Докласичний період античної філософії

Перші філосфські вчення з’явилися не в самій Греції, а у іонійських містах Малої Азії, зокрема, в Мілеті, на теріторії сучасної Туреччини. Починаючи з кінця VII ст. до н.е. тут творили такі філософи як Фалес, Анаксімандр і Анаксімен.

Представники мілетської школи були досить обдарованими особи­стостями. Окрім власне філософських проблем цариною їх інтересів було широке коло природознавчих, математичних, астрономічних пи­тань. Наприклад, Фалес Мілетський (приблизно 640 — 562 рр. до н.е.) заробляв на життя торговлею, чимало подорожував, навчався у єгипет­ських і фінікійських жреців математиці, став відомим у Греції завдяки вдалим проногнозам на урожай. В геометрії і сьогодні існує теорема Фалеса. Вивчаючи циклічність астрономічних явищ, Фалес передбачив сонячне затемнення 25 травня 585 року до н.е. Небесну сферу він поді­ляв на декілька зон: арктичну (постійно видиму), літню тропічну, рів­нодення, зимову тропічну та антарктичну (постійно не видиму). Фалесу приписують авторство календаря, в якому рік складався з 12 місяцев. Намагаючись встановити порядок небесних тіл, він помилково вважав, що найближче всього до Землі знаходяться зірки, а найдалі — Сонце. Сама Земля, за Фалесом, мала форму диска, що плаває у нескінченому Океані. Наприклад, землетруси він пояснював як коливання Землі на хвилях Океану.

В якості першоначала, першооснови сущого Фалес обрав воду. Для нього вода — не лише особлива речовина, з якої шляхом згущення або розріження виникають всі речі; це — життєдайна сила Всесвіту, а та­кож думка, мисленнєвий потік.

Орієнтація на той чи інший першоелемент — воду, землю, повітря чи вогонь — взагалі була дуже поширеною серед античних натурфіло­софів. Ще один представник мілетської школи — Анаксімандр (при­близно 610 — 546 рр.

Перші тварини зародилися у гідросфері і були покрити шипами, але коли вони виростали, виходили на сушу, їх покрив ламався, тому жили вони недовго. Здібність життя Анаксімандр розглядав як властивість матерії, тобто вся матерія є живою. Така позиція має назву гілозоїзма.

Все, що виходить з апейрона, рано чи пізно, повинно до нього ж і пове­рнутися. Анаксімандр вважає, що за своє «самостійне» існування речі бу­дуть покарані. Цим пояснюється народження та загибель цілих світів.

Анаксімен (585—524 рр. до н.е.) наполягав, що ані вода Фалеса, ані алейрон Анаксімандра не можуть задовільним філософа, який шукає відповіді на питання «з чого все?», оскільки необхідно розглядати не закінчений стан, а процес, завдяки якому з першоречовини повинні бу­ли виникнути всі тіла, що існують. На думку Анаксімена, першонача- лом може бути лише повітря. Внаслідок розріження повітря перетворю­ється на вогонь, внаслідок сгущення — у воду, землю, навіть у каміння. Лише у безперервному і вічному русі повітря Анаксімен вбачає головну причину всього сущого. «Безмежне» повітря також є джерелом дихання і життя. Вісь світ оточений і стримується повітрям як тіло стримується душею.

Філософи Мілетської школи, попри оманливу наївність їх мірку­вань, заклали підстави і окреслили проблемне поле для всієї досокра- товської філософії. Стихійно-матеріалістичні уявлення мілетців знай­шли своє продовження у інших античних полісах, до яких слід віднести малоазійський Ефес.

Найвідомішим представником ефеської школи був Геракліт (540 — 480 рр.

Підкреслена акцентуація на мінливості, взаємообумовленості цього світу робить Геракліта «батьком діалектики». Саме йому належить ві­домий вислів «все тече» (panta rei): «У ту ж саму річку вступаємо і не вступаємо. Існуємо і не існуємо».

Діалектика Геракліта знайшла свій прояв в тому, що боротьба про­тилежностей проголошувалася філософом в якості внутрішнього дже­рела розвитку. Сталі зміни Геракліт пояснює різними способами: «Одне і те ж живе і мертве, те, що вже прокинулося, і те, що спить, молоде і старе, оскільки перше зникає у другому, а друге — у першому». Всі якості світу завжди відносні, релятивні. За Гераклітом, «найчудовіша з мавп потворна, якщо порівняти з людиною».

Геракліт одним з перших в античній філософії підіймає питання про сутність знання. Розглядаючи нерозривний зв’язок чуттєвого і раціона­льного, досвіда і фантазії, він віддає перевагу розуму. В розумі відбива­ється об’єктивний розвиток світу, і як суб’єктивне умоспоглядання ду­мка підпорядковується загальному принципу суперечності, тому знання має ймовірнісний, гіпотетичний характер.

Після завоювання Іонії персами центр античної філософії переміщу­ється на захід — у Велику Елладу (грецькі колонії Південної Італії і Ci- цілії), де існували піфагорейський союз та елейська школа.

Засновником піфагорейського союзу — таємного аристократичного товариства з культом сакрального знання на кшалт масонської ложі із складним відбором його членів, тривалим випробуванням і своєрідним

ритуалом прийняття — вважається Піфагор з Самоса (приблизно 580­500 рр. до Н.Є.). Вважається, що саме Піфагор вперше застосував термін «філософ» у значенні «любитель мудрості». Достовірних відомостей про його життя майже не залишилося, деякі автори навіть вважають, що ім’ям «Піфагор» (тобто «народжений Піфією»), підписували свої праці члени піфагорейского союзу, тому відома теорема Піфагора на­вряд чи була доведена ним особисто.

Ранні піфагорейці (Алкмеон, Епіхарм, Apxim) визнавали переселення душ, дотримувалися жорстких рекомендацій стосовно здоров’я, їжі і взагалі — способу життя, сприяли приведенню до влади членів союзу в містах Великої Еллади. Рілігійно-філософські погляди «молодших» пі- фагорейців (Гіпіас, Філолай, Євдокс) були пов’язані з їх політичною орієнтацією та їх розумінням моралі, яка була обгрунтуванням «соціа­льної гармонії», що спиралася на принципі підкорення аристократії де­мосу.

Відповідаючи на питання «з чого все?», вони наводили такі мірку­вання: «Початок всього — одиниця, одиниці як причині підпорядкована як речовина невизначена двійця, з одиниці та невизначеної двійці вихо­дять числа, з чисел — точки, з точок — лінії, з них — плоскаті фігури, з них — тіла, що чуттєво сприймаються, в яких чотири основи — вогонь, вода, земля, повітря; перемішуючись і перетворюючись цілком, вони породжують світ — живий, розумний, кулевидний, в середині якого — Земля; і Земля також кулевидна і населена і усіх боків».

Як бачимо, за абсолютне начало піфагорейці вважали число, в той час як власне матеріальним першоелементам відводилося другорядне місце. Число як таке було для піфагорейців началом всіх начал, причи­ною матеріального існування, де всяке походження постає як дублю­вання, копіювання з подібного зразка. В якості останнього розумілася одиниця-монада, універсальна потенція числа, що є всередині себе без­кінечною. Більш того, число як «ідеальне тіло» виявляється межею пе­ретворень зовнішньої видимості в чисту зрозумілість існуючого в бутті. Число є підставою для порівняння і вимірювання, співставлення сущого і належного, існуючого й ідеального.

Піфагорейці чимало зробили для розвитку математичного знання. На підставі кількісного підходу вони розвивали вчення про гармонію — у музиці, архітектурі, медицині. Разом з тим, абсолютизація цього кіль­кісного підходу обернулася у піфагорейців містичним вченням про ма­гічні якості чисел (сімка, дев’ятка — ідеальні, гарні, добрі числа, три­надцять — нещасливе і т.ін).

Віддавши перевагу числу як оформленій, впорядкованій сутності, здатній перетворити хаотичний стан Космосу в гармонійний, що надає йому міри, форми, організованості, піфагорейці свідомо заклали підста­ви ідеалістичної та метафізичної філософії.

Своєрідний синтез натурфілософських уявлень багатьох давньогре­цьких шкіл знаходимо у сицілійського мислителя Емпедокла (приблиз­но 490 — 430 рр. до н.е.). Учень Піфагора, Емпедокл розумівся на дета­лях іонійської та елейської філософії, чимало уваги приділяв мовознавству, біології, медицині, навіть врятував мешканців міста Ce- лінунта від чуми. Емпедокл вважав, що світ походить від чотирьох сти­хій — вогню, землі, води, повітря. їх він називав елементами (від сусід­ніх букв алфавіту «ель-ем-ен», що повинно було символізувати — як з букв складаються слова, так з стихій складаються речі). Але стихії- елементи самі по собі є пасивними. їх взаємодія стає можливою лише при втручанні двох світових сил — любові та ворожнечі (ненависті).

Засновником елейської школи вважається Ксенофан (приблизно 570 — 478 рр. до н.е.) з міста Колофона, який підняв питання про межі та можливості людського пізнання. Протиставлення Ксенофаном суб’єктивної точки зору та об’єктивного знання знайшло подальший розвиток у гносеології елеатів, до яких відносяться Парменід, Зенон та інші.

Парменід (приблизно 540 — 470 рр. до н.е.) розглядає в якості пер­шоджерела буття світу, яке він наділяв властивостями єдиного, незмін­ного, нерухомого, самототожнього. «Цілісне все, без кінця, — писав він в своїй поемі «Про природу», — не рухається і однорідне, / Не існувало в минулому воно, і існувати не буде, все — нині, / Без перерива, єдине». Вибір Парменіда на користь категорії буття свідчить про еволюцію проблеми першоначала у напрямку формування вищої абстракції, коли про саме буття вже не можна сказати щось конкретне.

За своєю суттю онтологічна концепція Парменіда метафізична і протистоїть діалектиці Геракліта. Буття не знає пустоти, отже, за Пар- менідом, рух, виникнення та знищення, будь-які зміни принципово не­можливі. Світ єдиний, в ньому не має часток. Всіляка множина — лише омана наших почуттів, рух — лише «думки смертних», які далекі від істини.

Гносеологічні погляди Парменіда характеризуються недооцінкою чуттєвого досвіду. Він вважав, що лише абстрактне мислення, логічне міркування наближає до істини, на почуття грунтуються суперечливі і недостовірні погляди. Філософію Парменід вважав вченням про «чис­ту» істину, яка не надана у чуттєвому сприйнятті.

Учень Парменіда Зенон (приблизно 490 — 430 рр. до н.е.), захища­ючи погляди свого вчителя від опонентів, вміло дискутував з ними, за що Аристотель назвав його творцем діалектики як мистецтва осягнення істини за допомогою суперечки або тлумачення протилежних поглядів. В історію філософії Зенон Елейський увійшов як автор так званих «апо­рій» — логічних парадоксів, спрямованих на доказ неможливості руху.

Наприклад, в апорії «дихотомія» стверджується, що тіло не зможе зрушити з місця, оскільки воно, рухаючись до мети, повинно спочатку пройти половину шляху, а у половини існує своя половина і так — до безконечності. «Дихотомія» (поділ наполовину) доводить, що за конеч­ний час тіло не може пройти безконечну множину точок.

В аналогічній апорії «Ахіллес» розповідається, що навіть швидкий атлет не здогонить повільну черепаху, адже для цього він повинен спо­чатку досягти точки, з якої черепаха почала свій рух. За цей час остання просунеться вперед. І так знов до безконечності. Ахіллес не може за конечний час пройти безконечне число відрізків.

Апорія «Стріла»: стріла, що летить в повітрі, не рухається, бо в один конкретний момент вона перебуває в конкретній точці простору, тобто є нерухомою.

В наведених апоріях йдеться не стільки про реальність руху, скільки про можливість його пояснення у логіці понять, що неможливо без ро­зуміння діалектичної сутності протиріч конечного і безконечного, пе­рервного і неперервного, руху і спокою. Осмислення Зеноном процесу руху вступало у протиріччя з чуттєвим досвідом, який елеати, як пам’ятаємо, не вважали за істинне джерело пізнання. Знаходячись на позиціях крайнього раціоналізму, Зенон демонстрував обмеженість чуттєвого пізнання, намагаючись виявити дійсні протиріччя об’єктивного світу, що сприяло розвитку логічного мислення.

Матеріалістичну лінію античної натурфілософії продовжують пред­ставники атомістичної школи, предтечею якої вважається Анаксагор (приблизно 500 — 428 рр. до н.е.). На відміну від мілетців та елеатів, які шукали першооснову сущого в підведенні багатоманіття світу під конкретний вид матерії, Анаксагор вважав, що світ складається з не- скінченої множини матеріальних частинок, які відрізняються між со- бою. Ці частинки він називав насінням речей (або гомеомерії). Вони рухаються, складаючи речі, підпорядковуючись космічному розуму — Hycy, що існує незалежно від них.

Левкіпп (500 — 440 рр. до н.е.) — напівлегендарна постать в дав­ньогрецькій філософії, про яку відомо дуже мало. Вважається, що саме він розвив інтуїтивні догадки Анаксагора в більш-менш закінчене ато­містичне світорозуміння. За Левкіппом, першоначалом сущого є атоми (з грецького «неподільні») — найдрібніші, невидимі, різноманітні час­тинки, що рухаються у просторі і утворюють тіла.

Найбільш відомим представником атомізму є Демокріт (460 — 370 рр. до н.е.) з міста Абдери. Учень Анаксагора і Левкіппа, друг видатно­го лікаря Гіпократа, Демокріт був автором понад 70 праць з математи­ки, астрономії, фізики, риторики, етики, з яких до нас дійшли лише не­значні фрагменти.

Демокріт наполягав, що проблему першоначала можна розкрити не синтетичним, але аналітичним шляхом, тобто на кожному рівні аналі­зу існують свої межі розкладання речей на складові. Абсолютною ме­жею, за якою такий поділ далі неможливий, є атоми. Атоми вічні, різ­номанітні за розміром, формою, станом. Вони існували завжди, їх ніхто не створював, їх неможливо знищити. З цієї тези Демокріт ро­бить принциповий висновок про нестворюваність і незнищуваність матерії взагалі.

Атоми постійно рухаються за своїми траєкторіями, створюючи при зіткненні тіла. Переміщення атомів у просторі стає можливим завдяки порожнечі, котра не має ні верху, ні низу, ні середини. Одвічний рух — це іманентна природа атомов, тобто вони не потребують на особливі рушійні сили чи зовнішні джерела. Все, що відбувається, здійснюється завдяки природній необхідності, яку Демокріт розумів як причинність, відкидаючи випадковість.

Свій механістичний детермінізм філософ поширював на весь Кос­мос, в якому існує, на його думку безліч світів. Наш світ — лише один з них. Демокріт вважав, що Земля має форму диска їз заглибленням «зве­рху»; раніше вона була менших розмірів, вологою та мулоподібною, але приплив атомів з Всесвіту збільшив її; під впливом Сонця виникли рослини, тварини і люди. За Демокрітом, живе походить від неживого і відрізняється від нього лише наявністю великої кількості найдрібніших, найбільш рухливих, ідеально кулеподібних атомів. Саме з таких атомів, подібних до атомів вогню, складається душа. Як і всі речі, душа існує тимчасово, зі смертю людини, її атоми розсіюються.

Демокріт полемізував з Парменідом і Зеноном з приводу співвідно­шення чуттєвого і раціонального пізнання. Якщо почуття надають нам знання про оточуючий людину світ явищ, то його сутність — атоми і порожнеча — може бути осягнута лише розумом. Проте почуття є під­ставою для розумової діяльності. Розум пояснює те, що надають наші почуття, знаходить причини, основі існування, походження окремих речей і процесів.

Таким чином, в докласичний період свого розвитку антична філосо­фія пройшла важливий шлях від міфологічних до цілком раціональних, власне філософських пояснень світобудови. Але, як зазначає українсь­кий філософ Г.І.Волинка, «розкріпачення теоретичної думки від антро- порфізму обернулося в старогрецькій філософії досократиків закріпа- ченим натуралізмом, згідно з яким коли все є світ, то і думка є елементом світу. Тому всі перші стародавньогрецькі філософи були на­турфілософами, яких починаючи з Фалеса цікавило насамперед питан­ня про першоначало (архе) речей і відношення його до багатоманітного світу явищ». Варіантами вирішення цієї проблеми були виокремлення конкретних речовин (води у Фалеса, повітря у Анаксімана, вогню у Ге- ракліта), їх комбінацій (Емпедокл), ідеальних сутностей (число у піфа- горейців, категорія буття у Парменіда) і матеріальних частинок (гомео- мерії Анаксагора, атоми Левкіппа і Демокріта). Проте подібна орієнтація натурфілософії не могла розкрити специфіки самого процесу мислення, поступово формуючи потребу в усвідомленні специфіки вла­сне людської діяльності, в усвідомленні сутності духовного в його єд­ності і протиставленні до природного. Загальний поворот у міркуван­нях стародавніх елінів від онтологічних проблем до комплекса гносеологічних і антропологічних питань був пов’язаний з ім’ям Сок­рата і відкривав новий, класичний етап розвитку античної філософії.

3.