§ 6. Першоджерела права: від міфу до античної філософії

6.1. Міф як джерело філософського осмислення права. У витоків людської цивілізації право невіддільне від існування людини, від її без­посереднього оточення та природи в цілому. У своєму виникненні полі- тико-правова думка у давніх народів на Сході і на заході - у єгиптян, індусів, китайців, вавилонян, персів, євреїв, греків, римлян - сягає мі­фологічних витоків і оперує міфологічними уявленнями про місце лю­дини у світі.

Світоглядні конструкції у цей період будуються на міфологічній основі: через міф відбувається пояснення походження світу і людини, таємниць народження і смерті, виникнення ремесел тощо. Відповідно й правові відносини розуміються буквально через діяння богів, духів, сил природи, які опікуються людиною або карають за непослух, активно втручаються в її долю. Як єдино можливий універсальний засіб духов­ного освоєння світу міф поєднував в собі не лише реалістичні знання, художні образи, соціальні норми і зразки поведінки, а й певну систему правових відносин.

Первісний магічний синкретизм культури і природи реалізується у просторі фізичного світу і знаходить своє відображення у колективній свідомості. У первісному суспільстві, де суспільне ціле домінувало над індивідом, «Я» не вирізняється із суспільного «Ми». Колективізм пер­вісного суспільства переноситься на природні явища: природні власти­вості та зв’язки пояснюються за аналогією до відносин у родовій общи­ні, відповідно природні явища одухотворюються, їм приписуються людські риси. Таке пояснення називається антропоморфізмом. У свою чергу, людина, родові зв’язки і відносини набувають натуроморфного забарвлення: людині приписуються ознаки тварин (зооморфізм), рос­лин (фітоморфізм) тощо.

Таким чином, у міфах людина нерозривно поєднана із природою. Її індивідуальна свідомість не виокремлена з групової. Не набули ще ста­тусу відокремлених предмет і образ, об’єктивне і суб’єктивне: те, що має місце тільки у свідомості, сприймається як таке, що об’єктивно від­бувається. Принципи діяльності нерозривні із самою діяльністю. Мис­лення у міфах не здатне чітко зафіксувати певні властивості й закріпити їх за конкретною річчю. Звідси й тенденція наділяти одного міфічного персонажа цілою низкою різноманітних властивостей і багатьох - одні­єю ознакою.

Земні порядки згідно із давніми міфами - нерозривна складова за­гальносвітових, космічних порядків, що мають божественне походжен­ня. У руслі такого світосприйняття й висвітлюється у міфі тема земного життя людей, їх взаємовідносин між собою та із богами, їх прав і обов’язків. Версія божественного походження земної влади і правопо­рядку виступає, таким чином, як загальнообов’язкова модель відповід­ного їх облаштування і одночасно як панівна ідеологія.

У міфах окремих народів йде мова про те, що спочатку світом пра­вили боги, які пізніше навчили людей мистецтву керувати й передали владу земним правителям. Згідно із давньовавілонськими та давньоін­дійськими міфами, боги, як джерело влади земного правителя, залиша- ються разом з тим і вершителями людських доль і справ. Своєрідним є й релігійно-міфологічні уявлення давніх євреїв. Єдиний, на їх думку, істинний бог перебуває в особливих договірних відносинах із усім єв­рейським народом як його повелитель. Закони єврейського народу, згі­дно із священним вченням євреїв, отримані Мойсеєм безпосередньо від Бога, що є свідченням договірного характеру влади.

Досить оригінальним є і давньокитайський міф про божественне походження і характер земної влади, у відповідності із яким персона верховного правителя Піднебесної (тобто імператора Китаю) є єдиною зв’язуючою ланкою між смертними і вищими, небесними силами. Шу­мерські і вавилонські правителі і законодавці постійно підкреслювали божественний характер своєї влади і своїх законів, їх відповідність не­змінним божественним настановам та ідеї справедливості.

Міфічні уявлення давніх персів пізніше знайшли своє вираження у зо­роастризмі. Засновником цієї релігійно-правової течії був Заратустра (УІІІ ст. до н.е.). У відповідності із цим вченням держава мала бути втіленням небесного царства Ормузда. Монарх - служитель цього царства - повинен був захищати підданих від зла і прагнути для них панування добра.

Міфологічне бачення світу є принципово нерефлексивним. Міф закін­чується там, де починається рефлексія, аналіз і самоаналіз. Тому міфологі­чна свідомість, і в цьому полягає один з її основних парадоксів, ставить і розв’язує навіть найголовніші історичні, смисложиттєві питання несвідо­мо, «за спиною свідомості» (за висловом Г егеля), інстинктоподібно.

6.2. Релігія як джерело філософського осмислення права. На ві­дміну від міфу, релігія (лат. religio - благочестя, святість і лат. religare - пов’язувати, поєднувати) не «змішує» земне і сакральне, а навпаки, «розводить» їх на протилежні полюси. Абсолютне начало, таким чи­ном, виноситься у трансцендентну сферу, що знаходиться за межами свідомості і пізнання розумного. У релігійному світосприйнятті вже з’являється рефлексія в її найпростіших формах, водночас вона все ще стихійна і мало усвідомлена. Поступово роль свідомого начала зростає у релігійному розумінні світу. Однак, від свого виникнення й до сучас­ного етапу існування релігійне сприйняття суспільної реальності, поді­бно до міфологічного, розглядає відношення «людина - суспільний світ» не у його чистому вигляді, а через посередництво низки інших, незвичайних, істот - богів, духів, ангелів, демонів тощо.

Релігійний світогляд вперше розгорнуто формує таку важливу складову будь-якого світогляду як суспільний ідеал. Для філософії пра­ва це означає відкриття принципово важливого для правової реальності розрізнення реальності сущого і реальності належного. Належне і є су­спільним ідеалом. І якщо у релігійному світогляді головне - не бути безгрішним, але уникати гріха, докладаючи до цього максимум зусиль (у орієнтації на релігійний ідеал), то у світогляді з правової точки зору важливими є передусім намір не порушувати закон та зусилля, які до­кладає людина, аби втілити цей намір.

У міфологічному погляді на правові реалії воля в якості природної здатності постає в найбільш чистому вигляді - як сліпа й передусім ім­пульсивна сила. При цьому тут вона відзначається найвищою загаль­ною, надпотужною, так би мовити, енергетичною напругою, хоча в окремих випадках, у тих чи інших індивідів може бути й значно посла­бленою, що відбивається, звісно, й на характері їх міфологічного світо­відчуття. У структурі релігійного сприйняття феномену права воля пос­тає не тільки, а подекуди й не стільки як породжуюча й спрямовуюча буттєві імпульси людини сила, скільки як сила підпорядковуюча, орга­нізуюча, стримуюча тощо. Водночас не можна не враховувати й тієї об­ставини, що інколи саме в сфері релігійного світовідношення спостері­гаються своєрідні вольові «крайнощі» (типові приклади — релігійний фанатизм, або ж, навпаки, героїчне вільнодумство). В обох випадках вольова домінанта може призводити до свідомої самопожертви заради певних світоглядних ідей, ідеалів, переконань тощо.

Раціональне та ірраціональне, таким чином, постають як потужні чинники, що спрямовують людську волю в правове або позаправове поле. Саме завдяки вольовій діяльності із стихійно аморфного і неорга­нізованого світогляду викристалізовуються базові принципи його орга­нізації. Ці принципи є орієнтирами, котрі задають стратегію захисту основних цінностей, завдяки яким філософія права у своєму подальшо­му розвитку набуває універсальної сили.

6.3. Полісна демократія як джерело античного права. Філософія і право виховали одне одного за часів Античності, спільними зусилля­ми вивільнившись від влади міфу. Міф відійшов у тінь світосприйнят­тя, але зберігся у тих глибинних культурних пластах, в яких почуття осмислювалися як провідник до істини.

Давньогрецьке місто-держава являло собою унікальний приклад со­ціуму, здатного діяти як мислячий суб’єкт з єдиною волею і розумом.

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА бно до життя людини з усіма її звичками, бажаннями, недоліками харак­теру й усвідомленням встановлених у суспільстві обмежень практичної свободи, з одного боку, і невгамовних духовних устремлінь - з іншого.

Межі буття давнього грека співпадали з межами полісу, в якому він мешкав. Цілісність, структурованість і водночас замкненість та самодо­статність полісу дозволяли грекам ототожнювати зовнішній простір із внутрішнім світом людини. «Людиноподібність» давньогрецького про­стору розкривається у давніх текстах. З них стає зрозуміло, що буття є тілесним, предметним, а життя природи й усі його прояви осмислю­ються за аналогією до людського. Боги також мають людську подобу, система їхніх відносин будується у відповідності із ієрархією, прийня­тою у людському суспільстві.

У текстах й усних висловлюваннях давніх філософів, які дійшли до нас завдяки традиції публічних обговорень актуальних на той час про­блем, явно простежується рух від символіки Міфу до метафор раціона­льно винайдених форм всезагальності (антична філософська афористи- ка), а потім - до прямої теоретико-категоріальної маніфестації резуль­татів філософської рефлексії.

Полісна демократія сформувалася багато в чому завдяки необхід­ності активного включення не лише тілесних, але й інтелектуальних сил членів полісу задля захисту від ворожого зовнішнього світу. Тра­диція публічного обговорення питань організації життя полісу, війсь­кових, державних і правових проблем бере свій початок з часів архаїки, коли «кермо» управління полісом знаходилося на ринковій площі - агорі. Схильність до такого обговорення мали усі - і плебс, і аристокра­ти, і владна верхівка.

На перетині VH - V ст. до н.е. на афінському народному зібранні - екклесії - навіть найнижчі верстви вільного населення могли вплинути на обрання посадових осіб, на визначення загального курсу державної політики. І навіть в аристократичній Спарті у V ст.

У тій же Спарті наприкінці VH до н.е. склалася колегіальна форма правління - герусія - дорадчий орган, до складу якого входили 28 муд­реців віком від 60 років. Вони розробляли проекти рішень, які потім виносилися на обговорення народним зібранням. Широко відомим є й афінський ареопаг - рада архонтів. У VІ ст. до н.е. афінський реформа­тор Солон в доповнення до вже існуючого ареопага створив суди при­сяжних, що обиралися із числа вільних громадян, яким виповнилося 30

Частина І. Філософія права у контексті рефлексивної філософської традиції років. Вони мали досить широкі повноваження - від апеляцій щодо громадських позовів до розгляду кримінальних справ.

Усі політичні й адміністративні структури також носили дорадчий характер. У кожному полісі, що був поділений на родові або територіа­льні філи, вищим органом управління була рада представників цих філ. У міжполісних обєднаннях (таких, як Спартанська симмахія або Дель­фійська амфіктонія) управління також здійснювалося радами представ­ників від цих держав.

Полісні інститути публічності, при усьому демократизмі їх форм, мали одну особливість, яка в подальшому суттєво вплинула на форму­вання європейського менталітету. Полягала вона у глибинній, підсві­домій упевненості, що реальність підпорядковується рішенням, волі бо­гів, натовпу, правителів. Звідси такі розповсюджені у давньогрецькій філософії теорії щодо правителя держави - філософа. «Гармонія і дос­коналість як результат прийнятих рішень» - цей концепт свідчить про вкоріненість у свідомості давніх греків віри у силу знань, розуму. Мо­жемо припустити, що характерний для європейського мислення стерео­тип, який передбачає прагнення облаштувати все за одним зразком, над усе домогтися досконалості сформувався внаслідок раціоналізації саме античного полісного світосприйняття. Вже Римська імперія в гонитві за гармонією, впорядкованістю і дисципліною в усьому (навіть думках) скочується до тоталітаризму і провальних спроб підмінити діалог дире­ктивою, а переконання - примусом.

Наведені факти дозволяють зробити nfrs узагальнення:

(1) традиція публічного обговорення, вироблення колективних рі­шень склалася спочатку у сфері державно-правової діяльності;

(2) саме ця традиція стала поштовхом до формування ментальних пріоритетів у способі мислення, яке мало яскраво виражений раціона­льний характер;

(3) результативний, націлений на реалізацію прийнятих рішень ха­рактер політико-правових дискусій викликав у колективній свідомості повагу й довіру до сили розуму. Відповідно формувалося переконання, що не тільки волею богів, а й завдяки зусиллям громадян поліс розви­вався як державне утворення.

Усе це дає підстави стверджувати, що не філософи започаткували звичай колективних обговорень і публічних обговорень, але саме за­вдяки потребам політики й необхідності вирішувати державницькі справи різного рівня складності виник феномен давньогрецької філо­софії. В подальшому він став благодатним ґрунтом для західноєвропей­ської філософської традиції з її діалогічністю, рефлективністю, міфоло-

гічною й інтуїтивно-раціональною роздвоєністю.

У даному аспекті спрощеним видається розуміння міфу, як мента­льної протилежності філософського дискурсу, що долає вмираючий міф. Саме перлини давньогрецького міфу стали тими цеглинками, з яких було сформовано підвалини філософського знання.

Міфологічні уявлення давніх греків мали складну структуру:

1. Правова теогонія: генезис богів, які уособлювали ті чи інші ас­пекти права. У дослідженні П. Рєдкіна наводиться такий опис правової теогонії: «Зевс вдосконалюється поступово, завдяки шлюбам із титані­дами - природними силами... серед його дружин найбільш достойною є Феміда, що втілює у собі незмінний світовий божественний порядок. Від цього шлюбу народжується дочка - Діке - правда і справедливість, яка спочатку ототожнювалася із існуючими звичаями й правовими установками. В подальшому, коли завдяки етичній рефлексії почали ві­дрізняти добрі звичаї від поганих, під Діке стали розуміти саме добрі звичаї і засновану на них правду і справедливість^[15]». Діке представляє закони Зевса і справедливий світовий порядок Феміди, вимагаючи від людей покори божественним (не людським!) правилам і установкам. Інша донька - Евномія, що у буквальному перекладі означає благоза- коння, тобто правильний державний устрій, який вже залежить від лю­дини. Звідси два напрями у розвитку грецької філософії права: поняття про право як природне, дане богами і як таке, що встановлюється лю­дьми - позитивне.

2. Правова теономінація включала у себе систему міфологічних уявлень щодо прав і компетенцій богів у певних галузях, що регулю­ються правом: Зевс - вищий законодавець, суддя; Феміда - втілення природного порядку і права; Гермес - покровитель приватної торгівлі; Афіна - захисниця держави та ін.

3. Правові міфологеми - вкорінені у правосвідомості громадян того чи іншого полісу образно-символічні версії типових правових ситуацій, мовленнєві формули, що співвідносили реальні події, явища, казуси правового характеру із вчинками богів або героїв легенд.

4. Правовий соціоморфізм давньогрецької філософії в цілому:

а) уподібнення відносин між богами відносинам між людьми;

б) уподібнення діяльності богів юридичній діяльності законотвор- ців, суддів;

в) уподібнення божественного промислу у людській історії судо­вому процесу богів над людьми. Так, Геродот вбачав в історії здійснен-

Частина І. Філософія права у контексті рефлексивної філософської традиції ня божественної справедливості, за якої добро винагороджується, а зло карається.

Притаманний праву раціоналізм своїм корінням також сягає у дав­ньогрецьку міфологію. На відміну від давньоєгипетської, вавилонської, східної міфологій, антична була досить помірною у ставленні до авто­ритету влади жерців і світської влади. Це відіграло вирішальну роль для формування полісної демократії і в цілому інститутів публічності та колегіальності, в яких культивувалися стереотипи правового раціо­налізму. Цим можна пояснити відсутність правлячих династій і довгот­ривалих форм політичного устрою у тих територіальних і часових ме­жах. Поліси в епоху класики переживали різкі переходи від аристокра­тичних до тиранічних і демократичних форм правління.

Для давньогрецьких міфів визначальним є дух логічно обґрунтова­ної справедливості, розумної мотивації вчинків небожителів. Саме ці якості притаманні менталітету громадян полісу. І нарешті, тема поваги до розуму лейтмотивом проходить у міфах про подвиги героїв. Не тіль­ки сила, сміливість, але й розум і природна кмітливість дозволяють цим смертним здобути ласку богів. Використовуючи термінологію К. Юнга, можна сказати, що у колективному безсвідомому (тобто у Міфі) давніх греків жила глибока повага до розуму.

Поява перших політико-правових теорій у Давній Греції була нас­лідком, а не причиною правового раціоналізму. Вінцем розвитку остан­нього став правовий скептицизм кініків, кіренаіків і софістів, який мо­жна вважати ментальною основою науки про право. Справжнім над­банням світової культури вважаються діалоги давньогрецьких філосо­фів стосовно права, держави, природи законів і влади.

Софісти започаткували традицію аналізувати право після того, як «розвінчали» його, адже аналіз не міг відбутися по відношенню до сак­рального (святого). Фразімах, чиї висловлювання дивним чином нага­дують думки Н. Макіавелі, заявляє: «Справедливим я називаю не що інше, як корисне найбільш сильному... Всяка влада встановлює закони, співвідносні з користю для себе. Встановивши ж закони, корисні для себе, вона оголошує їх справедливими для підданих, а порушника цих законів карає як противника правді. Справедливість і справедливе. є благом чужим, тобто таким, що належить сильнішому, а для того, хто є слугою, воно шкідливе. Людина справедлива повсякчас втрачає біль­ше, ніж несправедлива^[16].

Калікл, ніби вгадуючи думки Ф. Ніцше через дві тисячі років, тве-

рдить, що «закони встановлюють слабосильні, а їх більшість... Заради себе і власної вигоди встановлюють вони закони. Намагаючись заля­кати більш сильних, тих, хто здатен над ними піднестися. лякаючись цього возвеличення, вони стверджують, що бути вищим за інших - га­небно і несправедливо. Самі ж, ниці і недолугі, готові задовольнитися долею посередностей»^[17].

Таким чином, пам’ятки культури Давньої Греції дають змогу пое­тапно простежити перехід від міфологічного мислення до філософсько­го, від міфу до логосу, значенням якого є думка, поняття, розум, смисл.