«Теоретична» форма життя

Уявлення, яке зазвичай мають про філософію Арис­тотеля, здається, повністю суперечить фундаменталь­ній тезі, яку ми захищаємо в цій книзі і згідно з якою філософія була замислена давніми як спосіб життя.

Однак, це твердження потрібно помістити в за­гальний контекст уявлення Аристотеля про способи життя, саме це уявлення визначило мету школи, яку він заснував. Ми знаємо, що Аристотель був членом Академії Платона впродовж двадцяти років: це озна­чає, що він довгий час поділяв платонівський спосіб життя. Мало ймовірно, що коли в 335 році до Різдва Христового Аристотель засновує в Афінах свою влас­ну філософську школу, діяльність якої відбувалася в гімназіумі, названому Ліцеєм, він не перебував під впливом моделі Академії, навіть якщо й хотів встано­вити для своєї власної школи цілі, відмінні від цілей школи Платона.

Школа Аристотеля, так само як і Академія, похо­дить з одного й того самого бажання створити довго­тривалу інституцію^[195]. Обрання наступника Аристоте­ля відбувалося шляхом виборів, і ми знаємо також, що один із членів школи мав завдання адмініструвати матеріальну діяльність закладу, що передбачав певне спільне життя^[196]. Як і в Академії, тут є два види членів: старші, котрі беруть участь у навчанні, та молодші; подібно до Академії, існує певна рівність між старши­ми, наприклад, Аристотелем, Теофрастом, Аристоксе- ном та Дікеархом. Доступ до школи так само є повніс­тю вільним.

Однак, існує також глибока відмінність між про­ектом, задля реалізації якого була заснована школа Аристотеля, і Платоновим проектом. Школа Плато­на мала головним чином політичну мету, навіть якщо вона була місцем інтенсивних математичних дослід­жень та філософських дискусій.

розумовій діяльності^[198]. Політичне та практичне щас­тя для Аристотеля є щастям лише другого порядку^[199]. Насправді, філософське щастя полягає у «житті згід­но з розумом»^[200], яке є досконалістю та найбільшою чеснотою людини, яке відповідає найвищій частині людини - розуму, і позбавлене суперечностей, що їх містить активне життя. Життю згідно з розумом не властива нерівномірність дії, воно не викликає вто­ми і приносить втіху, що не супроводиться болями та нечистотою, і є постійною та незмінною. Ця вті­ха, втім, є більшою для тих, хто досягнув істини та реальності, ніж для тих, хто їх усе ще шукає. Життя згідно з розумом забезпечує незалежність від інших тією мірою, уточнює Аристотель, якою ми, зі свого боку, забезпечили собі незалежність від матеріаль­них речей. Той, хто присвячує себе діяльності розу­му, залежить лише від себе самого: його діяльність може бути кращою, якщо він має співробітників, але чим він є мудрішим, тим легше йому бути самотнім. Життя згідно з розумом не жадає іншого результа­ту, аніж саме це життя, відтак його люблять заради нього самого, воно є метою в самому собі і, можна сказати, власного винагородою.

Життя згідно з розумом приносить також відсут­ність турбот. Практикуючи моральні чесноти, ми ви­являємося включеними в боротьбу з пристрастями і, одночасно, з численними матеріальними турботами: щоб діяти в громаді, потрібно втручатися у політич­ну боротьбу, щоб допомагати іншим, потрібно мати гроші, щоб практикувати сміливість, потрібно йти на війну, натомість філософське життя можна прожити у дозвіллі, у свободі від матеріальних турбот.

Ця форма життя становить найвищу форму людсь­кого щастя, але водночас, можна сказати, що це щастя є надлюдським:

... бо так вона [людина] житиме не тому, що вона людина, а тому, що в ній присутнє щось божественне'.

Цей парадокс відповідає загадковому уявленню Аристотеля про інтелект та розум: інтелект є найсут­тєвішим у людині і він, водночас, є чимось божест­венним, що приходить в людину; відтак, згідно з цим уявленням, справжню особистість людини складає те, що є трансцендентним їй, а сутність людини полягає в бутті над самою собою:

... наскільки можливо, треба підноситися до без­смертя і все робити для життя, яке відповідає найви­щому в самому собі^{[201] [202].}

Як і у Платона, філософський вибір веде, таким чи­ном, індивідуальне Я до самоподолання у вищому Я, до піднесення до всесвітнього та до трансцендентної точки зору.

У певному сенсі цей парадокс, невіддільний від життя розуму, аналогічний парадоксові в «Бенкеті» Платона, де поняття мудрості протиставляється філо­софії. Мудрість описується як божественний стан, сам собою недоступний людині, однак філо-соф - той, хто любить мудрість, - його жадає. Безперечно, Аристо­тель не твердить, що це життя розуму недоступне і що потрібно задовольнитися просуванням в його напря­мі, однак він визнає, що ми можемо його досягти лише «наскільки можливо»¹, тобто з урахуванням дистан­ції, що відділяє людину від Бога і, скажемо також, фі­лософа від мудреця; крім того, він визнає, що це може трапитися лише у рідкісні моменти. Коли Аристотель хоче дати зрозуміти, що може бути способом життя першопринципу, Думки, від якої залежить світ зірок та світ підмісячної природи, він проголошує, що:

[...] його спосіб життя подібний до того, найкра­щого для нас, способу життя, яким ми можемо жити лише короткий час; він завжди залишається у цьому стані, тоді як для нас це неможливо.

Для Бога акт споглядання є самодостатнім бла­женством.

Якщо Бог постійно перебуває у стані радості, подіб­ному до стану, у який нам іноді вдається потрапити, це чудово; і якщо він перебуває у стані ще більшої ра­дості, це ще краще².

Таким чином, вершина філософського щастя та діяльності розуму, тобто споглядання Божественного інтелекту, доступна людині лише в рідкісні моменти, бо в людській ситуації неможливо перебувати в дії

'Там само, X, 1177b 33.

² Аристотель, Метафізика, XII, 7, 1072 b 14, 25. безперервно^[203]. Що передбачає, що решту часу філо­соф повинен задовольнятися тим нижчим різнови­дом щастя, яке полягає у дослідженні. Є різні ступені діяльності в theoria.

Отже філософія для Аристотеля, здається, поля­гає у «теоретичному» способі життя. Тут важливо не плутати «теоретичне» з «теорійним». «Теорійним» є словом, що має, звичайно, грецьке походження, але Аристотель його не використовує; в зовсім іншому, аніж філософський, регістрі воно означало «те, що пов’язане з процесією». В сучасній мові «теорійне» протистоїть «практичному» як таке, що є абстракт­ним, спекулятивним, на противагу тому, що пов’язане з дією та конкретністю. Відтак, у цій перспективі можна протиставити суто теорійний філософський дискурс філософському життю, яке практикується і переживається. Але сам Аристотель вживає лише слово «теоретичне», щоб позначити, з одного боку, пізнання, що має метою знання заради знання, а не заради зовнішньої йому мети; а з іншого - спосіб життя, що полягає у присвяті свого життя такому методові пізнання. В останньому сенсі «теоретичне» не протистоїть «практичному», інакше кажучи, виз­начення «теоретичне» може застосовуватися до фі­лософії, що практикується, переживається, вимагає активної діяльності і приносить щастя. Аристотель відверто говорить про це:

... [діяльне життя] далебі, не означає, як міркують декотрі, що виявляти свою діяльність слід лише сто­совно інших. Адже не тільки ті міркування досконалі, які мають на увазі добру мету, що випливає із самої діяльності, - ще більше значення мають погляди й суд­ження, мета яких стосується самого себе і які існу­ють заради себе'.

У наступних рядках Аристотель дає зрозуміти, що моделлю цієї споглядальної дії є сам Бог та Всесвіт, які не здійснюють жодної діяльності, спрямованої на­зовні, а мають предметом власних дій самих себе.

Під таким кутом огляду «теоретична» філософія є водночас етикою. Якщо доброчесний praxis полягає у тому, щоб не обирати жодної іншої мети, окрім добро­чесності^{[204] [205], щоб хотіти бути людиною добра, не шукати жодного іншого окремого інтересу, то теоретичний praxis (сам Аристотель пропонує нам вдатися до цієї вочевидь парадоксальної формули) полягає у тому, щоб не шука­ти жодної іншої мети, окрім пізнання; він полягає у ба­жанні пізнання заради нього самого без жодного іншого окремого та егоїстичного інтересу, який був би чужим пізнанню. Це етика незацікавленості та об’єктивності.}