Природовідповідність як принцип античної філософії і теорії виховання

Давні греки, наприклад, пояснювали і розуміли сенс свого буття як його розгортання у відповідності до законів буття природи. Їхній “дух епохи” був узагальненням дійсного світу (космічного і людського), осягнутого в категоріальних формах, які дозволяв виокремлювати поріг наявного знання і культури

античної цивілізації.

представлений філософією Демокрита. Філософ вважав, що природа і виховання — подібні, обґрунтовуючи необхідність осягнення “природного розвитку речей”, їхнє творення і перетворення працею, виховання “звички до праці” як визначальної риси характеру особистості.

Зрозуміло, антична філософія не є феноменом одновимірним. Це — єдність протилежних поглядів, теорій, філософських напрямів, співіснуючих не лише як продовження, а і як заперечення одне одного. Означене протистояння пронизувало будь-яку проблему. Не стала виключенням і сфера виховання. Сократ, наприклад, вважав пізнання природи справою не лише непотрібною, але й шкідливою. Істинне виховання (і освіта), вважав він, є внутрішнім, моральним, духовним. Воно має аристократичний характер. Цю ж думку поділяли Платон, Арістіп, Євгемер, деякі інші філософи більш пізнього періоду. Згодом в античній філософії виокремились дві протилежні “лінії” — “лінія Демокрита” і “лінія Платона”, які гостро протистояли одна одній, боролися між собою як протилежні філософські напрями. Означена суперечність знайшла притулок і в різних “моделях виховання”, які делегувалися різним верствам населення — демосу і аристократії.

Спробу пом'якшення протистояння здійснив

систематизатор античної філософії, мислитель-енциклопедист Аристотель: моральність людини, вважав він, дається від природи тільки в можливості і лише суспільне (політичне) життя перетворює її в дійсність. Людина — політична істота, і як таку, її потрібно готувати до життя різноманітними засобами. За Аристотелем, джерело людяного (морального) в людині - природа, виховання ж має на меті “доповнити те, чого людина не має від природи”. Компроміс — стиль філософії Аристотеля. Однак, за будь-яким компромісом завжди проглядається певна симпатія. Уважний аналіз виховної концепції Аристотеля дає змогу побачити в ній його внутрішню симпатію до природного начала як принципу, від якого бере початок все, що над ним “надбудовується”. Таким, власне, і став “дух епохи” античності, делегований в освіту і виховання у якості головної парадигми їхнього розвитку тієї доби, І це закономірно. Більшість античних філософів (Демокрит, Анаксагор, Гіппократ, Аристотель, Теофаст, Гален та ін.) були природодослідниками, їхні судження, гіпотези, передбачення базувалися на фактах, які спостерігаються. Як підкреслює М. Г. Ярошевський, установка на перевірку передбачуваного емпірією “домінувала в них навіть тоді, коли вони помилялись”^[1].