§ 1. Філософські пріоритети некласичного осмислення правової реальності

Класичне розуміння наукової картини світу, засноване на досягнен­нях Коперника, Галілея і Ньютона, визначало розвиток філософської думки впродовж багатьох століть. Для нього характерне ототожнення світу із механізмом, що одного разу був заведений творцем і надалі роз­вивався за законами динаміки.

Наука, що принесла у життя людини технічний прогрес, не в змозі була заповнити вакуум, який утворився із втратою віри. Криза духовно­го світу людини ХІХ століття яскраво відображена у вислові Ф. Ніцше: «Бог помер!». Втрата людиною своєї єдиної опори - Бога - призвела до втрати свого місця, свого власного простору. Новий тип мислення, що в подальшому стане релігією ХХ століття, представлено у філософії А. Шопенгауера. Людина ним осмислюється як безпорадна, загублена у безкінечному просторі і безкінечному часі величина, яка в силу своєї

Марченко О.

Зведення «організму до механізму» зумовлює технократизацію со­ціального простору у Новий час і появу такого специфічного типу само­тності, як «самотність у натовпі». Для людини пріоритетними виступа­ють її професійні й соціальні функції, а отже, спілкування набуває фор­мального характеру і не приносить задоволення. Не зважаючи на прису­тність інших, людина відчуває себе самотньою, що спричиняє руйнацію її духовного світу. Саме у цей час зароджується екзистенційний тип сві­тосприйняття, який знаходить своє обґрунтування й у філософії.

Втрата людиною свого місця, функціональний підхід до особистос­ті, що призвів до її стандартизації й уніфікації, стає поштовхом до роз­витку окрім екзистенційної, ще й антиутопічної традиції. Поступове на­копичення знань призвело у другій половині ХІХ століття до різкого те­хнічного стрибка, до науково-технічної ейфорії, до розвитку культу на­уково-технічного прогресу, що стало причиною перенесення принципів побудови досконалої машини на людське суспільство. Так само, як у механізмі існує певна кількість деталей, кожна з яких виконує свою фу­нкцію, приводячи в дію ціле, так і в суспільстві безкінечну множинність окремих воль необхідно підпорядкувати якомусь єдиному задуму. Якщо принципи дії машини стають еталоном суспільного устрою, то людина відповідно стає «гвинтиком» цієї машини, несамодостатньою деталлю, яку можна легко замінити на іншу. Таким чином, людина втрачає свою індивідуальність, «опредмечується», стає бездушною складовою певно­го універсального механізму.

Формуванню некласичного розуміння світу і місця людини у ньому, поряд із досягненнями філософської думки, сприяли нові наукові відк­риття, зокрема у галузі термодинаміки. Було доведено, що у термодина­мічних системах - газах і рідинах - відсутня жорстка детермінованість на рівні окремих елементів системи - молекул, хоча на рівні системи в цілому вона залишається.

Зазначені процеси детермінували становлення нової ідеологічної течії, що отримала назву «модернізм».

В межах історико-філософського знання модернізм (від франц. moderne - сучасний) слід розуміти як певний напрям розвитку суспіль­ної думки, що в основі своїй передбачає оновлення і перетворення, за­перечення традиційних культурних і соціальних форм, пошук нових принципів, невмотивоване експериментування^[48]. Джерела модернізму вбачають і в раціоналізмі Нового часу, з його вірою у прогрес, і в куль­турних експериментах ХІХ-ХХ століть, і у глобальних суспільних пот­рясіннях початку ХХ століття (Перша світова війна, Жовтневий перево­рот 1917 р.). Проте, усі концепції модернізму єдині у своєму радикаль­ному прагненні докорінно перебудувати існуючий світ. Модернізм ви­ходить з ідеї знищення жорстких, замкнених економічних, політичних, духовних та інших систем, які уповільнюють природний процес онов­лення суспільства. Стрижнем модерністських процесів в історичному контексті, як правило, вважається індустріалізація, технічне удоскона­лення матеріального життя людини, а також лібералізація політичного устрою суспільства.

Актуальним є питання про хронологічні межі цієї ідеологічної течії. Розбіжності в їх коректному визначенні пов’язані із неоднозначним тлумаченням феномену модерності в історії мистецтв, соціології та фі­лософії права. Так, якщо сприймати модернізм як світогляд, що орієн­тований на індивідуальність і наукове пізнання, то його історичні межі співпадають із межами філософії Нового часу, коли Ф. Беконом і Р. Де­картом були обґрунтовані принципи наукового пізнання і раціоналізму. У такому випадку, модерністською виявляється філософія раціоналізму, що пов’язана з ідеєю незалежності і активності суб’єкта і відстоює нау­ковість філософського пізнання.

Окремі дослідники обґрунтовують взаємозв’язок модернізму і нау­кової революції, що забезпечила перехід від розуміння світу як керова­ного божественним промислом до усвідомлення законів саморегуляції по відношенню до суспільно-історичного розвитку. Досить поширеним є розуміння модернізму як світогляду, орієнтованого на заперечення традиційних основ. У такому розумінні, хронологічні рамки модернізму виявляються невизначеними. На думку У. Еко, кожна епоха має свій «модернізм», тобто ідеологічне прагнення до новаторства і переосмис­лення традиції^[49].

Цей погляд на модернізм є вже більш наближеним до філософсько-

Марченко О. В. ФІЛОСОФІЯ ПРАВА го осмислення, проте не забезпечує повного уявлення про даний фено­мен у філософії. Адже тоді модернізм слід розуміти як течію в ряді ін­ших, що прагнуть до оновлення традиційних установок і цінностей.

Серед численних спроб дефінітивного означення поняття «модер­нізм» із філософського погляду та встановлення його хронологічних меж заслуговує на увагу позиція Д. Кіплінгера, який характеризує моде­рністську добу як тривалу неясність «або-або», що мала місце у соціо- культурному просторі наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ століття. Саме цей період викликає неабиякий інтерес, зокрема в аспекті форму­вання нового типу правових відносин, що суперечив устоям традицій­ного суспільства. Дух перетворення, прогресу, докорінної руйнації за­старілих схем державного устрою, притаманний суспільній свідомості в цей буремний час, знайшов свій прояв і у філософсько-правових вчен­нях.

Зауважимо, що модерн як соціокультурна епоха проектувався на дві базові економічні моделі - ліберал-капіталізм і соціалізм, які в однако­вій мірі претендували на спадок Просвітництва, уособлений в раціоналі­змі. Економічна історія ХХ століття пронизана драматичним протисто­янням двох систем - капіталістичної і соціалістичної. Марксисти вважа­ли свою теорію найбільш «сучасною», а отже, були переконані, що май­бутнє - за соціалізмом, який здолає «архаїчний капіталізм», як економі­чну модель, заражену рудиментами минулого.

Дух модерну у ХХ столітті поступово відкривав для себе межі вла­сної перемоги і усвідомлював її оманливість. На думку французького письменника Ж. Р. Блока, доба модерну характеризується відсутністю будь-яких обмежень, коли свавілля влади не стримується ні релігійни­ми, ні моральними засадами. Наполеон був першим практиком- одинаком сучасності, а Ніцше - її першим пророком, який спромігся втілити у слова ідеї, що вже заполонили суспільство. В цих ідеях - зне­віра у доцільності і розумній обґрунтованості ходу історії, у справедли­вості суспільного устрою.

Такі світоглядні орієнтири визрівають у певні періоди розвитку ци­вілізації і є своєрідними імпульсами до самознищення та наступного ві­дродження в оновленому вигляді. Очевидно, що такий збалансований, багатогранний і водночас динамічний і недосконалий механізм, як куль­тура, має тенденцію до нестабільності і, в кінцевому рахунку, вибуху.

Частина ІІІ. Генезис філософського осмислення права: від Середньовіччя до Нового часу Те саме відбувається із зіркою, яка досягши критичної маси, вибухає, спалахнувши найяскравішим своїм світлом, як спалахують великі куль­тури, перш ніж піти у небуття.

Та чи можна вважати прагнення до розпаду і цілковитого знищення константами в історії розвитку суспільних та інтелектуальних форм у момент переходу ними певного порогу складності? Своєрідну відповідь на це питання дає З. Фрейд у есе «Цивілізація та її недоброзичливці», створюючи міф про розум, з допомогою якого можна було б відвернути жахіття історії. «Інстинкт смерті», притаманний як індивідуальній, так і колективній свідомості, є, за твердженням З. Фрейда, філософським тропом. Представлений ним аналіз неймовірного напруження, якого за­знають основні, нереалізовані інстинкти людини під впливом правил і норм цивілізованого суспільства, є актуальним і до сьогодні.

Так само викликають інтерес численні постдарвіністські психоаналі­тичні дослідження природи людського прагнення до війни, до найвищого утвердження ідентичності ціною взаємознищення. Проте, незалежно від того, чи є ці механізми універсальними або ж історично обумовленими, на початку ХХ століття у суспільній свідомості остаточно оформлюється прагнення до «очищаючого полум’я Великого Модерну».

Для модернізму характерні досить складні відносини із попередні­ми філософськими течіями: з одного боку, прагнення зруйнувати старі традиції та відкинути старих кумирів, з іншого, постійна залежність від них та власних історичних коренів. Ця ідея синтезу передбачає наяв­ність певного вищого початку (абсолюту), який є джерелом людської діяльності, і який покликаний об’єднати мистецтво, мораль і знання. Так, для В. Соловйова таким абсолютом є Бог. Це первоначало всього сущого, він випромінює добро, красу і мудрість. Для З. Фрейда таким джерелом стає Воно, тому вихідні засади будь-якої активності людини слід шукати у підсвідомих бажаннях людини. Із світоглядних настанов Ф. Ніцше виходить, що визначальною у житті людини і суспільства є воля, що виявляється у прагненні до влади. В кожному випадку спосте­рігається прагнення модернізму до тотальності, яка, з одного боку, реа­лізується як ніцшеанська воля до влади, намагання поширити свої ідеї і цінності у маси, з іншого, відсторонюється від критики, створюючи сво­єрідний ідеологічний бар’єр. Ця тотальність має релігійний характер, адже реалізується як «проповідь», як експансивне розповсюдження ідей від тих, хто володіє знанням, до незнаючих.

Виникає враження, що модерністи виступають проти раціоналізму, адже і Ф. Ніцше, і З Фрейд, і С. Франк заперечують панівну роль розу­му. Водночас жодного з них не можна назвати ірраціоналістом або міс-

тиком: кожен має обґрунтовану систему філософських ідей. Так, для З. Фрейда усі бажання Воно є цілком зрозумілими і конкретними, проте недоступними для розуміння самого пацієнта. Його розум виявляється безсилим перед підсвідомістю, а верховенство отримує розум психоана- літика, який здатен пізнати істинний зміст людської психіки. У працях Ф. Ніцше спостерігаємо заперечення не розуму як такого, а лише тих його форм, що суперечать життю, придушують життєву силу людини. Водночас, рушієм життєвої сили, яку оспівує філософ, є воля, в основі якої розумні (прагматичні) принципи виживання і продовження роду. Як бачимо, модернізм орієнтується не лишень на розум як субстанцію, а на його особливі форми: економічний розум у К. Маркса, психоаналіти­чний розум у З. Фрейда, релігійний розум у С. Франка.

Із проведених узагальнень очевидним стає прагнення модернізму до малодосліджених пограничних галузей знання. І якщо для раціоналізму істинна лежить на поверхні і є для нашої свідомості чимось ясним і зро­зумілим (claire et distincte), а все, що не може бути сформульоване логі­чно (містика, марення), не може вважатися істинним, то для модерністів усе зовнішнє виступає лише проявом внутрішньої сили або, за висловом В. Соловйова, «внутрішньої цілісності». Саме внутрішні (приховані) сили самої людини, як-от воля (у Ф. Ніцше), підсвідомість (у З. Фрей­да), класова ідеологія (у К. Маркса) виступають як світоутворююча сила у формуванні правової реальності наприкінці ХІХ - у першій половині ХХ століття.