§ 5. Ключові категорії філософії права

Правова сфера як один із найважливіших елементів духовного жит­тя суспільства - складне і багато в чому суперечливе явище. До такого висновку приходимо, аналізуючи його складові - від найпростіших правових сентенцій і установок (хто має або не має право щось робити) до абстрактних характеристик права найвищого рівня узагальнення.

Вже в умовах первісного суспільства відчувалася гостра потреба у додаткових моральних регуляторах суспільного життя, а тому й виник­ло так зване звичаєве право - ціла система родоплемінних звичаїв. Вона була гармонійно вплетена у мораль і виступала свого роду цивілізацій- ним засобом попередження соціального хаосу. З утвердженням держави соціальні відносини ускладнюються, стають все більш суперечливими, досягають стадії конфліктів, переворотів і революцій. У цих умовах право - це воля панівного класу, соціальних груп або суспільства у ці­лому. Поступово право оформлюється як розгалужена система норм і відносин, яку продукує і охороняє держава. Відповідно воно своєю но­рмативністю сприяє стабілізації і регуляції суспільних відносин між класами і різноманітними соціальними групами.

Разом з тим особливий інтерес викликають не лише джерела похо­дження і прояву права у суспільстві, але і його сутнісні ознаки, прита-

Частина І. Філософія права у контексті рефлексивної філософської традиції манні правовим системам різних країн на різних етапах розвитку, без яких право не в змозі вповні виконувати свою соціальну роль.

Право являє собою систему, що складається із загальноо­бов’язкових норм, розпоряджень і дій, обумовлених відповідними сус­пільними відносинами. Призначення цих норм - встановлення громад­ського порядку, що досягається за допомогою державного примусу та відповідних виховних заходів.

Розглядаючи ключові категорії філософії права, не можна оминути увагою поняття правосвідомості. Якщо право - це норми, розпоряджен­ня, юридичні закони, то правосвідомість - це знання і оцінка діючого права у суспільній свідомості.

Викликає інтерес і співвідношення понять «правова система» і «правова реальність».

Правова система - це цілісний комплекс правових явищ конкретного суспільства, обумовлений об’єктивними закономірностями його розвитку, який усвідомлюють і відтворюють у своїй життєдіяльності люди та орга­нізації. Однак було б помилкою включати до цього комплексу усі харак­терні для даного суспільства правові явища. З цього приводу Т. Кухарук наголошує: «Правова система суспільства, існуючи у правовій реальності (правовій дійсності, правовому житті), не охоплює їх в цілому^[8].

Більшість дослідників схиляються до думки, що у статичному стані правова система виступає як сукупність юридичних норм, принципів та інститутів (нормативний компонент системи), правових установ (орга­нізаційний компонент) та правових поглядів, ідей, уявлень, притаман­них даному суспільству (ідеологічний компонент).

Таким чином, правова система - це цілісна сукупність діючих на території держави правових норм, юридичних органів, установ і органі­зацій, а також правової ідеології, що забезпечують урегулювання суспі­льних відносин у відповідності із об’єктивними закономірностями роз­витку суспільства.

Правова система є складовою і умовою функціонування правової реальності. Фактор системності створює необхідні умови для нормаль­ного стану правової реальності, забезпечує стабільність її розвитку, ней-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА тралізацію негативних юридичних явищ (правопорушень, зловживань тощо). По відношенню до правової реальності правова система виконує організуючу роль, є своєрідним «цементуючим» елементом.

Правова реальність - це комплекс усіх юридичних явищ, як позитив­ного (ідея права, правова система, юридична практика, правосвідомість і правопорядок), так і негативного (протиправні дії і явища) характеру.

Правова реальність не становить деяку субстанціональну частину реальності, а є способом організації та інтерпретації певних аспектів со­ціального буття людини. Але цей спосіб настільки істотний, що в разі його відсутності розпадається власне сам людський світ. Вже в цьому виявляється відмінність буття права від буття окремих соціальних об'єк­тів, оскільки світ права - це світ «належного». Таким чином, введення категорії «правова реальність» дозволяє розглядати право не просто як надбудоване явище (суспільні відносини, інститут, форму суспільної свідомості), а як особливий світ, автономну сферу людського буття, що має власну логіку і закономірності, з якими не можна не рахуватися.

Ідея права є вихідним, логічно першим компонентом правової реа­льності. В даному випадку не ставиться питання про те, що лежить в основі цієї ідеї: природа людини, розум, об'єктивний порядок цінностей, соціальні відносини чи воля і мудрість Бога. Ідея права являє собою найбільш загальний, абстрактний вираз сутності права, його «проект» чи завдання («регулятивна ідея»). Вона становить ідеальний аспект бут­тя права, його форму (в аристотелівському розумінні).

Іншим елементом правової реальності є закон (правові норми). По­зитивне право з'являється передусім у формі закону (однак не зводиться до нього), що становить загальні, формально позитивні правові норми. Закон являє собою актуалізацію і конкретизацію правових ідей і прин­ципів, крок на шляху до конкретного права, але він ще не є правом у всій його повноті. Це право на певному етапі його становлення.

Філософське осмислення права потребує звернення і до таких кате­горій як «рівність» «свобода» і «справедливість».

Проблема рівності і нерівності корінням своїм сягає античності. Фі­лософія античного світу, починаючи з Платона, намагалася вирішити проблему вибору між рівністю і становими привілеями через формулу «Кожному своє»: рівність у межах кожного стану і нерівність станів між собою. У християнській філософії середньовічної Європи рівність була релігійної нормою, що визначає ставлення людей до Бога («перед Богом усі рівні»), і не мала ніякого відношення до станової нерівності в суспі­льстві.

Частина І. Філософія права у контексті рефлексивної філософської традиції кастових товариств: 1) спадковість привілеїв чи безправ’я; 2) релігійно- юридичний характер суспільної диференціації.

Проте вже в соціальних утопіях Відродження і у філософії Просвіт­ництва ідея соціальної рівності набуває світського характеру і постає питання про природну рівність людей. У період становлення буржуаз­ного суспільства цю тезу взяли на озброєння прогресивні ідеологи, і фе­одально-становому світопорядку були протиставлені ідеї «свободи, рів­ності і братерства». Відбулась справжня революція у поглядах людей на зміст принципу «кожному по ділах його»: оцінка заслуг і, відповідно, розподіл благ визначалися вже не приналежністю індивіда до тієї чи ін­шої групи, а його особистими якостями і заслугами. Ці ідеї знайшли ві­дображення у французькій «Декларації прав людини і громадянина».

З плином часу набув актуальності «ідеал рівності шансів», висуну­тий буржуазними революціями в Європі. Ідея соціальної рівності вже уособлюється у принципі «кожному по його капіталу». Капітал стає од­ночасно і головною умовою нерівності, при якій люди мають нерівний доступ до таких соціальних благ, як гроші, влада і престиж.

Сучасні концепції соціальної рівності та нерівності досить умовно можна об’єднати у два напрями: 1) концепції, які відстоюють тезу, що нерівність - це природний спосіб виживання суспільства (М. Вебер, Е. Дюркгейм, К. Девіс, В. Мур та інші); 2) концепції, в яких стверджу­ється, що можна встановити соціальну рівність, знищити або звести до мінімуму економічну нерівність шляхом соціальних революцій чи на основі реорганізації економічної та соціальних систем (теорія класів Маркса, різні соціал-демократичні теорії, як-от: демократичний, етич­ний, кооперативний соціалізм тощо.)^[9].

«Рівність» - це абстрактне поняття. Воно є результатом усвідомле­ного абстрагування від тих відмінностей, що притаманні зрівнюваним об’єктам.

Свого часу М. Бердяєв вбачав у рівності шлях до всезагальної без­ликості і загибелі. Рівність - зло в ім’я якого відкидається велич індиві-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА

дуального. Нова суспільність, на думку філософа, - це рух не в площи­ні, а по вертикалі. Не можна покладати надії ні на який суспільний устрій чи клас, ні на яку історичну силу, а лише на особистість, відро­джену у Дусі. Лишень духовне зростання кожної особистості може ста­ти запорукою суспільного розвитку в цілому^[10]. Проте очевидно, що пра­вова рівність - це не фактична рівність людей як індивідів, а рівність їх­ніх можливостей. Людство зробило суттєвий крок у своєму розвитку, коли визнало, що усі члени суспільства, незалежно від їх соціального походження і стану є рівними і повноцінними учасниками життя грома­ди, наділені свобідною волею, а тому здатні відповідати за свої дії та їх правові наслідки.

Головне призначення рівності - максимальна реалізація принципу соціальної справедливості. Саме формальна рівність утворює еталон правового статусу пересічного громадянина і виступає єдиним мірилом співвідносності суспільних відносин суб’єктів. Однак, формальна рів­ність не має на меті вирівнювання правового становища цих суб’єктів - це вже прерогатива закону.

Тривають суперечки і щодо співвідношення «рівності» і «рівноп­рав’я». Ці категорії слід розглядати як такі, що належать до одного по­нятійного ряду, але не є тотожними. Людина не може бути рівною ін­шій людині, адже має притаманні лише їй особливості розумового, пси­хічного розвитку, живе й діє у специфічних соціальних умовах.

Загалом же в основі більшості хибних уявлень лежить нерозуміння того, що рівність має раціональний смисл і може мати місце лише як од­накова для усіх міра правової (формально-правової, формальної) рівності.

Таким чином, принцип формальної рівності являє собою незмінно притаманний праву принцип з історично змінюваною мірою регуляції. І саме завдяки праву хаос відмінностей перетворюється на правовий по-

Частина І. Філософія права у контексті рефлексивної філософської традиції рядок узгоджених за єдиною мірою рівностей і нерівностей.

Поняття рівності невіддільне від справедливості, яку Цицерон на­зивав найвищою з усіх чеснот. «Справедливість виявляється у воздаянні кожному по його заслугах», - говорив він, наголошуючи, що справед­ливість не може бути відділена від корисності. Гегель називав консти­туцію, у якій «.розумна воля... сягає розуміння самої себе», реалізова­ною справедливістю. Для Канта неприйнятним було суто правове розу­міння справедливості. На його думку, справедливість є прерогативою суду совісті.

Філософське міркування щодо якогось поняття завжди враховує на­явність полярного, протилежного йому поняття. Саме тому слід зупини­тися і на «несправедливості», що є продуктом неправової діяльності людей. Платон називав несправедливість «недоліком душі», а діяти справедливо, на його думку, означає «нікому і не в чому не шко­дити». Крайнім виявом несправедливості мислитель вважав позиціону­вання людиною себе як справедливої, коли вона такою не є. Марк Авре- лій наголошував, що несправедливість не завжди пов’язана з якимись діями, досить часто вона криється саме у бездіяльності. Аристотель за­стерігав: немає нічого жахливішого за озброєну несправедливість.

В межах єдиного соціального простору категорія справедливості слугує для встановлення загальної правової санкції щодо спільного життя людей, яка розглядається переважно з точки зору протилежних бажань, інтересів людей, а також способів розподілу між індивідами обов’язків та матеріальних благ. Справедливість і право органічно між собою пов’язані. Справедливість втілює у собі і виражає собою загаль- нозначущу суспільну «правильність», а отже, у своєму раціоналізова­ному вигляді означає загальну правомірність, тобто розкриває сутнісне начало права, смисл правового принципу всезагальної рівності і свобо­ди. Істинне право в основі своїй не може бути несправедливим. Діяти справедливо означає діяти правомірно, не зважаючи на привілеї. Між тим усяка нестабільність у суспільстві та її кризові прояви - це резуль­тат ігнорування правової справедливості.

І за своїм змістом, і за етимологією справедливість (justitia) співвід­носна із правом (jus) і означає наявність у соціальному вимірі правового начала й виражає його істинність, імперативність і необхідність. Латин­ське слово «justitia» перекладається і як справедливість, і як «правосуд­дя», тобто мова йде про одне поняття - справедливість у здійсненні правосуддя.

Усі ці аспекти правового смислу справедливості знайшли своє аде­кватне відображення в образі богині Справедливості - Феміди, що три-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА має у руках Терези Правосуддя. Використані в даному випадку символи формують істинні уявлення щодо правосуддя (а отже, справедливості): терези свідчать про необхідність дотримуватися принципу рівності в його абстрактно-формальному вираженні; пов’язка на очах богині озна­чає абстрагований від усіх можливих відмінностей, однаковий правовий підхід до усіх без винятку, що є необхідною умовою і основою об’єктивного судження про справедливість. Не випадково остатніми словами у Декларації незалежності США були «...And Justitia For All» («І справедливість для усіх»).

Справедливість є принципом, що регулює індивідуальну поведінку людини як щодо інших людей, так і щодо себе. По відношенню до ін­ших людей справедливість протистоїть егоїстичним устремлінням лю­дини і утримує її від заподіяння шкоди іншим. Так зване «золоте пра­вило моралі» в його негативному формулюванні -«не роби іншому того, чого не бажаєш собі» - направлене до справедливості, а у позитивному - «роби відносно до інших так, як би ти хотів, щоб інші чинили по від­ношенню до тебе» - до милосердя.

В узагальненому вигляді категорія справедливості може бути ви­значена як самоусвідомлення, самовираження і самооцінка права, а от­же, правова оцінка того, що вважається позаправовим і несправедливим.

Із принципами формальної рівності і справедливості нерозривно пов’язане і розуміння права як всезагальної і необхідної форми свободи людей.

Правова форма свободи передбачає і виражає сутнісну і смислову єдність правової формальності, всезагальності, рівності і свободи. Люди вільні у міру їх рівності і рівні у відповідності із ступенем правової сво­боди. «Безправна» свобода - це свавілля, тиранія і насилля. Не випадково М. Бердяєв звертав увагу на проблему, яку сформулював як «існування трагічної діалектики свободи і рівності»^[12]. На його думку, свобода не тільки передбачає наявність правової рівності, а й може бути виражена лише з допомогою рівності і втілена лише у ній. Отже, свобода і рівність невіддільні одне від одного, оскільки свободу можна виразити лише че­рез норми й принципи формально-правової рівності ycix індивідів.

Кожен індивід наділений певним ступенем свободи. Свобода - це здатність і можливість усвідомленого вольового вибору індивідом своєї поведінки. Вона передбачає, безумовно, певну незалежність людини від зовнішніх умов і обставин. Однак, свобода не може бути абсолютною, адже задовольняючи свої інтереси, людина має враховувати інтереси

Частина І. Філософія права у контексті рефлексивної філософської традиції інших людей - таких же членів суспільства, як і вона сама. Право - це завжди обмеження свободи особистості. Звідси отримуємо правовий па­радокс: право обмежує свободу людини задля того, щоб цю свободу га­рантувати.

Кожний користується свободою по-своєму. Комусь свобода допо­могла усвідомити і реалізувати свій талант, смисл життя. А хтось сво­боду використав собі на шкоду. Так, у сучасному світі шаленими тем­пами зростає кількість залежних і поступово деградуючих людей. Це і залежність від алкоголю, наркотиків, тютюну, Інтернету й навіть від ко­хання. Залежність - крайній ступінь несвободи, в’язниця, до якої люди­на попадає цілком добровільно.

Отже, свобода - це можливість досягти тієї чи іншої цілі, можли­вість обрати певний шлях у житті. Такою ціллю може бути внутрішня свобода - стан людини, в якому вона за будь-яких обставин здатна оби­рати те, що для неї краще. Власне кажучи, саме внутрішня свобода є іс­тинною. Коли людина відчуває свободу «всередині», вона буде вільною за будь-яких державних устроїв, на будь-яких соціальних сходинках й навіть перебуваючи у в’язниці. На заваді внутрішньої свободи стоять не держава, традиції або конкретні люди, а наші пристрасті, страхи і зале­жність. І як тут не згадати слова Вольтера: «Свобода полягає у тому, щоб залежати лише від законів».

У міркуваннях про свободу не можна оминути увагою питання співвідношення «необхідності» і «свободи». У свій час Гегель геніально обґрунтував діалектичний взаємозв’язок категорій «необхідність» і «ви- падковісь», але все ж таки занадто ідеалізував їх взаємозумовленість, абсолютизувавши при цьому значення розуму, духу, ідеї. Він так і не зміг пояснити, яким же чином в історичному процесі необхідність пере­творюється на свободу. Справжня, а не ілюзорна свобода народжується не із самої себе, не із всезагального розуму, духу, ідеї, а може мати міс­це лише тоді, коли діяльність людей спирається на пізнані ними об’єктивні закономірності розвитку природи й суспільства. Водночас вона має враховувати фактор випадковості, що вступає у суперечність із цими закономірностями. Саме у такий спосіб необхідність перетворю­ється на свободу. Лише пізнавши закономірності буття (як і відхилення від них) та навчившись використовувати їх для досягнення певних ці­лей, людина здобуває свободу.

Досліджуючи проблему свободи у філософсько-правовому контекс­ті, варто розглянути її з позицій єдності і протиставлення особистості і суспільства, індивідуального і соціального. Причинами конфліктів між особистістю і суспільством, між частковим і загальним, як правило, на-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА зиваються протиріччя між свободою і необхідністю: віковічний конф­лікт добра і зла, де на поверхні знаходиться обмеження, насилля з боку суспільства; конфлікт свободи і кохання, свободи і визнання, свободи і справедливості (особливо тоді, коли утверджується формальна свобо­да), про що йде мова у працях В. Соловйова. Продуктивність цих супе­речностей для розвитку людини і суспільства він пов’язував із беззапе­речним визнанням суспільством самоцінності особистості, із створен­ням умов для здійснення людиною свого права не лише на свободу ви­бору, а й на свободу творчості, свободу самовдосконалення.

Розуміння свободи як основного надбання людства є ключовим для філософсько-освітньої концепції Л. Толстого. Примусовість освітніх си­стем мислитель відносив до найбільших недоліків педагогіки усіх часів. «Не існує права для однієї людини робити з інших таких, як їй зама­неться. Виховання є насиллям, в основу якого покладено свавілля. Осві­та ж є вільною і розумною»^[13]. Порівнюючи теорії вільного виховання Л. Толстого і Ж.-Ж. Руссо, відомий учений, педагог і філософ С. Гессен за­значав: «Відомо, що Толстой, розпочавши з теорії освіти, закінчив тео­рією життя... Свобода не у «природі», а у «житті». У цьому принципова відмінність концепції вільної освіти Толстого від ідеалу вільного вихо­вання Руссо»^[14].

Повертаючись до аналізу співвідношення правового характеру сво­боди у суспільному житті і формальної правової рівності, слід акценту­вати увагу на понятті «відповідальність» та її правових межах. Якщо цей фактор не враховується, то у суспільстві панує свавілля влади, тота­літаризм, виникають соціальні конфлікти та інші відхилення від демок­ратичного напряму розвитку суспільства і держави. У цьому контексті актуальним видається вислів Б. Шоу: «Свобода потребує відповідально­сті. Саме тому багато хто її боїться».

Свобода вимагає від людини усвідомленої і цілеспрямованої актив­ності, відповідальності у взаємодії із соціумом. Відповідно виникає пи­тання про межі свободи, ту її граничну міру, що дозволяє уникнути зіт­кнення між людьми. Шлях свободи завжди оцінювався філософами як складний і трагічний, адже вимагає постійного напруження індивідуа­льних сил, він приносить страждання, які зменшуються, якщо людина відмовляється від нього. За визначенням М. Бердяєва, усякий шлях примусу і необхідності значно легший, менш трагічний й менш героїч-

Частина І. Філософія права у контексті рефлексивної філософської традиції ний, саме тому людство постійно збивається на цей шлях.

Водночас, особистість, в істинному, глибинному розумінні цього поняття, немислима поза свободою. Відрив її від духовних коренів при­зводить до жорсткої диктатури і насилля, у чому нас переконує історич­ний досвід, зокрема періоду панування радянської ідеології. Насаджен­ня цієї ідеології у суспільстві призвело до формування нової спотворе­ної системи цінностей. У цій новій системі цінностей людська індивіду­альність оцінювалася вкрай низько - кожен мав відчути себе, перш за все, будівничім нового суспільства, який готовий пожертвувати усім, заради спільної справи. Вже у 30-х роках ХХ століття сформувалося по­коління людей, народжених за радянської влади, щиро відданих їй, го­тових захищати із зброєю в руках. Шкільні твори тих часів були спов­нені захопленням і вірою у прогресивний суспільний устрій, у світле соціалістичне майбуття. Водночас, внаслідок масових репресій, утвер­дження адміністративно-командної системи, у суспільній свідомості і поведінці закріпилися такі особистісні риси, як нездатність до відпові­дальності і самостійних рішень, беззастережна покора у виконанні нака­зів, страх і підозріливість; спостерігався брак творчої ініціативи. Сфор­мований за радянських часів тип «людини-гвинтика» дається взнаки вже нашим сучасникам, які подекуди не усвідомлюють, наскільки тісно свобода вибору пов’язана з відповідальністю за цей вибір.

Дослідження правової реальності не можливий без таких понять, як «правова освіта» і «правова культура». Якщо розглядати філософію права в освітньому контексті, то визначальними видаються незалежні від офіційно-владних установок ідеї внутрішнього взаємозв’язку і єдно­сті права, свободи та справедливості; гармонійного розвитку особистос­ті в єдності її індивідуальних і соціальних начал у правовій державі та інші норми демократичного суспільства, задекларовані у конституціях різних держав. Із цих позицій провідною метою трансформації вітчиз­няної системи освіти має стати формування особистості у відповідності із її здібностями і нахилами на основі вільного вибору, відкритості і свободи пересування в усіх вимірах сучасного освітнього простору. На сьогодні процес становлення правової державності і правового суспіль­ства має відбуватися у нерозривному зв’язку із правовою освітою і пра­вовою соціалізацією. Слід наголосити, що цей процес має бути систем­ним, всеохоплюючим, постійним і водночас мати диференційований ха­рактер для різних верств населення.

Правова освіта має бути спрямована на виконання наступних за­вдань: ліквідацію правової безграмотності населення в цілому і посадо­вців із різних владних структур зокрема; охоплення усіх громадян сис-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА темною, наскрізною правовою освітою, що має сприйматися як найваж­ливіша умова соціалізації людини у суспільстві; формування у кожного громадянина внутрішньо усвідомленої потреби і здатності активно ви­користовувати правові знання для задоволення як особистих, так і соці­ально значущих потреб; вироблення цивілізованого ставлення до Кон­ституції, діючого законодавства.

Цей процес має починатися якомога раніше, у молодшому шкіль­ному віці, з ігрових форм, а в подальшому мати науково обґрунтований, диференційований характер.

Правова культура формується у суспільстві як об’єктивна необхід­ність і закономірність, як соціальна цінність. Вона зафіксована та мате­ріалізована в історичних пам’ятках права і діючому законодавстві, про­являється у поведінці, способі життя й мислення учасників правової взаємодії.

Правова культура є наслідком і показником зрілості правової сис­теми суспільства і виявляється у конкретних видах соціальної діяльнос­ті (виробничій, культурно-управлінській, освітній, виховній тощо). Пра­вова культура знаходить своє відображення і в культурі окремої особис­тості, що передбачає шанобливе ставлення до права, достатній рівень правової поінформованості, який має забезпечити правомірний характер дій у різних життєвих ситуаціях. Однак, як і у давнину, актуальною на сьогодні залишається проблема правового нігілізму, зневажливого став­лення значної частини населення до права як соціальної цінності. Недо­статня увага до цієї проблеми може обернутися правовим безладом, анархією, дестабілізацією у суспільстві, порушенням конституційних прав і свобод людини й громадянина.