращого, добра, інакше всі її зусилля буде зведено до нуля. Але ніколи, до останньої миті вона так і не знає, чи вдалося здійснити сенс життя. Тому слід задовольнятися поступовим процесом наближення до мети, який ніколи не передбачає її повного досягнення.

Життя має сенс, якщо є прагненням до найвищого та абсолютного добра і водночас ствердженням і збагаченням самої людини, і в той же час те абсолютне добро є добром і для всіх. М. Монтень писав; «Життя саме по собі ні добро, ні зло, воно містить і добро і зло, з огляду на те, у що ми самі перетворюємо його». Відповісти на склад­не питання про сенс життя найбільшою мірою допоможе філософія. Ознайомлення з її духовним змістом спрямує пошук у потрібному напрямку, сформує на основі одержаного інтелектуального багатства позицію, завдяки якій людина стає ОСОБИСТІСТЮ.

ФІЛОСОФІЯ В СУЧАСНОМУ СВІТІ

Світ, який ми переживаємо, наповнений, як ніколи, розмаїттям знань, гуманістичних цінностей, життєвих орієнтирів, ускладненим бут­тям самої людини, яка, всупереч сподіванням, опинилася перед низкою неочікуваних проблем. У цих умовах створити цілісний образ світу є за­здалегідь непідвладним завданням для окремої особистості. Але ви­рішувати це завдання потрібно і необхідно, оскільки в протилежному разі людство змушене буде потонути в технократизмі, сцієнтизмі, мо­ральній неповноцінності, зрештою, духовній неспроможності. Найбільш продуктивно це завдання може виконати філософія, яка завжди була надійним другом і порадником у вирішенні суперечностей між людиною і світом.

Філософія є активізацією творчих можливостей людини в її праг­ненні зрозуміти життя, вона завжди спрямовувалася проти краху, кри­зи, занепаду цивілізації, культури і духовності людини. Філософська рефлексія найбільшою мірою сприяла здобуттю людиною свободи. Людство, котре давно вже усвідомило роль і значення філософії, завж­ди звертатиметься до багатства її ідей. Завдяки їм тільки й можна виявити, осягнути і розвинути глибинні смисли свого власного буття, які виступають у різних символічних формах - мовних, культурних, технічних, інформаційних тощо.

Ставлення до філософії сьогодні далеко не однозначне. Наївні і культурно недостатньо освічені люди, особливо з числа орієнтованих на позитивістський світогляд, навіть вважають, що філософія своє віджила, що її неначебто слід замінити новим позитивним знанням. Такого роду сентенції можуть мати місце стосовно традиційно умоглядних форм філософії, які не завжди встигають за стрімким поступом сучасних нау­кових і технологічних новацій, її прогнози, як правило, запізнюються, а їх практичне значення залишає бажати кращого.

Теза про «віджилість» філософії далеко не нова, її вже давно заперечив хід історичного прогресу, проблемні аспекти і біди якого самою своєю наявністю вказують на необхідність розвитку філософії.

Кризові явища відбуваються у всіх науках і всіх сферах духовної культури. І філософія в цьому відношенні не може бути винятком.

Однак криза у філософії - це не тільки результат творчої неспромож­ності професійних філософів, але й прямий прояв філософського (інтелектуального) рівня певного суспільства. Кожне суспільство має таку філософію, якої воно гідне.

Потреба в новій духовній парадигмі, в її подальшому прогресі величезна. Не випадково в сучасній філософії спостерігається зрушення в бік духовної проблематики, з’являється багато робіт етичного, куль­турного, естетичного змісту. Ще одна тенденція сучасної філософії полягає в конкретизації філософського знання з ретельним використан­ням апарату науки. Неухильно зростає значущість аналітичних, раціо­налістичних тенденцій у філософії. Подальший розвиток дістають не- класичні тенденції (при збереженні спадкоємності з класичною філо­софією). Все більш продуктивним стає діалог різних філософських на­прямів і шкіл.

Включення в курс філософії її історії має неабияке значення. Не­виправдане звуження філософського дискурсу неминуче супроводжу­ється переходом на позиції філософського універсалізму. Представники універсалізму від філософії вважають, що вони неначебто здійснили грандіозний синтез і подали все розмаїття філософських досягнень в одній концепції. Але справжня філософія не однорідна, а плюраліс­тична. Через це в навчальному курсі філософії неприпустимо ігнору­вати його історико-проблемну частину, котра і є плюралістичною. Плю­ралізм — найважливіший принцип методики викладання філософії.

Проведення плюралізму в процес викладання наштовхується на перепони, виставлені універсалізмом. Перша — це прихована відданість значної частини викладачів схематиці діалектичного матеріалізму та історичного матеріалізму, яка веде свій родовід з німецької класичної філософії. Щире бажання вийти за горизонти просвітницької (марк­систської) схеми обмежувалося її «косметичним» ремонтом.

Друга основа стійкості й витривалості філософського універсалізму полягає в штучному проведенні у філософії національних кордонів. Культивування одного типу філософії означає, що на догоду хибним національним амбіціям ігнорується розмаїття світової філософії. Таке ігнорування є неприпустимим незалежно від того, чи ведеться во­но від імені кантіанського трансценденталізму в Німеччині, аполітичної філософії в Англії і США або православної релігійної філософії в Росії чи Україні.

Третя основа філософського універсалізму - слабка орієнтація у філософії XX ст. і філософських дискурсах, які з’являються нині. Саме в них остаточно утвердився філософський плюралізм, який своєю яскравістю перевершив сіру похмурість універсалізму.

Вивчення філософії неможливе без включення в неї історії філо­софських ідей, яке дає можливість сходження на концептуальні вер­шини творчого бачення сутності речей. Філософське мислення як здо­буток концептуальної прозорості не можна одержати інакше, як прой­шовши складними шляхами історії філософії. В ній виявляються і пока­зують себе всі основні проблеми, які завжди хвилювали і надалі хвилю­ватимуть людство. Філософські ідеї в історії пройшли перевірку часом, і без їх осягнення неможливо поглиблено розуміти сучасність. Тому справжня філософія, без якої неможливо вважати себе європейською людиною, - це історія філософських ідей.

Автори чудово розуміють, що кожна епоха додає до традиційної проблематики все нові й нові запити. Давати на них відповідь за шаблоном - це не філософська справа або не та діяльність, якою по­винен займатися професійний викладач філософії. Історія філософсь­ких ідей не повинна мати «антикварного» характеру. Досягнення кон­цептуальних висот можливе тоді, коли історико-філософські ідеї дове­дено до запитів сьогодення. Мова йде про найбільш значуще в історії, а воно завжди є актуальним, сучасним.

Філософія має теоретичний характер, котрий обумовив велику кіль­кість концепцій, напрямів, ідей. Проте множинність філософських тео­рій не означає їх рівнозначності. З огляду на це потрібно ранжувати філософські концепції і теорії і надавати їм різної дидактичної ваги. Щоб не відстати від поступу сучасної філософської думки, необхідно культивувати і розробляти кращі, найбільш популярні і змістовні теорії, котрі поставляє історія філософія.

Філософія - це насамперед проблематизація актуальних питань, ви­рішення яких вимагає інтелектуальної сміливості і вишуканості. Автори вважають, що кожний курс філософії, як правило, має індивідуальний характер. Тому підручники, які пишуться відповідно до запропонованої програми, не завжди відповідають розумінню проблем тим чи іншим викладачем філософії. Тим більше, коли мова йде про такі широкі теми, як «глобалізація», «цивілізація», «інформаційне суспільство», «наука», «пізнання», «паранаука» тощо. Викладач немовби опиняється в межах певної тематики. Це зручно для розуму догматичного, а не пошукового. Поряд з множинністю величних філософських ідей, сповнених пафосу гуманізму і віри в безсмертя людського духу, немає потреби обмежу­ватися деякими програмними темами, з яких дано певне пояснення. Пошуковий, творчий дух філософського мислення краще виявить себе тоді, коли на ґрунті філософських ідей минулого він може надати вирішення будь-якому актуальному питанню сьогодення. Щоб сміливо і чітко дати відповіді на питання, поставлені часом, потрібно їх проблематизувати. Для цього необхідно мати вибір тем, які можуть стати складовими будь-якого індивідуального або авторського курсу.

Демократизація процесу викладання філософії, виявлення її креа- тивних можливостей, інтелектуальних потенцій для духовного самовдо­сконалення особистості вимагає не раз і назавжди встановленої про­грами, а курсу авторської філософії. Для подальшого розвитку філо­софії та існування її як навчальної дисципліни доцільно буде запропо­нувати перелік тем, які можна використати для створення індивіду­ального курсу. Основа - історико-філософське знання, воно виступає в ролі методологічного підґрунтя, завдяки якому можна вибрати най­більш актуальні, проблемні теми. Чим більше у викладанні новацій, творчості, тим більше філософія є необхідною для людини. Особливо сьогодні, коли людське життя в цілому стає в екзистенційному від­ношенні все більш насиченим.