2.7.2. Історіографія XVIII — початку XIX ст. в Україні: від літописної до наукової історії

В Україні XVIlI ст. було перехідним від літописної до наукової історії. У цей час створюється величезна кіль­кість праць з рідної історії, й оскільки метою історичних творів було впровад­ження української історії в контекст історії Російської імперії, незалежно від

національної належності авторів писані вони були російською мовою.

каса, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» Пет­ра Симоновського, «Собрание историческое» Степана Лукомського, «Летописное повествование о Малой России» Олександра Ріґельма- на, «История Малой России» Михайла Антоновського, «Записки о

Малороссии» Якова Маркевича, славетна «Істория Руссов» Псевдо-

Кониського.

Елементи художнього стилю поступово зникають з історичного дослідження, мова оповіді дедалі більше наближається до наукової. Історичні документи набувають щоразу більшого значення для висвітлення перебігу подій. Однак в українській історії XVIII ст. ми ще не бачимо чіткого дотримання методологічних вимог. Історична оповідь цього періоду вже зорієнтована на ідеал об’єктивної історії, але ще не володіє методом наукового дослідження.

Першими кроками української історії до оволодіння таким ме­тодом був початок систематичного використання архівних джерел, наукове опрацювання та друкування історичних документів та по­ширення етнографічних досліджень на початку XIX ст. 1822 року виходить друком «История Малой России» Д. Бантиш-Каменського. У цій книзі автор уперше в українській історіографії використовує актові матеріали з російських і українських архівів. М. Маркевич у 1842—1843 рр. видає «Историю Малороссии» в п’яти томах, три то-

ми з яких — це історичні документи, розпочинається стрімкий роз- виток українських етнографічних студій, зокрема, побачили світ «Малороссийские песни» М. Максимовича (1827).

Праці Д. Бантиш-Каменського, М.

Таке скерування історичних досліджень було тоді загальноєвро­пейським явищем. Авторитет наукової історії в Європі був незапе­речний, його визнавали й історики, предметом зацікавлення яких була історія України. Чимало з них навіть спеціально їздили за кор­дон для поглиблення знань із методології історичної науки. Одним із таких учених був М. Іванишев. У Берліні він вивчав методологію історії права та принципи видання історичних документів у Савіньї. Після повернення в Україну Іванишев як професор Київського університету доклав чимало зусиль для популяризації й утвердження в тогочасній історичній науці наукових методів дослідження.

Найславетнішим учнем Іванишева був Володимир Антонович — батько української наукової історії. Окрім Іванишева, на формуван­ня поглядів Антоновича про природу історичного пізнання найбільший вплив мали французький раціоналізм і тогочасні євро­пейські зразки наукового історичного дослідження. Під впливом позитивістських ідей своїх духовних вчителів Антонович у дослідницькій діяльності сконцентрував особливу увагу на вив­ченні, аналізі та виданні архівних матеріалів. Критичне вивчення документів, на думку історика, наближало до об’єктивного пізнан­ня історії, за Антоновичем — ідеалу історичної науки.

Своєю науковою та педагогічною діяльністю у Київському університеті вчений започаткував цілий напрям в українській істо­ричній науці— Київську документальну школу. Крім Антоновича, до цієї школи належали учні історика М. Грушевський, Д.

Орієнтацію на вивчення історичної документалістики можна зустріти вже в Маркевича. Однак порівняно з «Історією Малоросії» представники школи Антоновича зробили принциповий науковий крок уперед. Вони свідомо дотримувалися певної методологічної настанови й використовували її як знаряддя історичного пізнання. Окрім того, позитивістське вивчення документів для Антоновича та його учнів було не спонтанним зацікавленням, не лише засобом для побудови певного історичного синтезу, а одним із самостійних за­вдань історичного дослідження та наслідком усвідомленої методо­логічної позиції.

Історики документальної школи ставили перед собою завдання очистити історичні події від перекручень, що привносилися забобо­нами, тільки тоді вони поставали перед дослідниками як факт. Та­ке вивільнення від забобонів і викривлених інтерпретацій подій ма­ло здійснюватись, на думку представників школи Антоновича, на шляхах наукового вивчення історичних документів.

Антонович був першим, хто спробував побудувати історію Ук­раїни як науку, засновану на вірогідному знанні. Для цього він відмовився від емоційного етнографізму, властивого багатьом його попередникам, і висунув на перший план науковий метод історич­ного дослідження. Цей метод для Антоновича означав, по-перше, критичне вивчення джерел, і по-друге, використання порівняльно­го аналізу фактів, по-третє, чітку систематизацію та класифікацію історичного матеріалу, по-четверте, однозначність і зрозумілість у формулюванні висновків.

Ці принципи історичного пізнання після Антоновича будуть визнаватися практично всіма українськими істориками. Він прище­пив українському історичному дослідженню позитивний погляд на історію, тобто прагнення бачити в кожній історичній події незалеж­ний від суб’єктивних поглядів і думок дослідника факт.