§ 7. Реалізація просвітницьких ідей у філософії Г. Сковороди

Життя і творчість мислителя. Григорій Савич Сковорода (1722­1794 рр.) - видатний український філософ, поет і педагог. Був всебічно обдарованою людиною: за свідченнями сучасників та біографів він ві­льно грав на декількох музичних інструментах, мав неординарний голос та музичні здібності, феноменальну пам'ять, талант до малювання.

З 70-х років Сковорода вів життя нужденного мандрівника - філо­софа. У роки мандрів розцвіла філософська творчість Сковороди, саме в цей період написані всі його діалоги (філософські твори Сковороди представлено переважно у формі діалогів). Здобутий ним досвід, книж­на наука й десятиліття творчих шукань у поєднанні з неординарними здібностями дозволили Г. Сковороді створити власну філософію, в якій поєдналися безмежна любов мислителя до життя, до людей, до Творця із віковічною мудрістю українського народу.

Основні праці: «Начальная дверь ко христіанскому добронравію» (1768 р.), «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе» (1769-1771 рр.), «Розмова п'яти подорожніх про істинне щастя в житті» (1773 р.), «Кільце. Дружня

розмова про душевний світ» (1775 р.), «Книжечка, звана Silenus Alcibi- adis, тобто Ікона Алківіадська (Ізраїльський змій)» (1776 р.), «Пря архіст- ратига Михаїла із Сатаною про те: чи легко бути добрим» (1783 р.), «Сад божественних пісень» (1753-1785 р.), «De Libertate» (1756 р.), «Байки ха­рківські» (1769-1774 р.), «Убогий жайворонок» (1787 р.).

Думки:

• Святість життя лише у вчинках людини.

• Зовсім немало - пізнати себе.

• Без зерня горіх так само нічого не вартий, як людина - без серця.

• Яка ж це муки займатися несродною працею.

• Любов є донькою Софії.

• Не загориться сіно, не торкнувшись вогню.

• Хто уникає клопоту, той має навчитися жити скромно і просто.

• Світ ловив мене, проте не піймав.

Філософське осмислення правової реальності. За життя мислите­ля не було опубліковано жодного з його творів, а розповсюджували їх у вигляді рукописів сам автор і його прихильники. Внесок Сковороди в ідеологію вітчизняного праворозуміння і державотворення полягає у ро­зробленні загальних проблем людини, її природи, ідеї щастя, самопі­знання, рівності і свободи.

Свобода для мислителя «навіть не злото», оскільки «проти свободи воно лиш болото». Спираючись на здобутки античних філософів (Піфа- гора, Сократа, Платона, Епікура, Горація, Вергілія, Плутарха, Цицерона, Сенеки) та мислителів епохи Відродження (Лейбніца і Руссо, Прокопо­вича), мандрівний філософ у процесі роздумів над проблемами суспіль­ства і держави створив власну етико-гуманістичну систему розуміння ідеального, людини, особистості - «філософію серця».

Про державу і владу. Демократичні ідеї сивої античності і народні ідеали XVIII ст. стали предметом глибокого філософського аналізу Г. Сковороди. Він з болем говорив про беззаконня, нестерпне свавілля царських чиновників і воєначальників, безглузде марнотратство росій­ських дворян і українських панів і разом з цим - про страждання селян­ських мас, що зубожіє у цьому світі несправедливості і зла.

Мислитель-гуманіст вважав, що поширені серед імущих і знатних членів суспільства сребролюбство та лихварство породжені владолюбс­твом і неробством. У своїх творах письменник-філософ не раз називає володарів влади «лицемірами», «мавпами святості».

Прагнучи підняти народ до кращого життя, Сковорода закликав йо­го до «не спати», боротися з убогістю, гнітом можновладців. Пошуки засобів зміни життя на краще складають одну із сторін соціально-

Частина ІІІ.

Відкрити ці двері народу, вважав Сковорода, двері до вільного жит­тя повинні перш за все освіта, наука, філософія, нові моральні принци­пи, створені у згоді з поняттям «сродності праці», тобто такої, що відпо­відає природним здібностям, покликанню людини.

Головна перетворююча сила суспільства - нова мораль, тверді пере­конання, думки, які «не видно, неначе їх немає, але від цієї іскри, вся по­жежа... від цього зерна залежить ціле життя наше»^[44]. Моральна сила, сила думки, учив Г. Сковорода - головний чинник історії. Осереддя цієї сили - душа, розум і серце людини, а її дія забезпечує духовне життя людини і суспільства: розумні ідеали стають критерієм і метою моральності.

Ідея рівності перед законом, що є однією з ключових у праві, соціо­логії і етиці, в ученні Сковороди звучить як вимога соціальної рівності, що поєднується із моральною нормою всезагальності праці. Праця, на думку Сковороди - це загальна моральна вимога, громадянський обо­в'язок кожної людини і водночас природна необхідність. «Солодше сті­льника труд»^[45]. Без зусиль всякий достаток «висохнути, як озеро може», лише «чесне ремесло є джерелом, що не убожіє, не рясного, але безпеч­ного годування»^{[46] [47]. «Трудова» теорія прогресу Г. Сковороди була напра­влена проти паразитизму і неробства дворянства, вона відображала про­гресивні вимоги того часу.}

Виступаючи проти марновірства, релігійної нетерпимості, сектантс­тва і тому подібне, філософ вказував, що саме вони були причиною усіх фактів жахливого вандалізму в історії людства, на зразок спалювання Олександрійської бібліотеки, Варфоломіївської ночі тощо. Звідси вимо­ги українського філософа поширювати освіту серед народу. Теорія, мо­раль, наука, вважав він, - «сім'я благих справ» в ім'я людини і суспільс- 4 тва.

Сковорода розумів, що для повнокровного життя людям потрібна

свобода. Свободу він вважав невід'ємним правом людини, її «повітрям» й «хлібом» і бажав її всім, а в першу чергу - своєму покріпаченому на­роду. Захоплено філософ-поет оспівав свободу у вірші «De libertate». Вихор свободи, хвиля народного гніву, нарешті вихор часу - ось сила, яка в уявленнях Сковороди вища за силу тиранів. У «Потопі Зміїному» Сковорода висловлює переконання, що людство неодмінно створить со­бі належні умови для повноцінного життя, що справжнє щастя людей не у минулому, не на небі, а в майбутньому і на землі. «Ми створимо, - писав він, - світло краще. Зробимо день веселіший».

Мислитель мріяв про «республіку духу вчених Європи» і вірив у перемогу добра над злом, у торжество правди і справедливості: «Непра­вда гнобить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею». Для поета «краще голий і правдивий, ніж багатий та беззаконний».

Як праведник світу Сковорода наголошує, що «послала його істина до милості, а світ до правди», а якщо не зможе він «нічим любій вітчиз­ні прислужитись, то в усякому разі з усієї сили намагатиметься ні в чо­му їй не шкодити».

Про закон і право. Знаючи порядки царського двору, мислитель дійшов висновку: чим менше буде прав, тим менше стане «беззаконни­ків», тих, хто «ломиться крізь законів цивільних паркани». Він неодно­разово наголошував на «дикості» самодержавної влади, на посиленні ненависті до неї з боку простого народу, закликав «визначати смак не по шкаралупі, а по ядру», вимагав від чиновників «не панувати над тілами, а керувати душами».

Із творчої спадщини Сковороди постає образ майбутнього держав­ного діяча нового типу - Людини з великої літери, Людини, яка втілює свою родову сутність, Людини, для якої на першому плані не особисті інтереси, не біологічні потреби, а служіння суспільству й усім соціаль­ним станам, які утворюють це суспільство. Людини, для якої верховним каноном буття є моральний закон, висока духовність, чистота серця, душевний спокій, цілісна натура, самопожертвування, совість, розум, потяг до справедливості, «сродна праця».

Висновок. Сковорода увійшов до історії вітчизняної філософсько- правової думки як концептуальний основоположник народовивчення, як ідейний предтеча національного відродження, як поборник справедли­вого суспільного устрою, де панують моральний закон, висока духов­ність і свобода, де завдяки «сродній праці» і любові людей одне до од­ного немає місця злим вчинкам і помислам.