Платонівська Академія

Коли десь усередині III століття до Різдва Христо­вого керівником школи стає Аркесілай, у платонівсь- кій Академії відбувається своєрідне повернення до сократичного вибору життя^[353].

Однак, очевидно, тут все-таки можна встановити відмінність від вчення Сократа. Сократ та Аркесілай обидва спростовують хибне знання, хибні переконан­ня. Але Сократ критикував думки та упередження «філософів», якими були для нього софісти, та не- філософів.

За часів наступників Аркесілая - Карнеада та Фі- лона з Ларіси, Академія еволюціонувала в напрямку пробабілізму. Академіки погоджувалися, що навіть якщо не можна досягнути істини, то можна щонай­менше досягати правдоподібності, тобто рішень, які з точки зору розуму будуть прийнятними як у нау­ковій царині, так і в галузі моральної практики^[361]. Ця філософська позиція справила великий вплив на мо­дерну філософію завдяки широкому успіхові, яким за доби Відродження та в Новий час користувалися філософські твори Цицерона. У них простежується присутність цієї філософії академіків, що залишає індивідові свободу в кожному конкретному випадку обирати настанову, яку він оцінює як найкращу за пев­них обставин, навіть якщо ця настанова надихається стоїцизмом, епікуреїзмом чи іншою філософією і не нав’язує йому a priori поведінки, якої належить до­тримуватися і яка була б продиктована принципами, зафіксованими наперед.

А ми, академіки, переживаємо кожен день як окре­мий день (тобто ми оцінюємо в кожному окремому ви­падку) [...], ось чому ми є вільними.

Ми насолоджуємося найбільшою свободою і є більш незалежними; наша здатність судження не знає об­межень, ми не повинні коритися жодному приписові, жодному порядкові, я сказав би, що на нас не накла­дається жодне зобов’язання захищати будь-що'.

Філософія постає тут, головним чином, як діяль­ність з вибору та рішення, відповідальність за які бере на себе сам індивід^{[362] [363]. Це він оцінює, що більше від­повідає його способові мислити в різних філософсь­ких дискурсах, які йому пропонуються. Моральні рішення отримують своє виправдання самі в собі, не­залежно від метафізичних гіпотез, споруджених філо­софськими дискурсами, а людська воля так само стає незалежною від зовнішніх причин і віднаходить свою причину в самій собі[364].}

В Академії Аркесілая та Карнеада, вихідцями з якої є Цицерон, а також пізніші філософи, такі як Плутарх^[365] та Фаворін (II століття після Різдва Хрис­тового), розрізнення між філософським дискурсом та самою філософією є особливо чітким. Філософія є пе­редусім мистецтвом жити^[366]. Або, як вважає Аркесілай, філософський теорійний дискурс не може ні заснува­ти, ні виправдати мистецтво жити, до нього веде один лише критичний дискурс, або, як мислили Карнеад та Цицерон, теорійний та догматичний філософський дискурс є лише засобом, фрагментарним та тимчасо­вим, що використовується «кожного окремого дня», відповідно до його більшої чи меншої ефективності в конкретній практиці філософського життя.