Взаємодія навчання і виховання в освітньому процесі

Арендт Х. Криза виховання //Арендт Х. Між минулим і майбутнім /Пер. з англ. - К.: Дух і Літера, 2002. - С. 181­204.

[...] консерватизм, у розумінні збереження, є самою суттю педагогічної діяльності, завдання якої - завжди щось плекати й щось захищати - дитину від світу, світ від дитини, нове від старого, старе від нового.

[...] Для збереження світу за умов, коли вік його творців і мешканців є коротким, він має постійно оновлюватись. Отже, виховання слід спрямовувати на те, щоб таке оновлення ставало можливим, хоча, звичайно, його ніколи не можна гарантувати. Наші надії завжди пов‘язані з тим новим, що приносить із собою кожне покоління; але саме тому, що ми можемо покладати свої надії тільки на це, ми все руйнуємо, коли намагаємось управляти новим, коли ми, старі, диктуємо, яким воно мусить бути. Саме задля того, що є нового та революційного в кожній дитині, виховання має бути консервативним; воно повинно зберігати цю новизну й включати її як щось нове у старий світ, який, хоч би як революційно він поводився, завжди є, з погляду наступного покоління, таким, що пережив себе і близький до руїни [...]

[...] Проблема виховання в сучасному світі полягає в тому, що за своєю природою воно не може відмовитись ані від авторитету, ані від традиції, проте, мусить функціонувати у світі, який ані структурований авторитетом, ані об‘єднаний традицією. Це, однак, означає, що не тільки вчителі та вихователі, а й усі ми, оскільки ми живемо в одному світі з нашими дітьми й нашою молоддю, повинні ставитися до них зовсім інакше, ніж ми ставимось одне до одного. Ми повинні від усіх інших сфер, передовсім від сфери політики, політичного життя рішуче відокремити сферу виховання для того, щоб тільки до неї застосувати поняття авторитету й поваги до минулого, які годяться для неї, але не є головною цінністю й не можуть претендувати на те, щоб бути нею у світі дорослих.

На практиці першим наслідком цього принципу має бути усвідомлення, що функція школи - це навчати дітей, яким є світ, а не повчати їх, як їм жити.

[...] Не можна виховувати без того, щоб водночас не навчати; виховання без навчання є пустим і тому дуже легко вироджується до рівня морально-емоційної риторики. Але можна легко викладати якісь науки без виховання і можна вчитися до кінця своїх днів, проте залишатися невихованим[.]

[...] Виховання є поняттям, з приводу якого ми маємо вирішити, чи достатньо ми любимо світ, щоб узяти відповідальність за нього і цим урятувати його від тієї руйнації, яка без оновлення, без приходу нового й молодого, є неминучою. І виховання є також тією сферою, де ми вирішуємо, чи достатньо ми любимо своїх дітей, щоб ані не випхати їх із нашого світу й не залишити напризволяще, ані позбавити їх шансів розпочати щось нове, щось не передбачене нами, а заздалегідь підготувати їх до необхідного оновлення нашого спільного світу[.]

Завдання: Коли мова йде про необхідність якісного оновлення цілей і цінностей освіти та необхідність переорієнтації у цьому зв ‘язку із цінностей минулого на цінності майбутнього, то неминуче постає питання про ставлення до традицій в освіті або, інакше кажучи, про те, наскільки освіта має бути консервативною. Проаналізуйте з огляду на це питання фрагменти праці “Криза виховання і освіти” відомого німецького філософа Х. Арендт.