Аксіологізація філософії освіти як вимога сучасності

Аксіолоігічні, тобто ціннісні, виміри освіти і виховання потрапляють у центр філософсько-педагогічної рефлексії у зв‘язку з необхідністю визначення стратегічних цілей освітньо- виховної практики, з погляду запитів суспільного і особистісного розвитку в їхньому взаємозв’язку.

Для індивідуальної життєдіяльності цінності є вищим критерієм для орієнтації у світі і опорою особистісного самовизначення. З психологічного погляду, цінністю для людини стає те, що притягує, збагачує і спрямовує індивіда, творить його і його індивідуальність, його буття в усіх їхніх вимірах, проявах, спрямованості.

Роль цінностей для суспільства полягає в тому, що вони встановлюють міру ладу і спільності цілей; виражають інваріантні аспекти соціального та загальнолюдського досвіду, який привласнюється індивідом; спрямовують функціонування соціальних груп на досягнення спільних цілей і тим самим надихають і спрямовують людей, надають значущості і смислу їхній суспільній діяльності, емоційну підтримку з боку інших людей, відчуття міцності і насиченості комунікативних стосунків із ними.

Одним із найважливіших механізмів відтворення і трансляції цінностей у суспільстві є система освіти. Відтворюючи і формуючи певний тип світогляду, система освіти зберігає і продукує цінності, забезпечує передачу культурних цінностей від одного покоління до іншого. Культурні цінності в їхньому широкому значенні (наукові, політичні, моральні, естетичні, релігійні тощо) відтворюються і передаються в системі освіти не тільки через зміст навчальних дисциплін у процесі навчання та через залучення особистості до певної системи цінностей у процесі виховання, ай у “прихованому” вигляді через сам спосіб організації навчально-виховного процесу, через способи організації управління освітньою діяльністю, через характер педагогічної комунікації, способи і критерії оцінювання знань тощо.

Проблема цінностей загострюється в період знецінювання культурних традицій і пошуку нових ціннісних основ суспільного й індивідуального буття. Тому цілком закономірно, що у ХХ ст. аксіологія набуває потужного розвитку. Особлива увага до аксіологічної проблематики притаманна і сучасній філософсько-педагогічній рефлексії. Більш за те, цілком правомірно стверджувати, що в сучасних умовах відбувається акіологізація освіти і виховання як на теоретично рефлекторному, так і на практичному рівні.

Таке переміщення аксіологічної проблематики у центр філософсько-педагогічної рефлексії і педагогічної практики, яке і можна позначити як їхню аксіологізацію, зумовлено багатьма причинами. Але найбільш визначальними серед них є наступні.

По-перше, це світова тенденція зміни основної парадигми освіти, її переорієнтація з інструментально-технократичної на гуманітарно-особистісну. Внаслідок становлення нового інформаційного суспільства, яке супроводжується системними соціокультурними трансформаціями і перетвореннями, кризою класичної моделі і системи освіти, розпочалася розробка нових фундаментальних педагогічних ідей, переосмислення, передусім, ціннісно-світоглядних засад освітньої практики і ціннісно-світоглядного наповнення педагогічного процесу. Саме вирішення цих фундаментальних питань є необхідною передумовою ефективного реформування освіти відповідно до запитів суспільного розвитку, зокрема і в Україні.

Реформування системи освіти, спричинене зміною освітніх парадигм, передбачає розробку стратегії освіти, насамперед з аксіологічного погляду, тобто визначення: головних ціннісних установок сучасної педагогічної практики; меж різноманіття ціннісних орієнтацій у навчанні і вихованні; основних напрямів аксіологізації викладання навчальних дисциплін; змісту ціннісних стимулів до освіти; нових механізмів трансляції цінностей в освітньому і виховному процесах.

По-друге, це світові тенденції глобалізації із притаманними їм інтенсивними міграційними процесами, які спричиняють виникнення суспільств мультикультурного типу.

У вітчизняній філософії освіти це коло питань набуває додаткової актуальності і сенсів, що повязано з тенденцією входження вітчизняної освіти в інтегровану світову культуру. Останнє передбачає, з одного боку, засвоєння в системі освіти України міжнародних освітніх досягнень, її переорієнтацію на такі, визнані міжнародною спільнотою цінності, як: демократія, свобода і відповідальність, повага до особистості та солідарність, чесність і справедливість, толерантність, постматеріальні цінності тощо. У цьому контексті дуже важливим є не тільки оновлення якості і змісту освіти, але й її всебічна демократизація і гуманізація, наскрізне реформування освіти не тільки з погляду реорганізації її форми, а й з погляду оновлення світоглядно-ціннісного підґрунтя усієї педагогічної практики.

З другого боку, входження вітчизняної освіти до інтегрованої світової культури ставить питання про збереження продуктивних традицій української освіти і школи. У цьому контексті постає проблема узгодження національних і загальнолюдських цінностей у педагогічній свідомості і практиці. При вирішенні цієї проблеми постають два надзвичайно складні завдання — уникнути нігілізму у сприйнятті національних світоглядних цінностей і, водночас, націоналістичного провінціалізму, ксенофобії, нетолерантності до світоглядних цінностей інших культур. У світлі цих завдань стає зрозумілим, що патріотичне виховання в сучасних умовах має бути не насадженням “квасного патріотизму”, некритичним відтворенням національно-культурних традицій, які, зокрема, склалися і в системі вітчизняної освіти, а їхнє критичне переосмислення з врахуванням вимог часу, формування адекватного ставлення до традицій.

Тенденції аксіологізації вітчизняної філософії освіти підсилюються також і тими кардинальними цінісно- світоглядними трансформаціями, що відбулися в українському суспільстві за часи набуття незалежності. Руйнація системи світоглядних цінностей радянських часів, з одного боку, призвела до стану аномійної дезорієнтованості суспільства, коли його цінніості і норми стали нестійкими і суперечливими, коли загострюється дисбаланс між культурними цінностями і нормами суспільства, а з другого — до певного “залишкового” збереження елементів цієї системи у педагогічній практиці. Останнє дається взнаки як на рівні педагогічної свідомості, яка, якщо не на теоретичному, то на буденному рівні, відчуває інерцію впливу світоглядних цінностей радянської педагогіки, так і на рівні педагогічної діяльності, в якій ще значною мірою застосовуються попередні дидактичні і методичні форми організації навчально-виховного процесу.

По-третє, це виникнення екранної культури із вираженою тенденцією перетворення її із самостійного сегменту, який інтегрований до цілісної системи культурної реальності, на самостійну форму культурної реальності, яка через комп‘ютерні ігри, різні форми Інтернет-комунікації, серіали, рекламні ролики, ток-шоу, реаліти-шоу тощо, все більш владно транслює в індивідуальну і масову свідомість власні цінності і смисли, ціннісно-світоглядні орієнтації, моделі поведінки, зразки стилів життя і життєвих стратегій. Причому ціннісно-смислові орієнтири, що задаються екранною культурою, часто-густо не узгоджуються чи навіть суперечать тим орієнтирам, що задаються й функціонують у системі освіти і у педагогічних практиках загалом і водночас можуть мати на індивідуальну свідомість домінантний вплив. У зв‘язку із цим перед філософією освіти постає завдання осмислити проблему забезпечення конкурентноспроможності впливу системи освіти і освітньо-виховних практик на ціннісну свідомість особистості.

Як можна побачити, визначення причин аксіологізації сучасної філософії освіти дає можливість окреслити ті вузлові аксіологічні проблеми, які потребують найбільшої уваги з боку філософсько-педагогічної рефлексії. Сам же процес аксіологізації філософії освіти “пов‘язаний з обґрунтуванням ціннісних і цільових орієнтирів освітньої діяльності” і пропозицією “міняти саму філософію освіти, перейти від витратної філософії людини бажання - до філософії розвитку, побудованої на основі нарощування ресурсу мислення, саморозвитку” [14]. Відтак аксіологізація філософії освіти є необхідною передумовою для реформування сучасної системи освіти із врахуванням вимог суспільного та особистісного розвитку у їхньому взаємовзв‘язку.