2.7.4. Дидактична спрямованість історичної науки в другій половині XIX — на початку XX ст.

Дидактична спрямованість історичних досліджень була особливо характер­ною для представників так званого на­родницького напрямку в українській історіографії. Батьком цього напрямку був Микола Костомаров.

Ще до Антоновича він використову­

ричного дослідження ширше, ніж просто досягнення об’єктивності

вав метод критичного вивчення документів. Однак на відміну від майстра документальної школи Костомаров розумів завдання істо­висвітлення конкретних історичних фактів.

Костомаров Микола Іванович (1817—1885), видатний історик, письменник, член-кореспондент Петербурзької академії наук (1876). Один з керівників Кирило-Мефодіївського товариства. При­хильник української культурно-національної авто­номії. Праці з соціально-політичної й економічної історії Росії й України. Дослідження і публікації ук­раїнського фольклору, давніх актів. Збірки віршів «Українські балади» (1839), «Гілка» (1840), історичні п’єси «Сава Чалий», (1838), «Переяславська ніч» (1841); повісті українською та російською мовами.

Мету писаної історії Костомаров убачав у відтворенні історичної канви народного життя в усіх його проявах. Його цікавила не лише й навіть не стільки вірогідність окремого акту, скільки цілісна кар­тина того чи іншого феномена в історії народу. Ось як Костомаров формулював своє наукове кредо в «Автобіографії»: «.. я задався дум­кою висунути на перший план народне життя в усіх його окремих видах... Російська держава складалася з частин, які доти жили вла­сним і незалежним життям, і довго після того життя частин давало­ся знати відмінними прагненнями в загальному державному ладі. Знайти і ухопити ці особливості народного життя частин Російської держави і складало для мене завдання моїх занять історією» [15]. Орієнтація історії на вивчення минулого певної людської громади, широких народних мас, а не національної еліти, була причиною, чому започаткований Костомаровим напрям українських історич­них досліджень дістав назву народницького.

Із методологічної точки зору в історичному народництві Косто­марова було дві примітні риси. По-перше, його концепція передба­чала спрямованість усіх історичних досліджень на чітко визначений об’єкт — «народне житття». По-друге, ця концепція мала на меті вивчення такого об’єкта під певним кутом зору, а саме ставила за мету висвітлення особливих, оригінальних рис історичного життя народів.

Народницька спрямованість історичних досліджень на той час не була, безумовно, чимось оригінальним. Тут Костомаров насліду­вав теми та ідеї західноєвропейського романтизму. Проте на ґрунті місцевого історичного матеріалу ці ідеї набули оригінального політичного забарвлення.

Вивчення Костомаровим історичного минулого Російської імперії уявнило, що воно не є монолітною історією, а складається з історій окремих народів. Тому метою історичного дослідження ста­вало вивчення не просто народного, а національного життя. Це су­перечило політичним інтересам Росії й тим стереотипам у тлума­ченні російської історії, які агресивно запроваджувалися через аб­солютно всі сфери культурного життя в імперії. Тому дослідження минулого одного з «російських» народів під кутом зору національ­ної самобутності було не просто оригінальною науковою позицією, а й політичною опозицією і водночас критикою певних історичних забобонів.

Для Костомарова, що ставив за мету своїх історичних студій до­ведення самобутності української історії, передумовою будь-якого судження про ту чи іншу подію минулого стає патріотична позиція. Зрозуміло, що історичне дослідження, спрямоване таким чином, у будь-якому історичному явищі вбачатиме прояв своєрідності певної національної традиції. Тому в таких працях навряд чи можна розра­ховувати на об’єктивність оцінок і аж ніяк не можна назвати їх су­то науковими.

Патріотична заангажованість історії — це та «оборонна» риса са­мовідчуття приниженої нації, яку Костомаров перебрав із ук­раїнських літописів й «Історії русів» і передав усім майбутнім поколінням українських істориків.

Внутрішня настанова Костомарова суперечлива: він прагнув, спираючись на критичне вивчення документів, здійснити ідеал на­укової історії, однак романтична тенденція в його дослідженнях бу­ла настільки потужною, що нерідко переважала наукову. Значною мірою це пояснюється тим, що історичні пошуки Костомарова, як вже було зазначено, мали характер політичного протистояння, що передбачає чіткість світоглядних позицій. Хоч би як, а національ­ний романтизм Костомарова відверто долає його позитивістську орієнтацію на об’єктивність.

Якщо історики XVIII — початку XIX ст. тільки орієнтувалися на науковий ідеал пізнання, то завершив цей шлях до позитивізму чіткою методологічною рефлексією Михайло Драгоманов.

Драгоманов Михайло Петрович (1841 — 1895), український історик, фольклорист і публіцист, політичний діяч, автор ліберального конституційного проекту «Вільний союз — Вільна спілка». Проект передбачав широкі політичні та громадянські права людини, децентралізацію, фе­дералізм, самоврядування. Організатор київської Громади. Від 1876 — емігрант. Видавець і редак­тор журналу «Громада», прихильник культурно- національної автономії України. Праці з історії Ук­раїни, українського та слов’янського фольклору.

Драгоманов був одним із тих українських істориків, науковий світогляд яких формувався безпосередньо під впливом позитивізму. Він зі студентських років студіює праці Конта, Міля, Спенсера та Бокля.

Під впливом філософських ідей цих авторів учений прийшов не тільки до акцептації позитивістського методу наукових досліджень, а й до усвідомлення необхідності теоретичного осмислення засад- ничих принципів цього методу.

Драгоманов був першим українським істориком, хто спеціально цікавився проблемами теорії історичного пізнання. Вже на початку своєї творчої кар’єри він пише статтю «Становище та завдання науки стародавньої історії» (Положение и задачи науки древней ис-

тории), де викладає засадничі принципи того методу, яким має намір керуватися в своїх історичних дослідженнях. Тут викладено ті принципи, які з часів Антоновича й Драгоманова стали методо­логічним credo українських істориків.

Згадану статтю Драгоманов починає вказівкою на стрімке на­громадження з 40-х років XIX ст. матеріалів давньої історії. Це було пов’язане з розширенням бази джерел. Якщо раніше базою історичних досліджень були переважно літератури класичних на­родів, то тепер джерелами визнаються також залишки матеріаль­ної культури: руїни споруд, археологічні знахідки скульптур, предметів побуту, написів тощо. З одного боку, на думку Драго­манова, це суттєво розширило можливості історичного дослідження і дозволило досягти більшої його об’єктивності, оскільки свідчення класиків часто хибували на упередженість оцінок і навіть викривлення фактів. З іншого боку, нові можли­вості історії вимагали нових підходів до її вивчення і нового ме­тоду дослідження.

Перша вимога, яку висуває Драгоманов до такого методу, — це його об’єктивність. Цей метод повинен звільнити історію від упере­дженості та суб’єктивності тлумачення історичних фактів. Виснов­ки істориків не повинні залежати від філософських і політичних поглядів і взагалі будь-якого роду «суб’єктивних тенденційностей». Вони повинні бути об’єктивно точні, відбивати істинний стан речей, представляти історичне минуле таким, яким воно було на­справді. Інакше кажучи, історик повинен користуватися таким методом, який би дав йому змогу показати історичну подію як вірогідний факт історії.

Не важко помітити, що тут гуманітарній науці накидається ідеал природничо-наукового знання. Тому другою вимогою Драгоманова до методу історичного пізнання є орієнтація на метод природничих наук, завдяки чому можна було б знайти такі ж об’єктивно чіткі критерії тлумачення історичних явищ, які вже мають для багатьох життєвих процесів, природничі науки.

Далі Драгоманов, посилаючись на ідеї Конта, Міля і Бокля, вка­зує на те, що метод, про який він пише, бувши настільки ж універ­сальним, як природничо-науковий, повинен бути спрямований не лише безпосередньо на пізнання історії, а й на пізнання суспільного життя загалом у його історичному аспекті. Тобто він має бути методом науки про суспільство або соціології. Він також твердив, що чимало самостійних досі наук мають стати розділами СОЦІОЛОГІЇ.

Якщо історія повинна бути наукою, що грунтується на об’єктив­ному дослідженні фактів, і в цьому дослідженні орієнтуватися на природничо-науковий ідеал, то подібно до всякої точної науки во­на повинна прагнути віднайти логічний зв’язок низки явищ. Інши­ми словами, метод історії повинен служити пізнанню логічних пов’язань у ланцюгу історичних подій, усвідомленню історичних за­конів. «Історія, — пише Драгоманов, — повинна дати такі ж точні узагальнення, які дають інші науки, математичні, фізико-хімічні і біологічні, тобто так звані закони» [16, 601—603].

Пізнання законів в історії здійснюється за таким самим прин­ципом, як і в науках природничих, тобто на підставі індукції. Уза­гальнення, щоправда, можливе лише при вивченні фактів одного роду. Тому Драгоманов висуває до свого методу ще одну вимогу: розкласифікувати історичні явища за родами й видами, а для цього йому необхідно замінити старий географічно-хронологічний прин­цип групування історичних матеріалів на логічний [16].

Логічний принцип систематизації фактів історії за родами й ви­дами вже іманентно містить вимогу порівняльного підходу до вив­чення історичних фактів.

Одним із фундаментальних принципів того соціологічного мето­ду, який описує Драгоманов у згаданій статті, є вимога моральної ко­рисності чи повчальності історії: вона має дати висновки, які б мали таке ж практичне значення, як висновки інших наук. І цю вимогу можна прив’язати до тих понять про повчальність, що висловлюва­лися античними мислителями — Цицероном, Діодором тощо [16].

Якщо до кінця продумати цю спробу привнесення морального елементу в історичне дослідження, вона виявить очевидну супе­речність настанові на об’єктивність і неупередженість історичної оповіді.

Якщо ж історія покликана давати якісь моральні чи навіть про­сто життєві уроки, це означає, що до її тлумачення підходять під ку­том зору певних апріорних ціннісних настанов. Адже для того, щоб бути певним уроком, історичну подію слід проінтерпретувати в потрібному й цілком визначеному ракурсі. Її треба витлумачити так, щоб вона була повчальною. Витлумачення події має розгортати­ся відповідно до тих принципів, які покликана підтвердити її рекон­струкція. Треба сказати, що вимогу об’єктивності історії не можна узгодити з орієнтацією її на виконання дидактичних функцій. Якщо історія хоче позбутися будь-яких упереджень (ідеал, що його прагне досягти Драгоманов за допомогою соціологічного методу), вона по­винна відмовитись від домагань вчити та виховувати.

Майже всі видатні українські історики прагнули за допомогою історичної науки обґрунтувати якусь ідею, переважно національну. Заявляючи про те, що будь-який доказ може ґрунтуватися тільки на об’єктивному незацікавленому вивченні фактів, ці історики кладуть в основу цього вивчення певне упередження або мету, яка вже містить певну витлумаченість об’єкта дослідження. Висловлюючи бажання неупереджено пізнавати історію, вони твердять, що яки­мось чином вже розуміють її.

Отже, можна сказати, що українська історична наука XIX — початку XX ст. містила ті безумовно позитивні моменти, що зроби­ли спеціальним предметом дослідження історію української нації, та запровадила наукові методи вивчення цієї історії. Драгоманов подав перше в нашій історії обґрунтування методу історичного пізнання, який він слідом за Контом, Мілем, Спенсером і Боклем охарактеризував як позитивістський. Романтично-позитивістська візія визначила особливості всієї майбутньої української історії і, зокрема, одну з найважливіших її рис: суперечність між ідеалом науковості та прагненням обґрунтувати за допомогою історії певне абсолютне переконання.

Романтично-позитивістська візія української історії стала також підвалиною історичних студій найвизначнішого історика України Михайла Грушевського.

Михайло Грушевський, написавши так багато історичних праць, на жаль, не залишив послідовного викладу того методу, яким він керувався у своїх дослідженнях. Цей метод, як і для переважної більшості українських істориків, мусимо реконструювати за такими побічними ознаками, як лектура, ті чи інші поодинокі твердження,

спосіб аналізу історичних подій, загальна структуризація історич­ного процесу тощо.

Грушевський Михайло Сергійович (1866— 1934) — видатний український історик, автор бага­тотомної «Історії України-Руси», творів «Хто такі українці і чого вони хочуть?», «На порозі нової Ук­раїни» та ін. Очолював Українську Центральну Ра­ду, перший президент України.

Своїми головними вчителями він називав В. Антоновича та М. Костомарова. На формування його історичного світогляду великий вплив мали та­кож М. Максимович, О. Лазаревський і М. Драгома­нов. Від Костомарова, Максимовича і Лазаревсько­го Грушевський запозичив народництво й патріотичну заангажованість, від Антоновича та Драгоманова — позитивістський метод.

Література.

Грушевський М. С. Історія України-Руси:В 10 т. — K.: Наукова думка, 1991 — 1998.

Грушевський обирає для своїх історичних студій пози­тивістський метод. Про це свідчать такі ознаки:

— по-перше, віра в можливість побудувати історію на ґрунті наукового методу, подібного до того, що діє в рамках природничих наук. Про це можна судити з самого характеру історичних досліджень Грушевського, а також з його постійних вимог «науко­вої обережності» та «строгого методичного досліду» [17, 17—18], під чим розумілося обачне використання індуктивного методу.

Грушевський ніколи не вважав, що в історії можна досягти знання такої ж міри точності, як у фізиці чи математиці, але водно­час він ніколи не піддавав сумніву можливість історії як науки, що повинна узагальнювати. Так, спроби Рікерта й Дільтея надати історії статус особливої наукової дисципліни зі своїм специфічним методом, що за самим способом утворення понять відрізнявся б від природничо-наукового, Грушевський рішуче відкидав [17, 40—43]. Для нього історія — позитивна наука. Нехай така, що відрізняється від природничої за мірою точності та специфікою досліджуваного

предмету, але все ще та, що шукає в історичних подіях їх єдиний істинний фактичний зміст і загальні властивості.

Визнання головною метою історичного дослідження системати­зацію історичного знання та відкриття, на грунті методу індукції, певних закономірностей історичного процесу — друга ознака пози­тивістського методу Грушевського. Саме ця ознака дозволяє нам го­ворити, що, незважаючи на певні зміни в підходах до вивчення історії, які ми спостерігаємо в працях Грушевського протягом його творчого життя, метод історичного дослідження вченого завжди за­лишався позитивістським.

На початку наукової діяльності Грушевський переважно дотри­мується класичної позитивістської методи, перейнятої від ук­раїнських вчителів та тих, у кого її запозичили вони самі: Конта, Міля, Спенсера й Бокля. Зауважимо, що документалізм Антоновича в Грушевського переважає над соціологізмом Драгоманова. Гру­шевський ретельно вивчає й аналізує історичні джерела, але надзви­чайно обережно ставиться до узагальнень.

Ще молодим вченим він помічає, що висновки історії мають складнішу природу, ніж висновки точних наук. У третьому томі «Же- рел до історії України-Руси», відповідаючи критикові на закиди що­до браку узагальнень у першому та другому томах «Жерел», Гру­шевський зазначає, що синтетичні висновки йому заважає зробити недостатня спрацьованість матеріалу. Але в його виправданні перед вимогою «генералізацій» вже звучить сумнів: а чи взагалі можливе в історії врахування всіх факторів, що спричинили подію? «Я думаю, — пише Грушевський, — що мої розвідки служать живим протестом проти... передчасних генералізувань. Як робилися такі “загальні ви­води”? Ловилося кілька припадкових виказів, їх a priori уважано за показники загальних норм, і от на підставі кількох таких показників готові “середні цифри”... Я не роблю з того закид дослідникам, але спішитися з такими загальними виводами, маючи під руками вели­чезний матеріал, що кожною цифрою протестує проти таких гене­ралізацій... було б не науково. Можу отже запевнити шановного рецензента, що ані з недбальства, ані з браку синтетичної здібності здержуюся від загальних виводів, яких собі він бажає...» [9]. Втім, Грушевський не заперечує, що теорія повинна здійснювати синте­тичні висновки на підставі аналізу фактів. Він лише вказує на проблему надзвичайної складності відтворення повної картини при­чиново-наслідкових зв’язків історичного явища і, власне кажучи, ще

зовсім не знає, що з цією проблемою робити. Як і раніше, він доскіпливо вивчає факти та через порівняння обережно прямує до узагальнень.

Цю настанову історик зберігає також після досить радикального переосмислення методу історичного пізнання, що відбулося в 1900-х роках XX ст.

У 1903 році Грушевський на запрошення очолюваної Максимом Ковалевським «Російської Високої Школи суспільних наук в Парижі» їде до столиці Франції читати курс української історії. Па­ралельно з читанням лекцій він знайомиться з останніми ідеями в сфері соціальних наук і після цього з особливою наочністю бачить необхідність оновлення методологічного інструментарію української історії. Це спонукає його до спеціальних соціологічних студій, а пізніше, після закінчення першої світової війни, до праці щодо створення Українського Соціологічного Інституту. Підсумком багаторічного вивчення соціології стала віденська праця Грушевсь- кого «Початки громадянства», де він викладає принципи генетичної соціології. Генетична соціологія в «Початках громадянства» висту­пає не просто як окрема дисципліна, а ще й як певний спосіб дослідження історичного матеріалу. Сутність цього методу полягає у тому, щоб пізнавати історичні явища, досліджуючи становлення їх, точніше — вивчаючи фактори, які на них вплинули. Оскільки найбільшу вагу для пізнання причинового ряду завжди мають його перші елементи, Грушевський особливу увагу звертає на вивчення первісного, примітивного суспільства й тих його рис, що спричини­ли подальший розвиток соціального життя.

У розділі «Соціольогічний закон чи рітм соціяльного житя?» Грушевський формулює деякі тези методу історичного дослідження, які досить принципово відрізняються від тих, що їх дотримувалися Антонович і Драгоманов і які, по суті, являють собою критику ос­танніх.

Грушевський зазначає передусім: вивчаючи будь-яке історичне явище, ми завжди маємо справу з такою кількістю різнорідних фак­торів, які впливали на його виникнення, що не можемо тішитися надією коли-небудь повністю охопити причиновий ряд цього явища.

З цього для Грушевського випливає, що знання, яких ми дося­гаємо в історичній і природничій науках, не однакові. У фізиці, ма­тематиці та подібних дисциплінах через аналіз і порівняння даних ми доходимо знання цілої низки причин, тому узагальнення мають

тут характер необхідної каузальності, або закону. У соціальних науках досягнення математичної точності неможливе, бо неможливо цілком охопити каузальний ланцюг явища. Тому, на думку Гру- шевського, вченим, що досліджують суспільство, залишається через аналогії шукати певні «тенденції» суспільного розвитку, його типові особливості або лише закономірності соціального прогресу.

Фактори, які спричиняють соціальні явища, за своєю природою складніші, ніж суто емпіричні чинники, їх неможливо обчислити так само чітко. Під впливом Енгельса і Вундта Грушевський виокремлює три головні типи таких факторів: «біологічні», «економічні» та «психологічні» [4]. Саме психологічним факторам історик надає першочергового значення й твердить, що «генетичне» пізнання історичної події набуває завершеності тільки за умови з’ясування вольових і моральних мотивів її виникнення. У неувазі до психологічних факторів, що впливають на історичний процес, і, передусім, в ігноруванні елементів «доцільності та моральності» Грушевський бачить суттєвий недолік соціології й історії XIX ст.

Незважаючи на певний відхід від принципів класичного пози­тивізму, Грушевський і в «Початках громадянства» залишається пози­тивістом. Він визнає, що причиновий ряд соціальних явищ не може бути цілком охоплений людським пізнанням, але все ж не відмов­ляється від спроб відтворення цього ряду, нехай і не в повному обсязі.

Грушевський не відкидає головної настанови позитивістського дослідження: пошук закономірностей через об’єктивне відтворення фактів. Для нього метою наукового дослідження в соціальних (як у природничих) науках залишається відкриття загальних властивостей, повторень, сталості через аналіз вірогідного знання про явища. Соціологія, за Грушевським, не пізнає закони, проте для нього во­на все ще «наука про певні загальні й постійні тенденції і форми соціального розвитку». Грушевський застерігає істориків проти надмірної «генералізації», але вважає безсумнівною тезу про те, що історія повинна прагнути узагальнень і що саме в цьому полягає суть її пізнавального методу. Він наголошував, що будь-яка наука, — наскільки вона хоче бути наукою, — має завжди справу не з ок­ремим, а з загальним. Коли б історія людства взагалі й соціальна зо­крема була б тільки морем подій, які розвивались без внутрішньої неминучості та послідовності, звичайним випадком, то не можна бу­ло б думати про науку соціального розвитку. Певна внутрішня неми­нучість і загальність має в ній бути.

І нарешті, Грушевський надає особливого значення психо­логічним факторам спричинення історичних явищ. Цим він вказує на морально-вольову зумовленість плину історичних подій, тобто визначеність історії мотивами, які не мають характеру природної необхідності. Однак така зумовленість, за Грушевським, не запере­чує доконечності й закономірності історичного розвитку. Спільна дія морально-вольових імпульсів створює зрештою певний «ритм» історії. Саме відтворення цього ритму, а не заглиблення в пережи­вання, Грушевський визнає завданням історичного дослідження. Відбір того, що становить властиву основу цього ритму, того, що має тенденцію до повторювання, до сталості, — це, власне, є за­вдання соціології, так само як історії і всіх соціальних наук.

Значний вплив на Грушевського мав Дюркгайм. Соціологізм Дюркгайма для Грушевського — це втілення найпослідовнішої на­укової позиції щодо способу дослідження соціальних феноменів. Водночас це є своєрідне вдосконалення методу, який він перейняв, слідом за своїми вчителями, в батьків позитивізму. Із методо­логічними ідеями Дюркгайма Грушевський познайомився під час перебування в Парижі 1903 року. Після цього вчений до кінця життя вважав дюркгеймівський метод найдосконалішим шляхом до­сягнення об’єктивного знання в соціальних науках [18].

Грушевський, особливо 20—30-х років, визнає, що метод Дюрк­гайма з соціологічної точки зору довершеніший, ніж метод Вундта. Однак він не може відмовитись від таких звичних і милих його душі спроб прояснення психологічних мотивів історичних дій. Його на­укова діяльність після «Податків громадянства» ніби поділяється на два відлами. В одному він більше наслідує Вундта, ніж Дюркгайма, в іншому — надає перевагу Дюркгаймові перед Вундтом. Перший віддам охоплює його праці з історії культури, другий — досліджен­ня з соціально-економічної історії та останні томи «Історії України- Руси».

Дев’ятий та десятий томи головної праці Грушевського — це зразок соціологічного методу Дюркгайма в дії [19]. Опис соціальних структур зі спробою пояснення їх через них самих стає керівною ідеєю «Історії». Метою дослідження тепер чітко виступає суспільство, яким воно було саме по собі, описане на підставі отри­маних з аналізу джерел фактів.

Грушевський, згідно з думкою Дюркгайма, намагається зрозуміти українське суспільство в його засновках, описує його якомога до­кладніше й тільки тоді робить загальні висновки. У вступі до дев’ято­го тому Грушевський пише: «Фактичний зміст Хмельниччини збага­тився дуже, і загальний образ її представляється значно яснішим... я з свого боку старався не схематизувати, не спрощувати його штучно, щоб не нагинати під свої суб’єктивні сприймання...» [20, 6].

«Історія України-Руси», особливо останні її томи, — не надзвичай­но послідовна спроба здійснення ідеалу позитивістської візії історії.

Заглиблення в об’єктивну вірогідність факту дедалі більше пар- тикуляризує історію, і вона починає втрачати в Грушевського зна­чення єдиної системи. Умовно кажучи, надмірна прив’язаність до конкретних фактів повстає проти синтезу.

Але це результат внутрішньої суперечності позитивістської настанови Грушевського, а не наслідок якогось зовнішнього мето­дологічного впливу. Кумири позитивізму — факт, аналіз і синтез — завжди залишалися підвалинами теорії історичного пізнання Грушевського. Тільки факт, очевидно, був усе ж першим і найго­ловнішим кумиром. Він встановлював закони й спрямовував думку. І, як справжній кумир, він повставав проти порушення його волі.

Наступною ознакою, що характеризує позитивістський метод Грушевського, є його переконаність щодо еволюційного розвитку історії. Ідеєю еволюції пронизані практично всі історичні та політичні твори історика. Якщо в історичних працях ми виразно ба­чимо вираження прогресистської ідеї через саму схему реконст­рукції історичного прогресу й через часті безпосередні визначення еволюційного характеру тих чи інших перетворень, то в політичних працях переважно доводиться «прозирати» цю ідею за висловлени­ми твердженнями. Вона виступає тут своєрідним маяком, що ске­ровує корабель політичної думки мислителя. Іншими словами, ідея еволюції в політичних творах Грушевського міститься імпліцитно. І все ж у практичному застосуванні до розв’язання політичних про­блем вона висловлена категоричніше, ніж в історичних працях.

Візьмемо, наприклад, львівський збірник політичних есеїв «На­ша політика». Тут Грушевський дає розгорнуту критику різних аспектів галицької української політики початку століття: парла­ментарної, суспільної, економічної та культурної. Що найбільше та передусім не задовольняє Грушевського в цій політиці? Відверту відповідь ми подибуємо в статті «Малі діла». Історик називає ці риси «дідівське убожество» або «екстензивність». Він закидає гали­чанам їхній надмірний консерватизм, відставання від прогресу й байдужість до вимог часу. Сенс критики, що була розгорнута Гру- шевським у збірнику, по суті можна звести до однієї ідеї: різнобій ходи української політики та ходи прогресу людства. Звідси випли­ває головна рекомендація вченого галицьким політикам, висловле­на в статті «З нашого культурного життя»: утримувати національну культуру на висотах загальнолюдського поступу.

Через призму ідеї поступу розглядаються Грушевським і події української революції 1917 р. Він тлумачить їх як здійснення пев­ного історичного наміру як важливий етап у еволюційному розвит­кові української нації. При цьому опанування «новими умовами свободи» [21, 142] недвозначно проголошується тут здійсненням історичної доконечності. «Кінець кінцем, — пише Грушевський у статті «Роковини 7 листопада 1917», — раніше чи пізніше, національне українське відродження мусіло привести до здійснення постуляту української державності... Український народ, устами Центральної Ради, висловив постанову самому, власними силами переводити в життя ті політичні і соціальні принципи, які наперед вказала йому історія» [21, 149]. Ідея історичної доконечності ново­го кроку України до свободи ще більше посилюється переконанням у незворотності прогресивних перетворень, що відбулися. За слова­ми Грушевського, «що сталося, відстатися не може» — історія роз­вивається у певному напрямку і цей напрямок — еволюція.

Тут важливо зазначити, що, говорячи про еволюцію, Грушевський завжди має на увазі загальнолюдський прогрес. Отже, історик і тут відходить від партійної заангажованості. У статті «Історія і її соціаль- но-виховуюче значення» він рішуче виступає проти різного роду цен- тризмів в історичній науці та наполягає на універсалістському підході до історії. У шостому та сьомому розділах статті Грушевський накрес­лює приклад такого підходу. Історія тут дійсно відображена в загаль­нолюдському аспекті. Але особливо значущим є те, що картина всесвітньої історії уявнюється як еволюція людства [21, 127—132].

Еволюціонізм Грушевського — це не просто окремий погляд, а настанова, яка визначає будь-який погляд на історію та політику. Прогресистська свідомість диктує не тільки бачення історії, а й спосіб її пізнання. Історія в рамках такої свідомості пізнається як еволюція, де еволюція означає не конкретні історичні звершення, а суто логічний засновок.

Підхід до розгляду історії як прогресивного та поступального розвитку — чи не найхарактерніша риса позитивістського методу історичного дослідження. Грушевський поділяє прогресистський погляд на історію, і це виступає ще одним підтвердженням характе­ристики використаного ним методу досліджень як позитивістського.

Окрім позитивістської методології, концепція історичного пізнання Грушевського має ще одну принципову особливість — во­на перейнята ідеєю народництва. Як і для Костомарова, народ, або, як часто висловлюється Грушевський, «маса народня», є для автора «Історії України-Руси» центральним об’єктом історичного дослі­дження й головним героєм історії. Саме народне життя й тільки воно, за Грушевським, дозволяє простежити тяглість української історії.

Як інші наші народники, Грушевський вважав, що історія Ук­раїни, крім усього іншого, має виконувати функцію патріотичного виховання. Для цього, на думку історика, вона повинна бути пред­ставлена, по-перше, як єдина, а по-друге, як народна. Перша озна­ка свідчила б про її цілісність і унікальність. Друга — про субстан­тивність (тобто про володіння певною субстанцією історичного життя). Обидві ознаки, за Грушевським, виявляли б національний характер української історії.

Прагнення обґрунтувати можливість історії української нації та побудувати її набуває в Грушевського характеру засадничого моти­ву досліджень. Хоч би як учений намагався бути до кінця об’єктив­ним, але історичний матеріал він відбирає та представляє так, щоб підтвердити положення про цілісність і унікальність української історії. Картина історичних подій розгортається в нього завжди як історія українського народу. Таким чином, ми й у Грушевського зустрічаємося з обґрунтуванням певного абсолютного твердження за допомогою засобів історії. Позитивізм і «народництво» — дві особливості методу історичного дослідження Грушевського, які без­посередньо вказують на його романтично-позитивістську візію історії. Погляди на метод дослідження вченого еволюціонують від класичного позитивізму контівсько-спенсерівського ґатунку до «соціологізму» Дюркгайма. Крім того, ці погляди не закриті від впливу на них деяких близьких до позитивізму філософських кон­цепцій, як, скажімо, «психологізму» Вундта.

Непорушними залишаються фундаментальні засади пози­тивістського дослідницького методу: вимога науковості, представлен­ня історичних подій як фактів, визначення одним із головних завдань дослідження систематизацію знання про факти на ґрунті індуктивно­го методу, розгляд історичного процесу як еволюційного розвитку.