3.8.1. Єдність та багатоманітність історії як філософсько- історична проблема. Еволюція філософських уявлень про єдність людства та історичного процесу

Важливим для розуміння історичної проблематики є її філософське ос­мислення. Адже підхід до розуміння історії з боку істориків і філософів різ­ний, і це пояснюється самою специфі­кою дослідження.

У філософському осмисленні історії визначальну роль відіграє філософія історії; саме вона відповідає на питання про об’єктивні закономірності історичного процесу, шляхи реалізації людських сутнісних сил в історії, про можливості досягнення загальнолюд­ської єдності.

У філософії історії за довгі роки її існування склалися певні тра­диції пізнання історії. Одна з них, чи не найстійкіша, розглядає історію людства як єдиний процес, що розгортається в єдиному часі, вона постає як послідовна зміна фаз (етапів) від нижчих до ви­щих. Інша традиція бачить всесвітню історію в її просторовому прояві, в цілісності її системного буття в формі культури та цивілізації. Першу традицію, як правило, називають стадійною, Другу — цивілізаційною.

Поєднуючи часткові історії окремих народів, філософія історії мала на увазі не лише те загальне, яке виникає на ґрунті взаємодії різних цивілізацій, а й ті спільні риси, які зумовлені тим, що куль­турний і соціальний розвиток відбувається закономірно, а подібні причини й умови призводять до подібних же наслідків і явищ. Ідея закономірності розвитку суспільства й культур найважливіша для пояснення окремих явищ у розвиткові окремих народів, але ця ж ідея закономірності була застосована до побудови загального всесвітньо-історичного процесу.

Отже, саме специфіка філософії історії та її предмету являє гли­бинну сутність всесвітньої історії в осягненні її єдності та багато­манітності проявів. Саме бачення всесвітньо-історичного процесу з певного спільного пункту стало головним завданням філософії історії.

Від Геракліта до Геґеля, Герберта Спенсера та Ніколая Гартмана філософи найрізноманітніших напрямів розробляли поняття світо­вого історичного процесу, яке нині може вважатися усталеним над­банням науки. Із трьох уявлень про історію: хаотична зміна явищ, світовий процес, витвір поодинокої волі, друге, нині панівне в філо­софії, логічно припускає перше та вимагає третього. Будь-який по­зитивний процес, приміром, координація відомих елементарних да­них чи витворення з них спільного цілого, може мислитись тільки з огляду на: 1) оброблений матеріал, що, отже, сам по собі перебу­ває в хаотичному стані, і 2) творчий первень, який, отже, сам по собі доконечно посідає образ упорядкованого як ідею задля того, щоб вносити окремі елементи у визначений образ спільноти. Загальний напрямок історичного процесу може бути визначений як поступо­вий поділ й індивідуалізація часткових, окремих, приватних сфер людського життя, при дедалі більшій взаємодії людей і дедалі тіснішому об’єднанні всього людства. Оскільки цей результат дося­гається не навмисною дією якої-небудь окремої особи в людстві, а координацією всіх часткових дій, всесвітня історія підпадає під за­гальне поняття природного процесу, хоча особливий характер еле­ментів цього процесу не дозволяє переносити на нього цілковито аналогії зі сфери органічного життя.

Відомий російський дослідник Сергій Аверінцев влучно зауважив, що «осьовий час» відкриває вселюдську спільноту як велику ідею. Спроби наближення до неї можна спостерігати раніше: вже в сла­ветних гімнах епохи Ехнатона (XIV ст. до н. е.) відбувається універ­салізація релігійних образів — Atoh вже не племінний бог, це бог всіх народів. Але тільки думка «осьового часу» впевнено зробила, за словами Ясперса, крок до всезагального.

Грецькі філософські школи, особливо в епоху еллінізму, теж ве­ли вселенську проповідь і приймали прозелітів від усіх народів. По­стає цілком новий феномен «навернення» в релігійну чи філософсь­ку віру — вибір доктрини та норм поведінки, що зумовлені нею. До­ки моральність не відділилась від сакрально-побутових табу, що здійснювалися автоматично, й особиста моральна свідомість до ре­шти ототожнювала себе з громадською думкою родового, етнічного колективу, самостійний акт, в якому людина обирає для себе спосіб мислення та спосіб життя, був неможливим: норми можна іноді по­рушувати, але не можна шукати інших норм. Тільки порушення ав­томатизму традиції роду зробило життєву позицію індивіда пробле­мою й розчистило шлях для психології навернення. Наприклад, для античної культури феномен філософсько-моралістичного навернен­ня стає можливим з VI ст. до н. е. (орфіки, піфагорійці пропонува­ли спосіб життя, альтернативний традиційному), стає типовим після виступу софістів і Сократа, нарешті, він стає визначальним в епоху еллінізму та Римської імперії.

Найглибше є те коріння спільності, що об’єднує нас зі спадщи­ною давніх цивілізацій: саме в «осьовий час» була відкрита влада ідеї як того, що протилежне ритуалізованому автоматизмові звичаю, принизливого для людини примусу узвичаєності. Незвичайна

поведінка філософів того часу — це критика звичаю дією, їхній ав­торитет — противага авторитету звички.

Ще за півтора століття до н. е. грецький історик Полібій у своїй «Загальній історії» вказував на те, що до його часу «доля звела ра­зом усі події всесвіту й змусила їх діяти в одному напрямку», внаслідок чого, за його словами, «частки історії, як члени, відділені від тіла, не можуть дати уявлення про ціле». Полібій уперше висло­вив ідею єдиної всесвітньої історії. Набуття Римом світового пану­вання та формування історичної думки римлян у політичній кон­солідації Середземномор’я періоду розпаду давньогрецької держав­ної системи Полібій пояснює примусовою дією долі (Тюхе), що спрямувала події в усьому світі в один бік і об’єднала історії окре­мих країн у всесвітню історію.

Посідоній, який продовжив слідом за Полібієм осмислення світової історії, був видатним представником Середньої Стої. Він дав пояснення світової історії як процесу, який відбувається в різних місцях, незалежно один від одного, проте згідно з єдиним планом. Самовільне порушення народами цього плану веде до трагічних наслідків, що він демонструє на прикладі кімврів.

Криза державних інститутів Риму та формування нових соціокультурних утворень у його ареалі сприяли розширенню істо­ричного простору. Християнізація язичницьких племен допомага­ла поширенню ідеї єдності всього людства, особливо завдяки дог­мату про єдинонародження від прабатьків — Адама та Єви. Не гре­ки, не римляни, не варвари, а єдиний рід людський, що ховається за позначеннями окремих народів, — ось те нове, що принесло християнство в європейську соціальну ідею. Крізь призму ідеї єдності з походження вимальовується становлення ідеї спільності історії, пошук схожих елементів історичного розвитку.

Одним із перших дослідників Нового часу, який чи не най­повніше охопив коло проблем, що стосуються співвідношення єдності та різноманіття в історичному процесі, був італійський філософ Джамбатіста Віко (1668—1744). У своїй праці «Засади нової науки про загальну природу нації» (1725 р.) він зазначає, що істо-

ричний процес має об’єктивний характер, проте це в жодному разі не означає, що людина з її свободою, з її інтересами може зміню­вати хід історії. Саме тому історичні закони подібні є до промислу і не збігаються з волею царів чи інших історичних особистостей.

Викладаючи закономірності розвитку історичного процесу, Віко створює теорію історичного кругообігу. Філософ доходить виснов­ку, що людство в своєму суспільному розвитку проходить абсолют- гіо однакові етапи. Цих етапів він вирізняє три: епоха богів; епоха героїв; епоха людей (найвищий ступінь розвитку).

Згідно з думкою Віко, кожна нація здійснює поступальний рух від божественної епохи до людської, а після завершення кола зно­ву починається розвиток по висхідній лінії. Кожній добі відповіда­ють свої звичаї, певні закони, авторитети. В божественну епоху та­ким авторитетом був бог, для якого непотрібне жодне обґрунтуван­ня; в героїчну — урочисті формули законів, суворе їх дотримання; людська епоха характеризувалася довірою до людей розважливих, які чинили згідно з загальноприйнятими нормами і принципами. Але спільним законом розвитку всіх народів є циклічність.

Віко аналізує природну сутність людини в органічному поєднанні внутрішніх і зовнішніх зв’язків. Світ людини — це сис­тема взаємин і зв’язків, які об’єднують її з іншими людьми та довкіллям. Не природні фактори, незалежні від людини, зумовлю­ють історичний розвиток, а, навпаки, саме людина є творцем історії, вносить до неї людське, відмінне від природного.

Починаючи з епохи Просвітництва, європейські інтелектуали намагалися зберегти віру в смисл історії, у її щасливий кінець, але при цьому обійтись без божественного втручання. В історії діють об’єктивні закони, але чогось на відміну від законів природних, космічних вони враховують наші сподівання й спрямовані в май­бутнє, яке збігається з нашими уявленнями про соціальну гар­монію. Таким чином, з’являється ідея історичної закономірності.

Філософія історії XVIII — першої половини XIX ст., пояс­нюючи закономірності суспільного розвитку, орієнтувалась на дві методологічні настанови: об’єктивний ідеалізм та натуралізм у формі географічного детермінізму, видатним представником якого є французький просвітник Шарль Луї Монтеск’є. Своє дослідження історичного розвитку він пов’язує з географічним середовищем. На його думку, кліматичні умови визначають індивідуальні особливості людини, її тілесну організацію, характер та здатності. Так, в холод­них поясах люди фізично сильніші, оскільки холодне повітря спе­цифічно впливає на людський організм і сприяє кращому крово­обігу, а тому північні народи значно здоровіші та витриваліші, ніж південні. Північні народи завдяки цьому географічному фактору здатні на героїчні вчинки, рішучі дії, які спроможні змінити уста­лені звичаї та традиції. На відміну від них, південні народи ліниві від природи, адже їхній клімат не вимагає від них щоденної, в бук­вальному розумінні, боротьби за власне існування, тому вони не здатні на героїчні вчинки. Клімат формує поведінку, характер, мен­тальність цих народів, що виявляється у звичаях і традиціях. Зі своєю спокійною вдачею ретельно дотримуються традицій південні народи, не прагнучи радикальних перетворень, бо надають перевагу врівноваженому, споглядальному життю.

Вагомий внесок у розвиток проблеми єдності та багато­манітності історії зробив також німецький просвітник Йоган Ґотфрід Гердер. Саме він висунув ідею про єдність історичного про­цесу, що охоплює всі народи, які, зрештою, приходять до єдиного загальнолюдського майбутнього. Він показує перехід від природно­го стану — дикунства — до цивілізації. Історія суспільств розгля­дається як продовження історії природи, а людина також є її поро­дження й несе елементи органічного та неорганічного світу, і в цьо­му розумінні вона є вінцем природи.

Одним із елементів, який визначає людську історію та прогрес, є культура. Суспільство — соціальна спільність, яка існує завдяки взаємозв’язку індивідів і спільнот людей між собою. Саме ці людські сили є головні рушії історії, а провідний закон її — це піднесення культури.

Гердер вирізняє дві основні риси історії:

ідея саморозвитку — людина розвинула таку природну здібність як метикуватість — своєрідний зародок інтелекту, який допоміг їй вижити. Розвиток інтелекту спричинює розвиток мови й навпаки. За Гердером, історія мовлення та історія мислення невіддільні. Мова забезпечує послідовність у розвитку культури та є важливою формою зв’язку між поколіннями. Кожний народ спирається на культурні здобутки предків і створює умови для культурного поступу нащадків.

Отже, звертаючись до історії суспільства загалом та до культури як її підвалини, Гердер підкреслював, що історія не може бути ли­ше описом розвитку окремих індивідів, адже ніхто не зробився лю­диною сам собою, завдяки власним зусиллям. Він підкреслює, що індивідуальний розвиток можливий лише на ґрунті історичного роз­витку певної спільноти, всього народу. Суб’єкти історії — не індивіди, а органічна спільнота індивідів.

Наприкінці XVIII ст. Кондорсе, бажаючи накреслити «історичну картину успіхів людського розуму», вважав за необхідне вибрати факти з історії різних народів, зблизити між собою і об’єднати ці факти, щоб витягти з них гіпотетичну історію одного народу та скласти картину його успіхів.

Зовсім інша ідея була покладена в ос­нову «Філософії історії» німецького філософа Геґеля: з погляду його системи «всесвітній дух», що розвивається в історії, переселяється від одного народу до іншого, з яких кожен у певний час є на цьому щаблі його розвитку, та й на-