Філософський позитивізм

Неокантіанство, неогегельянство, неотомізм — ці щойно розгля­нуті філософські напрями були спробою модернізації новочасної філософської парадигми, спробою її вдосконалення з метою збере­ження як домінуючої форми філософування.

Основні ідеї позитивізму сформульовані французьким філософом О. Контом (1798—1857). Уся попередня філософія, на його думку, не має підстав претендувати на досконалість, оскільки вона спочатку орієнтувалася на теологічні «абсолюти», згодом — на «метафізичні» (такі, що не мають досвідного обґрунтування), але ніколи не була науковою. Вона завжди націлювалася на осягнення «внутрішньої природи речей», «перших і кінцевих причин» та інших подібних ха­рактеристик, які не підлягають безпосередньому спостереженню. Роз­криваючи зміст поняття «позитивне», якому філософська концепція Конта завдячує своєю назвою, французький філософ писав: «Слово «позитивне» означає реальне на противагу химеричному». Реальність у позитивістському «баченні» є лише «фактуальність» відчутного іс­нування. Все, що виходить за межі такого існування, оголошується невідповідним ознакам «позитивного», тобто реального. Воно тракту­ється як химерне, непотрібне, сумнівне, невиразне, негативне, тобто нереальне. Інакше кажучи, позитивне за своїми істотними ознаками виявляється тотожним змісту «відчутно-фактичного» існування.

Ідеї Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філо­софів Дж. С. Мілля (1806—1873) і Г. Спенсера (1820—1903). Погля­ди останніх (разом з поглядами Конта) склали ту початкову форму позитивістської філософії, яка дістала назву «першого позитивізму».

Проте такий фінал цілком логічний. Адже установка на реаль­ність як на щось «безпосередньо дане» знімає можливість наукового пояснення питань виникнення та становлення самої дійсності. Тому Мілль зауважував, що позитивний тип мислення зовсім не заперечує надприродного. Закони природи не можуть пояснити свого власно­го походження. Що ж до еволюціоністського» варіанта позитивізму Спенсера, який вважав за можливе охопити все розмаїття реальнос­ті єдиною формулою механічного перерозподілу частинок матерії «з невизначеної незв’язної однорідності у визначену зв’язну різнорід­ність», то такий механістичний еволюціонізм не зміг вистояти проти очевидних навіть для масової свідомості фактів діалектичної різно­манітності навколишнього світу.

Проте вже в другій половині XIX ст. виникають ситуації, нібито сприятливі для відновлення позитивістських настроїв. Розпочина­ється етап «другого позитивізму», або емпіріокритицизму, творцями якого стали Е. Мах (1838—1916) і Р. Авенаріус (1843—1896). Виник­ненню емпіріокритицизму сприяла так звана «криза природознав­ства» (кінець XIX — початок XX ст). Природодослідники, переважно фізики, що стояли на позиціях стихійного матеріалізму, виходячи з нових даних про будову атома, намагалися шляхом математичного опису якісно однорідних часток здобути знання про матерію як про безпосередньо дану «спостережувану» реальність, вивести, так би мо­вити, «формулу матерії». Їхні спроби закінчилися крахом через при­мітивне тлумачення матерії лише як «відчутного» субстрату.

Крах емпіріокритицизму, проте, не поклав край історії позити­візму взагалі.

Виходячи з принципових настанов позитивізму, Вітгенштейн звертається до ідеї «логічного атомізму», викладеної в працях відомо­го англійського філософа і логіка Б. Рассела (1872—1970). Світ є су­купністю фактів, а не речей, пише Вітгенштейн, а факти в логічному просторі суть світ. Елементарні «факти» і є «атомарними» фактами, котрі не залежать один від одного, оскільки з існування або неісну­вання якогось одного атомарного факту не можна робити висновок про існування іншого атомарного факту. Аналогічно уявляє Вітгенш- тейн і структуру знання, що так само становить сукупність «атомар­них» висловлювань. При цьому між сукупністю фактів (світом) і су­купністю висловлювань (знанням) існує строга «взаємно однозначна відповідність».

«Антиметафізична» програма (у позитивістів «метафізикою» називаються твердження про існування за межами «безпосередньо даного») двох перших історичних форм позитивізму у світлі «логіко- атомістичних» установок Вітгенштейна набуває нового відтінку.

На першому етапі розвитку неопозитивізму (20-ті — початок 30-х років), етапі так званого «логічного позитивізму», неопозитивісти вбачали своє головне завдання у виробленні спеціальної логічної ме­тоди для чіткого розмежування осмислених тверджень і тверджень, позбавлених смислу («метафізичних»). До останніх відносили ви­значення головних світоглядних питань і принципів. Така метода- «верифікація» (від лат. veritas — істина) була розроблена переважно у Віденському гуртку. Вона спирається на центральну в «логічному позитивізмі» ідею «поелементної» збіжності світу (як сукупності «атомарних фактів») і знання (як сукупності образів).

Образ, як уже зазначалося, тлумачився Вітгенштейном як факт. Однак, щоб набути рис реальної «фактуальності», насправді ста­ти фактом, образ «матеріалізується» в слова, висловлювання, мову. Тому безпосереднє порівняння фактів з образами здійснюється як порівняння «атомарних фактів» з «атомарними висловлюваннями». Процедура верифікації мала з самого початку враховувати, що філо­софські висловлювання за своєю формою є загальними судженнями,

Криза Новоєвропейської філософії: філософський модерн що робить неможливим їх безпосереднє порівняння з фактами, які найчастіше фіксуються в одиничних судженнях.

Виходячи з цього, неопозитивісти запропонували попередньо переводити обрані для верифікації філософські твердження з форми загальності у форми одиничності й лише після цього порівнювати їх з фактами.

Здавалося б, усе надзвичайно просто. Проте вже від самого по­чатку, як тільки неопозитивісти спробували фактично застосувати «верифікацію» до конкретних філософських тверджень, виявилася практична неможливість зведення загальних тверджень до одинич­них. Викликала великі сумніви навіть сама можливість безпосеред­нього порівняння одиничних тверджень із фактами. Адже, як зазначав засновник Віденського гуртка М. Шлік (1882—1936), події, стосовно яких ми тепер твердимо, що вони відбувалися дві секунди тому, при до­датковій перевірці можуть бути оголошені галюцинацією або такими, яких узагалі не було. Інакше кажучи, загальнопозитивістська установ­ка на тлумачення лише «безпосередньо даного» як єдино справжньої реальності одразу ж ставила нездоланний бар’єр у пізнанні минулого та майбутнього, а значить часових характеристик світу взагалі.

З цього випливали зверхньо-зневажливі зауваження та оцінки неопозитивістами часових характеристик світу, зокрема історичного, історико-філософського знання. Навіть Г. Райхенбах (1891 — 1953) — неопозитивіст, який багато писав про час і його «напрямок», рішуче заявив, що історія філософії не містить у собі нічого, крім помилок, являє собою лише «філософський музей помилок». Крах «верифіка­ції» призводить до відмови від принципів «логічного позитивізму».

З критикою «верифікації» виступив австрійський філософ К. Поп­пер (1902—1994), який запропонував замінити «верифікацію», націле­ну на встановлення істинності тверджень шляхом їх безпосереднього порівняння з фактами, так званою фальсифікацією, тобто пошуками фактів, які не підтверджують, а спростовують («фальсифікують») це твердження.

ний, так би мовити, «негативізм», адже навіть коли не знаходиться факти, що «фальсифікують» твердження, і останнє визнається при­датним для наукового вжитку, воно кваліфікується як «виправдане», а не істинне. Таким чином, постійно зберігається можливість появи фактів, які, зрештою, сфальсифікують твердження.

Неопозитивісти, зазнавши краху у спробах знайти критерії оцін­ки висловлювань шляхом чуттєвої верифікації, продовжили пошук в інших напрямах. У результаті в середині 30-х років здійснюється по­ворот, що приводить неопозитивізм до наступного його етапу — «се­мантичного позитивізму». На цьому етапі неопозитивісти відмовля­ються від розуміння «безпосередню даної реальності» як сукупності чуттєвих даних і переходять до розуміння реальності як сукупності «значень». Звідси й назва етапу «семантика» (від гр. — означальний).

«Семантичне» тлумачення істини належить Л. Тарському (1902— 1984), згідно з яким висловлювання є істинним тільки тоді, коли містить твердження про стан речей, причому стан речей відпо­відає твердженню. Представники семантичного позитивізму вели по­шук у двох основних напрямах — у межах суто логічної інтерпретації (так звана академічна семантика, представлена Тарським, Карнапом (1891 — 1970) та ін.) і в дещо ширшому діапазоні — так звана загальна семантика, яку представляла С. Чейз, С. Хайякава та ін.

«Загальні семантики» вважали, що філософія має пояснювати явища людського життя, виходячи зі структури мови. Представники «загальної семантики» твердять, що люди часто не розуміють один одного через «сплутаність» і невизначеність значення вживаних слів. У праці з красномовною назвою «Тиранія слів» Чейз наголошує, що слова самі по собі не мають ніякого значення, вони лише символи, подібні X або Y. На думку Чейза, всяке зіткнення ідей має своїм дже­релом лише термінологічну неузгодженість. А для того, щоб уникну­ти більшості конфліктів, необхідно лише відмовитися від слова, яке викликає незгоду.

Всі наші слова, твердять «загальні семантики», у тому числі най- фундаментальніші філософські категорії (матерія, реальність, про­стір, час тощо) — це лише терміни, що не мають будь-якого об’єктивно значущого смислу. Щоправда, семантики визнають поряд з «логіч­ною» істиною (L-істина) також істину «фактичну» (F-істина). Остан­ня, проте, зводиться, по суті, лише до найтривіальніших констатацій

Криза Новоєвропейської філософії: філософський модерн безпосереднього спостереження. Однак, як засвідчив сумний досвід «верифікації», навіть елементарні узагальнення неможливі на цьому рівні, а без них, як відомо, не може бути ніяких наукових результатів.

Шукаючи критерії оцінки висловлювань, представники семан­тичного позитивізму звертаються до самих висловлювань. У цьому плані їх приваблює ідея, висловлена свого часу французьким матема­тиком А. Пуанкаре, — ідея «конвенціоналізму» (від лат. conventia — угода, договір), згідно з якою вихідні принципи математичного зна­ння (аксіоми, постулати) є результатом довільної угоди математиків. «Конвенціональне» (договірне) тлумачення вихідних принципів ма­тематики поширюється семантиками на будь-яке теоретичне знання. Смисл висловлювання, згідно з «конвенціоналістською» теорією, ви­значається не його об’єктивним змістом (останній, на їхню думку), взагалі не існує), а місцем цього висловлювання в системі інших ви­словлювань. Інакше кажучи, питання про реальність, істинність чи помилковість висловлювання є питанням суто внутрішнім щодо пев­ної системи. Останню Карнап називає «мовним каркасом».

Таким чином, семантичні позитивісти, як і їх попередники, ото­тожнюють реальність з тими чи іншими формами її відображення (в цьому випадку з «мовним каркасом»). У зв’язку з цим і семантикам не вдалося віднайти наукові критерії оцінки висловлювань. Почина­ється нове «коло» пошуків, неопозитивізм вступає (кінець 50-х — по­чаток 60-х років) до нового етапу свого розвитку. Останній іде двома головними напрямами: по лінії «лінгвістичного позитивізму» ї по лі­нії «постпозитивізму». Біля витоків першого стоїть Вітгенштейн, біля витоків другого — Поппер (концепція «критичного раціоналізму»).

Відмовляючись від істини як мети пізнання або пізніше витлу­мачуючи її як недосяжний ідеал пізнавальних зусиль і підмінюючи и поняттям «правдоподібності», Поппер розриває змістовний зв’язок між знанням і реальним світом. Факти реального світу, на його дум­ку, можуть лише спростувати, а не підтвердити зміст теоретичних побудов. Водночас Поппер відокремлює знання від суб’єкта нібито з метою надання першому «об’єктивного» (насправді — «інтерсуб’єк тивного») характеру. В результаті наукове знання набуває в Поппера самостійного статусу, подібного до статусу ідей Платона.

Розглядаючи автономний світ знання як «третій світ» поряд з «фізичним світом» об’єктів і «психічним світом» суб’єктів, Поппер

твердить, ніби специфічний характер такого існування знання багато в чому подібний до існування живого організму. Розвиток людського знання, його невпинне зростання Поппер тлумачить у дусі «еволю­ційної епістемології», надаючи йому деяких рис еволюційної теорії Ч. Дарвіна.

«Критичний раціоналізм», як називає Поппер свою нинішню по­зицію, спрямований на подолання вад неопозитивізму, все ж не вихо­дить за межі загальних установок позитивістської філософії. Не мож­на не погодитися з думкою англійського неопозитивіста Айєра про те, що подібність між Поппером і позитивістами, яких він критикує, більш вагома, ніж їхні розходження.

Традиційно позитивістська гіперболізація наукового (природ­ничо-наукового) знання, фактичне ігнорування складної системи зв’язків науки з іншими формами суспільної свідомості, з суспільним життям загалом настільки не відповідали реальній ситуації 60—70-х років, що викликали критичну реакцію ряду молодших представни­ків «постпозитивістського» напряму. Так, у 1963 р. американський історик науки Томас Кун (нар. 1922 р.) у праці «Структура наукових революцій» порушив питання про неможливість розуміння суті на­укового знання поза історичним контекстом науки.

На необхідність врахування історичного контексту розвитку нау­кового знання звертає увагу англійський історик науки Імре Лакатош (1922—1974). Він дійшов думки, що Попперова концепція суперечить реальному функціонуванню науки в суспільстві. На противагу Поппе­ру Лакатош висуває «методологію дослідницьких програм», згідно з якою зростання, розвиток наукового знання відбувається через серію теорій, що послідовно змінюють одна одну і мають однакові базисні положення. Наголошуючи на «протиемпі ричній» стійкості дослід­ницьких програм, Лакатош слушно відкидає можливість вирішально­го експерименту в науці. І хоча йому не вдалося вийти за межі точки зору Поппера, він, однак, завдав серйозного удару попперівському ро­зумінню наукового знання, особливо його емпіричним основам.

Навіть перше знайомство з позитивізмом дає змогу виявити, що емпіризм — один із наріжних каменів його глибинної структури. Од­нак той самий емпіризм неодноразово ставив позитивістську думку в скрутне становище. Саме це мали на меті Кун і Лакатош, вводячи аналіз наукової теорії в історичний контекст її існування.

Далі за всіх «постпозитивістів» пішов шляхом обмеження пози­тивістського емпіризму американський філософ Пауль Фейєрабенд (нар. 1924 p.). Намагаючись спочатку «поліпшити» теорію «критич­ного раціоналізму», він на певному етапі дійшов висновку про необ­хідність кардинально іншого підходу до проблеми. Для нейтралізації невблаганно догматизуючого впливу емпіризму Фейєрабенд пропо­нує доповнити принцип емпіризму принципом «теоретичного плю­ралізму». «Ви можете бути послідовним емпіриком лише за умови, — пише він, — працювати з багатьма альтернативними теоріями, а не з однією точкою зору і «досвідом». Ця множинність теорії не має вва­жатися попередньою стадією пізнання, що з часом зміниться однією істинною теорією. Теоретичний плюралізм є істотною рисою будь- якого наукового знання, що претендує на об’єктивність»^[143]. Отже, тра­диційна позитивістська настанова на перетворення емпіризму в «уні­версальний базис цього вашого фактуального знання не може бути реалізована», оскільки не існує «чистих», вільних від тієї або іншої теоретичної інтерпретації фактів.

Повертаючи філософії її невід’ємно філософські світоглядні функ­ції, Фейєрабенд керується в принципі правильною ідеєю про те, що традиційно позитивістський відрив науки від світогляду невблаганно дегуманізує науку. Фейєрабенд пропонує свій шлях гуманізації нау­ки, так званий методологічний анархізм. Проте останній не виходить за межі позитивістської традиції. Адже, критикуючи емпіризм, Фейє- рабенд, по суті, заперечує будь-який регулюючий вплив емпіричного матеріалу, фактів на відбір теорії. Він дає простір безмежній сваволі за принципом «усе підходить». Немає такої ідеї, проголошує Фейє- рабенд, хай найдавнішої та найабсурднішої, яка б не була спроможна удосконалювати наше знання. Фейєрабендів принцип «методологіч­ного анархізму» був не тільки однією з перших спроб рішучої крити­ки новоєвропейського раціоцентризму, а й водночас спробою вийти за межі «центрованого», «полюсного» мислення. Він сміливо вводить до епістемологічного «поля зору» «нелегітимні», «непривілейовані» гносеологічні феномени тимчасових «риштувань» пізнавального про­цесу, упереджуючи майбутню «деструкцію» філософського Модерну і провіщаючи настання доби філософського постмодерну. Іншим по- активістським провісником постмодерну виступив Вітгенштейн на сторінках своєї останньої праці «Філософські дослідження».

Тут здійснюється рішуча самокритика провідного принципу логічного позитивізму, яким була ідея «взаємно-однозначної відпо­відності» (жорстко-«дзеркального» відображення між пізнанням і фактами). Відмова від цієї ідеї супроводжується одночасною крити­кою уявлення про те, що смисл висловлювань — головний предмет досліджень семантиків — є певним об’єктом, жорстко пов’язаним зі словом як «іменем». Заперечення Вітгенштейном споглядального взаємовідношення слова і смислу загалом правильно вловлювало діяльно-практичний його характер. Утилітарно-прагматичний відті­нок розуміння практики самим Вітгенштейном виявляє себе в цент­ральній тезі «Філософських досліджень» — «значення слова є його вживання у мові».

Вітгенштейн відчуває всю штучність позиції семантичного по­зитивізму, що замикає сферу своїх пошуків лише «внутрішніми» питаннями. Міркуючи над причинами хибності такої позиції, він доходить висновку, що принципово неправильною є властива тра­диційній філософії постановка питання, з яким вона зверталася до реальності. Дивлячись на той чи інший предмет, філософ запитував: «Що являє собою даний предмет насправді?», «Чи існує він у дій­сності взагалі?» і т. п.

Така вада властива й неопозитивізму у його логічній і семантичній формах: адже представники обох варіантів неопозитивізму шукали якусь «справжню» реальність за межами того наявного стану речей, з «прояснення» або «очищення» якого вони звичайно розпочинали свій аналіз. Властивий названим варіантам неопозитивізму підхід і призводить, на думку Вітгенштейна, до тою, що «ми опиняємося на слизькій поверхні льоду, де немає ніякою тертя і умови у певному розумінні ідеальні, але саме тому ми не можемо рухатися. Ми хочемо ходити, але для цього необхідне тертя. Назад, на грубий ґрунт!»^[144].

Такий хід дає можливість Вітгенштейну зберегти основну ха­рактеристику, дану в «Логіко-філософському трактаті», — філософія не теорія, а діяльність. Але тепер ця діяльність набуває характеру своєрідної «терапії» мови. Якщо раніше «метафізичність» (наукова неосмисленість висловлювань) вбачалася у «відхиленні» від якогось

Криза Новоєвропейської філософії: філософський модерн «одвічного» збігання з тим або іншим «атомарним фактом», то тепер «метафізичністю» Вітгеншгейн називає відхилення від «повсякден­ного вживання мови», від «природних» правил «мовної гри». Тому в разі вживання філософами таких слів, як «пізнання», «буття», «об’єкт», «я» тощо, необхідно насамперед установити, чи вживаються вони при цьому точно так, як у тій «мовній грі», у якій були спочатку використані.

Філософія, вважає Вітгенштейн, покликана показати ті нісеніт­ниці і «травми», що їх отримує розум, прагнучи «розбити границі мови». І якщо ми досягаємо такої ясності, виявляємо та усуваємо ні­сенітниці і «травми», «це просто означає, що філософські проблеми повністю зникають». Тому «ми не можемо висувати ніяких теорій... Ми повинні покінчити зі всілякими поясненнями — лише опис має посісти їх місце. А цей опис дістає свою роз’яснювальну силу, тобто свою мету, від філософських проблем. Ці проблеми, звичайно, не ем­піричні, вони розв’язуються швидше через спостереження за діяль­ністю мови і розпізнання цієї діяльності всупереч спокусі неправиль­но її витлумачити. Ці проблеми розв’язуються не шляхом отримання нової інформації, а через упорядкування того, що нам уже відомо»^[145]. Філософія лише «лікує» мову, але ні в якому разі не формулює ті чи інші положення. Останні в будь-якому разі будуть «метафізичними», оскільки обов’язково тлумачитимуть реальність відповідно до того, якою вона мусить бути, а не є насправді. Звідси остаточний висновок, який виразно показує принципово позитивістський характер «лінг­вістичної філософії» Л. Вітгенштейна.

Як бачимо, у «Філософських дослідженнях» Вітгенштейн відмов­ляється від ідеї ізоморфності (поелементної відповідності) структу­ри мови структурі досвіду. Натомість формулюється теорія «мовних ігр» — комунікативної діяльності, в процесі якої твориться значення термінів і висловів, значення стає функцією не ізоморфного відобра­ження об’єктів, а функцією діяльності мови, її вживання. Мислення переорієнтовується з пошуків загального і сутнісного на пошук від­мінностей. Відповідним чином характерним для «Філософських до­сліджень» стає плюралізм методів — тут не існує жорстко фіксованих процедур і підходів; подібно до Фейєрабенда (принцип «методоло­гічного анархізму») використовуються будь-які методи й підходи,

ефективні у певному випадку. Таким чином і вітгенштейнівська вер­сія неопозитивізму (як і Фейєрабендівська) стає на шлях подолан­ня модерністських (новочасних) способів філософування у напрямі постмодерну. У цьому пункті напрям еволюції неопозитивістської думки зближується з ходом іншого філософського напряму, що фор­мується у 70-ті роки XIX ст., — прагматизму.