3.1. Теоретичне осмислення становлення незалежної України як специфічного прояву соціального хаосу

Соціальний хаос виступає станом соціальної системи, в якому зароджується новий соціальний порядок. Розгортається соціальний хаос через три стадії, які визначаються мірою домінування процесів дезорганізації над процесами організації.

Зафіксувати стан соціального хаосу, виокремити його стадії для певного соціуму можливо, на нашу думку, розглянувши за певною системою показників стан основних сфер життєдіяльності суспільства. При цьому виникає питання, що має виступити критерієм вимірювання та співставлення визначених показників.

На думку автора, вдалою спробою створення методики діагностування стану суспільства стала методика побудови критичних показників, визначення порогових значень соціальної дезорганізації, розроблена в Інституті соціально- політичних досліджень РАН в 1996 році [77].

Стосовно дослідження явищ соціального хаосу в Україні буде використано дещо скорочений перелік показників з цієї методики. Такий набір показників обгрунтований, по-перше, специфікою фіксації статистичних даних в Україні, по-друге, прагненням проаналізувати співвідношення показників розвитку України і критичних у світовій практиці в динаміці з 1991 по 2005 роки. Суперечливість статистичних показників, що виникла внаслідок перепису населення в грудні 2001 року, дозволяє використовувати деякі дані лише з 1995 або 1996 року. Але ця методика буде доповнена якісними показниками, які характеризують більш детально означені для аналізу сфери. Ці показники, на нашу думку, повинні уточнити й деталізувати ті статистичні дані, які виступають мірою визначення стану соціального хаосу та його стадій.

Схожий характер змін, які відбуваються на пострадянському просторі, дозволяє використати вказану методику до аналізу соціально-економічної та соціально- політичної ситуації в Україні. Взаємодія критичних показників дозволить, згідно з запропонованою методологією ідентифікації стану суспільства, визначити сукупність показників, які є тим чи іншим складником стану хаосу чи стану порядку.

Таким чином, система показників, за допомогою якої можна діагностувати соціальну систему така:

1. Економічні відносини: рівень падіння промислового виробництва; частка високотехнологічної продукції у виробництві; частка від ВВП державних коштів на науку; кількість студентів на 10 тисяч населення.

2. Соціальні відносини: співвідношення доходів 10 % найбільш заможних та 10% найбідніших громадян; частка населення, яка живе за межею бідності; рівень безробіття.

3. Демографічні показники: умовний коефіцієнт депопуляції; середня тривалість життя; частка осіб, яким за 65 років.

4. Екологічні показники: сумарні надходження для екологічної безпеки.

5. Показники девіантної поведінки: кількість

кримінальних злочинів на 100 тисяч населення; кількість суїцидів на 100 тисяч населення.

6. Показники духовної сфери: відсоток державних коштів, які виділяються на розвиток культури

7. Політичні відносини: рівень довіри населення до центральних органів влади.

Вище наведені показники складають основу вимірювання стану соціальної системи. Вони мають бути виражені в кількісних показниках та співвіднесені з критичними величинами, які сфомовано на основі світової практики. Крім кількісних показників, стан суспільства має бути виміряно і якісними величинами. Для діагностування стану соціального хаосу автор вважає необхідним дослідити наступні якісні показники.

1. Загальну характеристику ментальності та її вплив на політичну сферу.

2. Гендерну характеристику масової соціальної поведінки.

3. Міру відзеркалення суспільних інтересів правлячою елітою.

4. Моделі зовнішньополітичної орієнтації населення країни.

Існує декілька джерел знань про соціальні процеси, за допомогою яких можна визначити вищеозначені показники:

1. Дані адміністративної (державної та відомчої) статистики.

Це матеріал, який як у статиці, так і в динаміці, подає характеристику соціальної ситуації. Позитивним у

характеристиці цього джерела є його відносна точність і чітка фіксація. Негативним моментом є неоперативність і недостатня частота збору інформації при відстежуванні динаміки реальних змін.

2. Соціологічні дослідження. Соціологічні дані більш мобільні порівняно зі статистикою, хоча і відображають типологічне в соціальних процесах, але спробою подолати такий недолік є проведення експертних опитувань. На думку автора, і масові, і експертні опитування є джерелом потенційної інформації при визначення вищеозначених показників.

3. Теоретичні розробки в галузі, якої стосується той чи інший

показник. Особливо якісні показники, які мають

формуватися також із урахуванням оппозиційних думок, поглядів, теоретичних розробок.

Якщо брати до уваги, що основною сферою суспільного життя виступає економічна сфера, то вона детермінує інші сфери, з одного боку, а з іншого - будь-які її трансформації залежать від змін в духовній, політичній і соціальній сферах.

Соціальні трансформації в перехідних суспільствах, які знаходяться в стані соціального хаосу, мають певні умови власного саморозгортання в економічній сфері. Такими умовами є :

• врахування специфіки господарського середовища, яке склалося історично та базується на специфічних принципах функціонування держави;

• обумовленість особливості соціальної бази економічного реформування кардинальними змінами у соціальній структурі суспільства;

• залежність результатів перетворень в економічній сфері від політичної стабільності та динаміки розвитку політичної системи суспільства;

• рівень узгодженості дій різних гілок влади та підтримки економічних перетворень народом;

• відповідність розробки власних національних варіантів суспільного розвитку сутності соціальної системи та історично-культурним особливостям суспільства.

Україна, як видається, мала зародки формування соціальної бази економічних реформ. За результатами

соціологічних опитувань в економічні реформи вірили близько половини населення в 1992-1996 роках, потім економічний оптимізм та довіра до влади суттєво знизилися і економічний стан країни більшість опитуваних стала вважати незадовільним [88,43].

Отже, в економічній сфері важко визначити рівноважні періоди, оскільки економічні суб'єкти, знаходячись в перехідному періоді, не вбачають раціональних механізмів стабілізації, а стихійність набула штучного характеру. Економічне зростання стало залежним від фінансових спекуляцій уряду та кланів, що його підтримують; відсутні чіткі умови приватизації, інвестування, які стали залежними від непрофесійного управління, яке враховує інтереси клік, кланів, груп тиску. Процеси приватизації не сформували приватного підприємця, який був би зацікавлений в економічному зростанні, оскільки податковий тиск і підпорядкованість кримінальним структурам породжують ситуативність і невпевненість у майбутньому. Тому головним стає інтерес власного збагачення і підтримання підприємства на межі життєздатності.

Таким чином, саме умови реалізації природних, інтелектуальних, фінансових ресурсів і правила їх використання зумовили зубожіння населення України та збагачення груп інтересів, від яких залежать як прийняття нових законів, так і використовувані практики корупції,

хабарництва, "патронажу" та інше. Саме тому,

проаналізувавши стан економічної підсистеми ми можемо визначити його як стадію соціальної кризи з 1991 по 1994 роки.

На нашу думку, в економічному розвитку України соціальна система вийшла на новий виток самоорганізації приблизно в 1995 - 1997 роках. Основними характеристиками соціально-економічної сфери після означеного періоду стали: масова зневіра в ефективність економічних перетворень, подальше падіння ВВП, падіння рівня життя населення, що відбивало стадію соціального вибуху, яка є специфічною для нашої країни.

Таким чином, ринкові зміни періоду незалежності в Україні спричинили циклічно як економічне зростання, так і економічний спад. Можливості розширення матеріально- технічної бази в Україні були надзвичайно обмежені через наступні чинники: 1)потреби постійно гасити зовнішній борг; 2)наявність заборгованості із заробітної платні, пенсій та соціальних виплат [103,18]; 3)обмеженість іноземних інвестицій в українську економіку.

На долю нашої держави припадало тільки 0,06 %

сукупних світових прямих зарубіжних інвестицій і 3% усіх прямих закордонних інвестицій, накопичених до початку 1998 року у 19 європейських країнах з перехідною економікою. Питома вага прямих зарубіжних інвестицій складала менше 5% ВВП України і менше 4% усіх джерел формування основного капіталу порівняно з 24% - в Естонії, близько 20% - в Латвії, 35% - в Угорщині [132,265].

Одним із визначальних показників економічного стану держави є частка високотехнологічної продукції у виробництві та експорті. В Україні вона складала в сукупному об'ємі вивозу готової продукції приблизно 10% за думкою В.Сіденка, що репрезентує Український центр економічних і політичних досліджень імені О.Разумкова, та

І.Крючкової - співробітника Інституту економічного прогнозування НАН України. Але ця продукція була направлена переважно на ринки країн СНД і деяких інших країн, які не є ринками з високим рівнем конкуренції за показниками якості та технологічного рівня.

За індексом готовності суспільства до функціонування в глобальних мережах, який складають в рамках досліджень всесвітнього економічного форуму в Давосі (Швейцарія), Україна займала у 2004 році 66 місце серед 75 країн, посідаючи позицію після Сальвадору, Ямайки, Шрі-Ланки, Парагваю [127,8].

Отже, зробимо попередній висновок - у розвитку України поглиблюються деформації в структурі виробництва з акцентом на низькотехнологічних галузях, використанням і оптимізацією старих технологій. За період з 1990 по 2000 роки зросла у виробництві частка чорної металургії з 11,0% до 27,4%, електроененргетики з 3,2% до 12,2%, паливної промисловості з 5,7% до 10,1%. Разом з тим знижується частка харчової промисловості - з 18,6% до 17,4%, легкої промисловості з 10,8% до 1,6%, а машинобудування та металообробки з 30,5% до 13,2% [127,8 ]. Отже, тенденція домінування низькотехнологічних сфер виробництва, на нашу думку, буде продовжувати зростати. Подібні

структурні диспропорції в економіці виникли з наступних причин:

1. Стратегія проведення макроекономічної політики з 1990 року, яка характеризувалася високими показниками бюджетного дефіциту та грошово-кредитної емісії для фінансування державою неперспективних галузей, що привело до гіперінфляції та знецінення накопичень громадян, здійснених в дореформені роки.

2. Відсутність стратегії проведення економічного реформування та пріоритет вирішення поточних тактичних питань, що виникали в окремих галузях економіки.

3. Неефективність державної влади, перевага корпоративних та особистісних інтересів над загальнодержавними, відсутність стратегічного планування.

4. Невдала приватизація, яка не створила процес прискореного капіталоутворення, а стала засобом перерозподілу суспільного багатства.

Таким чином, розгортання економічного реформування за подібних умов привело, на думку автора, до наступних наслідків:

1. Високий рівень відкритості економіки України у зовнішній торгівлі зумовлений структурою виробництва та низьким рівнем залежності від світових потоків капіталу. Об'єм експорту до ВВП в останні роки становить від 54 до 62%, а рівень прямих іноземних інвестицій мінімальний. Наприклад, в 2000 році - 0,6%, в 2001 - 1,9 % від середнього рівня країн Європейського Союзу [127,8]. Отже, надзвичайна зовнішньоторгова залежність за мінімальних інвестицій не дозволяє забезпечити стабільне економічне зростання на подальшу перспективу.

2. Обмеженість внутрішнього попиту як наслідок масового зубожіння, та невеликий об'єму платіжноспроможного попиту. Наприклад, за підсумками 2002 року офіційно бідних в Україні 27,9%, а зубожілих - 15,0%. За результатами опитувань соціологічної служби Центру Разумкова, проведеного в червні 2003 року, в Україні 89,5% громадян України мали предмети довгострокового користування, придбані до 1991 року, що свідчить про надзвичайну обмеженість платіжноспроможного попиту [127,8].

3. Несприятливість інвестиційного клімату, зумовлена незавершеністю ринкових перетворень та високим рівнем втручання державних органів і посадових осіб в економічну сферу.

4. Пов’язаність малого і середнього бізнесу з тіньовою діяльністю, що мінімізує його вплив на структурні зрушення в економіці.

Розвиток економічної сфери в сучасних умовах залежить від стану освіти й науки. Саме наука дозволяє оптимізувати економічне зростання за рахунок впровадження новітніх технологій, а найбільш рентабельним є високотехнологічне виробництво. Але в Україні чисельність наукових співробітників за період з 1991 по 2001 роки скоротилася більш ніж в 2 рази. Приховане безробіття в науковій сфері сягало в перше дестиріччя незалежності 90%. Близько 6 тисяч українських докторів і кандидатів наук емігрували закордон, зокрема в США, Росію, Ізраїль, Німеччину. Крім того, більш ніж 90 тисяч спеціалістів з вищою освітою щорічно виїздили закордон на заробітки [51,20].

У нашій країні значно скоротилася кількість публікацій українських вчених, кількість патентів, звузилася наукова тематика, особливо в природничих і технічних науках, пов'язаних із промисловим виробництвом, втіленням нових технологій у виробництво.

На тлі загального занепаду певний оптимізм відчувається в розвитку політичної, економічної, соціологічної, юридичної науки. Але сучасна українська наука знаходить джерела свого фінансування, або своїх замовників, в окремих групах еліт, що зумовлює характер наукових проектів. Наприклад, потреба в зондажі суспільної думки під час виборів, розробка політологічних моделей проведення виборчої кампанії, розробка бізнес-планів,

маркетингових проектів та інше. Це розквіт науки для вузькопрагматичних завдань, які не вирішують основної мети, яку має кожна з вищеозначених наук, а саме: приріст теоретичного знання. Фундаментальні дослідження

грунтуються на значних капіталовкладеннях, які спроможна забезпечити держава. Проте в Україні з державного бюджету на фінансування науки виділяються незначні суми. Наприклад в 1992, 1993 роках -2 % [144], а в 2002 вже 0,3% від ВВП [51,20]. Аналізуючи економічну стратегію розвитку, ряд дослідників в Україні, зокрема М.А.Павловський відначають чіткий взаємозв'язок між асигнуваннями в науку та економічним зростанням: “Так, у Південній Кореї збільшення валового внутрішнього продукту в 36,6 раза досягнуто за 17 років завдяки зростанню витрат на науку в 220 разів. В Україні ж при падінні виробництва за перші п'ять років псевдореформ удвічі, фінансування на науку зменшилося у 10 разів. У 1999 році фінансування науки складало лише 0,54% ВВП. Тим часом світовий досвід показує, щоб досягнути приросту конкурентоспроможного виробництва на 5%, потрібно інвестувати 25% ВВП в іноваційний процес” [103,127]. Критичним показником у світовій практиці є показник 2% від ВВП (за даними, які наводяться в методиці ІПД РАН), а зниження цього показника має своїм наслідком руйнацію науково-технічного потенціалу, незворотні руйнівні процеси в економічній і соціальній сферах суспільства.

Незважаючи на кризу науки в Україні зростає кількість студентів у вищих навчальних закладах, як і кількість самих навчальних закладів. За даними Держкомстату України у 1991 році ми мали 757,0 тис студентів, а в 2001 році 1548,0 тисяч [150]. Якщо в 1991 році ми мали 310 студентів на 10 тисяч населення, то в 2002 році 470 [125,14]. Таким чином, ми можемо зробити певне узагальнення: вищеозначені процеси в економічній сфері України сприяли постійному зниженню купівельної спроможності громадян і зростанню бідності в нашій країні. Середньостатистичний мешканець нашої країни вживав продуктів харчування в 1,5-4 рази менше раціональної норми. Незначні зміни порівняно з 1990 роком торкнулися лише споживання картоплі, овочів і хліба. Вживання м'яса скоротилося вдвічі, фруктів і ягід - вдвічі, яєць в 1,75 раза, цукру в 1,5 раза, соняшникової олії в 1,75 раза, риби та рибних продуктів втричі, молока та молокопродуктів в 1,75 раза [103,16]. Нестаток білків і вітамінів на тлі підвищеної радіації та екологічного забруднення ослаблює імунну систему людей, що приводить до скорочення тривалості життя. Із 23,1 мільйона працездатного населення 9,1 мільйона хворі [103,19]. Зважаючи на те, що більшість громадян перебуває за межею бідності (їх майже 80% населення) [51,20], вони не мають змоги лікуватися. Україна стала світовим лідером в інтенсивності захворювання на туберкульоз, а програма боротьби з цією хворобою з відповідним фінансуванням з бюджету з'явилася тільки в 2001 році.

За даними офіційної статистики, співвідношення сукупних витрат 20% найбагатших та 20 % найбідніших складало у 1999 році різницю в 4,2 рази, в 2000 році - 4,4 рази, а в 2001 році - 4,6 рази [138;139;140]. Дещо інші показники, використовує в своїй статті український соціолог В.Хмелько. За даними опитування, проведеного в грудні 1991 року, 20% сімей з найменшими доходами отримували 5,5% загальних доходів всіх сімей України, а 20% сімей з найвищими доходами - 44,3%, зокрема, найзаможніші 5% - 17,1% усіх доходів. Тобто різниця між ними складала 8,0 разів. У 1994 році співвідношення в доходах 20% сімей з найнижчими доходами та 20% сімей з найвищими доходами зросла до 9,1 разів, в 1996 році зросла до 13,6 разів.

За даними опитувань, проведених у Україні в вересні та жовтні 1998 року, 20% сімей з найнижчими доходами отримували тоді, відповідно, лише 2,3% та 1,8% загальних доходів, а 20% сімей з найвищими доходами - майже 52%, тобто у вересні майже у 22 рази більше, а в жовтні - майже у 29 разів. Тільки з 1999 року ситуація почала змінюватися у протилежному напрямку. За період до кінця 2002 року доходи найзаможнішої п'ятої частини знизилися до 44,1%, а частка 20% сімей з найменшими доходами отримала 5,3% доходів всіх сімей. Тобто, співвідношення склало 9,2 рази і до початку 2003 року зменшилося до показника 8,3 разів [155,16].

Але реальну картину нерівності вимірює співвідношення доходів 10 % самих багатих та 10%

найбідніших у країні. Якщо в Японії це співвідношення 4,3 до 1, в США 8,9 до 1 [110,41], в Росії - 14 до 1 [82,89], то в Україні 30 до 1 [103,41]. Критичним показником у світовій практиці визнано співвідношення доходів 10% найбагатших до 10% найбідніших 10 до 1. Якщо критичний показник перевищено, то відбувається антагонізація соціальної структури. Саме антагонізація соціальної структури, на нашу думку, супроводжувала розгортання таких стадій соціального хаосу, як соціальна криза і соціальний вибух. Знову ж таки не відбувся вихід на нові параметри порядку і подальша дезорганізація сприяла розгортанню стадії деструкції в соціальній сфері.

На нашу думку, ці результати зумовлені зменшенням витрат зведеного бюджету з 1990 по 1998 роки із 78,2 мільярдів долларів США до 12,4 мільярдів долларів США, тобто в 6,3 рази, в тому числі на освіту - з 12 мільярдів долларів США до 1,8 мільярдів долларів США,тобто у 6,7 разів; на охорону здоров'я - з 7,9 мільярдів долларів США до 1,5 мільярдів долларів США, тобто в 5,3 раза; на культуру з

1,3 мільярдів долларів США до 0,1 мільярдів долларів США тобто у 13 разів [103, 17]. Ці показники свідчать про

погіршення стану соціальної сфери, детермінованої економічними показниками рівня життя населення.

Отже, Україна йде шляхом продукування масової бідності, а бідність - це не просто обмеженість у використанні матеріальних благ і ресурсів, але й певна субкультура, ціннісно-нормативна структура якої вкрай звужує можливості індивіда до зміни соціального становища, що провокує подальші процеси дезорганізації.

Специфікою бідності в Україні є зконцентрованість позицій більшості населення біля офіційної межі бідності. Таким чином, зміна офіційної межі бідності в напрямку її підвищення чи зниження дає можливість декларувати або різке зменшення кількості бідних, або їх різке зростання. Це залежить від потреб влади, ідеологічних мотивів і політичних уподобань.

Масова бідність в суспільстві посилює ізольованість його індивідів. Основна причина ізольованості, звісно, в обмеженості ресурсів, але стабільна зайнятість і стабільний доход дає доступ до інформації про нові можливості розширення власних ресурсів та підтримання соціальних відносин, які мають неформальний характер.

Переструктурування економічної сфери й різке скорочення виробництва мало своїм наслідком зростання безробіття. В Україні існують офіційно зареєстровані безробітні, а також незареєстровані, і приховане безробіття. Навіть кількість офіційно зареєстрованих безробітних зростала протягом короткого часу дуже швидко. За даними Держкомстату України з 0,3%, безробіття, зафіксованого з 1992 по 1994 роки, зросло до 0,5% у 1995 році, до 1,3% в 1996 році, до 2,3 % в 1997 році, до 3,7% в 1998 році, до 4,3% в 1999 році. Тобто рівень офіційно зареєстрованого безробіття подвоюється щорічно. А за технікою розрахунків безробіття, встановленою Міжнародною організацією праці з 1999 року по 2001 рік відсоток безробітних відносно економічно активного населення скоротився з 11,9% в 1999 році до 11,1% в 2001 році [139]. Інші джерела оперують цифрами 40% безробітних з урахування прихованого безробіття [51,20]. За аналізом світової статистики зростання безробіття на 1% спричиняє зростання злочинності на 3%[103,19]. Критичним показником рівня безробіття у світовій практиці визначено 8-10% з урахуванням прихованого безробіття. Навіть за офіційними розрахунками ми перевищили критичний показник, тому очікуваним наслідком стає зростання соціально-обездолених категорій населення, що підтверджує еволюцію соціальної системи в стані соціального хаосу до стадії деструкції.

Отже, бідність обмежує здатність людини отримати стабільну зайнятість, а безробіття, в свою чергу поглиблює знедоленість, та посилює дезорганізаційні тенденції в суспільстві в цілому, звужуючи його можливість вийти на якісно новий соціальний порядок.

Низька якість життя є вирішальним чинником, що впливає на демографічну ситуацію в Україні. Отже, одним із показників поглиблення соціального хаосу, або виходу на нові параметри порядку, є демографічні чинники, які обумовлюють життєздатність соціальної системи. Такими показниками визнано старіння та депопуляцію, але варто зазначити специфіку соціальних змін, і на думку автора, доповнити її показниками міграційних процесів. На перший погляд, більшість демографічних показників є типовими для більшості передових країн Заходу. Такими, зокрема, є падіння народжуваності або збільшення частки людей похилого віку в структурному складі населення. Але причини цих явищ є якісно іншими в Україні. Різке зростання смертності відбувається на тлі падіння народжуваності, а смертність зростає перш за все серед працездатного населення, особливо чоловіків. Крім того, особливість аналізу полягала у тому, що проведений перепис 2001 року довів, що демографічні статистичні показники мають бути перераховані відповідно до виявлених переписом недоліків статистичного обліку.

Враховуючи смертність та міграційні процеси на 1 січня 2000 року населення України зменшилося до 49 710.8 тисяч осіб. За останні сім років втрачено 2533,3 тисяч осіб і

Україна вже не в списку європейських країн з населенням понад 50 мільйонів чоловік [138]. Щороку ми втрачаємо близько 400 тисяч осіб [51,20]. Про погіршення

демографічної ситуації свідчить динаміка сумарного коефіцієнта народжуваності. Наприклад, у 1998 році він становив 1.2. Якщо критичним значенням у світовій

практиці середнього числа дітей, народжених жінкою у фертильному віці є показник 2.14-2.15, то показник 1.2. є свідченням про відсутність в Україні простого заміщення поколінь [137].

Динаміка природного приросту населення відбиває процеси депопуляції. Впродовж 1990-х років зростають природні втрати населення, особливо з 1995 року. Коефіцієнт природного приросту у 1991 році складав -0,8; 1992 році - - 2,0; у 1993 році - -3,5; у 1994 році - -4,7; в 1995 році - -5,8; у 1996 році - -6,1; у 1997 та 1998 роках - -6,2; у 1999 році складав -7,0; у 2000 році - -7,5. У світовій практиці критичним визнано показник 1,0. Наслідком таких процесів є вимирання населення, яке на даний момент проживає на території України. Основними причинами смертності населення України є, по-перше, захворювання системи кровообігу, по-друге, новоутворення та нещасні випадки, зростає захворюваність туберкульозом, що виступає індикатором якості життя населення. Скоротилася у другій половині 1990-х кількість смертельних випадків від отруєнь, травм, отруєнь алкоголем серед людей працездатного віку [137].

Одним із визначальних показників стабільності суспільства є тривалість життя. У 1991-1992 рр. - середня тривалість життя склала 69,3 роки, в 1992-1993 рр.- 68,7 років, в 1994-1995 рр.- 67,2 років, в 1995-1996 рр.- 66,9 років, 1996-1997 рр.- 67,4 років в 1997-98 роках середня тривалість життя в Україні становила 68,1 років, в тому числі 73,5 для жінок та 62,7 - для чоловіків, в 1998-1999 роках - 68,3 років, а в 1999-2000 - 67,9 років. Критичним показником у світовій практиці визнана середня тривалість життя від 75 - до 79 років залежно від країни. В розвинутих західних країнах прогнозується досягти в найближчий час продовження життя до 85 років. Щодо прогнозів стосовно України, то тяжкий економічний стан людей похилого віку не дозволяє говорити про такі оптимістичні перспективи.

Показником соціального розвитку є також частка людей старше 65 років, тобто коефіцієнт старіння населення. Критичним показником для стабільності суспільства є 7% населення країни старше 65 років. В Україні - підраховуючи показники вікових груп, яким понад 65 років ми отримали наступні дані: в 1992 році - 12,6 %, в 1993 році - 12,9% в 1994 році - 13,3% в 1995 році 13,9%, в 1997 році 14%, в 1998 році - 13,9%, в 1999 та 2000 роках - 13,8%, в 2001 - 14% від загальної кількості населення. Але, можливо, ці показники буде змінено відповідно до даних проведеного перепису, але ми вважаємо, що, навіть ці данні дозволяють виявити динаміку старіння населення та його співвідношення до критичного показника в 7%.

Нестабільний економічний стан приводить до втрати населення України внаслідок міграції до країн ближнього та дальнього зарубіжжя. Але до кінця 1990-х років міграційна хвиля слабшає. Якщо у 1994 році виїхало 143,2 тисячі осіб, у 1995 році - 94,5 тисяч осіб, у 1996 році 131,1 тисяч осіб, то в 1998 році вже 93,6 тисяч осіб, а в 1999 році лише 44,8 тисяч осіб [148,112]. Аналіз кількості спеціалістів, науковців, кваліфікованих робітників, які виїздять закордон - це тема окремого дослідження.

Таким чином, демографічні показники розвитку України доводять, що в період становлення незалежності ця держава те тільки перебувала в стадії соціального хаосу, а в результаті домінування процесів дезорганізації відбулося саморозгортання всіх його стадій: соціальної кризи,

соціального вибуху та деструкції. Демографічна сфера відчула, на наш погляд, найбільшу дезорганізацію, яка є індикатором стану економічної та соціальної сфери суспільства.

Стабільність сучасного суспільства залежить не тільки від вище означених показників економічної, соціальної та демографічної сфери. Важливим фактором формування нового порядку стають екологічні імперативи. Саме тому аналіз суспільства в цілому не можливий без дослідження стану довкілля, а саме: фінансування з боку держави природохоронних структур.

Але у багатьох регіонах України скорочуються інвестиції в природоохоронне будівництво. Загалом по країні, з цією метою в 1996 році освоєно 289 мільйонів гривень капіталовкладень, що у 2,7 разів менше ніж у 1990 році та 1,4 рази менше, ніж в 1995 році. Природоохоронні капіталовкладення становлять близько 2% загального обсягу внутрішнього інвестування. У більшості областей України поточні витрати на природоохоронну діяльність здійснюються власними коштами підприємств [132,305]. Критичним показником у світовій практиці визнано 5% рівня від валового внутрішнього продукту. Для нашої країни інвестування природоохоронної діяльності не є пріоритетом. Якщо цей показник нижче критичного, то прогнозованим наслідком є загроза екологічній безпеці країни. Розвиток низькотехнологічних галузей промисловості, які єдині спроможні забезпечити зростання економічних показників та привести до поліпшення в соціальній сфері, одночасно формує умови, в яких дезорганізація екологічної сфери буде, на нашу думку, лише погіршуватися.

Одним з тривожних симптомів в розвитку будь-якого суспільства є поширення девіантної поведінки. Особливо важливим для функціонування соціуму є контроль за злочинністю. Якщо в суспільстві розгортаються кризові явища, то внаслідок порушення ціннісно-нормативної структури зростає кількість кримінальних злочинів і, відповідно, з виходом на нові параметри порядку цей показник повинен стабілізуватися.

Динаміка росту кримінальних злочинів в Україні за перше десятиріччя незалежності така: 1991 рік зареєстровано 406,5 тисяч злочинів, у 1992 році - 480,5 тисяч злочинів, у 1993 році - 539,3 тисяч злочинів, у 1994 році - 572,1; у 1995 році - 641,9; у 1996 році - 617,3; у 1997 році -589,2; у 1998 році - 576,0; у 1999 році - 558,7; у 2000 році - 567,8, а у 2001 році 514,6 тисяч злочинів [138;139]. Отже, найбільшу кількість злочинів, за даними державної статистики, було скоєно в 1995 році, надалі кількість злочинів зменшується. Ми можемо прийти до висновку, що саме в 1995 році ціннісно-нормативна структура суспільства переживали найбільший злам, або ж економічна ситуація була найбільш складною. Саме тому в аналізі попередніх сфер

життедіяльності суспільства ми зазначали період з 1995 по 1997 роки як стадію соціального вибуху, яка є специфічною саме для України.

Кількість кримінальних злочинів на 100 тисяч населення, починаючи з 1991 року постійно зростала. У 1991 році цей показник становив 981 злочин на 100 тисяч населення, в 1992 році - 1156, в 1993 році - 1290, демонструючи поступове зростання кількості злочинів прямопропорційно до ускладнення економічної ситуації в країні та падіння рівня життя [139].

Критичним показником у світовій практиці є 5-6 тисяч злочинів на 100 тисяч осіб. Прогнозованим наслідком перевищення критичного показника є криміналізація суспільних відносин. Наш розрахунок доводить, що в середньому здійснено 1,4 тисячі злочинів на 100 тисяч населення. Але не можна, не констатувати наявності криміналізації суспільних відносин навіть за відсутності критичного значення досліджуваного показника.

Ще одним показником, що характеризує девіантну поведінку, є рівень суїцидів у суспільстві. Критичним показником у світовій практиці є 20 випадків на 100 тисяч

населення. Якщо цей показник перевищено, то

прогнозованим наслідком є фрустрація масової свідомості. За “Статистичними щорічниками”, які публікують дані Держкомстату України у 1991 році ми мали показник 10,7 випадків на 100 тисяч населення, в 1992 році - 11,7; в 1993 році - 12,5; в 1994 році 13,9; в 1995 році - 14,6; в 1996 році - 15,3; в 1997 році - 15,0; в 1998 році - 14,9; в 2000 році - 14,6; в 2001 році - 13,2 [93;138;139].. Отже, пік самогубств

прийшовся на 1996 рік, надалі показник поступово зменшується і не досягає критичного рівня у світовій практиці. Але на суспільні процеси впливають всі

вищеозначені показники критичного розвитку, тому якщо один з них не наблизився до критичного порогу, то суттєвого виміру загального стану суспільства він не дає.

Однією зі сфер життя соціуму є політична сфера, яка найрельєфніше відтворює суспільні суперечності, міру їх загострення, та виступає ініціатором кардинальних змін стосовно інших сфер життєдіяльності суспільства.

Політична сфера українського суспільства, що

трансформується, демонструвала в досліджуваний період:

• по-перше, постійне протиборство політиків, що провокує владні структури до взаємоперехоплення конституційних повноваженнь, підпорядковуючи державний апарат певним групам інтересів;

• по-друге, партійний елітарний круг досяг форм олігархічного правління, що знайшло відображення в масовій свідомості та визначило стійку політичну пасивність українського народу;

• по-третє, найрельєфніше політична пасивність

позначається на виборах, які стали перегрупуванням груп інтересів, кланів, клік, а перемога на виборах залежить від наявності матеріальних, владних, інформаційних ресурсів та володіння ними.

Отже, зростає розкол між громадянським суспільством і державою. Зростає відчуженість між ними, що веде до домінування дисфункцій в державі як соціальному інститутові.

Стабільність конституційного ладу, що декларувалася, заснована на нормативно-корпоративній діяльності апарату, на реформуванні Конституції, внесенні змін до неї, які б закріпляли владу нової правлячої групи. Але, відсутність ідеології, яка б сформувала в масовій свідомості хоча б відчуття турботи з боку політичної еліти інтересами народу, поглиблює в Україні прірву між правлячими колами та рештою суспільства. Спроба підтримати політичну

значущість держави системою міфів, які повинні створити в масовій свідомості відчуття стабільності та поліпшення стану держави виявилася неефективною. Наприклад, міфологеми про належність України до західної цивілізації, про Україну - центр Європи як географічний так і політичний, про реставрацію минулих історичних традицій, про націоналізм, притаманний українському народові, на нашу думку, не були дієздатно використані у формуванні відчуття стабільності і конструюванні ефективних управлінських механізмів керування суспільством.

Політична активність українців на виборах, породжена прагненням вирішити економічні проблеми, не створила протидії будь-яким абсурдним політичним проектам, діям окремих кланових і партійних груп різної ідейно-політичної орієнтації. Особливість політичного процесу полягала в тому, що була відсутня інтегративна ідеологія в державі. А найважливіше, на наше переконання те, що ідеологічні принципи, моральні імперативи, соціальна відповідальність, віра в майбутнє своєї країни була відсутня у еліти. Політична еліта була роздрібненою, синкретичною і прагнула лише власного забезпечення матеріальними та владними ресурсами. Політичні перетворення здійснюювалися лише як фактор, що відображає переструктурування груп інтересів з політичної еліти.

Одним з важливих елементів політичної культури є орієнтація систем поглядів та установок на політичну активність. За результатами соціологічних опитувань у 1991 році рівень політизації масової свідомості був невисоким. Більшість населення скептично ставилася до можливостей реальної участі населення України в політичному житті. Інтегративним соціальним механізмом у демократичному суспільстві є делегування політичних функцій і повноважень відповідним соціальним інститутам та політичним лідерам. Довіра до них є показником стабільності держави. Емпіричною основою аналізу довіри до владних інститутів є дані соціологічних дослідженнь. Зокрема, опитування проведене в січні 1991 року Інститутом соціології НАН України, в якому опитано 1739 респондентів у всіх регіонах країни. За результатами дослідження, українці найбільше довіряли собі (88%), власній сім'ї, близьким і рідним (91%). Повну та значну довіру до Верховної Ради України відчували лише 19%, а незначну, або ніякої довіри, не мали 65% опитаних. До уряду повну або ж значну довіру демострували 20% респондентів, а незначну або ж ніяку довіру відчували 74% [103,33].

Отже, реалізація особистості неможлива поза сталими структурами, але українці демострували і в наступні роки стійку недовіру до парламенту, уряду, політичних партій та Президента України. В той же час знижувалося відчуття кожним громадянином країни можливості власного впливу на політичний процес. Таким чином, від початку створення незалежної української держави політична сфера суспільства характеризувалася, з одного боку, процесами демократизації, а з іншого, недовірою до основних структур влади, до політичних лідерів; скептичним відношенням до власної політичної діяльності і спроможності впливати на політичний процес. Результати досліджень соціального самопочуття населення України в травні 1995 року, проведені Інститутом соціології НАН України та центром "Демократичні ініціативи", в яких опитано 1810 респондентів у своїх регіонах країни, підтвердили тенденції політичного життя, які фіксувалися в дослідженнях в попередні роки. Найбільше українців цікавили сучасні науково-технічні та політичні знання (30%), політичні ідеали (26%). Більше ніж дві третини населення України потребували:

1) державного захисту від зниження рівня життя;

2) екологічної безпеки;

3) захисту від злочинності;

4) стабільності в державі;

5) керманичів, спроможних управляти державою;

6) необхідної медичної допомоги;

7) впевненості в тому, що ситуація буде поліпшуватися;

8) можливості харчуватися відповідно до своїх смаків.

Отже, за винятком сфер національних та міжособистісних відносин, у всіх останніх соціальних сферах самовідчуття населення характеризувалося перевагою негативних емоцій над позитивними [36,33].

За даними соціологічних опитувань, проведених Центром Разумкова у 2002-2003 роках опитано 2000 респондентів по всій території України. Повністю

підтримували Президента, парламент і уряд 6-8 відсотків громадян. Крім цих інститутів існують політичні партії, які мають бути виразниками інтересів громадян. Але за даними соціологів, лише кожен двадцятий виборець вважає, що партії слугують його інтересам. Більше половини виборців (55,7%) вважають, що партії захищають інтереси фінансових і бізнесових структур, а 45,6%, що партії працюють на власних лідерів, а 31,5% висловили думку про слугування партій інтересам державного апарату (респонденти могли обирати всі можливі варіанти відповіді) [169,3].

За даними соціологічних опитувань можна простежити чіткий взаємозв'язок між економічними процесами та сприйняттям незалежності України. Перше зниження чисельності прихильників незалежності відбулося за перші два роки після розпаду Радянського Союзу, сягнувши свойого найнижчого рівня у 1994 році - 56% опитаних. Тільки після парламентських і президентських виборів 1994 року почалося зростання прихильників незалежності, яке посилилося після початку війни в Чечні та введення гривні, досягнувши в 1996 році -71% населення України. Друге зниження рівня підтримки незалежності відбулося впродовж 1997-го, особливо 1998 року. Наприкінці 1998 року, внаслідок фінансової кризи, кількість прихильників незалежності знизилася до 60%. Поступово відбувався підйом рівня підтримки незалежності з кінця 1999 року, крім кінця 2000 та початку 2001 років до 66% населення. У грудні 2001 - березні 2002 років було зафіксовано в дослідженнях, проведених Київським міжнародним інтитутом соціології, найвищу за всі роки досліджень частку прихильників незалежності серед її громадян 77% [155,18]. Отже, хоча ставлення до незалежності не репрезентує довіри до владних інститутів, але є вагомим індикатором суспільних процесів в Україні.

Критичним показником у світовій практиці, що відбиває рівень довіри населення до центральних органів влади є показник 25% громадян що повністю довіряють владі, а ми маємо лише 6-8% респондентів, що демострують таку позицію. Прогнозованим наслідком є відторгнення влади народом.

На нашу думку, джерелом такого політичного і відповідно, економічного становища виступають ментальні особливості українського народу, визначені як історичними умовами, так і природним середовищем. Проблеми формування українського менталітету досліджувалися Р.О.Додоновим, О.А.Донченко, Ю.Р.Романенко, іншими вченими. Більшість авторів досліджень з проблем

ментальності та соцієтальної психіки українського народу відзначають, що родюча земля, збалансований клімат, багаті водні, лісові, природні ресурси і надра є умовою формування толерантної стабільної психокультури. Власне, якраз природні умови заклали ті риси українського національного характеру, які мають як позитивне, так і негативне значення для умов розвитку українського соціуму.

Важко не погодитися з тим, що сприятливі природні умови не стимулюють процесів технізації, які, в свою чергу, можливі за умов кооперативних і колективних зусиль індивідів. Таким чином, сприятливі природні умови на території України сформували етнос, що грунтується на індивідуалізмі. Але цей індивідуалізм отримав такі риси як ізольованість, самозамкненість, пріоритет власного виживання, аполітичність.

Історичними умовами, що вплинули на український менталітет стали постійні навали агресорів, які прагнули культурно нівелювати українство.

Ці умови поклали початок розвитку

високоентропійного соціуму, де стреси циклічні, і кожна спроба вийти зі стресового стану стає початком розгортання нового стресу. Отже, українська ментальність має

стресогенну психокультуру, яка не може надовго забезпечити стан стабільності. Сам соціум, завдяки власній соцієтальній психіці, сформованої певними історичними умовами і природним середовищем, завдячуючи пережитим історичним стресам у частини населення країни у сучасний момент продукує соціопатію, масовий психоз і відсутність відчуття стабільності.

Історичний розвиток українського народу пов'язаний з частою зміною нормативно-ціннісної структури, що зумовлює маргінальність української культури, її відкритість до інших культурних зразків, а також здатність їх імітувати. Маргінальність як сутнісна риса національної культури впливає на механізми інтергації і посилює персоналізм нації. Для цілої нації втрачається вектор руху у напрямку побудови моделей економічної та політичної взаємодії в суспільстві. Ідея поліпшення власного економічного стану турбує і провокує наслідувати ті культурні зразки, які притаманні

країнам з найліпшою економічною ситуацією. Здається, що наслідування цим зразкам, наприклад, культурі американізму, дозволить вийти з того стресогенного стану, що супроводжує соціальні відчуття більшості українців. Але втрата

національного обличчя, виконання нав'язаної культурної ролі через певний проміжок часу знову стане черговим стресом нації. Таким чином, стійкою ментальною рисою є прагнення поєднувати у власному соціальному житті різні традиції та імітувати найбільш успішні соціокультурні моделі поведінки, навіть якщо вони не мають нічого спільного із сучасною соціальною реальністю.

Індивідуалізм як риса українського народу має своїм наслідком дистанціювання від правових відносин, особливо жорстких нормативних вимог та чітких диспозицій. Саме тому, величезний вплив на соціальне життя мають неформальні структури: мікрогрупи та групи інтересів. Навіть український управлінський апарат у своєму функціонуванні спирається не на формалізовані процедури, а на рішення, що несуть в собі тягар групових інтересів, або особистісних зв'язків.

Цими ж мотивами керується і правляча страта, яка не усвідомлює національні інтереси, бо не відчуває зв'язку з власним народом. Одночасно український народ, розуміючи, що держава працює на еліту не прагне ні захищати державу, ні сплачувати податки, що її утримують.

Ще однією особливістю українського менталітету є властива йому фемінність, тобто прояв психології та моделей поведінки характерних для представниць жіночої статі. Саме ця характеристика розповсюджується на чоловічу частину населення, зумовлюючи специфіку суспільного життя. Ця риса соцієтальної психіки схиляє соціум до відтворювальної та імітативної діяльності, яка виключає ризик, революційну зміну, а творчість і створення якісно нових суспільних зразків потребує революційних і якісних змін. Домінує тенденція до відтворення, консервації і збереження того, що існує. Зміни можливі, але їхньою необхідною умовою виступає поштовх із зовнішнього середовища, а зміни набувають імпульсивного, стрибкоподібного характеру. Такий соціум спроможний будуватися на традиціоналізмі та консерватизмі. Залежний від зовнішнього стимулу, такий соціум тяжіє до сильного союзника і здатен пристосуватися до його особливостей. Фемінність соціуму накладає особливий відбиток на процеси соціалізації в цілому, і зокрема на соціалізацію чоловіків.

Таким чином, суспільство з позицій українського менталітету як концентрація та інтеграція групових інтересів є абстракцією. Політична активність в ньому не несе в собі конкретних результатів, бо суспільство - це окремі ізольовані індивіди, якими можливо маніпулювати, не сподіваючись на опір або протест. Порятунок у складній соціально- економічній ситуації українці шукають не в своїй країні, а за кордоном. А поведінка окремого індивіда є вибірковою: у стереотипних ситуаціях індивід прагне адаптуватися, у проблемних - ізолюватися, прожити непомітно, не торкаючись проблеми.

Отже, оскільки в українців домінує прагнення до атомізації в соціальному житті, соціум для індивіда є не реальністю, а абстракцією. Нація постійно перебуває в стані стресогенезу, тому в соціальній системі присутній певний рівень соціального хаосу, тобто певна частка дезорганізації соціальної цілісності є природною і органічною. Навіть більше, в певних межах соціальна дезорганізація дозволяє українській нації, якій притаманний персоналізм, ширше відкрити свій творчий потенціал, та, збільшивши добробут кожного, бо індивід сам обмежує себе рамками власного домогосподарства, тим самим збільшити добробут суспільства в цілому.

Але має бути провідна сила, яка реалізує подібний процес. Якщо ускладнена самоорганізація суспільства знизу, від найширших верств населення, то найчастіше такі аспекти спроможна реалізувати правляча еліта. Проте на практиці в українському суспільстві персоналізм, прагнення ізоляції, втеча від проблемного зовнішнього середовища і, як наслідок, політична пасивність, є тими чинниками, які дозволяють певним групам інтересів у владному апараті маніпулювати мільйонами людей задля власного збагачення та ігнорувати інтереси нації та держави. Це можливо, оскільки провідною характеристикою українського менталітету виступає толерантність, тобто терпимість до інших, і до власної еліти зокрема, що зумовлено наступними мотивами:

1) апатичністю окремої особи, яка зформована історичними подіями та природним середовищем, що зумовили специфіку української ментальності;

2) історично зформований страх перед винищенням, який трансформується в беззахисність перед соціумом, породжує терпіння в будь-якій ситуації, аби не стало гірше для себе та для власної родини;

2) маргінальність, як відсутність чітких засвоєних зразків поведінки, породжує страх перед суспільним отченням;

3) відсутність позиції, бо її відстоювання потребує зусиль, а відмова від позиції - ні, і це є безпечнішим в соціальному аспекті, отже, і влада, і народ байдужі до соціальних негараздів, поки вони не торкнулися окремої особистості;

4) протест проти негараздів соціального життя втілюється у втечі від соціуму та обуренні на рівні мікрогрупи.

Отже, проаналізувавши ментальні особливості українців як основу сучасних трансформаційних процесів в країні, можемо визначити:

1. Специфіка трансформаційних поцесів полягає в тому, що джерелом змін виступають зовнішні флуктуації, бо сам соціум є традиційним і консервативним, і прагне краще пристосуватися до будь-чого, ніж змінити щось.

2. У процесі формування перебуває національний психотип українства, що характеризував би перехід від самоізольованості кожного до кооперації та інтеграції інтересів всіх.

3.Ініціювати якісні зміни в соціальних трансформаціях може правляча еліта, але характер цих змін повинен відображати не тільки вузько-групові інтереси самої еліти, а привести до підвищення добробуту самих українців, а не лише їх керманичів.

4.Ментальні характеристики українців у процесі розгортання основних стадій соціального хаосу не відтворюють стадію соціального вибуху. Ми вважаємо, що, враховуючи особливості національної психіки, соціальний вибух реалізує себе не тільки в формі масових протестів, а швидше в масовій апатії та політичній індиферентності. Чим глибше кожен занурюється у власні проблеми виживання, тим більше ізолюється від соціальних проблем, притаманних усій спільноті і тим рельєфніше відчувається (як це не парадоксально) така стадія соціального хаосу, як соціальний вибух.

Суспільні трансформації, їх характер найбільш відчутно відбиває духовна сфера суспільства, яка завжди є концетрацією відчуття цілим соціумом специфіки власного життя.

Одним із показників розвитку духовної сфери визначено частку витрат на культуру з бюджету держави. Звісно, одним показником неможливо виміряти всі ті складні процеси духовної самоорганізації соціуму, які визначають перехід від одного соціального порядку через соціальний хаос до іншого соціального порядку. Але витрати на культуру виступають певним індикатором матеріального підгрунття духовних процесів. Критичним показником у світовій практиці означено 2,5% витрат з державного бюджету. Якщо суми витрат на культуру менші межі вказаного відсотку, то прогнозованим наслідком є втрата культурної спадщини. В Україні, наприклад, у 1992 році на культуру було витрачено 1,9 % від держбюджету, така ж сума витрачена і в 1993 році. В 1994 році витрачено 1,5%, в 1995 1,7%, в 1996 році - знов 1,5%, а в 1997 році - 1,7% і в 1998 році 1,2% [92-93;138-139]. Отже ці показники суттєво менші визначеного світовою практикою критичного показника розвитку духовної сфери.

З поміж основних показників, які дозволяють відстежити стан соціального хаосу в Україні, зафіксувати саморозгортання його стадій, були введені додаткові показники, які показують не тільки загальні, але й специфічні умови перебування в стані соціального хаосу саме нашої держави.

Одним з таких показників виступила зовнішня політика держави. Вона повинна враховувати те, що для України характерний рівномірний вплив різних цивілізацій, своєрідний синтез духовних цінностей як

західноєвропейського лібералізму, так і східного колективізму та своєрідного індивідуалізму. Одночасно, Україна, в рівній мірі з вищеозначеними впливами, відчуває поряд із собою присутність мусульманського світу. Це визначає потребу в різновекторній зовнішній політиці, яка б дозволила ефективно функціонувати соціуму, що знаходиться між різними цивілізаціями.

Перспективи реалізації основних напрямків зовнішньої політики оцінювалися в експертному дослідженні, що здійснювалося Українським центром досліджень миру, конверсії і конфліктних ситуацій (УЦДМККС) у рамках постійно діючої прогами "Моніторинг зовнішньої політики України та політики в галузі безпеки" в Києві за підтримки фонду Ф.Еберта (ФРН). Згідно з отриманими даними пріоритетами зовнішньої політики, на думку експертів у 1998-1999 роках були:

• орієнтація на вступ до НАТО незалежно від інших держав (в середньому 50% експертів);

• позаблоковий нейтральний статус держави (40% експертів);

• вступ до НАТО з країнами СНД (5% експертів).

Одними з найвірогідніших сценаріїв реалізації зовнішньої політики держави експерти вказали на "Євразійські моделі" (в сумі 35%) [147].

Таким чином, зовнішньо-політичні орієнтири України розгортаються у двох напрямках: з одного боку, інтеграція з Євросоюзом та іншими розвинутими країнами, з іншого боку, створення єдиного економічного простору з країнами СНД.

Отже, проаналізувавши соціальний розвиток України на етапі незалежності, ми визначили домінування в трансформаційних процесах стану соціального хаосу. Через порівняння критичних показників розвитку України, що охоплюють економічну, соціальну, політичну та духовну сфери життя суспільства, та критичних показників, сформованих на основі світового досвіду ми маємо можливість підсумувати, що 12 показників із 15 обраних для аналізу суттєво перевищують їх критичні значення у світовій практиці.

Показниками, що демонструють суттєві перевищення критичних величин світових показників, є: 1) рівень падіння промислового виробництва; 2) частка високотехнологічної продукції у виробництві; 3) частка від ВВП державних коштів на науку; 5) співвідношення доходів 10 %

найзаможніших та 10% найбідніших громадян; 6) частка населення, яке живе за межею бідності; 7) рівень безробіття; 8) умовний коефіцієнт депопуляції; 9) середня тривалість життя; 10) частка осіб, яким за 65 років; 11) сумарні надходження для екологічної безпеки; 12) відсоток державних коштів, які виділяються на розвиток культури;13 ) рівень довіри населення до центральних органів влади.

Не досягли перевищення критичних величин, сфомованих на основі світової практики, такі показники як:

1) кількість кримінальних злочинів на 100 тисяч населення;

2) кількість суїцидів на 100 тисяч населення; 3) кількість студентів на 10 тисяч населення.

Таким чином, ми можемо зробити певне узагальнення: в Україні трансформаційний цикл реалізується в стані соціального хаосу, а отже формуються підвалини якісно нового порядку через дезорганізацію усталених структур. Період становлення незалежності припадає на процес розгортання стадій соціального хаосу: серед них соціальна криза, соціальний вибух та деструкція. Аналіз визначеної системи показників дозволяє умовно виокремити хронологічні рамки розгортання вищеозначених стадій.

Отже, соціальна криза, як стадія соціального хаосу, розгорталася з кінця 80-х років ХХ століття до 1994 року і характеризувалася зростанням дезорганізаційних процесів в основних сферах життя суспільства. В період соціальної кризи виконавча влада прагнула реалізувати

найрізноманітніші програми стабілізації економічної ситуації в країні, але вийти на нові параметри порядку соціальна система не змогла і вступила в наступну стадію розгортання соціального хаосу. Період з 1995 по 1997 роки умовно означений нами як стадія соціального вибуху. Це не обов'язково період соціальних революцій. Автор

дослідження вважає, що основною характеристикою цієї стадії може виступати масова зневіра в перетворення, що реалізуються у всіх сферах суспільного життя, а виливатися така зневіра може як у соціальні протести, так і в масову апатію та пасивність, реалізацію особистісних практик виживання, загострення індивідуалізму та порушення всіх інтеграційних зв'язків у суспільстві. Поступово соціальний вибух перейшов в стан деструкції, що охопив хронологічно період з 1998 року ХХ століття по сьогодення, що актуалізувало самоорганізаційні механізми економічної стабілізації, формування нових інтеграційних механізмів в суспільстві, але їх специфіка в тому, що система вкрай повільно виходить на нові параметри порядку. Основною причиною є подолання цілої системи дисфункцій, що є наслідком розгортання попередніх стадій соціального хаосу. Найбільш згубним елементом такої стадії соціального хаосу, як деструкція, стає формування практик виживання всіх соціальних об'єктів на принципі мінімального функціонування. Тобто, енергетичних можливостей в умовах деструкції достатньо лише для підтримки на мінімумі вже існуючого, тому надзвичайно проблематично говорити про розвиток і зростання.

Стадія деструкції, набувши означених нами у попередніх розділах властивостей, загострила суперечність між дезорганізаційними процесами і потребами в організації нових, адекватних розвитку системи, структур. Таким чином, розвиток соціальної системи дійшов до точки біфуркації, за якою сформувалися структурні елементи нового порядку.

З 2000 року в Україні це проявилося у зростанні виробництва, стабілізацією його в металургійному комплексі. В свою чергу, зростання виробництва дозволило підвищити купівельну спроможність широких соціальних верств, наповнити місцеві бюджети та стабілізувати виплати заробітної платні в бюджетній сфері. Одночасно, зростання виробництва товарів і послуг не привело до кардинальних змін в цілому, в найбільш неблагополучних галузях зокрема: в житлово-комунальному господарстві, освіті, медицині, аграрному секторі. Виробничі фонди, отримані у власність наближеними до керівництва країни та керівництва регіонів групами, давали прибутки, які не наповнювали бюджет, а за допомогою схем мінімізації податків залишалися у власників. Незважаючи на позитивну динаміку, зберігся структурний дисбаланс між соціальними програмами уряду та реальними витратами в енергетичній, транспортній, житлово- комунальній сферах. Підвищення тарифів у цих структурних елементах економічної сфери провокувало б соціальне невдоволення. Таким чином, збереглася домінанта

соціального пріоритету в економічній сфері, що зумовило позитивні очікування громадян країни щодо подальшого економічного зростання. Отже, відбулася тимчасова локалізація нових структурних форм з позитивною динамікою переваги процесів організації над процесами дезорганізації, яка ґрунтувалася на політичній стабілізації, формуванні усталених умов економічних відносин, сприятливій міжнародній кон’юнктурі на певні види українських товарів.

Період з 2000 по 2004 роки характеризувався невпинним зростанням ВВП. В 2000 році він становив 170,1 млрд. грн., у 2001 році - 204,2 млрд. грн., в 2002 році - 225,8 млрд. грн., в 2003 році 267,3 млрд. грн. та в 2004 році 344,8 млрд. грн. Таким чином, темпи зростання ВВП у 2004 році досягли 12-13% на рік [141].

Зростання промислового виробництва за ці роки від бувалося досить стабільно, щоб дозволити в 2003-2004 році зрости банківській інвестиційній та біржевій діяльності в Україні. Почала відновлюватися й нарощувати темпи виробництва текстильна та лісопромислова галузі. Саме в ці роки Україна почала отримувати прибуток за транзит, що стало підгрунтям позитивних тенденцій в транспортній сфері. Певні позитиви стали відчутні і від трудової міграції українців, гроші яких поверталися в Україну для забезпечення сімей, розвитку малого й середнього бізнесу. У 2003-2004 роки в країні почався мобільний бум, коли вартість послуг мобільного зв’язку стала доступною українцям. Зменшилися заборгованості з виплати заробітної платні. Незважаючи на це, в цілому зростання економіки відбувалося завдяки експорту металургійної промисловості, збільшення обсягів виробництва якої зумовило стабілізацію гірничо- вугільної галузі. Руйнація промислової сфери припинилася, оскільки частина виробничих можливостей була оптимізована й нарощена завдяки кон’юнктурі світового ринку, інша - законсервована або втрачена. Фінансова стабільність закріпила існуючі форми виробничих відносин, які залежали від політичного режиму, наданих ним пільг на виробництво для власників, наближених до політичної еліти

країни. Таким чином, збережений податковий тиск і надані на державному рівні податкові пільги ставили суб'єктів економічної сфери в нерівні умови конкурентної боротьби. Власне можна говорити про її відсутність, оскільки вирішальним фактором виступали неформальні відносини між представниками бізнесу та представниками влади.

На тлі економічної стабілізації стримуючою ланкою став політичний режим правлячої еліти, який консервував економічні відносини в країні на певному етапі, ставив їх під жорсткий контроль чиновництва, яке часто діяло не в державницьких інтересах, а в суто власних економічних інтересах. Наростання суперечностей між динамічними економічними відносинами, які демонстрували економічне зростання, та усталеними політичними відносинами, які прагнули контролювати всі форм економічної активності, загострилися і вилилися у вирішення суперечності в процесі виборів Президента України 2004 року. Невдоволення існуючим політичним режимом втілював опозиційний кандидат у Президенти України, соціальною базою якого стали підприємці та прошарок середнього класу, які прагнули більшої незалежності економічної сфери від політичної, а також частина політичної еліти, яка прагнула перерозподілу отриманої в ході приватизації державної власності.

Президентські вибори 2004 року стали тією точкою біфуркації, яка вивела країну на новий виток розвитку як складну соціальну систему здатну до самоорганізації. Боротьба провладного та опозиційного кандидатів досягла апогею завдяки загостренню вже існуючих і тих, що потребували вирішення, суперечностей між Заходом та Сходом країни, між підприємцями та чиновниками, між авторитарно-кримінальним угрупованням політичної еліти та рештою політичних і економічних угруповань. Масові фальсифікації результатів виборів 2004 року стали тією соціальною флуктуацією, що каталізувала загострення соціального невдоволення, зумовила відкриті соціальні

протести українців. Дисипативними процесами, які

розмивали усталені форми локалізації, стали втрата стабільності в результаті президентських перегонів у фінансовій і валютній сферах. Вибір кандидата від опозиції новим Президентом України вивів суспільство на нові форми локалізації структур, але не вивів країну зі стадії деструкції стану соціального хаосу. Передумови для виходу на нові форми порядку продовжують накопичуватися як елементи нових форм організації соціального процесу. Зміна політичного режиму зумовила нове загострення між процесами дезорганізації та організації в українському суспільстві. Задекларовані кардинальні зміни привели соціальну систему до втрати стабільності, з одного боку, з іншого, актуалізували принцип маятника, який описано та досліджено у другому розділі цієї роботи. Коливання, пульсація соціальної системи після проходження точки біфуркації найзначніші і система на шляху організації нових структурних форм тяжіє до їх дезорганізації одночасно. Ми спостерігаємо певний відкат, який з часом та стабілізацією позитивних тенденцій буде подолано, але подолано в новій якості створених структур, які виникли як наслідок дії процесів самоорганізації. Отже, чим радикальніша зміна соціальної системи, тим більше резервів системи потрібно на подолання дезорганізаційного сплеску. Ефект маятника став відчутним у 2005 році, коли знизилися темпи економічного зростання і становили за перше півріччя 2005 року лише 3,6%, а бізнесові структури в очікуванні результатів тих кроків, які були проголошені новим урядом, згорнули свою активність. Зміна політичного курсу та орієнтація зовнішньої політики на входження до Євросоюзу привели до послаблення економічного партнерства з Росією, що спричинило кризу на ринку енергоносіїв і автоматично привело до подорожчення основних товарів і послуг в Україні. Підняте новим політичним режимом питання перерозподілу власності між політичною елітою країни не

сприяло підвищенню інвестиційної привабливості України. Отже, як наслідок, загострилися проблеми зносу основних виробничих потужностей та консервації перед загрозою техногенних катастроф цілих галузей промисловості; зменшення інвестиційної привабливості внаслідок встановленої загрози втрати вже приватизованих підприємств їх власниками; зміна зовнішньополітичних орієнтацій зумовила зміну ринкової кон’юнктури для українських товарів; поглиблення занепаду

агропромислового сектору країни внаслідок кризи енергоносіїв та суперечливих кроків уряду в цьому секторі економіки. Тим самим Україна рухається до нової точки біфуркації, яка зумовить вихід на нові, найбільш адекватні потребам розвитку системи, форми соціального порядку, які дозволять вирішити вище означені проблеми.

Основою для формування позитивних тенденцій в процесах самоорганізації в сучасній Україні є : по-перше, збільшення соціальних виплат населеню; по-друге, стабілізація валютного ринку; по-третє, зростання

національної самосвідомості та усвідомлення демократичних цінностей українською спільнотою. Парламентські вибори 2006 року мають стати тією точкою біфуркації, за якою система обере ті форми локалізації соціального порядку, які будуть найбільш адекватні потребам соціальної системи, що здатна до самоорганізації.

3.2