2.3.2. «Природний історизм» античної філософії. Давньогрецька історіографія

Загальновизнаним є той факт, що іс­торія як особливий вид наукового знання — чи, краще сказати, творчості — була породженням саме античної цивілізації. Зрозуміло, що в інших ста­родавніх народів, і зокрема в сусідніх із

Грецією країнах класичного Сходу, побутував інтерес до минулого, існували певні форми фіксації засадничих, знаменних подій із цьо­го минулого.

Однак через більшу на Сході, порівняно з античністю, скутість соціального й інтелектуального життя рамками теократичного і дес­потичного правління, опис історії тут не став власне історією. Епос не набув тут того світського, наскрізь перейнятого елементами раціоналізму характеру, яким у греків відрізнялися вже гомерівські поеми, автобіографічні оповіді не набули форми розгорнутих мему­арів, а хроніки, залишаючись, власне кажучи, офіційними царськи­ми прокламаціями, так і не трансформувалися в індивідуалізований, перейнятий оригінальною філософською ідеєю опис історії, який має на меті наукову реконструкцію минулого [4, 69].

Винятком є хіба що історичні книги давніх іудеїв, пізніше вклю­чені до складу Біблії — дві книги Самуїла і дві книги Царів (у хрис­тиянській Біблії вони зазначені разом як I-IV книги Царств), а також дві книги Хронік (у християнській Біблії — Параліпоменон).

Однак і тут, на грунті Палестини, все зупинилося на початках: пізніше література давніх євреїв цілком придушується містико- релігійною ідеєю, що було природно в умовах тієї національної трагедії, якої зазнали іудеї внаслідок страшних ассирійських і вавилонських навал VIII-VI ст. до н. е. Знищення давньоєврейської державності, поневолення й розсіяння народу, повна політична без­перспективність підірвали зацікавлення реальною історією і, навпа­ки, заохотили містико-релігійні шукання: замість світського опису історії прийшла перейнята релігійним пафосом пророча література.

Стан політичної та духовної пригніченості, коли змінювалися лише чужоземні володарі — ассирійські, вавилонські, перські, елліністичні царі, — а ситуація в принципі не змінювалася, затяг- ся на довгі сторіччя. Лише наприкінці елліністичного періоду, внаслідок повстання, піднятого братами Макавеями проти селев- кидського правителя Антіоха IV, іудеям пощастило на короткий час (рубіж II-I ст. до н. е.) знову домогтися незалежності і тоді, з відродженням державності, знову почала відроджуватися історична література (апокрифічні, що не ввійшли до біблійного канону I-IV книги Макавеїв). Однак з падінням Новоіудейського царства й остаточним підкоренням Палестини римлянами історичні записи перериваються. Згодом історична література в іудеїв знову форму­ється під сильним уже впливом елліністично-римської історіогра­фії і розвивається як відгалуження її (Йосип Флавій, що писав грецькою, так само як автори новозавітних «історичних» книг).

Інша картина в давніх греків. Тут — низка факторів, що діяли протягом тривалого часу, сприяла розвиткові в суспільстві зацікав­лення власною реальною історією, поволі підготувала ґрунт для ви­никнення правильного опису історії і, нарешті, створила умови для переростання первісних наївних історичних переказів і записів в особливий вид наукової літератури.

Характерними особливостями античного історизму є розчи- неність людської особи в природі (космосі), абстрагування від змін (як кількісних так і якісних), функціонування особистості в міфо­логічній світоглядній настанові поза часово-просторовим кон­тинуумом (було відсутнє поняття на позначення часу як такого). Останній момент є найважливіший для розуміння своєрідності античного історизму. Дуже тонка межа між міфом і реальністю, природою й соціальною дійсністю не давала змоги зафіксувати плинність часу, позначити «віхи» потоку історії. Для античного історизму взагалі притаманне було споглядання дійсності, а не поділ на взаємопов’язані елементи. Як ми вже зазначали, події да­лекого минулого і процеси сьогодення фіксувалися свідомістю дав­нього грека як такі, що лежать в одній часово-просторовій площині. Мірилом для позначення відмінності теперішнього моменту існу­вання від вже прожитого «вчора» слугувала періодична повторю­ваність олімпіад, що відбивала рух по колу, постійне повернення.

Схема циклічного кругообігу лежала в підставі античного істо­ризму. Деякі дослідники вважають, що зародки концепції історич­ного кругообігу можна віднайти в ідеї Геракліта про вічну «пуль­сацію» вогню історії, що розгоряється й поступово згасає. Ідея вічного повернення всього на висхідні позиції простежується також у творчості античних авторів Гомера та Гесіода. Характерно, що постійний рух не набуває характеристик розвитку, адже проста зміна подій не є чимось якісно новим, відмінним від попередніх зразків.

У поемі Гесіода «Труди і дні» ми бачимо спробу першої регре- систської періодизації історії (звісно, з позицій міфологічного світо­сприйняття). Відповідно до неї історія людства може бути поділена на п’ять послідовних «віків» — добу золота, добу срібла, добу міді, століття героїв та добу заліза. Означена схема має регресивний ха­рактер, вектор спрямованості пролягає від космосу до хаосу. Але потенційна можливість повернення до «золотого» віку через очи­щення від гріхів минулого ілюструє циклічний рух, кругообіг, по­вернення до джерел.

У творчості Платона ми маємо ідею творення всього сущого, тобто ідею започаткування, але все твориться не в часі, а паралель­но з виникненням часу. Філософ продовжує циклічну традицію ан­тичного історизму, поширюючи космічний закон кругообігу на всі сфери життя та діяльності людини. Циклічність, за Платоном, вис­тупає вічним законом космосу. Поділяючи в цьому пункті позицію Платона, Аристотель запроваджує поняття часу як мірила руху. Але цей час також циклічний, абсолютний, він існує поза соціальною дійсністю й має космічне походження.

У другому столітті до н. е. у історика Полібія ми зустрічаємо спробу історизації часу. Принципово значущою в Полібія виступає ідея наявності в історичному процесі певної ієрархії часу — час, який обіймає подію, і час людської історії загалом. На його думку, історія рухається за циклічною схемою, але кожна подія має свою причиново-наслідкову зумовленість. Зауважимо, що в моделі історії Полібія також вже присутня ідея розвитку історичних форм — вихід з довічної повторюваності через синтез форм державного ладу. В історіографічному описі під назвою «Загальна історія» Полібій досліджує специфіку циклічних змін, що відбуваються в політичній сфері — становлення, переродження та перехід у свою проти­лежність форм державного управління (аналогічні думки є в роботі «Історичні записки» китайського мислителя Сима Цяня). Але знову ж засадничо розвиток має циклічний характер — не як зміна якісних ознак, становлення чогось принципово нового, а як

удосконалення того, що вже існує, що, за визначенням, має пере­родитись на свій антипод.

Для греків характерним було перенесення особливостей при­родних законів — суворої наступності, регулярності змін (день — ніч, зима — літо) — на людське суспільство. Як і природа, людське суспільство підпорядковується чітко визначеним зако­нам. Своєрідність античного детермінізму визначалась його фаталістичним забарвленням. Поняття долі, фатуму, «мойри» є ви­разником закономірності, напередвизначеності всього сущого, від якої не можуть звільнитись ані люди, ані боги.

Поряд із філософією іншим річищем, яким у цей ранній період успішно торувала шлях наукова думка давніх греків, була історія. Давні культурні традиції ще мікенського часу та впливів передньо- азійських цивілізацій, поєднані разом і збагачені реальним життєвим досвідом рухливих груп міського населення, природним чином наштовхували кожну хоч трохи освічену людину на думку про особисту долю, про призначення свого племені, міста, країни, про зміст швидкоплинного земного життя й про місце своє та своїх близьких у його потоці, яким пливе все суше.

Для орієнтації в просторі досить було звернути свій погляд на зовнішні щодо людини предмети; так, мореплавцеві давно спало на думку вивіряти курс корабля за сходом чи заходом сонця, а вночі — за зірками. Для орієнтації в часі необхідно було вдатися до складнішої процедури: треба було заглибитися в пам’ять, уявити собі хід минулих подій і згідно з цим робити здогади про можливий їхній плин у сьогоденні та майбутньому. Це була нелегка робота, яка вимагала гарної пам’яті та гострого розуму, тому вважалося, що здатні її виконати люди перебувають під заступництвом богів так само, як епічні співці.

Звертаючись, насамперед, до джерел історичної традиції в давніх греків, ми повинні розрізняти два їхні різновиди: спонукальні, що мали значення вихідних моментів, і реальні, що склали основу на­ступних історичних знань і занять. Історія давніх греків відрізняла­ся щасливою своєрідністю, яка сприяла піднесенню народної куль­тури та самосвідомості: тяглістю — принаймні на часовому відрізку в добрі дві тисячі років — незалежного розвитку суспільства загалом

і разом з тим насиченістю цього процесу різкими внутрішніми змінами, що спричинялися або переселеннями значних груп людей, або соціально-політичними переворотами, або ж, і це траплялося найчастіше, комбінацією того й іншого — переселень і переворотів. Так створювалася та дуже важлива поетапність єдиного в принципі історичного існування народу, що веде до пробудження його са­мосвідомості: поділ історичного процесу на частини помітними важливими віхами стимулював зіставлення й розрізнення пройде­них відрізків, сприяв пробудженню інтересу до історії та нагромад­женню певних спостережень і знань, що стає вихідним пунктом будь-якої історичної традиції.

Першою такою зміною, що мала епохальне значення й тому чітко відклалася в народній пам’яті, була катастрофа ахейської, чи мікенської, цивілізації. Зумовлений у такий спосіб надлам цілісної лінії розвитку сприяв закріпленню Троянської війни в пам’яті на­ступних поколінь. У всякому разі для тих груп населення, які гене­тично були пов’язані з цивілізацією, що занепала, і відчували себе (й справді були) спадкоємцями її культурних традицій, пам’ять про Троянську війну була важлива як спогад про останній славетний чин їхніх великих предків. Ось чому навколо цього сюжету почала­ся кристалізація героїчних переказів, що завершилася створенням Гомерового епосу. Тим самим було покладено початок свідомого відліку історичного часу, чи — можна сказати й так — поставлено яскраву віху-орієнтир у часі.

Формування в греків історичної традиції в той ранній період, що передував народженню класичної цивілізації, йшло, переважно, двома річищами: 1) поетичні й інші перекази і 2) офіційні записи [6]. Перший потік, народжуючись від могутнього джерела — Гоме­рового епосу, безупинно потім доповнюється іншими видами поетичних оповідей, що близькі до Гомера й продовжують його історико-міфологічні традиції, але не механічно, а з дедалі відчут­нішим посиленням індивідуалізовано-раціоналістичного моменту в побудові й інтерпретації легендарного сюжету, з дедалі відчутнішою тенденцією до встановлення — нехай суто умоглядного ще — зв’яз­ку між далеким міфологізованим минулим і реальним теперішнім.

Першими в цій низці здобутків, що продовжували лінію Гомера, треба назвати поеми, що «розробляли» окремі, лише побіжно зга­дані в «Іліаді» та «Одісеї» сюжети, беручи до уваги їхній зв’язок з ширшими циклами переказів, наприклад, із фіванським чи з тим же

троянським, до якого належали й поеми самого Гомера [7, 153]. Ці твори до нас не дійшли, але про їхній зміст можна судити з викладів у пізніших античних міфографів Псевдо-Аполлодора, автора «Міфо­логічної бібліотеки», що дотривала до нашого часу, та Прокла, витя­ги з хрестоматії якого наводяться в «Бібліотеці» візантійського патріарха Фотія (X ст.) [8]. Традиція донесла до нас згадки й про інші подібні твори.

Ще важливіше значення для розвитку історичної традиції мали генеалогічні та географічні поеми. Вони також йшли в річищі на­креслених Гомером сюжетів і прийомів, але набагато ближче підсту­пали до реальності. Справді, Гомер не раз звертається до генеалогії прославлених героїв, виводячи їхній родовід від стосунків богів зі смертними жінками. Але систематичний розвиток генеалогічного епосу звичайно пов’язують з ім’ям Гесіода, який уже в «Теогонії» прокреслив лінії, що пов’язують світ богів зі світом героїв і людей. У генеалогічному епосі найдавніші, міфологізовані перекази поєднано вже з реальною сучасною історією; те ж можна сказати й про епос географічний, де чудесне та казкове щільно перепліталося з реальністю.

Ця низка поетичних чи опоетизованих переказів завершувалася творами, які вже були безпосередніми попередниками власне історії, — прозовими оповідями про події недавнього минулого, новелами, що в іонійському середовиші були особливо поширені, наскільки можна висновувати з широкого їх використання Геродо­том. Складалися вони й передавалися переважно також усно. В Іонії, де провідна роль у суспільстві дедалі більше переходила до но­вих прошарків міського населення, а прискорена політизація гро­мадського життя підважувала традиції міфологічного мислення, хоч би яких царин це стосувалося, перехід від власне епічного переказу до новелістичного оповідання був цілком природний.

Поряд із потоком усних переказів, що виникали й вдосконалю­валися в надрах вже сформованої традиції, так би мовити, стихійно, й тяжіли до фольклорних мотивів й образно-міфологічної інтерпре­тації їх, досить рано виявився також інший, цілеспрямованіший, струмінь. Він найбільше сприяв поглибленню й остаточному фор­муванню загального річища історичної традиції. Цей струмінь був представлений матеріалами зовсім іншого характеру; вони були ґрунтовнішими, опертими на документи — різноманітні офіційні записи, які стосувалися сфери громадського життя, а їх ставало

дедалі більше з розвитком полісних форм життя та засвоєнням алфавітної писемності.

Такі офіційні записи, що мали особливе призначення й робили­ся спеціальними посадовими особами, в свою чергу, складалися з різних підвидів документів, що поступово винаходилися для фіксації найзначніших подій громадського життя. Це, по-перше, офіційні акти як такі, вони фіксували волю новонароджуваної дер­жави в якому-небудь конкретному випадку; потім угоди з сусідніми громадами; законодавчі установлення тощо. Спочатку записи роби­лися на якому-небудь зручному для письма м’якому матеріалі, приміром на шкірі, а згодом — на папірусі; потім — звичайно, най­важливіші — заради оприлюднення й увічнення переносилися на тривкішу основу, камінь чи метал, і тому могли зберегтися й до нашого часу.

Серед цих офіційних актів могли бути й пов’язані з особливо важливими подіями, що ставали документованими віхами історич­ного процесу, пам’ятками, до яких могли звертатися не тільки з якого-небудь практичного приводу, наприклад, заради уточнення законодавчого казусу, а й заради відновлення в пам’яті події, яка була приводом до створення відповідного документа.

Великого значення в цьому сенсі набували також ті законодавчі акти, що стосувалися внутрішнього життя окремих полісів. У Спарті дбайливо зберігалися запроваджені напівлегендарним законодавцем Лікурґом принципові законоположення у вигляді богонатхненних пророцтв дельфійського оракула (найважливіші з них наводить Плутарх у «Життєписі Лікурґа»). В Афінах настільки ж цінували давні законодавчі зведення, складені Драконтом і Солоном. Зокре­ма, закони Солона записані на понад шістнадцяти особливих побілених дерев’яних дошках, складених у чотиристінні призми, що для зручності читачів могли повертатися навколо осі. Треба думати, що такі державні акти за всіх часів складали вихідний матеріал — і в сенсі спонуки, і як джерело — для історичної реконструкції будь- якого рівня — чи то найзагальнішого та найнаївнішого, чи то найдокладнішого та найкритичнішого.

Іншими офіційними документами, що були вже підставою для систематичного ретроспективного огляду подій, були календарні та хронікальні записи. Такі записи теж робилися з досить раннього ча­су майже в усіх релігійних і політичних центрах Еллади, деякі з них мали значення суто локальне, а деякі — загальногрецьке. Кален-

арні записи переважно були списками великих загал ьногрецьких релігійних свят і переможців змагань, присвячених цим святам. Такі списки робилися в храмах — центрах та організаторах відповідних свят. Так, в Олімпії, очевидно жерцями Зевса чи Гери, складався список олімпіоніків, починаючи з першої олімпіади, тобто з 776 р. до н. е., у Дельфах — список переможців на Піфійських іграх тощо. Крім того, складалися списки посадових осіб — жерців чи жриць і виборних осіб у міському масштабі.

Поступово рефлексія (особливо у Давній Греції) спрямовується не лише на природу, а й на людське суспільство, особливо під впливом таких чинників, як досить швидкі зміни всередині суспільства, які відкладались у пам’яті людей не як проста послідовність правителів, а як зміна суспільних ситуацій. Крім то­го, греки, що мали вищий ступінь свободи порівняно з іншими на­родами, раніше за них виявили взаємозв’язок особистої поведінки та змін в навколишній дійсності. З часом історичне пізнання, що виросло зі стихійної історичної свідомості, постає у вигляді своєрідного світоглядного принципу [9, 40—42].

У ранніх грецьких істориків і логографів, попередників Геродо­та, історія — це дослідження людського буття в найширшому сенсі слова, опис розселення народів, їхніх звичаїв тощо, тобто вони, крім історії, цікавились також етнографією та географією.

У класичній грецькій філософії Розум, який був необхідним для неї як посередник між нероздільністю та статичністю першопочат- ку й рухливістю та якісним різноманіттям речей, що сприймаються чуттєво, розглядався з його статичного, субстанційного боку; ба більше, лише завдяки цій своїй якості він визнавався грецькими філософами онтологічною засадою світу як замкнутого в собі, неру­хомого космосу, який існує вічно, породжуючи своєрідний «при­родний історизм».

Пам’ятаючи, що формулювання «античний історизм» досить умовне, можна наголосити на таких його характерних особливостях: розчиненість людської особи в природі (космосі), абстрагування від змін (і кількісних, і якісних), функціонування особистості в міфо­логічній світоглядній настанові поза просторово-часовим кон­тинуумом (оскільки поняття для позначення часу як такого ще відсутнє). Останній момент — найважливіший для розуміння своєрідності античного історизму.

Дуже тонка межа між міфом і реальністю, природою й соціаль­ною дійсністю не давала змоги зафіксувати плинність часу, позна­чити «віхи» плину історії.

Для Платона об’єктивним розумом, сенсом і творцем усіх речей, що виступає в своїй деміургічній функції дійсним божеством (Тімей 29 ае), був його світ ідеального буття й ідея Блага, що вінчала ієрархію ідей, з яких цей світ складався. Вона тотожна сама собі, не гине, нічого не сприймає в себе хоч би звідки воно було, сама ні в що не входить і ніяк інакше не відчутна, а віддана під опіку думки. [11, 455]. У свою чергу, Аристотель робив припущення: є щось, що рухає, але не приведене в рух, воно є вічне, є сутність і діяльність. [12, 309]. Цій характеристиці відповідав лише потойбічний розум, який все створює як певну властивість, подібну до світла. І цей ро­зум існує окремо і не підвладний нічому, він ні з чим не змішаний, за своєю суттю є діяльністю. [13, 430а; там само, 435—436 ].

Такий підхід сприяв формуванню й «природного історизму», що не дозволяв мислити суспільство інакше, ніж у його циклічному, природ­но-космічному існуванні, й образу вічного об’єктивного розуму, яким він постав перед мислителями періоду класичної античності.