Скептицизм

Разом зі скептицизмом^[367] розрізнення між філосо­фією та філософським дискурсом сягає свого крайньо­го виразу, оскільки, як добре показав А.-Ж. Вольке^[368], і як ще раз повторимо ми, скептичний філософський дискурс доходить до власної самоліквідації, щоб за­лишити місце винятково для способу життя.

Скептична філософія, тобто спосіб життя, життє­вий вибір скептиків - це вибір миру, спокою душі. Як усі інші філософи елліністичної доби, скептик «через любов до людей»^[369] пропонує діагностику причин їхніх нещасть та пропонує засіб від страждання, терапію одужання:

Той, хто вірить, що якась річ є красивою чи пот­ворною за своєю природою, не перестає хвилюватися. Якщо йому раптом бракує того, що він вважає добром, він уявляє собі, що його терзають найстрашніші муки і кидається за тим, що вважає добром. Як тільки він його, зрештою, отримує, одразу занурюється у глибокі хвилювання, які викликає в ньому розум, що не знає міри, і в побоюванні ударів долі робить усе, щоб зовсім не втратити те, що він вважає добром. Тоді як той, хто не висловлюється ні про те, що є природно добрим, ані що є природно поганим, нічого не уникає та не вит­рачає час на даремні пошуки. Він має спокій.

Відтак, зі скептиком трапляється те, що стало­ся, за розповідями, з художником Апелієм. Одного дня, малюючи коня та намагаючись зобразити його на по­лотні в піні, художник не зміг цього зробити і у гніві жбурнув у свою картину губку, якою витирав пензлі; як виявилося, на картині залишився слід від фарби, схожий на піну коня. Так само і скептики: сподіваючись досягнути спокою, вони намагаються розв’язати шля­хом судження суперечність між тим, що нам здається, та концепціями розуму і, ніяк не досягаючи цього, ут­римуються від суджень. На щастя, спокій приходить з утриманням від судження, як тінь - із тілом¹.

Так само як Апелію вдається досягнути доскона­лості в мистецтві, відмовляючись від мистецтва, скеп­тику вдається створити витвір філософського мистец­тва, тобто досягнути миру душі, шляхом відмови від філософії, що розуміється як філософський дискурс.

Насправді, для ліквідації філософського дискурсу потрібен все-таки філософський дискурс. Ми знає­мо цей філософський скептичний дискурс завдяки Сексту Емпірику - лікарю, який писав наприкінці II століття після Різдва Христового і котрий дає нам

¹ Секст Емпірик, Піронові тези, І, 27-30; Dumont, р. 13-14. цінні відомості про історію скептичного руху. Скеп­тики розглядали Пірона як взірець скептичного спо­собу життя. Однак, технічна аргументація скептично­го філософського дискурсу, здається, сформульована значно пізніше, можливо лише в І столітті до Різдва Христового: Енезідем перераховує десять типів аргу­ментів, що виправдовують утримання від будь-якого судження¹. Вони ґрунтуються на розбіжностях та су­перечностях в чуттєвих сприйняттях та у віруваннях: розбіжностях звичаїв та релігійних практик; розбіж­ностях реакцій на рідкісні феномени чи, навпаки, на регулярні феномени; розбіжностях сприйняттів орга­нами чуття у тварин і людей, відповідно до обставин і внутрішніх схильностей індивідів, або ж залежно від до того, вважають речі великими чи малими за роз­міром, дивляться на них зблизька чи здалека, під тим чи іншим кутом бачення; змішуванні та зв’язку усіх речей з усіма речами, що унеможливлює їх сприйнят­тя в чистому вигляді; ілюзії почуттів. Інший скептик, Arpinna², який жив пізніше, ніж Енезідем, пропонував п’ять інших аргументів на противагу догматичним ло­гікам: філософи суперечать один одному; щоб довести щось, необхідно дійти до нескінченності, або ж пот­рапити в хибне коло чи постулювати безпідставно за­сади, які неможливо довести; зрештою, все відносно, всі речі передбачають одна одну, а отже неможливо їх пізнати як в сукупності, так і в деталях.

Цей філософський дискурс веде до epoche, тобто до утримання від приставання до позиції догматич­них філософських дискурсів включно із самим скеп-

¹ Секст Емпірик, Піронові тези, І, 36-39; Dumont, р. 49 ; Діоген Лаерцій, IX, 79-88.

² Діоген Лаерцій, Про життя філософів, IX, 88.

тичним дискурсом, який, наче проносне, виходить разом з тим, вихід чого він провокує^[370]. А.-Ж. Вольке небезпідставно зближує цю настанову з настановою Вітґентштайна, який наприкінці «Логіко-філософсь- кого трактату» відкидає як драбину, що стала непот­рібною, тези «Трактату» та протиставляє філософію як ліки, філософії як патології^[371]. Що ж залишається після такого знищення філософського дискурсу фі­лософським дискурсом? Лише спосіб життя. Одне лише життя^[372] - повсякденне, яким живуть усі люди і яке буде правилом життя скептика: використовувати лише, як і люди, непосвячені в філософію, його при­родні ресурси, його сенси та розуміння, призвичаюва­тися до звичаїв, законів, інституцій своєї країни; слі­дувати своїм схильностям та природним тенденціям: їсти, коли хочеш їсти, пити, коли хочеш пити. Наївне повернення до простоти? Можливо, але повернення філософа, який аж ніяк не є наївним. Будучи переко­наним, що неможливо знати, чи є певна річ або подія кращою, ніж інші, скептик буде перебувати в мирі душі, який забезпечує утримання від ціннісних суд­жень про речі, - це зменшить його болі та страждан­ня, якщо вони з ним трапляться, даючи змогу уник­нути додавання до болю чи ударів долі дошкульної ідеї, що йдеться про якесь зло. Щодо кожної речі він обмежиться описом своїх відчуттів, чи того, що йому здається, нічого не додаючи з приводу того, чим є речі чи чого вони варті; він задовольниться описом чуттє­вих репрезентацій, які є його репрезентаціями та вис­ловлюванням щодо стану почуттів, не додаючи своєї думки^[373]. Втім, як і епікурейці та стоїки, скептик також використовуватиме короткі вражаючі формули^[374], аби щомиті поновити свій вибір життя, наприклад: «це не більше, ніж інше», «можливо», «все є невизначеним», «все вислизає від розуміння», «кожному аргументові можна протиставити такий самий аргумент», «я ут­римуюсь від судження». Таким чином, спосіб життя скептика також вимагає від нього вправ думки та волі. Це вибір життя, заснований на знищенні філософсь­кого дискурсу.