ДИСКУРСИВНІ ПРАКТИКИ І СОЦІАЛЬНИЙ КАПІТАЛ[245]

Для розвиненого громадянського суспільства притаманний приріст "соціального капіталу", яким характеризуються міра взаємодовіри, здатність співпрацювати разом за принципами рівності і справедливості.

Центральними знаками-значениями горизонтальної мережі громадської активності є змога дотримати слова і утверджувати репутацію відповідальної людини, яка дот­римується обіцянок та визнає схвалені місцевою спільнотою норми поведінки (Р. Патнем). Головний ефект такої мережі активності - продукування і дотримання довіри між лю­дьми і створення незаангажованого типу солідарності. У свою чергу соціально-культурні групи з високою громадською активністю, що можлива лише на горизонтальних взаєминах, перебувають у взаємодії доповнюваності (субсидіарності) одні відносно інших.

Натомість вертикальні зв'язки, хоча вони щільно по­ширені в суспільстві і є по-своєму важливими, на думку багатьох дослідників, не можуть підтримувати соціальної довіри та співпраці. Проблема полягає в тому, що в мережах із вертикальними стосунками лідер соціальної структури, навіть коли це людина високодостойна і правдива, неминуче позбавляється правдивої зворотної інформації від співробітників, бо вони субординовані між собою і чуються підлеглими. У мережах з вертикальними зв'язками субординація встановлюється за принципом особистої довіри і висловлюваної на словах відданості, що закладає відносини за параметрами "начальник - підлеглий", "патрон - клієнт" чи "володар - підданий". Як пише Р. Патнем, у вертикальних зв'язках між патроном і клієнтом існує залежність, а не взаємність, а також корисливість - певною мірою і з боку патрона (експлуатація), і з боку клієнта (шахрайство).

Природно, що суспільні зв'язки, відносини, стосунки і взаємини не відбуваються, так би мовити, в позакультурному вакуумі. Носіями їх є люди і створювані ними структури. Люди переслідують власні інтереси у взаємодії з громадськими потребами і формують та висловлюють погляди, оцінки, розуміння, бажання чи небажання діяти певним чином, користуючись певною знаковою системою сприйняття довкілля. Найважливішими семіотичними засобами є, звичайно, мова і мовлення та дискурс, утворюваний історичним -ризгорппінкусм 'мови, ъ"якиму ^шснюютмся ^геюгменилизгш. ~зникіь, значень, символів, кодів та інтенцій взаєморозуміння. Саме дискурсивна визначеність взаємин між людьми надає їм різного забарвлення, тональності, експресивності, емотивності, спонукає до промовчування чи' відкритості. Дискурс слугує підставою вибору і надання пріоритету одним значенням перед іншими, У дискурсі мова здійснює свою властивість віднесення знака до речі, явища, події, інтерпретуючи їх як об'єкти значення і розуміння в певному контексті і сприйнятті. Дискурс завжди є активним через спільноту, групу людей, мережі їхніх взаємин, стосунків і відносин.

Очевидно, не всі етичності й дискурсивні практики покликані примножувати соціальний капітал. Підозрілість, недовір'я, неправда і, тим паче, страх не можуть бути належною підставою для стихійного, добровільного і синергетичного розгортання соціальної взаємодії. Вони залишаються чинниками ентропії і розпаду, який люди вимушені ряту­вати посиленням влади і примусу, утворюючи зачарований дискурс тоталітарної дійсності.

Про тісну взаємопов'язаність між дискурсивними практиками йдеться в ґрунтовній статті Річарда Андерсона. Посилаючись на низку спеціальних досліджень і оперуючи багатим емпіричним матеріалом, він показує пряму залежність між мовними особливостями дискурсів та демократичними і деспотичними режимами. Зазвичай недемократичні режими правили мовою, що була іноземною для поневоленого ними населення. Усі колоніальні режими в Африці, Азії й Америці використовували мову метрополії для проведення влади над населенням, яке розмовляло місцевими рідними мовами.

Соціальний капітал і громадянський поступ

Поняття громадянського поступу, яке тут застосоване, стосується маркування процесів еволюційного визрівання норм громадянського суспільства в Україні. Такий процес взаємопов'язаний з кількома головними чинниками (що є водночас складовими елементами громадянського поступу): а) передусім спроможністю добровільно (поза втручанням держави) самоорганізовуватися в групи, братства, товариства, кооперативи, організації, громади задля господарської взаємодопомогової та культурно-освітньої співпраці; б) громадянською активністю, яка залучає до відданості суспільним справам, громадянської порядності, солідарності; в) громадянською свідомістю, яка підтримується самодисципліною і самоконтролем, співробітництвом, патріотизмом, довірою, порядністю, здат­ністю до жертовності задля громадського добра. Загалом три перечислен! складові громадянського поступу Р. Патнем характеризує поняттям “соціальний капітал", значення якого (гальмувати корисливість, перешкоджаючи шахрайству та обдурюванню) зростає разом з економічним розвитком.

Головною рисою соціального капіталу щодо людських взаємин і суспільних стосунків є їх горизонтальна взаємодія замість ієрархізованої, вертикальної, властивої для васальних відносин. Соціальний капітал належить до "моральних ресурсів", які при використанні лише наростають, а не зменшуються.

Поряд з горизонтальними зв'язками в кожному суспільстві існують зв'язки вертикальні. Вони також необхідні суспільст­ву, проте не пов'язані з продукуванням соціальної довіри. Навпаки, це тип стосунків за схемою "патрон - клієнт", суттю яких є не взаємність, а залежність і корисливість. Це стосунки, в яких люди взаємодіють не добровільно, а під тиском і при­мусом обставин. Вертикальні стосунки особливо ненадійні, коли виникають завдання спільної соціальної дії, скажімо, спрямованої на підтримку демократичних ініціатив.

Таким чином, два рівні взаємозв'язку - вертикальний і горизонтальний, у контексті яких існують певні норми, звичаї, вартості, форми солідарності і самоздійснення людини, під іншим кутом зору виступатимуть двома різними формами етичності. Лише в одній з них, як розуміємо, утворюється соціальний капітал.

Якщо громадянський поступ будемо розглядати під призмою норм соціального капіталу як його найважливішого чинника, то напрошується корекція усталеної інтерпретації громадянського суспільства лише як явища винятково міського, міщанського. Адже соціальна співпраця в формі довіри людей між собою складалася не лише в місті. Вона притаманна і для сільської громади. Кажучи по-іншому, скрізь, де люди організовувалися добровільно задля громадської співпраці, потребувалася і довіра, і вдячність. Скажімо, такі форми самоорганізації людей, як сільська толока, досвідки і навіть весілля в Україні набували ознак самоврядності з метою взаємодопомоги. Інша справа, що подібне кооперування інтересів не стосувалося політичної сфери, а члени селянських громад не набували статусу громадянства. Це зайвий раз засвідчує те, що другим боком повноцінного громадянського суспільства є наявність національної ідентичності в контексті немонархічної держави.

Пояснення громадянського поступу винятково інтересами вільного ринку, приватної власності і міського середовища хибує редукціоністичною методологією зведення сенсу людського життя до економічного детермінізму і насолоди споживання, що врешті призводить до грандіозної підозри людини в її вроджених поганих намірах. Класичний зразок метафізичної інтерпретації таких припущень щодо життєвої інтенції людини свого часу подали легїсти-законники в Давньому Китаї. Марксизм став лише запізнілим західним варіантом інтерпретації недовіри до людини та до її свободи волі в суто соціальному контексті.

Оскільки громадянське суспільство в Західному світі не породжене абсолютистською державою, а, навпаки, воно складається як іманентний процес здійснення громадянських свобод у контексті становлення національної ідентичності, то важливою складовою еволюційного процесу було і є формування інституцій "селянського громадянського суспільства" чи принаймні його протогромадянських форм. Класичне американське громадянське суспільство створювалося в містах лише після того, як на них перетворювалися фактично сільські поселення. Американський соціолог Едвард Шилз стверджує, що національність - необхідний інгредієнт, можливо, навіть передумова існування громадянського суспільства.

Аналіз селянського виміру громадянського суспільства в історичних умовах існування на Заході вже розвиненої індустріальної цивілізації надає нові можливості поміркувати над природою соціального капіталу та джерелами його походження. Адже селянство утворювало соціальні структури на основі власного світосприйняття, зумовленого не лише потребами агрогосподарства, але також потребами кращого життя, свободи, довкілля, врешті культури. Селянські поселення, здійснювані передусім для володіння землею і зумовлені також широкими господарськими і культурними потребами всієї сільської громади, не були ідентичними з міськими. Останні часто сприймалися як виразники влади і примусу над селянством, яке було вимушене знаходити важелі противаги на рівні створення самоврядних сільських структур.

З огляду на нагромадження соціального капіталу сільська громада мала ресурси, які допомагали не лише виживати, але й розвиватися. Селянське суспільство залишається на півдорозі до повноцінного громадянського доти, доки воно не стає частиною єдиної територіальної соціальності, ідентифікованої з національною свідомістю в контурах національної держави. Громадська активність селянської громади є природним чинником громадянської свідомості в межах всього громадянського суспільства, що в контексті суверенної національної держави сприяє консолідації людей як громадян, а не підлеглих. Звичайно, автономізація особистого життя людини в селянській культурі відбувалася значно повільніше, ніж у міській і дуже нерівномірно в сенсі приналежності до різних типів культур і цивілізацій. Частіше селянське суспільство було глибоко інертним і неподатливим для соціальних перетворень і в цілому залишалося на рівні домінування вертикальних зв'язків патерналістичного гатунку.

Отже, історична дійсність розгортається таким чином, що, за словами Едварда Шилза, нація є необхідною для громадянського суспільства. Вона є однією з його головних підпор...

Гадаю, раціональний вихід з теоретичних закутків мож­на знайти, враховуючи особливості історичного досвіду кожного регіону і кожної культури. Природно, що перед європейськими країнами, які вступили в історичну фазу конструювання нової соціальної дійсності у вигляді Євросоюзу, стоять інтелектуальні і політичні завдання, зміст яких не є однаковим для країн з посткомуністичним минулим і для країн з колоніальною спадщиною. В останньому аспекті Україна і Росія розрізняються також як спільнота з актуальним творенням національних передумов консолідації і спільнота з актуальним перетворенням імперських інтенцій в національну державу.

Ю. Габермас спробував заперечити ефективність та легітимність націй і національності для громадянського суспільства. Натомість він запропонував "конституційний патріотизм" як достатню основу політичної культури німецького суспільства і підставу соціальної відповідальності. Очевидно, для такої корекції патріотизму сучасного німецько­го суспільства є досить підстав з огляду на його вже давно ідентифіковану національно-державну єдність та недавнє політичне ошуканство. Проте навіть "конституційний патріотизм" не є і не може бути патріотизмом абстрактної уяви, бо конституція завжди тісно пов'язана з визначенням територіальної і народної референції. Це означає, що не може бути "конституційного патріотизму" без ідентичності німецького суспільства. Це зауважує Е. Шилз і підкреслює: "Якби сучасні німці не мали відчуття того, що теперішнє і минулі покоління є однаковими членами німецького суспільства, то 12 років націонал-соціалістичної тиранії та Голокост не були б для них моральною проблемою... Якби все те, що називається "бути німцем", стосувалося лише б Конституції ФРН, то все минуле могло б бути стертим. У нещодавно надрукованій статті Юрген Габермас так само наголошує, що...свого часу демократична держава і нація взаємно витворили одна одну і, схоже, дещо пом'якшує попередні акценти. Міркуючи над завданнями європейської інтеграції, він не покладається винятково на економічні рушійні сили. Економічні переваги європейського єднання можуть слугувати аргументом на користь подальшої розбудови ЄС лише в контексті культурної привабливості, що значно перевищує суто господарчі інтереси, заявляє Ю. Габермас і риторично запитує: Але чи зможуть наші малі й середні національні держави, орієнтуючись самі на себе, зберегти досить сили для опору прихованій асиміляції, пристосуванню до суспільної моделі, пропонованої пануючим нині світовим економічним устроєм?

Україна: соціальний марґінес чи самоврядна спільнота? Стадії громадянського поступу в Україні

... З часу від проголошення незалежності в 1991 р. Україна дедалі гостріше переживає несподіваний і дратівливий парадокс: зростає тривога, що посилення формальної української влади з року в рік все більш стає загрозою для української національно- культурної ідентичності. Рівночасно поглиблюється розкол між владою і народом, що характеризується посиленням недовіри до державних інституцій. Якщо таку тенденцію не усунути, то виникає цілком реальна загроза делегітимації влади з боку суспільства. Легітимація, як протилежно спрямована інтенція, це, за словами Є. Бистрицького та О. Білого, складний процес збирання суспільства на основі спільних цінностей та водночас доведення здатності реалізувати колективну ідентичність з боку політичної організації суспільства. Супровідними до парадоксу делегітимації стають явища корупції, криміналізації, знедолення переважної більшості народу, масове вимушене заробітчанство через еміграцію, занедбання гуманітарних прав людини і, врешті, депопуляція спільноти. По суті, відбувається те, що свого часу Є. Дюркгайм характеризував як поглиблення суспільної анемії, що є наслідком соціокультурного розпаду суспільства, атомізації його індивідів та соціальних груп. Зі зрозумілих причин у такій ситуації влада, намагаючись виправдати своє існування, буде вдаватися до нарощення авторитарних методів владарювання і займатиме агресивно- наступальну позицію щодо проявів громадського спротиву.

З іншого боку, атомізоване суспільство й партикуляризована політична сфера зумовлюють марґіналізацію життя населення щодо рівня і якості сучасних показників світового розвитку. За таких умов замість суспільства як цілості існує розмаїтість регіонів, підприємств, міністерств і відомств, які складають штучно зібрану мозаїку "скупин". Це типово постколоніальний стан соціального буття, властивий для країн "третього світу". Характерною рисою стає відсутність суспільних інтересів і громадської активності; громадянські домагання - не популярні і не поширені. Натомість росте громадська недовіра, пасивність, страх втратити навіть те найменше, що людина може мати від соціуму - працю. Усе це прямим чином впливає і на рівень економічного "не зростання", і на представницьку демократію: влада стає чи не єдиним надійним засобом "економічного" успіху вузького кола людей. Політичний та економічний успіхи перестають розрізнятися.

Марґіналізованому суспільству з його домінуючим вертикальним типом відносин відповідатиме квазісоціальний тип держави. Це квазідержава, що формується не автен­тичними політичними силами і не на основі публічно відкритих процедур прийняття спільних рішень, а засобами "адміністративно-командного ресурсу". Зміст квазідержавних інституцій і марґіналізованої соціальності є аморфним, невизначеним вартісно, ідеологічно й культурно. Характерним стає міфотворчий стиль розуміння й пояснення, в основі якого процедури найменування, назначування, ярликування, самопроголошення бажаних явищ, понять, процесів та видавання їх за дійсні, правдиві. Скажімо, збирається вранці група небідних людей, яка до вечора оголошує себе єдиною правою політичною силою в квазідержаві, а усіх, хто міг би це поста­вити під сумнів, (зовсім просто!) не допускають до дискусії і засобів масової інформації. Або зібралася група ще багатших людей (за умов, коли 10 років тому всі були майже однаково незаможними) і, використовуючи важелі влади, оголошує, що вони тепер будуть єдино істинними демократами. Байдуже, що ще раніше були утворені інші політичні сили з демократичною назвою і програмою. Масова свідомість і громадська думка дедалі цинічніше маніпулюються семіотичними технологіями.

"Адміністративний ресурс" - це, звичайно, абстракція, за якою ховається "апарат бюр_хократів-чиновників". Головний продукт їхньої праці - це продукування дискурсивно- ідеологічної підтримки влади, яка має ставати кращою тому, що її представники довше зберігатимуть посади. Ідеологічний продукт бюрократії цілком усвідомлено витісняє й усуває соціокультурну основу національного суверенітету, намагаючись відірвати державу від історичного сенсу її утворення саме в кон­тексті 'культурної і територіальної референції. Простежується повна логічна послідовність у тому, що суб'єктом стає не національно-орієнтована культурно-політична освічена група народу, який само-здійснює себе в свободі, а комбінація елітарних (за рівнем надприбутків) олігархів і номенклатури та їх сателітів з напівкримінальною і кримінальною підбивкою.

Додатковим чинником впливу і підтримки олігархічної влади в сучасному світі є посилення інтернаціоналізації зв'язків, коли за умови марґіналізації суспільства міжнародні групи, що перебувають поза національною територією квазідержави, можуть мати вирішальний вплив на її уряд з метою моно­польної вигоди і геополітичної експансії. Очевидно, що і марґіналізація суспільства, і його квазідержавна надбудова є виразною загрозою для свободи людини та її громадянського поступу. Не випадково дискусія про громадянське суспільство в Україні набрала особливої гостроти. З одного боку, чуємо голоси тих, хто є прибічниками розбудови громадянського суспільства як безальтернативного шляху для поглиблення демократії та економічного процвітання. З іншого боку, говориться про те, що лише сильна держава може здійснити місію розвитку громадянського суспільства. Також є частина людей, що взагалі відкидає ідею громадянського суспільства як невластиву і навіть шкідливу Україні, а то й "трьом братнім слов'янським народам". Мовляв, у нас "свій" шлях.

Наведена класифікація поглядів - це лише зовнішній бік проблеми. Внутрішня її суть значно складніша і заплутаніша. Так, серед "прибічників" розбудови громадянського суспільства панує дещо поверхове розуміння на рівні його "теплого" образу втілення справедливості. Як правило, тут громадянське суспільство редукується: а) до НУО; б) розглядається на рівні завдань, що стоять перед Європейським Союзом в сенсі орієнтації певного кола політиків на наднаціональну форму європейської ідентичності. Однак Європа - це не Україна, де досі не доведена до завершення соціально-культурна модель національного суверенітету, в контексті якої здійснювалася представницька демократія. Ініціювання громадянського суспільства згори, не враховуючи універсальних норм його розвитку в Європі, національного характеру держав водночас "педалюючи" його винятково позанаціональний і позаісторичний характер, не приведе до головної мети -утвердження і примноження міри свободи, гідності і прав людини в конкретному соціальному середовищі.

Якщо громадянському поступу в Україні згори буде надане спрямування до позанаціонального, то немає сумніву, що 1) воно буде не безнаціональним, а лише позаукраїнським за соціально-культурною ідентичністю; 2) це буде не громадянське суспільство, а квазісуспільство, адже флуктуаційна державна влада змушена буде не допускати відкритої опозиції з боку тих, хто й надалі опиратиметься асиміляції. Якщо суспільство України не матиме української політичної ідентичності, то воно опиниться не серед громадянських суспільств Європи, а серед новоутвореної наддержави Євразії з її традиційною імперською культурною ідентичністю.

Що стосується прибічників формули "сильна держава - сильне суспільство", то потрібно знову ж таки з'ясувати, чи не йдеться про сильну "квазідержаву"? Напевне, є рація в тому, що слабка держава піддає сумніву і ризику потребу людини бути захищеною і почуватися в безпеці. Тим можуть спричинятися форми взаємопідтримки на рівні посилення родинних кланів та творення мафіозних (добровільних!) структур з їх мережами вертикальних стосунків. Як відомо, такі "сильні" держави, як Італія Мусоліні, Німеччина Гітлера та Росія Сталіна підкорили криміналітет, правда, перебравши його стиль і методи на офі­ційну владу. Переконливішою виглядає формула: "сильне суспільство - міцна економіка; сильне суспільство - міцна держава.

У сучасній Україні маємо дещо своєрідне: квазідержаву з марґіналізованим суспільством. Можна пропонувати варіанти пояснень, чому так сталося. Найтяжче знайти відповідь, яким чином визволитися.