Тема:«Філософська думка в Україні»

Мета заняття: виробити цілісне уявлення про розвиток філософської думки України, зрозуміти особливості становлення української філософії, засвоїти зміст основних філософських праць українських мислителів з давніх часів до наших днів.

Ключові поняття: антеїзм, кордоцентризм, аеропагітики,, націоналізм, елітаризм, егалітаризм, традиція, філософська культура, «книжна культура», «філософія серця», український романтизм, українська академічна філософія, національна ідея, споріднена праця, україноцентризм

Знати: історичні та культурні особливості формування української філософської думки; етапи розвитку української філософії та їх загальна характеристика і проблематика; характерні риси й особливості української філософії на кожному з етапів її розвитку.

Вміти: пояснювати історичні особливості проявів українських філософських пошуків в залежності від суспільно-історичного і культурного контексту; робити порівняльний аналіз філософських надбань різних епох української історії.

Розуміти: причини історичних та культурних особливостей української філософської думки; культурне та соціальне значення філософської спадщини для розвитку сучасного українського суспільства.

ЗАНЯТТЯ 1. ВИНИКНЕННЯ ТА ЗАРОДЖЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ в УКРАЇНІ

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:

I. Українська філософія – органічна складова української духовної культури:

- що дає підстави говорити про такий феномен, як філософська думка в Україні, а не українська філософія;

- як пов’язана філософська думка з національним характером українського народу;

- які риси національного характеру особливо позначилися на специфіці української філософії;

- окресліть основні риси української філософії;

- основні етапи періодизації української філософії і їх проблематика.

II. Філософські ідеї в культурі Київської Русі XI-XIII століть.

- проблематика і спрямованість філософської думки «княжої доби»;

- філософські ідеї в перших пам’ятках давньоруської культури («Повість давніх літ», «Слово про закон і благодать»,).

З наведеного уривку першоджерел (див. «Самостійна робота» завд. № 2) з’ясуйте:

• що дозволяє оцінювати цей твір як типовий для доби Середньовіччя;

• яку роль відіграє Бог у житті людини;

• якими етичними принципами заповідає керуватися дітям мислитель?

• якому релігійному компоненту віддає перевагу Володимир Мономах – культовим діям чи власне вірі?

III. Філософія періоду Відродження в Україні:

- духовні, культурні зв’язки доби Відродження. Гуманістичні ідеї на українському грунті;

- український гуманіст Юрій Дрогобич, його погляди на світ, людину, природу;

- творчість С.Оріховського-Роксолана.

З наведеного уривку (див. розділ «Самостійна робота», завд. № 3), з’ясуйте:

• яку цінність С.Оріховський-Роксолан надає знанню?

• обміркуйте, на чому грунтується переконання мислителя, що наука “саму людину зробить і правдивою, і справедливою”?

• які нові погляди на державу, форми політичного правління, місце та особисті якості правителя, значення закону демонструють наведені висловлювання?

IV. Острозька академія – український навчальний заклад, зорієнтований на європейську систему навчання. В чому це проявилось?

- полеміст І.Вишенський і його внесок у розвиток української культури і філософії; проблема «Бог-людина»; погляд І.Вишенського на людину;

V. Києво-Могилянська академія, її просвітницький характер:

- розуміння філософії (в порівнянні з усталеною філософською традицією Київської Русі);

- характер філософських ідей викладачів Києво-Могилянської академії: натурфілософські концепції, І.Гізель – позиція деїзму; Ф.Прокопович – переосмислення розуміння Бога, вчення про матерію;

- проблеми теорії пізнання та логіки;

- уявлення про людину та її моральний світ; суспільно-політичні погляди;

- фундатори філософської традиції: Стефан Яворський, Григорій Кониський, Йосип Кононович-Горбацький.

VI. Філософія Г.Сковороди:

- як розуміє Г.Сковорода філософію;

- що лежить в основі філософської системи Г.Сковороди;

- вчення про три світи і дві натури;

- в чому виявилась етико-гуманістична проблематика Г.Сковороди;

- принцип “спорідненої” (сродної) праці, що визначає сенс людського буття й “нерівної рівності”;

- кордоцентризм.

З наведеного уривку (див. «Самостійна робота», завд. № 4) з’ясуйте:

• як подає Г.Сковорода найважливіші умови досягнення людиною її життєвого щастя? У чому полягає це щастя?

•що спонукає людську душу прагнути дістатись до вічного?

• спираючись на наведені міркування філософа, спробуйте визначити, до якої філософської течії пізньої античності схожа вибудована тут ієрархія людських якостей.

Завдання для самостійного Логічного опрацювання:

Завдання 1. За допомогою словника дайте визначення поняттям: антеїзм, кордоцентризм, поліфонізм, аскетизм, індивідуалізм, богопізнання, ісихазм, сродна праця, нерівна рівність, антеізм.

Завдання 2. Робота з першоджерелом.

Спираючись на фрагмент із “Поучення” Володимира Мономаха, законспектуйте висловлювання з тексту, звертаючись до питань:

• що дозволяє оцінювати цей твір як типовий для доби Середньовіччя;

• яку роль відіграє Бог у житті людини?

• якими етичними принципами заповідає керуватися дітям мислитель?

• якому релігійному компоненту віддає перевагу Володимир Мономах – • культовим діям чи власне вірі?

“Сидячи на санях [готуючись до смерті], помислив я в душі своїй і воздав хвалу Богові, що він мене [до] сих днів, грішного, допровадив. Тому, діти мої, чи інший хто, слухавши сю грамотку, не посмійтеся, а кому [вона] люба [із] дітей моїх, – нехай прийме він її в серце своє і не лінуватися стане, а так, як і [я], труждатися.

Найперше, задля Бога і душі своєї, страх майте Божий у серці своїм і милостиню чиніть щедру, бо се єсть начаток всякому добру. […]

У нікчемному сьому житті научися, віруючий чоловіче, діяти благочестиво, научися за євангельським словом, “очима управляти”, язик здержувати, ум сміряти, тіло упокорювати, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради; тебе позбавляють – не мсти, ненавидять – люби, гонять – терпи, хулять – благай, умертви гріх...

Тож, Бога ради, не лінуйтеся, я благаю вас, не забувайте трьох діл тих, бо не є важкі вони.

А се – мізерного, слабого ума мойого поучення. Послухайте мене, якщо не все прийміте, то [хоч] половину.

Якщо вам Бог зм'якшить серце, то сльози свої пролийте за гріхи свої, кажучи: “Як ото блудницю, і розбійника, і митника та помилував єси, [Господи], так і нас, грішних, помилуй”. І в церкві се дійте, і [спати] лягаючи. Не пропустіте ж ні одної ночі. Якщо ви при силі, [хоч раз] поклонітесь до землі, а коли вам стане немічно – то тричі. І сього не забувайте, не лінуйтеся, бо тим нічним поклоном і співом [молитви] чоловік побіждає диявола, – і що за день людина согрішить, то сим ізбавляється [од гріха]. Навіть і на коні їздячи, [коли] не буде у вас ні з ким діла [і] якщо інших молитв не умієте ви мовити, то “господи, помилуй”, благайте безперестану потай, – бо ся молитва єсть ліпша од усіх. [Молитеся краще], ніж думати нісенітницю, їздячи.

Усього ж паче – убогих не забувайте, але наскільки є змога, погодуйте і подавайте сироті, і за вдовицю вступітесь самі, а не давайте сильним погубити людину. Ні правого, ні винного не вбийте [і] не повелівайте вбити його; якщо [хто] буде достоїн [навіть] смерті, то не погубляйте душі християнської.

Річ мовлячи і лиху, і добру, не клянітеся Богом, не хрестітеся, бо немає ж [у сім] ніякої потреби. А якщо ви будете хреста цілувати братам чи [іншому] кому, то [робіть се], лише вивіривши серце своє, що на нім, [цілуванні], ви можете устояти, – тоді цілуйте. А цілувавши, додержуйтесь [клятви], щоб, переступивши [її], не погубити душі своєї.

Єпископів, і попів, і ігуменів [поважайте], з любов'ю приймайте од них благословення і не одсторонюйтеся од них, а по силі любіте і подбайте [про них], щоб дістати через їх молитву [милість] од Бога.

Паче всього – гордості не майте в серці і в умі. А скажімо: “Смертні ми єсмо, нині – живі, а завтра – у гробі. Се все, що ти нам [Боже], дав єси, – не наше, а твоє [його] нам поручив ти єси на небагато днів”.

Старих шануй, як отця, а молодих – як братів. У домі своїм не лінуйтеся, а за всім дивіться. Не покладайтесь на тивуна [управителя], ні на отрока, щоби не посміялися ті, які приходять до вас, ні з дому вашого, ні з обіду вашого.

На війну вийшовши, не лінуйтеся, не покладайтеся на воєвод. Ні питтю, ні їді не потурайте, ні спанню. І сторожів самі наряджайте, і [на] ніч лише з усіх сторін розставивши довкола [себе] воїв, ляжте, а рано встаньте. А оружжя не знімайте із себе вборзі, не розглядівши [все] через лінощі, бо знагла людина погибає. Лжі бережися, і п'янства, і блуду, бо в сьому душа погибає і тіло. А коли ви ходите в путь [за даниною] по своїх землях, –лібах, а не то клясти вас начнуть. А куди підете і де станете – напойте, нагодуйте краще стороннього; а ще більше вшануйте гостя, звідки він до вас [не] прийде, – чи простий, чи знатний чи посол, – якщо не можете дарунком, [то] їжею і питвом. Вони-бо, ходячи, прославлять чоловіка по всіх землях – або добрим, або лихим.

Недужого одвідайте, за мерцем ідіте, тому що всі ми смертні єсмо. І чоловіка не миніть, не привітавши, добре слово йому подайте.

Жону свою любіте, але не дайте їм, [жінкам], над собою власті.

А се вам основа всього: страх Божий майте вище над усе.

Якщо забуваєте [се] все, то часто перечитуйте: і мені буде без сорома, і вам буде добре.

А коли добре щось умієте – того не забувайте, а чого не вмієте – того учітесь, так же, як отець мій. Удома сидячи, він зумів знати п'ять мов, – а за се почесть єсть од інших країв. Лінощі ж – усьому лихому мати: що [людина] вміє – те забуде, а чого ж не вміє – того не навчиться.

А добре поводячись, не лінуйтеся ж ні до чого доброго, а насамперед до церкви [ходити]. Хай не застане вас сонце в постелі, – так бо отець мій діяв блаженний, і всі добрі люди достойні. Вранішню воздавши Богу хвалу, і потім, коли сходить сонце, і побачивши сонце, [слід] прославити Бога з радістю. Бо сказано: “Просвіти очі мої, Христе Боже, ти, що дав мені єси світ твій прекрасний”.

Та не осудіте мене, діти мої, ні інший хто, прочитавши [се], бо не хвалю я себе, ні одвагу свою, а хвалю Бога і прославляю милість його, що мене, грішного і недостойного, стільки літ оберігши од того смертного часу, не лінивим мене сотворив був, [а] на всякі діла людські здатного. Тож, сю грамотку прочитаючи, постарайтеся на всякі добрі діла, славлячи Бога зо святими його.

Смерті бо, діти, не боячись ні [на] раті, ні од звіра, діло мужеське робіте, як вам Бог дасть. Бо коли я од війни, і од звіра, і од води, [і] з коня падаючи, [не помер], то ніхто із вас не зможе покалічитись і вбитися, допоки не буде [се] Богом звелене. А якщо од Бога буде смерть, то ні отець, ні мати, ні брати не зможуть [від неї одняти], бо хоча добре [се] – берегтися, [та] Боже оберігання ліпше єсть од людського”.

Завдання 3. Робота з першоджерелом.

Уважно прочитайте два фрагменти із твору “Напучення польському королеві” видатного українського мислителя доби Відродження Станіслава Оріховського-Роксолана і дайте відповіді на запитання:

• яку цінність С.Оріховський-Роксолан надає знанню?

• подумайте, на чому грунтується переконання мислителя про те, що наука “саму людину зробить і правдивою, і справедливою”?

• які нові погляди на державу, форми політичного правління, місце та особисті якості правителя, значення закону демонструють наведені висловлювання?

“Передусім знай, що не всяка людина здатна бути при владі, а лише така, що за природою своєю прагне до правди і справедливості. Але й цього недостатньо. Треба, щоб прагнула вона до науки, яка саму людину зробить і правдивою, і справедливою. Так само й природні здібності, хоч би якими були високими, але якщо людина знехтує наукою, нічого не зробить, гідного похвали. Але чому не треба слухати тих, хто відраджує вивчати мистецтва, без яких життя є варварським і нікчемним? (Це стосується всякого правління, а найбільше – світської влади.) А тому, що ніхто не зробить нічого корисного навіть у найнезначнішому мистецтві, якщо не буде вчитися”. […]

“Бо якби ми зважали на римських законників, тобто, похлібців тиранів, то всю зверхність у державі, без сумніву, приписали б королеві і, таким чином, підпорядкували йому саму юстицію, а його власні закони вихваляли. Ніколи б не ставили королеві запитання “чому?”. Ніколи б не нагадували йому про присягання. Показували б лише, що сам він є паном нашого життя й смерті. А ті дармоїди тим певніше б нашіптували з усіх боків королеві про “злочинців”, які непоштиво ставляться до короля.

З другого боку, ми виросли не в королівстві Нерона, а в славній батьківщині Сигізмунда. І наші предки виховували нас так, щоб ми знали, що король вибирається для держави, а не держава існує задля короля. На цій підставі гадаємо, що держава набагато шляхетніша й достойніша за короля. Закон же, якщо він є душею і розумом держави, значно кращий за непевну державу і вищий за короля. Отже, закон дорівнює королеві і навіть кращий і набагато вищий за короля.

А тепер поясню тобі, що таке закон. Він, як я вже показував, сам є правителем вільної держави, але мовчазним, сліпим і глухим. Згідно з ним обирається одна людина, яку ми називаємо королем. Він — вуста, очі й вуха закону. Якби закон сам міг вислуховувати, вести бесіду, ніхто не обирав би короля, бо закон сам навчає, що треба робити. А оскільки закон цього робити не може, то вибирає собі посередника – короля. Коли ж якийсь Требоніан або один з римських рабів, наприклад Ульпіан, підлещуючись до тебе, скаже, що ти наймогутніший у своїй державі, не погоджуйся. Скажи, що у твоїй батьківщині править не людина, а закон. Отже, якщо тебе запитають: хто ти? – відповідай побожно й правдиво так: я король – вуста, очі й вуха закону, а точніше, інтерпретатор закону, який присягнувся віру в королівстві зміцнювати і нічого іншого не робити, як тільки те, що закон велить…”.

Завдання 4. Законспектуйте наступні фрагменти, що розкривають суть запитань:

• як подає Г.Сковорода найважливіші умови досягнення людиною її життєвого щастя? У чому полягає це щастя?

• що спонукає людську душу прагнути дістатись до вічного?

• спираючись на наведені міркування філософа, спробуйте визначити, до якої філософської течії пізньої античності схожа вибудувана тут ієрархія людських якостей.

“Не можна знайти щастя поза собою; істинне щастя перебуває всередині нас. Безперервно думай, щоб пізнати себе. І оце-то є молитва, тобто, розпалювання твоїх думок до цього. Це – крик твій, крик таємний… Оце ж і є бути щасливим – пізнати, знайти самого себе.

Голова всього в людині – людське серце. Воно с найточніше в людині, а все інше – околиця… А що таке серце, як не душа? Що таке душа, як не бездонна думок безодня? Що таке думка, як не корінь, насіння й зерно всієї нашої видимої натури і зовнішності? Тому-то, бачиш, мертве, яка втратила сердечний спокій, загубила свою голову і свій корінь.

Думка є таємною пружиною в нашій тілесній машині, голова й початок всього її руху, а за цією головою йдуть усі зовнішні органи, наче на налигачі, думка ніколи не спочиває, наче полум'я чи ріка, її безперервне стремління – це бажання. Куди ж вона прагне? – Шукає своєї насолоди й спокою. Спокій же не в тому, щоби зупинитись і простягнутись, як мертвее тіло, а навпаки: вона, начебто перебуваючи у мандрах, шукає по мертвих стихіях свого спорідненого і, ще більше розпаливши свою спрагу, швидше піднімається від тлінної речовинної природи до свого рідного і безначального начала…”.

Завдання 5. Прокоментуйте вислови Г.Сковороди:

- «Що може бути шкідливіше, ніж людина, яка має знання найскладніших наук, але без доброго серця? Вона всі свої знання застосує на зло»;

- «Світ ловив мене, але не спіймав». Який основоположний принцип мислення він ілюструє?

контрольні питання:

1. Що таке національна філософія?

2. Назвіть основні риси філософських пошуків у Київській Русі.

3. Назвіть основні етапи розвитку філософської думки в Україні і їх проблематику.

4. Який вплив мала християнська ідеологія на розвиток філософської думки Київської Русі?

5. Чи належить творчість Юрія Дрогобича до історії української культури? Обгрунтуйте.

6. Що є вартісним у філософській позиції І.Вишенського?

7. Хто такі полемісти?

8. У чому основні засади філософії Г.Сковороди? Проблема щастя і сенсу життя у творчості Г.Сковороди.

9. Особливості філософії Києво-Могилянської академії.

10. Що є спільне і відмінне у філософських поглядах Сковороди та професорів Києво-Могилянської академії?

Рекомендована ЛІТЕРАТУРА:

1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1997. – С. 25-104, 131-149.

2. Історія української філософії: Хрестоматія / Упор. Кашуба М.В. – Львів, 2004. – С.10-25, 81-83.

3. Надольний В.П. Філософія: Курс лекцій / За ред. Надольного. – К., 2000. – С.164-174.

4. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник / За ред. Тарасенка. – К., 1997. – 328с.

5. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Навч. посібник. – К., 2000. – С.64-92, 112-134.

6. Хамітов Н.В. Історія філософії. Проблема людини та її меж. – К.. 2000. – С.192-198.

7. Чижевський Д. Нарис історії філософії на Україні. – К., 1992. – С. 5-22, 101-110.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Нічик В.М., Литвинов В.Д. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (ХVІ -перша полов. ХVІІ ст.). - К., 1990.

2. Нічик В.М. Філософія в Києво-Могилянській академії // Філософська думка. - 1978. - № 6.

3. Савченко С.В. Полемічна література ХУІ-ХУІІ ст. в українській історіографії // Український історичний журнал. – 2007. - № 5. – С.158-174.

4. Сковорода Г. Твори: У 2-х т. – К.,1994.

5. Сковорода Г. Дослідження, розвитки, матеріали.-К., 1992.

6. Франко І. Іван Вишенський і його твори // Франко І. Зібр. творів. У 50-ти т. – Т. 30. – К., 1981.

7. Хижник З.І. Києво-Могилянська академія. Суспільно-політичні й ідеологічні передумови виникнення вищої освіти на Україні. – К., 1991.

ЗАНЯТТЯ 2. ВИНИКНЕННЯ ТА ЗАРОДЖЕННЯ ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ в УКРАЇНІ

ПИТАННЯ ДЛЯ ОБГОВОРЕННЯ:

I. Романтизм як філософська концепція світобачення та його особливості в Україні.

- особливість і проблематика українського романтизму;

- розробка філософії української ідеї;

- ідея України у філософському світогляді П.Куліша. «україноцентризм» філософського мислення П.Куліша

II. «Філософія серця» П.Юркевича.

- П.Юркевич – представник релігійного-філософської школи.

З уривку першоджерел (див. «Самостійна робота» завд.№ 4), з’ясуйте :

• відношення автора до матеріалізму;

• чи можливо і варто оцінювати дійсність і явища тільки через призму матеріальності?

• в чому виявлялася боротьба з матеріалізмом і визначення сутності і призначення філософії.

З наступного уривку (див. «Самостійна робота» завд. №5), прокоментуйте:

• сутність філософії і її покликання

• як призначення філософії пов’язується з духовним життям людей;

- філософські ідеї П.Юркевича, його «філософія серця».

Використовуючи уривок першоджерел (див. «Самостійна робота» завд. №3), з’ясуйте:

• значення серця у житті, пізнанні і діяльності людини;

• в чому ви бачите спільність вчення про серце у філософії Г.Сковороди та П.Юркевича;

• в чому виявився гуманізм П.Юркевича;

• яке місце відводить Памфіл Юркевич серцю у житті людини. Як називається така позиція?

III. Філософськи погляди І.Франка

- чинники формування світогляду;

- гносеологічні, онтологічні погляди.

Використовуючи уривок з праці І.Франка (див. «Самостійна робота» завд. № 6) з’ясуйте:

• закономірності розвитку людства. Як називається такий спосіб осягнення світу?

• які рушійні сили у поступі людства вважає український мислитель провідними. Порівняйте позицію І.Франка із відомими Вам концепціями суспільного розвитку інших мислителів.

Ознайомившись із фрагментом твору І.Франка (див. «Самостійна робота» завд. № 7) з’ясуйте:

• основні принципи культурно-освітньої програми для молоді як засобу “морального переродження”;

• виділіть окреслені І.Франком шляхи національного відродження України і перешкоди на його шляху;

• поміркуйте, у чому зміст ідеї нації як “живого організму”, які має переваги ця концепція?

IV. Проблема національної ідеї у суспільно-політичних та філософських поглядах М.Драгоманова В.Липинського, Д.Донцова.

Завдання для самостійного опрацювання

Завдання 1. З допомогою словника дайте визначення поняттям: нація, націоналізм, національна ідея, елітаризм, егалітаризм, прогрес, «філософія серця», український романтизм, україноцентризм, народництво, космополітизм, соціалізм.

Завдання 2. За схемою дайте характеристику: Леся Українка, М.Драгоманов, І.Франко, В.Липинський, Д.Донцов.

Завдання 3. Робота з першоджерелом.

Використовуючи працю «Серце і його значення у духовному житті людини», з’ясуйте:

• значення серця у житті, пізнанні і діяльності людини;

• в чому ви бачите спільність вчення про серце у філософії Г.Сковороди та П.Юркевича;

• в чому виявився гуманізм П.Юркевича;

• яке місце відводить Памфіл Юркевич серцю у житті людини. Як називається така позиція?

«…Серце є скарбник і носій усіх тілесних сил людини…

Серце є центром душевного і духовного життя людини. Так, в серці започатковується і народжується рішучість людини на ті чи інші вчинки; в ньому виникають різноманітні наміри і бажання; воно є місцем волі та її жадань…

Серце є осереддя багатоманітних почувань, хвилювань і пристрастей…

Серце є центром усіх пізнавальних дій душі…

Нарешті, серце є центром морального життя людини. В серці з'єднуються всі моральні стани людини...Серце є вихідним пунктом усього доброго й злого в словах, думках і вчинках людини, є добрий і злий скарб людини... Серце є скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон...

Мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного людського життя, так само як досконалість мислення ще не позначає всіх досконалостей людського духу. Хто стверджує, що “мислення є вся людина”, і сподівається вивести всю багатогранність душевних явищ із мислення, той досягне не більше того фізіолога, котрий став би з'ясовувати явища слуху - звук, тони і слова - із явищ зору, якими є протяжність, фігура, колір і т. д. У відповідності з цим ми можемо вже припустити, що діяльність людського духу має своїм безпосереднім органом в тілі не одну голову або головний мозок з нервами, що до нього йдуть, а розповсюджується значно далі і глибше в середину тілесного організму. Як сутність душі, так і її зв’язок з тілом має бути значно багатшим і різноманітнішим, ніж звичайно думають».

Завдання 4. Робота з першоджерелом.

За працею П.Юркевича «Матеріалізм і завдання філософії» з’ясуйте:

• відношення автора до матеріалізму;

• чи можливо і варто оцінювати дійсність і явища тільки через призму матеріальності?

• в чому виявлялася боротьба з матеріалізмом і визначення сутності і призначення філософії;

«Матеріалізм і завдання філософії»

Справедливо, що в наш час особливо матеріа­лізм має партію, сильну принаймні своєю чисельністю й значенням у царині природознавства. Подібно до того, як при пануванні в суспільстві ідеалістичних настроїв у ньому виникає схильність до міфології, до віри в примари, у витвори фантазії, що закривають собою дійсність, так ни­нішній матеріалізм можна розглядати як похідний продукт реалістичного настрою нашої цивілізаціями настільки зо­бов'язані мертвому механізму природи, де рушійні сили видаються тим досконалішими, чим вони пасивніші, що фантазія мимоволі малює образ простої, пасивної матеріальності як чогось основного такого, що знаходиться на са­мому дні явищ: вона хотіла б пояснити всі процеси так званого життя так само просто і зручно із механічних відно­шень матеріальних частин, як пояснює вона рухи парової машини. Коли б дійсність була у всіх своїх одкровеннях матеріальною, то основний закон механіки, яким виражається рівність дії та протидії в усіх процесах матеріальної природи, поширю­вався б без жодних обмежень на все існуюче: а оскільки цей закон лежить в основі всіх винаходів у царині механі­ки, то ми уже не знаходили б у природі явищ, котрі б не підкорялися винахідницькому генію людини.

...Отже, нездоланна жадоба знання, прагнення зробити все буття наскрізь прозорим, не залишити жодного пункту в дійсності не розкладеним, не виведеним, прагнення розра­хувати і наперед визначати думкою всяке явище і його майбутнє з математичною точністю — ось її психологічні мотиви, що, з нашого погляду, обумовлюють сьогодні яви­ще матеріалізму.

.

Завдання 5. Робота з першоджерелом

З наступного уривку «З приводу статей богословського змісту, вміщених у «Філософському лексиконі», прокоментуйте:

• сутність філософії і її покликання;

• як призначення філософії пов’язується з духовним життям людей.

З ПРИВОДУ СТАТЕЙ БОГОСЛОВСЬКОГО ЗМІСТУ,

ВМІЩЕНИХ У «ФІЛОСОФСЬКОМУ ЛЕКСИКОНІ»

(критично-філософські уривки)

Ясність, визначеність і загальнопридатність математичних висновків грунтується, між іншим, і на тому, що предмет математики не зачіпає живих і найглибших інтересів духу; він є чимось далеким від того естетичного і морального змісту світу явищ, до якого зовсім не байдуже серце людини і перед яким людська думка нерідко обриває чітку нитку логічного аналізу, щоб прийняти цей зміст без­посередньо, в усій його неповторності,— прийняти простим почуттям, простим усвідомленням його вартості для цілей духу.

...Філософія, котру частіше за все називають наукою абстрактною, якраз не має цього абстрактного характеру, що робить математичні дослідження придатними для всіх народів, для всіх духів, як би не різнилися вони за своїми переконаннями, настроями і внутрішніми вартостями. Кожна філософська думка пробуджує в духові особливі інтере­си, які будуть відрізнятися від інтересів, пов'язаних з ін­шою думкою. При огляді різноманітних явищ філософ сприймає різні рухи серця, різні почуття; в його душі ви­никають певні настрої, які в свою чергу будуть давати осо­бливе спрямування його дослідженням, його мисленню. То­му жодна наука не наповнюється так рішуче характером духу особистого, національного і характером епохи, як фі­лософія. Це спрямування філософії, котре охоплює в своє­му науковому русі всі прояви людського духу і його життя, надає їй особливого значення в історичних долях людства: ви вивчаєте в ній не окремі явища духовного життя люд­ства, а цілісний стан духу в дану історичну епоху.

...Очевидно, що ця спрямованість філософії може збігатися з найгрунтовнішим аналізом і науковими вимогами.

Завдання 6. Робота з першоджерелом.

Ознайомтеся із поглядами І.Франка на основі його праці “Що таке поступ?” щодо закономірностей розвитку людства. Як називається такий спосіб осягнення світу? Зверніть увагу на те, які рушійні сили у поступі людства вважає український мислитель провідними. Порівняйте позицію І.Франка із відомими Вам концепціями суспільного розвитку інших мислителів.

«...Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі зміняється і ніщо не стоїть на місці, а друге - друге не таке певне, більше питання, ніж твердження: чи зміняється на ліпше, чи на гірше?

Що все на світі зміняється, що ніщо не стоїть на місці, се відомо кожному, се пізнає кожний сам по собі і по своїм окруженню. Але чи ті зміни йдуть на ліпше, чи на гірше, на се вже відповідь не у всіх однакова...

...Певна річ, коли беремо на увагу сам початок людського розвою, оту добу лупаного та гладженого каменя, дикого стадового життя по лісах та печерах, і порівняємо її з теперішнім людським життям, з часом, коли люди живуть у домах, сплять на подушках, одягаються раз тепло, раз холодно, їздять залізницями, порозуміваються телеграфами та телефонами, вгризаються вглуб землі, плавають поверх води і попід воду, літають по повітрю і зазирають своїм оком у середину всякого, навіть живого тіла при помочі рентгенового проміння, - хто схоче порівняти так безпосередньо початок з кінцем, той, певно, мусить признати, що за тих кільканадцять тисяч літ люди поступили дуже сильно до ліпшого, що поступ веде до добра.

Але коли захочемо придивитися тій справі ближче, слідити крок за кроком, то переконаємося, що ся відповідь не така дуже певна...

…Люди йдуть наперед, то правда, знаходять по дорозі все щось нового, але часто й гублять не одне таке, за чим пізніше мусять жалувати. Іноді буває й так, що тратять майже все те, до чого перед тим доробилися сотками літ. Зовсім так, як той, що йде нерівною дорогою, іноді впаде, іноді заблудить і, стративши напрям, верне спорий шмат дороги назад.

...Та не лише в таких речах, як будівлі, оздоби, багатство, бачимо в людській історії то тут, то там упадок, руїни. Бачимо се також і в справі духовних набутків, умілості, штуки та науки. То ще не велика біда, що нині люди не будують таких будинків, як єгипетські піраміди, не вміють вирізувати з мармуру таких статуй, як вирізували греки, - без сього поступ може йти наперед...

...З усього того, що ми сказали досі, видно деякі цікаві речі, які слід затямити собі. Перше те, що не весь людський рід поступає наперед. Велика його частина живе й досі в стані, коли не повної дикості, то в стані, не дуже далекім від неї. Друге те, що той поступ не йде рівно, а якось хвилями; бувають хвилі високого підйому, а по них наступають хвилі упадку, якогось знесилля і зневір’я, потім хвиля знов підіймається, знов по якимось часі опадає і так далі. А третє, що той поступ не держиться одного місця, а йде мов буря з одного краю до другого, лишаючи по часах оживленого руху пустоту та занепад. Поступ цілої людськості се величезна і дуже складна машина. Вона порушується силою, на яку складаються тілесні й духовні сили всіх людей на світі; ані одному чоловікові, хоч який би він був сильний та здібний, ані одній якійсь громаді годі запанувати над рухом тої машини, годі керувати нею. Як у цілій природі, так і в розвою людства керму держать два могутні кондуктори, то ті самі, яких пізнав вже великий німецький поет і вчений Йоганн Гете, а то голод і любов. Голод - се значить матеріальні і духовні потреби чоловіка, а любов - се те чуття, що здружує чоловіка з іншими людьми. Людського розуму в числі тих кондукторів нема і, певно, ще довго не буде”.

Завдання 7. Робота з першоджерелом.

Ознайомившись із фрагментом твору І.Франка “Одвертий лист до галицької української молодежі”, з’ясуйте:

а)основні принципи культурно-освітньої програми для молоді як засобу “морального переродження”;

б)виділіть окреслені І.Франком шляхи національного відродження України і перешкоди на його шляху;

в)подумайте, у чому зміст ідеї нації як “живого організму”, які ця концепція має переваги?

“...Перед українською інтелігенцією відкривається тепер, при свобідніших формах життя в Росії, величезна ділова задача - створити з величної етнічної маси українського народу українську націю, суспільний культурний організм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, звідки б вона не йшла, та при тому здібний на присвоювання собі в найширшій мірі і в найшвидшому темпі загальнолюдських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може здійснитися.

Величезні труднощі цієї задачі стануть Вам ясно перед очима, коли подумаєте про той стан, у якому застає Україну нова доба. Без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без пройнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, яке могло би бодай на першій гарячій порі заспокоювати всі духовні потреби величезної маси, без преси, яка могла б ясно держати і систематично оборонити стяг національності та прикладеної до місцевих потреб, свобідної культурної праці, без надії на сильну фалангу цілком свідомих і на висоті сучасної освіти стоящих репрезентантів у законодавчих органах, і без міцної опори в масах народу та інтелігенції навіть для тих небагатьох репрезентантів, що побажають цілком відповісти своїй національній і культурній задачі, наша Україна готова знову опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії, або в ролі кролика, на якому різні прихильники вівісекції будуть виконувати свої експерименти.

...Ми мусимо навчитися відчувати себе українцями - не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіційних кордонів. І це почуття не повинно у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні наслідки. Ми повинні - всі без винятку перш за все пізнати ту свою Україну, всю в її етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, щоб ми боліли кожним її частковим, локальним болем і радувалися кожному хоч і як дрібному та частковому її успіху, а головне, щоб ми розуміли всі прояви її життя, щоб почували себе справді, практично частинкою його.

...Це моральне переродження, яке цілковито досягнеться, певно, не швидко, аж наслідкам праці поколінь, та до якого імпульс кожний із Вас повинен дати сам собі, власною постановою, буде першою умовою можливості тіснішої, дружнішої і продуктивнішої співпраці нашої з закордонними українцями. Якби Ви знали, мої молоді приятелі, скільки зневіри, розчарувань та знеохоти нагромадили дотеперішні відносини галичан та буковинців із Україною, скільки сорому та прикрощів робили не раз українцям наші "національні", а власне місцеві хиби - неточність, балакучість та пустомельство, брак характерності, індиферентність та моральна грубошкірість, байдужість до важливих загальних справ, а завзятість у дрібницях, пуста амбіційність та відсутність самокритики, хизування європейськими формами при основній малоосвіченості та некультурності, якби Ви знали і відчували це так, як цього вимагає теперішня хвилина, то я не сумніваюся, що в серці кожного з Вас знайшлась би моральна сила, щоб сказати собі і покласти Ганнібалову присягу: віднині докладу всякого зусилля, щоб увільнитися від цих хиб, поводитися краще, працювати пильніше над собою.

…Я бажаю тільки одного - звернути Вашу увагу, молоді приятелі, звернути увагу всієї суспільності на ту велику історичну хвилину, якої наближення відчуваємо всі. Нам доведеться змобілізувати всі свої сили, щоб задовольнити потреби тої хвилини. Та поки ще вона не надійшла, до праці, молоді приятелі, до інтенсивної, невсипущої праці над собою самими. Здобування знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і поважних мужів, повних любові до свого народу і здатних виявляти ту любов не потоками галасливих фраз, а невтомною, тихою працею. Таких мужів потребує кожна нація і кожна історична доба, моли всій нашій Україні перший раз у її історичному житті посміхнеться хоч трохи повна громадянська і політична свобода”.

Завдання 8. Подумайте і розгорніть тези видатного українського мислителя В’ячеслава Липинського:

- “Україна - це перш за все дух, а не матерія”.

- “Ніхто нам не збудує держави, коли ми її самі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути”..

контрольні питання:

1. «Філософія серця» П.Юркевича. У чому її суть.

2. Що є змістом «української ідеї». Хто з українських філософів займався її розробкою?

3. В чому сутність українського філософського романтизму?

4. В чому полягає сутність концепції «хутірська філософія» П.Куліша?

5. Що таке «поступ», за І.Франком?

Рекомендована ЛІТЕРАТУРА:

1. Горський В.С. Історія української філософії. Курс лекцій. – К., 1997. – С. 25-104, 131-149.

2. Історія філософії України. Хрестоматія: Навч. посібник./ Упорядники М.Ф. Тарасенко, М.Ю. Русин. – К., 1993. – С.341-354.

3. Надольний В.П. Філософія: Курс лекцій / За ред. Надольного. – К., 2000. – С.164-174.

4. Огородник І.В., Русин М.Ю. Українська філософія в іменах: Навч. посібник / За ред. Тарасенка. – К., 1997. – 328с.

5. Сініцина А.В, Історико-філософські ідеї українського романтизму (П.Куліш, М.Костомаров). – Львів, 2005. – 160с.

6. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Історія української філософії: Навч. посібник. – К., 2000. – С.64-92, 112-134.

7. Хамітов Н.В. Історія філософії. Проблема людини та її меж. – К.. 2000. – С.192-198.

8. Чижевський Д. Нарис історії філософії на Україні. – К., 1992. – С. 5-23.

ДОДАТКОВА ЛІТЕРАТУРА:

1. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст. – К., 1992. – 126с.

2. Лісовий В. Українська філософська думка 60-80 рр. // Філософська думка, 2007. - № 3.- С. 64-80.

3. Лісовий В. Українська філософська думка 60-80 рр. // Філософська думка, 2007. - № 4.- С. 117-137.

4. Піч Р. Найголовніші елементи філософії П.Юркевича // Філософська та соціологічна думка. – 1992. - № 9.

5. Тихолаз А.Г., Запорожець М.О. Історичні уривки однієї суперечки (П.Юркевич проти М.Чернишевського) // Філософська та соціологічна думка, 1992. - № 7.

6. Юркевич П. Вибране. - К., 1993.

7. Ясь О.В. В.Липинський та неоромантизм // Український історичний журнал. – 2007. - № 5. – С.75-95.

Інтернетсайти

litopys.org.ua/cultur/cult11.htm

zakladka.org.ua/search-Українська-філософія.html

www.grinchuk.lviv.ua/referat/1/866.html

www.philosophy.kiev.ua/lib/book.php?1417&list

www.franko.lviv.ua/faculty/geology/Education/Progr_kursiv/Philosophy.htm

www.zvukraine.lviv.mobi/?cat=32

www.poglyad.com/other/4021/

www.djerelo.com/index.php?Itemid=89&id=493&option=com_content&task=view

www.history.iv-fr.net/article.php?id=853

www.dspace.humanities.org.ua/dspace/handle/123456789/223

tdcse.iatp.org.ua/Lysyj1.htm

www.philosophy.kiev.ua/lib/book.php?178

www.ji.lviv.ua/vidhuky/pro-nas/horsk-lys.htm

www.repetitor.co.ua/essays/essay.aspx?essayId=2775&lang=ua

www.ualogos.kiev.ua/toprint.html?id=655

www.philosophy.ua/ua/per/minakov/works

www.phildep.univ.kiev.ua/departments/ufc_dep.htm

www.filosof.com.ua/news_2003.htm

www.filosof.com.ua/news_2003.htm

www.lib.ua-ru.net/inode/7374.html

www-gazeta.univer.kharkov.ua/index.php?korablyova

www.day.kiev.ua/139583/

www.library.ukma.kiev.ua/e-lib/NZ/NZV20_2002_philos/17_zakydalskyy_t.pdf

www.simya.com.ua/articles/45/8121/

www.favorites.net.ua/ref-ukr/referat.php?id=4520

www.thales.iatp.org.ua/domzawfil.html

www.vuzlib.net/filosofy/02.htm

humanities.lviv.ua/projects.php?pid=129

sophia.nau.edu.ua/science/konf/konf_05/visnik/matuh.htm

newright.il.if.ua/gnatyuk2.htm

www.ualogos.kiev.ua/text.html?id=325&number=59&category=3

Методичні поради

При обговоренні питання про українську філософію слід зазначити, що кожна національна філософія так чи інакше виражає особливості національного світогляду. Що стосується визначення рис національного характеру української філософії, то вони мають досить умовний гіпотетичний характер. Разом з тим, більшість дослідників звертають увагу на інтровертний характер, властивий українському філософствуванню, наголошують на індивідуалізмі, етичній спрямованості, емоційно-чуттєвому характері сприйняття, панестетизмі та іронічному ставленні до світу, на кордоцентризмі, обумовлюючи цим риси, які характерні українській філософії.

Окреслюючи особливість української філософії, наголосіть на тому, що в культурній традиції нашого народу філософія завжди виступала передовсім тим типом духовної діяльності, де з'ясовувались межі людського життя, де давалися відповіді на питання, що становить сенс буття людини.

З'ясовуючи природу української філософської думки, слід звернути увагу на її світоглядні корені, основою яких є самобутня міфологічна система. Незважаючи на те, що міфологія східних слов'ян входить до кола індоєвропейських міфологій, світоглядна свідомість наших пращурів формувалась в незамкненому етнонаціональному просторі, а у творчому діалозі зі світоглядними ідеями інших етнонаціональних спільнот.

Проте українські міфи зберегли характерну для них особливість – близькість до природних форм.

Розмірковуючи над специфікою, чинниками формування української філософської думки, зауважте, вплив на неї рис національного характеру, тобто, менталітету. У цьому контексті виділіть такі ментальні риси, як антеїзм, що формує відчуття природності, чуттєвості, індивідуальності, творчий індивідуалізм та волелюбність. Ми зумовили формування такої ментальної риси, як екзистенціальність, усвідомлення власного «Я». Естезація, схильність до символічного сприйняття, мрійництва обумовили характерний потяг до духовних граней життя, посилюючи при цьому пріоритети ідеального моменту. Продуктом цієї нематеріальної дії стає поезія.

Саме пріоритетність чуттєвого робить схильність українців в інтелектуальній сфері швидше до спокійної рефлексивності, ніж до активного творчого шукання. Зауважте, що Д. Чижевський у вступі до «Нарисів з історії філософії на Україні» звертає увагу на те, що українська психічна структура вирізняється емоційно-почуттєвим характером. Емоційність, сентименталізм, ліризм стають безумовною рисою психічного укладу українця. До такого ж висновку доходять і М.Костомаров у праці «Дві руські народності». Наголошуючи на перевазі емоційності, чуттєвості над волею, автор зауважує, що не розум як вирішальний чинник мислення і філософствування, а первісне чуття – властивість українця, яка постає основним мотивом всієї його діяльності. Сама перевага почуттєво-емоційної компоненти в національному характері українця свідчить про те, що своєю високою кордоцентричністю українська психіка виділяється з-поміж інших, а розумово-вольовою – ні.

Зауважте, що саме кордоцентричність, де відбувається перевага суб’єктивного над об’єктивним, обумовлює інтроверсійну природу українця. Пригадайте, що інтроверсія – це повернення суб’єкта до себе, у світ внутрішніх переживань. Зверніть увагу на таку ментальну ознаку, як глибока релігійність. Серед чинників, що зумовлюють особливість української релігійності – це індивідуалізм, який пов’язується з інтровертизмом, тобто, вказують на внутрішню спрямованість індивіда. Релігійність шукає вислову у внутрішній побожності. Українець у своєму релігійному житті ніколи не звертає увагу на зверхні прикмети, а намагається увійти в глибину, збагнути суть і вагу віри.

Охарактеризувавши національні чинники українського народу, окресліть специфіку українського філософського мислення. Що, на вашу думку, означає гуманістично-антропологічна етична спрямованість філософської думки. В чому ви бачите недолік української думки? Розмірковуючи над цим питанням, зверніть увагу, якими соціально-економічними змінами була зумовлена ця специфіка. Річ у тому, що неабиякий вплив на ці процеси мало впровадження християнства. Християнський світогляд стає панівним, що і визначає характер формування вітчизняного філософського мислення. В українській духовній традиції складається своєрідний тип мислення, тип філософствування, позбавлений абстрактного, відірваного від життя, теоретизування. Формується своєрідний тип філософствування, який відрізняється не об'єктом, а суб'єктом. Філософія виступає не засобом теоретизування, а практичною мораллю, яка була зорієнтована в основному на внутрішню сутність людини.

Моральний бік людського життя вважається настільки важливим, що це спричинило значною мірою етизацію всієї філософської думки, її схильність до морального повчання та життєвої настанови. Популяризувалися як загально християнські чесноти, так і загальнолюдські норми спілкування.

Отже, філософська думка Київської Русі розвивалась як етико-моральне вирішення низки проблем, така орієнтація набула назви «філософії серця». За періодизацією, встановленою В.Горським, все це припадає на перший період розвитку української філософії княжої доби. Він окреслює її, починаючи з часів християнізації Київської Русі і закінчуючи втратою незалежності Галицько-Волинського князівства (з XI до сер. XIV ст.). Духовним джерелом філософської думки стає антична спадщина, патристика, оригінальні твори мислителів Київської Русі. Це «Повість давніх літ», «Повчання» Володимира Мономаха, «Моління» Данила Заточника, «Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона. Релігійно-етична проблематика стає основою у цей період, моральний бік людського життя вважався настільки важливим, що спричинило етизацію всієї філософської думки Київської Русі, її схильність до морального повчання і життєвої настанови. Підтвердіть етичну спрямованість на прикладі «Повчання» Володимира Мономаха.

Не менш важливим стає розвиток філософської думки в Україні в другій половині ХІІІ-ХVІІІ ст., який, за періодизацією В.Горського, окреслюється як другий період. Цей період позначився пожвавленням духовного та культурного життя України, виразився у формуванні історичної самосвідомості українського народу, розвитку ідеалу гуманістичного патріотизму. Засновником гуманістичної культури в Україні ХУ-ХУІ ст. вважають Юрія Дрогобича, Павла Русина, Станіслава Оріховського. Основною проблемою стає людина, сенс людського життя, значення розуму у становленні особистості.

Заслуговує уваги засновник українського гуманізму – Юрій Дрогобич (Юрій Котермак: 1450-1494). Доктор філософії і медицини, він займав посаду ректора Болонського університету. Сфера інтересів – астрономія, географія, математика. Відома праця “Прогностична оцінка поточного року 1483”, в якій викладено проблеми філософії, астрології, географії.

В своїх поглядах на світ він звеличує силу науки, знання людського розуму, стверджує, що людина здатна без божого одкровення пізнати світ, його закони, а пізнаючи природу, використовувати її у своїх цілях. Отже, Ю. Дрогобич підходить до вирішення проблем історії держави, влади зі світських, а не з теологічних позицій. Найвизначнішою постаттю серед українських гуманістів ХУІ ст. був Станіслав Оріховський-Роксолан (1513-1566) – український і польський публіцист, філософ. Найзначніші його твори: « Про целібат»(1547), «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу» (1543), «Літопис», «Про природне право».

В галузі філософії С.Оріховський перш за все цікавився проблемами етики і політики. Гуманістичний підхід виявляє Оріховський і в питаннях історії, зазнаючи, що вона є результатом не Божого Промислу, дії реальних людей, які є справжніми її творцями.

Пов’язуючи історичний процес з діяльністю людей, він наголошує на важливості у цьому процесі науки, освіти, знань, підкреслює необхідність творчого вдосконалення, розвитку розумових здібностей особи. Без науки, освіти навіть талановита від природи людина не здатна зробити щось видатне, геніальне.

У працях С.Оріховського містяться думки щодо походження держави, державного правління. Заперечуючи божественне походження держави і влади, він підходив до цих проблем зі світських, а не теологічних позицій. Держава, на думку Оріховського, виникла внаслідок суспільного договору, і королівська влада є теж наслідком угоди між людьми, через це церква не повинна втручатись у вирішення державних справ. Люди повинні вважати себе перш за все підлеглими не Папі Римському, а королю. Король має бути мудрим, дбати про державу, про повагу громадян, про мир й злагоду між ними. Поряд з питанням держави, державної влади Оріховський досліджує проблеми природного права.

Зауважте, що наприкінці ХVІ - поч. ХVІІст. розвиток гуманістичних ідей в Україні був невід’ємним від культосвітніх центрів, найбільшим серед яких вважався Острозький центр на Волині. Навколо Острозького центру згуртувалось ряд освітніх талановитих діячів української культури: Герасим Смотрицький, Василь Суразький, Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький. Організатори Острозької школи намагалися зберегти традиції і самобутність української культури, протиставити себе наступу католицизму і ополяченню. Найяскравішим борцем за збереження української культури у візантійсько-давньоруських канонах був Іван Вишенський.

Іван Вишенський (між 1545-1550 – бл. 1620) – найвизначніший український письменник – полеміст даної епохи. У містечку Судова Вишня на Львівщині він отримує початкову освіту, потім живе у Луцьку, Острозі, а в 70—80-х роках XVI ст. переселяється на Афон (Греція), що був тоді найбільшим духовним центром православ'я. 1604 р. їде в Україну, але 1606 р. знов повертається до Афону, де прожив до кінця свого життя. У монастирях Афона Вишенський був послушником, ченцем, а під кінець життя – аскетом-пустельником. До нас дійшло 16 творів Івана Вишенського.

Іван Вишенський в оцінці різних подій проявив послідовність і однозначність у боротьбі з католицизмом та уніатством, прагнення захистити від них вчення пра­вославної церкви. Заслуговує на увагу його концепція соціальної справедливості, рівності та свободи народу і особи.

Філософський світогляд І.Вишенського ґрунтується на текстах Святого Письма і творах І.Дамаскіна, Василя Великого тощо.

Він дотримується традицій «отців» церкви, які поділили філософію на «внутрішню» (християнську, священну) і «зовнішню» (світську). Вишенський визнає «внутрішню» філософію, саме вона вчить про Бога, добро, справедливість. Щодо світської «зовнішньої» філософії, то він вважав, що вона може бути корисною, але може призвести і до зла. Духовною основою буття людини на Землі має бути мудрість Божа – Софія. В поглядах на людину І.Вишенський стверджував, що справжня сутність людини в її духовності, досягти якої можна, з одного боку, ретельним вивченням священних текстів і творів східної патристики, а з другого, – у процесі самопізнання, заглиблення суб’єкта пізнання у свою «внутрішню» природу. Саме при такому поєднанні цих двох процесів наступає містичне осяяння духовного розуму істиною.

Але, на думку І.Вишенського, людина сама обирає свій шлях, свій спосіб життя, і навіть Бог нікого не примушує йти шляхом досягнення вищої духовності і пізнання істини. Заслуговує на увагу боротьба І.Вишенського за слов’янську мову. Справа в тому, що католики прагнули довести зверхність латинської мови над слов’янською, вважаючи останню мовою другорядних народів.

Підкреслюючи просвітницьке значення Києво-Могилянської академії, варто зазначити, що в цій справі видатну роль відіграли вчені-професори Академії, які вели філософські курси. Філософський курс в Академії був досить змістовним і поділявся на три частини: філософія численна (логіка); філософія природна, або фізика; філософія божественна, або метафізика. Проблеми природи, космогонії, фізіології, психології тощо були в центрі уваги. Своєрідні риси барокового мислення яскраво відобразились у філософських курсах, які читались у Києво-Могилянській академії. У контексті культури бароко відбувався синтез західноєвропейського раціоналізму з духовною спадщиною східновізантійського православного світобачення. У Києво-Могилянській академії вивчалися твори Демокріта, Платона, неоплатоніків, Аристотеля, Епікура, представників патристичної літератури – Августина, Климентія Олександрійського, Орігена, Василя Великого, Гр. Нисського та інших, а також твори представників схоластичної філософії – А. Великого, А. Кентерберійського, Ф. Аквінського, П. Абеляра, Д. Скота та ін. Не залишились поза увагою професорів-філософів Академії філософські ідеї представників новітньої філософії. У філософських курсах відчутним був процес секуляризації, перехід від єзуїтського схоластицизму до нових концепцій, до пантеїзму і об'єктивного ідеалізму.

Серед викладачів Києво-Могилянської академії провідне місце в розвитку філософської думки України XVII – XVIII ст. займали Й. Кононович-Горбацький, І.Гізель, Л.Баранович, І.Галятовський, Д. Ростовський (Туптало),,Ст.Яворський, В.Ясинський, Ф. Прокопович, М.Козачинський, Г. Кониський та ін.

Вітчизняна філософія була тісно пов'язана з теологією. Однак, розвиваючись у рамках схоластики, вона значною мірою еволюціонувала – поряд з теологічними положеннями в ній утверджувався раціоналістичний погляд на реальний світ.

Це давало можливість піднести роль філософії у вивченні всесвіту, природи, людини і тим самим визначити її самостійність у відношенні до теології.

У філософських курсах викладачів Академії значне місце займали проблеми натурфілософії, характерною рисою якої була зміна предмета пізнання, а саме, на передній план виступило пізнання природи і людини у порівнянні з богопізнанням.

Найбільший інтерес представляють натурфілософські курси І. Гізеля, Ст.Яворського, Й.Кроковського, Ф.Прокоповича, М.Козачинського, Г.Кониського та ін. Саме вони прагнули створити передумови для формування самостійного раціонального філософського мислення.

Видатним культурним і суспільним діячем України XVII ст. був Інокентій Гізель (1600 - 1683) – просвітник, церковний діяч, історик, філософ. Народився в німецькій реформаторській сім'ї в Польській Прусії. Освіту здобув у Києво-Могилянській колегії (Академії), де прослухав курс філософії, прочитаний Кононовичем-Горбацьким. Як один з найздібніших учнів був посланий П. Могилою на навчан­ня за кордон. 1645 р. був обраний професором, а 1646 року – ректором Києво-Могилянської академії. З 1656 р. і до кінця свого життя І. Гізель – архімандрит Києво-Печерського монастиря і управитель Лаврської друкарні. Його вважали найосвіченішим діячем культури в Україні XVII ст.

Філософські погляди Гізеля відображені у відомих його працях «Твір про всю філософію», «Філософські аксіоми», «Мир з Богом людині». У своїх поглядах на проблему відношення Бога до світу Гізель стояв на деїстичних позиціях. Щодо проблеми матерії, то він дотримувався положень про єдність і однорідність матерії всіх природних тіл, земної і небесної матерії. Різноманітні речі у своїй основі мають єдину за видом матерію, яка не народжується і не знищується, постійно зберігається в своєму кількісному відношенні, переходячи з одного тіла в інше як основа взаємного перетворення.

Поряд з вирішенням проблеми матерії І.Гізель у своєму філософському курсі розглядає проблему руху, місця, простору і часу. Так, він вважає, що рух – це різноманітні зміни, які є універсальними, невіддільними від матеріальних речей. З позицій деїзму він вирішував питання про закони природи – Бог виконав свою функцію першодвигуна, першопричини, а далі природа розвивалась за своїми власними, об'єктивними законами.

І.Гізель з повагою ставиться до людини, вважає її творцем свого щастя, господарем своєї долі й своїх вчинків. Критерієм добра і зла, на думку автора, є совість розумної людини, яка керує всіма її діями, засуджує чи схвалює її вчинки. Ще одним критерієм добра і зла є людський розум, який дає можливість людині пізнати закони природи і діяти відповідно до них. Отже, Гізель ставить природне право як критерій людських вчинків вище закону Божого.

Найяскравішою постаттю серед українських просвітників першої половини XVIII ст. був Феофан Прокопович (1677 – 1736). З усіх просвітників Києво-Могилянської академії чи не найбільше уваги приділили дослідники саме його життю і творчості. Він був видатним українським політичним, громадським і церковним діячем, вченим, філософом, поетом.

Ф.Прокопович (справжнє прізвище Єлисей Церейський) народився в сім'ї київського міщанина. Залишившись у 3-річному віці сиротою, виховувався у свого дядька Феофана Прокоповича, в честь якого він після повернення з-за кордону і прийняв його ім'я.

З 1687 р. Прокопович навчається в Києво-Могилянській академії, не закінчивши в якій останнього курсу богослов'я, відправляється за кордон, щоб поглибити свої знання.

Для того, щоб мати можливість успішно навчатись в західноєвропейських навчальних закладах, він змушений був прийняти уніатство.

У своєму натурфілософському курсі, вирішуючи питання про відношення Бога до світу, Ф.Прокопович спирається на положення, за яким Бог визнається осно­вою і творцем всього існуючого. Водночас його поглядам притаманна певна непослідовність, коли він стверджує, що «матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, ні зменшити, ні збільшити і що.розвивається вона за своїми власними закономірностями». Скоріше всього, ці думки є проявом пошуку, процесу формування позиції мислителя.

При обговорені питання – філософії Г.Сковороди зазначте, що він продовжував традиції діячів Києво-Могилянської академії. Сформувавшись як мислитель у межах філософії Києво-Могилянської академії, що була теоретичним виразом культури українського бароко. Григорій Сковорода створив свою філософію, яка звеличувала в людині її духовний первінь, обґрунтовувала принцип самопізнання і морального вдосконалення, що, на його думку, мало досягатися через заглиблення у внутрішній світ особистості, де вона знаходила себе, єдналася з Богом, здобуваючи через духовне переображення щастя, віднаходячи своє місце в суспільстві, відтворюючи для себе свій спосіб життя.

Г.Сковорода своїми творами ствердив оригінальний ідеал філософа. За Сковородою, “філософія, або любов до мудрості скеровує усе коло своєї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам... Коли дух веселий, думки спокійні, серце мирне – то й усе світле, щасливе і блаженне”. Зауважте, що основною світоглядною проблемою культури бароко, до якої належав Г.Сковорода як, власне, і культури середньовіччя, була проблема Бога або буття Божого. Саме з Святого Письма і почалося формування його філософсько-богословських думок. Святе Письмо мандрівний філософ дуже добре знав, вільно цитував його. Ця Книга була завжди незвичайним чтивом для нього. На Священну Книгу мислитель дивився як на твір, який під зовнішніми формами, під образним зображенням криє в собі зерна невмирущої правди. Тому Святе Письмо для українського мислителя – це Книга, яку потрібно уважно читати, не зупинятися на зовнішньому, на явищах, а проникати в таїнственне значення сказаного, тлумачити внутрішній, потаємний зміст, прихований за зовнішньою словесністю. Мислитель бачив і цінував в Святому Письмі християнську концепцію вільної особистості, неповторної людської індивідуальності, носія вищого духовного виміру буття. Г.Сковорода закликав людину пізнати себе і піднести себе над світом марноти, розвинути в собі мудрість Божу.

Природно, що провідна думка Сковороди про взаємозв'язок життя і філософії привела його до релігійної і мо­ральної проблематики. Він прагне виробити такі принципи, які б допомогли людині віднайти істинний шлях до щастя, до вищого блаженства. В цьому одна з особливостей його філософії – її практична спрямованість.

Одним із центральних мотивів його філософствування є те, що найважливішим, найглибшим у людини є її емоційно-вольове начало – «серце». Із серця випливає все: і думка, і стремління, і почуття. Вся моральність людини повинна теж бути звернена на «серце». Звідси і вимога: «пізнай себе», «поглянь у себе». Зверніть увагу, що першими філософсько - богословськими діалогами Г. Сковороди, у яких автор і розкриває свої філософсько-світоглядні орієнтири, були „Наркісс. Разглагол о том: узнай себе” і „Симфоніа, нареченная Книга Асхань о познаніи самого себе”. Вони присвяченні питанню про самопізнання, яке і є основою світогляду Г. Сковороди. Заклик до самопізнання ми неодноразово зустрічаємо і в Святому Письмі – „Досліджуйте самих себе, чи ви у вірі; випробовуйте самих себе”, „Пильнуй себе самого...”. У діалозі „Наркісс” „обгрунтовується ідея самопізнання людиною своєї духовної сутності як необхідної умови досягнення внутрішнього миру і спокою”. Глибинне самопізнання у Сковороди було внутрішнім утвердженням та розбудовою Царства Божого всередині себе для постійного духовного діалогу з Богом

Ставлення Г.Сковороди до Бога, релігії викреслює його пантеїстичний світогляд.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і “двох натур”. Особливе місце серед діалогів, присвячених питанню про два начала займають трактати „Діалог, или разглагол о древнем мірЂ” і „БесЂда, нареченная двое, о том, что блаженным быть легко”. В першому діалозі Сковорода розмірковує над питанням про співвідношення старого і нового світів. Під старим світом розуміється тлінний світ, де немає в житті Бога, а новий світ – це світ Господній, де все є спрямоване до Бога. Старий світ Сковорода порівнює до дерева смерті, а новий- до дерева життя. Це співвідношення поєднюється „так, как тЂнь с ея деревом”. Згідно з цією концепцією, Сковорода стверджує, що весь світ має дві натури: зовнішню видиму, і внутрішню невидиму. Поряд з теорією «двох натур» Сковорода розробляє теорію «трьох світів». В найбільш закінченому вигляді концепція «трьох світів» вкладена в діалозі «Потоп зміїний».

Концепція трьох світів Г.Сковороди стверджує, що існують світи:

1) великий або макрокосм (Всесвіт), який складається з видимої натури і невидимої.

2) малий або мікрокосм (людина), яка теж складається з видимої і невидимої натури. В людині, як і в усьому, є тілесне і духовне.

3) символічний (Біблія, міфологія).

Що ж являє собою великий світ? За вченням Сковороди, він є весь світ речей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів – вогню, повітря, води і землі. Зазначте, що в цьому простежується наслідування Сковородою вчення Аристотеля. Переносячи цю концепцію на мікрокосм, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоров’я людини є не що інше, як рівновага цих чотирьох елементів. Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Г.Сковороди є насиченість його вчення діалектикою. Це виявилось у тому, що всі речі у великому світі зіткані з протилежностей і знаходяться у постійному русі.

Слід зазначити, що виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, його погляди можна в цілому охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм.

В розумінні матеріального світу Сковородою поряд з ідеалістичними поглядами важливо визначити такі прогресивні положення:

- твердження про вічну зміну і рух матеріального світу;

- визнання суперечливої природи світу речей та нерозривного зв’язку протилежностей;

- проголошення існування безлічі світів, вічності та безконечності матерії;

Другим різновидом, за Сковородою, є малий світ, або мікрокосмос. Під цим світом він розумів людину. Пояснює її сутність виходячи із своєї концепції двох натур: в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з’являється тілесна людини з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина несправжня: вона тінь і ніщо.

Справжня, дійсна людина народжується тоді, коли вона осягає невидимість, коли стає не тільки тілесною, а й духов­ною людиною, коли вона пов'язана із своїм сутнім, «внутрішнім», єством якого є Бог. За своєю істотою, по своєму «серцю» людина тотожна Богу, і, пізнаючи своє єство, людина пізнає Бога. Служіння Богу, любов до нього є одно­часно служінням і любов'ю до самої себе.

Оскільки невидиме (Бог) існує всюди, а мікрокосм (людина) знаходиться в гармонійній взаємодії з макрокос­мом і відтворює в собі його особливості, то, за Сковородою, людина є центром, в якому сходяться всі проблеми життя, діяльності, пізнання. Вся різноманітність матеріального світу, вся «незмірна незліченність і видимість стікається в людині», стверджує він у творі «Асхань». У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світ, людина повинна пізнати саму себе. Тому сократівський принцип «пізнай себе» проходить червоною ниткою крізь його філософські твори. Самопізнання (богопізнання) для Сковороди – ключ до розкриття всіх таємниць світу.

У цьому і виражається ідея філософського антропологізму. Етико-моральне вчення Сковороди є центральним, є серцевиною його філософії. Це наука про людину, про її щастя і шлях його досягнення, про благо, добро і зло, про сенс життя. Зауважте, що найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Наше щастя, як вважав Сковорода, – світ душевний. У кожної людини є своя природа. Її можна пізнати і обрати собі заняття у «сродності» з цією природою.

Тому необхідною передумовою на шляху людини до щастя, за Г.Сковородою, є дотримання нею принципу «сродності» праці. За Сковородою, сродна праця – така діяльність, що відповідає внутрішній природі людини, її здібностям і потребам. Сковорода вказує, що здібності дає людині Бог, тому, прислухаючись до внутрішнього голосу, людина має обирати собі заняття не шкідливе для суспільства, а таке, яке приносить їй внутрішнє задоволення і душевний спокій. Всі заняття добрі, коли виконуються у відповідності з внутрішньою схильністю. Саме тоді життя людини буде радісним і тому необхідно пізнати свою «внутрішню сердечну» людину, щоб правильно знайти своє місце у житті – таке місце, що може дати глибоке внутрішнє задоволення, на якому вона принесе користь іншим людям. Тільки у цьому випадку людина може бути щасливою. «Щастя», за Сковородою, міститься в нас самих. Щастя легко досягається, якщо людина йшла шляхом любові та віри. Його досягнення залежить тільки від самої людини, її серця. Всі люди створені для щастя, але не всі його отримають, вважає мислитель. Ті, хто задовольняється багатством, владою та іншими зовнішніми атрибутами земного існування, роблять велику помилку, стверджуючи, що вони досягли щастя. Вони отримають не щастя, а його привид, образ, який перетворюється в прах. Поміркуйте, який спосіб життя проповідує Сковорода. Цікаво формулює Сковорода основний філософсько-етичний закон всього людського життя: “Потрібне – не тяжке, а тяжке – не потрібне”.

Досить оригінально вирішує мислитель питання про рівність і нерівність людей. Він висуває ідею нерівної рівності. Кожна людина, за Сковородою, схожа на глечик. Який вона має глечик, залежить від неї самої. Бог же кожному наповнює глечик порівно.

Наступним світом за Сковородою є символічний світ Біблії. Біблія, на думку Г.Сковороди, є символічний світ, тому що у ній ”зібрані небесних, земних і глибинних створінь фігури, щоб вони були образами, які ведуть нашу думку у поняття вічної природи, прихованої у тлінній так, як малюнок у фарбах своїх”. Згідно із вченням Сковороди, символічний світ поділяється на зовнішній і внутрішній. Зовнішнє в Біблії – її видимий, буквальний зміст, внутрішнє ж – зміст невидимий, духовний. Саме символічний світ єднає зовнішнє, видиме, і внутрішнє, невидиме, адже символ передбачає «метафізичний зв’язок видимого і невидимого». Ключем розуміння символічного світу Біблії і людини є для нього серце, тому що і Біблія «вчить про людське серце», і «голова всього в людині - людське серце». Біблія, вважав він, у згорнутому вигляді представлена у людському серці, а людське серце у розгорнутому вигляді представлено у Біблії. Слушною з цього приводу є думка Б.Паскаля: «Писання – це наука не розуму, а серця. Воно зрозуміло тільки для чистих серцем».

Звідси випливає, що для Сковороди пізнання Біблії і самопізнання одне і теж саме. «Не пізнавши себе, як пізнаєш Біблію?».

Таким чином, проаналізувавши своєрідну спадщину Г.Сковороди можемо зробити певні висновки. У поглядах Сковороди проглядається деякий утопізм уявлень. Це стосується, зокрема, його поглядів щодо «сродної» праці. Обрання «сродної» праці обмежується соціальним, класовим становищем усіх і кожного, що поділ праці зовні нав’язується індивідам – стихійною силою. За цих умов була саме «несродна» відчужена праця. Щоб ліквідувати цю відчуженість, потрібне не самопізнання, а й революційна перебудова суспільних відносин і відповідний рівень розвитку продуктивних сил суспільства.

Його ідею «втечі» від світу аж ніяк не слід розглядати як проповідь бездіяльності, як втечу від боротьби зі злом. Історична обмеженність його світогляду виявляється у нерозумінні суспільної природи людини. Він вважав, що сили, які протистоять злу, сили добра знаходяться в самій людині, дані їй від природи, їх треба відкрити, пізнати і привести у дію. Щоб подолати зло, на його думку, треба вести спосіб життя, справді гідний людини. На цій основі і побудоване його просвітительське, утопічне вчення, його суспільний ідеал. Як бачимо, Сковорода сприйняв ідеали філософії гуманізму і просвітництва, віру у всемогутність людського розуму, в неминучість торжества правди і справедливості. Тому, на переконання Сковороди, реалізація своїх природніх обдарувань можна втілити в життя з допомогою освіти, самопізнання. Слід також зазначити, що окрім літературної та філософської спадщини Г. Сковорода відзначився як великий педагог. У своїх притчах «Благородний Еродий», «Убогий жайворонок» та інших Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання і протиставив йому позитивний ідеал виховання, мета якого – створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Сковорода вважав розкриття природних здібностей людини.

Розкриваючи зміст наступного питання, зазначте, що філософія України ІІ пол. ХІХ – поч. ХХ ст., а саме, періоду романтизму – окреслює ІІІ період у періодизації української філософії. Цей період тісно пов’язаний з романтизмом як культурно-літературною течією, яка охопила Європу у ХІХст., протиставив раціоналістичному просвітництву культ природи, почуттів, любові, релігійність переживань, ідеалізацію минулого. Романтизм спрямовує діяльність творчих людей на дослідження знання рідної мови, народного життя, творчості і проголошує культуру і мову як відображення «народної душі», згідно з чим народові надається статус суб’єкта історії. Романтизм являє собою поворот до народності і власної традиції. Саме це характеризує романтизм як збудника національної свідомості. Захоплюючись національним, самобутнім, романтики підійшли до осмислення народності як самостійної категорії.

Як суспільно-історичне явище український романтизм охоплює хронологічні межі з кінця 20-х до 60-х р.р. ХІХ ст.

Говорячи про філософське підґрунтя українського романтизму (при тому, що він виражає основні риси національного світогляду), зверніть увагу, що ним стає християнський неоплатонізм, який проявляється у «філософії серця».

Відзначте, що «серце» асоціюється з духовністю, духовність стає виявом внутрішнього світу. Так у відношенні до людської одиниці виявом внутрішнього стає її душа, а народу – народний рух. Спільним для всіх романтиків є саме пізнання народного духу. Наслідком цього є повернення свідомості у бік історизму та фольклорної конкретики. Саме через таку призму можна пояснити інтерес романтиків до народно-поетичної творчості, історії. Це дає підстави стверджувати, що народний романтизм (характерний для української дійсності) стає виявом національного, формуючи україноцентричне мислення романтиків. Коло проблем, що утворюють серцевинну сутність філософії, збагачуються постановкою проблеми «люди – нація, що започатковує розробку філософії національної ідеї».

Зверніть увагу на те, що ми розуміємо під філософією національної ідеї. Це, перш за все, всі форми рефлексії над ідеєю нації. А що ж таке тоді національна ідея. Національна ідея являє синтетичний погляд на власну націю, в межах якої здійснюється самовизначення людини як суб’єкта історичного процесу. Тому зміст філософії національної ідеї утворює рефлексія (від лат. reflexio – обернення назад) над сутністю і сенсом існування рідного народу, усвідомлення етносом своєї самостійності. Грунт цієї ідеї було закладено ще в культурі Київської Русі, але теоретичне усвідомлення й розробка української ідеї розпочинається по суті в ХІХ ст. В Україні його започатковують члени Кирило-Мефодіївського товариства М.Костомаров, П.Куліш, Т.Шевченко.

Яскравим представником української інтелігенції, могутні зусилля якого спрямовувалися на піднесення самосвідомості та національної гідності народу, був Пантелеймон Куліш.

Слід наголосити, що саме П.Куліш пов’язує ідею України з культуротворчими процесами. Якраз це дає підстави Д.Чижевському характеризувати світогляд Куліша як “україноцентричний”.

В основі філософського світогляду Куліша – романтично-християнський принцип, який грунтувався на принципі подвійності людини – “двох природ, двоякого їства душі”. Виходячи з екзистенціально-кордоцентричних позицій, П.Куліш трактує людину як “єдність внутрішнього і зовнішнього”. З “внутрішнім” пов’язане “серце”, в якому зосереджуються помисли, думки людини, її переживання, прагнення до добра. У поняття “серце” Куліш вкладає душевні пласти людини, те, що винесене за межі розуму. “Внутрішнє” пов’язувалося з духовністю, з поняттям “рідного” – своєї батьківщини України, мови, звичаїв.

П.Куліш, будучи прибічником природності українського народу, обґрунтовує пріоритет хутірської філософії. Хутір у філософії П.Куліша є символом духовного розвитку українського народу. Образ хутора побудований за принципом подвійності (матеріальне – духовне). Домінування раціонального, цивілізованого “зовнішнього”, міського, викликало реакцію – поворот до природного, натурально “внутрішнього”. Саме з селом письменник-філософ пов’язує морально-етичний зміст. За своєю сутністю ідея хутірства була своєрідною проповіддю руссоїзму, якою Куліш наголошував на необхідності повороту до “початків”, до “джерел”, до “первинності”. У висновку слід акцентувати увагу на тому, що хутірство і культурництво П.Куліша – це не два протилежні політичні полюси, а тільки шляхи та безполітичні засоби розвитку України, обумовлені філософськими засадами його світогляду.

Загостріть увагу на такому аспекті, що цей період в межах романтичного типу культури зумовлюється зв’язком філософії з художньою літературою. Така особливість пояснюється переважанням романтичного стилю мислення, згідно з яким саме мова, а за нею й словесна творчість, письменство розглядаються як основна ознака, що бере на себе системно-організовуючу функцію в культурі в цілому. При обговорені наступного питання слід звернути увагу на філософію П.Юркевича (1827 – 1874). За В.Горським, П.Юркевич належав до Київської релігійно-філософської школи. Він продовжував розбудову релігійно-філософської антропології, яку розпочав Г.Сковорода. Проте вони у своїх філософських побудовах використовували різні методологічні підходи. Якщо Г.Сковорода витлумачував біблійне серце через людину як символічну тварину, її самопізнання, то П.Юркевич робив те ж саме через науку про людину (експериментальну фізіологію і психологію свідомості), на підставі даних наукового пізнання. Тому у випадку із Г.Сковородою можна говорити про суб’єктивну релігійно-філософську антропологію, а у випадку із П.Юркевичем – про об’єктивну релігійно-філософську антропологію. До основних його праць відносимо: “Ідея”, “Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого”, “Із науки про людський дух”, “Матеріалізм і завдання філософії”. Його праці – це по суті окреслення його світобачення і світосприйняття. Філософські погляди П.Юркевича формувалися під впливом філософії Платона і Канта (яка праця П.Юркевича нагадує вам філософські концепції Платона?). Він глибоко знав історію філософії від античності до сучасних йому філософських систем. П.Юркевич гостро виступав проти матеріалізму, і особливо вульгарно-матеріалістичної праці М.Чернишевського “Антропологічні принципи у філософії”. Як відомо, українська і російська культури епохи романтизму запропонували дві концепції побудови філософської антропології. Біля витоків кожної з них стояли відомі мислителі. Автором першої концепції був М.Чернишевський, а другої – П.Юркевич.

Концепція М.Чернишевського базувалася на антропологічному матеріалізмі Л.Фейєрбаха. Він вважав, що філософська антропологія повинна бути синтезом механістичного матеріалізму та експериментального природознавства. Давши своє власне визначення філософської антропології як науки, він, разом з тим, описав і антропологічний принцип у філософії. “Принцип цей, – зазначив мислитель, – полягає в тому, що на людину потрібно дивитися як на одну істоту, яка має тільки одну натуру, щоб не розрізати людське життя на різні половини”.

Передумовою розуміння природи людини згідно із цим антропологічним принципом є відкидання метафізичного дуалізму. “Ніякого дуалізму в людині не видно, а філософія додає, що якщо би людина мала, крім реальної своєї натури, іншу натуру, то ця інша натура неодмінно виявилась би в чому-небудь, а оскільки вона не виявляється ні в чому, то іншої натури в ній немає”, – вважав М.Чернишевський. Опонентом М.Чернишевського виступав П.Юркевич. Основним його аргументом було біблійне вчення про подвійну людину, тобто, про зовнішню людину і заховану людину серця, звідки він позичив ідею про два досвіди – зовнішній і внутрішній. “Хоч би скільки ми розводилися про єдність людського організму, – писав П.Юркевич, – завжди ми пізнаватимемо людську істоту подвійно: зовнішніми почуттями – тіло та його органи, й внутрішнім почуттям – душевні явища. У першому випадку ми будемо мати фізіологічне пізнання про людське тіло, а у другому – психологічне пізнання про людський дух”. Уважно перечитуючи його працю “Матеріалізм і завдання філософії”, з’ясовуємо те, що П.Юркевич пов’язував з матеріалізмом підвищений інтерес до природознавства, науки, провадження методів емпіричного дослідження. Але для нього неприйнятним було прагнення ототожнення філософії з природознавством, оскільки це призводило до знищення філософії як такої. З наведених уривків його праці “Матеріалізм і завдання філософії”, «з приводу статей богословського змісту, вміщених у “Філософському лексиконі”, з’ясуйте, як П.Юркевич через критику матеріалізму вирішує питання про сутність філософії та її покликання.

Проаналізувавши вище згадану працю П.Юркевича, можна стверджувати, що справа філософії пов’язана із життям духу, з його усвідомленням. А оскільки дух є абсолютною основою будь-якої дійсності, то філософія прагне виявити цю основу. Нею, на думку П.Юркевича, є ідея, в якій мислення і буття збігаються (ототожнюються), вона виступає як основа, закон. Призначенням філософії стає пізнання цієї ідеї. Те, що може бути (ідея), переходить у те, що є (дійсність) за посередництвом того, що повинно бути.

В чому основна ідея філософської концепції П.Юркевича.

За своїм філософським уподобанням П.Юркевич був дуже близький до філософії Платона. Тому поняття “ідеї” пронизують усю творчість Юркевича. В цьому контексті П.Юркевич визначає три сфери буття: 1) царство ідей, “феноменального світу”, “вічної правди”; 2) “реальний світ”, що є царством розумних істот; 3) “феноменальний світ”, царство примарного існування тілесності. Іншими словами можна сказати: те, що дійсне, те, що можливе (ідея) і те, що повинно бути. При цьому з можливої ідеї – не можна вивести дійсного, як це ми спостерігаємо у німецькому ідеалізмі, ідею перетворює на дійсність творча воля Бога, або людина. Розв’язуючи питання, як людина може осягнути і пізнати цю ідею, ми підходимо до ще однієї важливої сфери системи поглядів П.Юркевича, яку утворює філософія серця.

З уривку праці “Серце і його значення у духовному житті людини за вченням слова Божого” прокоментуйте роль серця у житті, пізнанні і діяльності людини. Поміркуйте, який елемент ментальності, характерний для української нації, тут переважає.

Віддаючи пріоритет ролі серця як у пізнанні, так і в духовному житті людини, П.Юркевич виступає проти підходу, який був досить поширений у філософії просвітництва, котрий ототожнював духовну діяльність із розумовою. Абсолютизація такого підходу позбавлена можливості розглядати людину як неповторну, індивідуальну особистість, для якої характерне духовне життя.

Зверніть увагу на таку позицію П.Юркевича: серце є центром в усіх пізнавальних діяннях душі. Звичайно, розум, “голова”, керує, планує цей процес, але серце – породжує. Не мислення утворює сутність людини, а життя – її серце. Зверніть увагу, що П.Юркевич, розбудовуючи об’єктивну релігійно-філософську антропологію, намагався примирити модерні науки – експериментальну фізіологію і психологію свідомості з біблійним вченням про заховану людину серця.

Біблійне вчення про заховану людину серця, інакше кажучи, про глибоке серце викладено у Старому і Новому Заповіті. Слід зазначити, що Г.Сковорода віддавав перевагу Старому Заповітові, а П.Юркевич – Новому.

Цікавим є те, що П.Юркевич, посилаючись на досягнення експериментальної фізіології, зазначав, що вони повністю узгоджуються з біблійними уявленнями. Він погоджувався з припущенням вчених-фізіологів, що головний мозок є місцем душевних дій, а безпосередній орган свідомості – мозок, інакше кажучи, що рухи головного мозку є лише умовою народження в душі відчуттів та уявлень про світ.

Але, на думку П.Юркевича, мозок належить до просторових предметів, у душі ж – непросторова сутність. І немає ніякої підстави вважати, що душа перебуває в головному мозку, адже душа, не маючи просторових визначень, не може приймати поштовхи від просторових рухів головного мозку. Душа, вважав він, дістає враження не від цих рухів, а від доцільної її діяльності, яка не потребує просторових взаємодій членів, котрі впливають один на одного. Ось чому, вважав П.Юркевич, факти експериментальної фізіології не суперечать біблійному вченню про серце як про справжнє джерело душевного життя.

П.Юркевич узгоджував не тільки рефлекторні концепції експериментальної фізіології з біблійним вченням про заховану людину серця. Він також спробував примирити теорії порогу фізіології чуттів і психології свідомості з Біблією. Вперше експериментальне підтвердження теорія порогу, згідно з якою існує момент початку виникнення фізіологічної і психологічної реакції, отримала в дослідах Е.Вебера. Він, досліджуючи фізіологію чуттів, відкрив так званий двоточковий поріг – певний момент, в якому можуть бути розпізнані два незалежні джерела подразнення.

Межею між розумом і серцем, за П.Юркевичем, є індивідуальність людини. Де, власне, завершується загальність розуму, там і починається індивідуальність серця. “У серці людини, – писав він, – міститься джерело для таких явищ, які виявляють себе в особливостях, що не випливають із жодного загального поняття або закону”

Випереджаючи класичний психоаналіз З.Фрейда, П.Юркевич стверджував, що ”у самій душі є щось задушевне, є така доглибна істотність, яка ніколи не вичерпується явищами мислення”. У людській душі, – продовжував він, є ”щось первинне й просте, є захована людина серця, є глибиновість серця, якого майбутні рухи не можуть бути обчислені згідно з загальними і необхідними умовами й законами душевного життя”.

А далі, узагальнюючи, П.Юркевич дійшов висновку, що у ”глибиновості” серця ”неприступної аналізові завжди лишається джерело нового життя, нових порухів і прагнень, які сягають поза межі конечних форм душі і роблять її придатною для вічності”. З погляду мислителя, розум є ”вершина, а не коріння духовного життя людини”. Він висловив також думку, що розум є “урядувальна або володарююча частина душі”, але не є “сила породжувальна”.

Виходячи з таких установ, з’ясуйте, в чому виявляється гуманізм П.Юркевича.

Розглядаючи наступне питання, зауважте, що проблема національної ідеї у її різних концепціях розробляється у суспільно-політичних і філософських поглядах М.Драгоманова, І.Франка, В.Липинського, Д.Донцова.

М.Драгоманов(1856-1916). - український історик, мислитель, громадсько-політичний діяч. Основні його філософсько-соціологічні погляди викладені у двотомному виданні “Літературно-публіцистичні праці”. Найсуттєвішою рисою філософії М.П.Драгоманова є те, що він розглядав історичний процес у всій його різноманітності як результат дії багатьох факторів і різних комбінацій суспільних сил; визнав велику роль філософії в історичному процесі, підкреслюючи, що без філософії, без глибоких теоретичних узагальнень неможливе не тільки з’ясування основних законів історичного розвитку, а й розумна організація всіх суспільних і державних порядків.

Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що “основною одиницею” суспільства він вважав людську особу. Її добробут і щастя були для нього важливою метою поступу. При розгляді соціальних питань М.Драгоманов користувався не суб’єктивним методом, а порівняльно-історичним, який вимагав конкретно-історичного розгляду всіх суспільних явищ у їхньому взаємозв’язку з іншими явищами та в історичному розвитку. Цей метод передбачав також врахування не тільки фактору часу, а й усіх тих суспільних умов, за яких відбувається розвиток того або іншого явища.

Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М.Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним, виступає проти однобічного його переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо вирішувати, яка саме потреба найголовніша, оскільки кожна з них головна.

Виразна позитивістська орієнтація зумовлює й відверто негативне його ставлення до релігії. Релігія і наука, віра й знання для нього - непримиренні протилежності.

Центральною в історіософській концепції М.Драгоманова є ідея поступу, обгрунтування якої він вважав найважливішим досягненням європейської думки. Глибокий аналіз всесвітньої історії приводить його до висновку, що «безупинний поступ громадський» є визначальною ознакою людської історії. Прогрес історії, на його думку, є процесом, у якому беруть участь всі народи, й критерієм його є вищий рівень духовної культури і соціальної справедливості. Прогрес людства, вважає він, полягає в утвердженні ідеї невід'ємних прав людини.

Ця загальна настанова конкретизується М.Драгомановим у його політичній доктрині, центральним пунктом якої є утвердження ліберальної ідеї, що спирається на визнання людської особистості вищою цінністю. Громадівський соціалізм Драгоманова, отже, випливає із визнання індивіда (атома всіх соціумів) фундаментом соціального й міжнародного порядку. З іншого боку, цей фундамент становлять об'єднання індивідів - громади - своєрідні соціальні молекули, що в сукупності своїй утворюють макротіло людства.

Ідея держави взагалі чужа Драгоманову з огляду на розуміння ним спрямування й мети історичного поступу. Будь-яка держава є щось зовнішнє, накинуте згори і тому не притаманне для людини. Людство має повстати як спільнота спільнот, що утворюється знизу, з ініціативи вільних індивідуальних особистостей. Тому державній ідеї в концепції М.Драгоманова протистоїть ідеал федералізму.

Кожна людина, кожна нація повинна прагнути до пізнання себе як елементу в системі людських, міжнаціональних зв'язків. Тим самим як окрема людина, так і нація реалізують завдання йти до цивілізації і разом з цивілізацією. Самопізнання вимагає передусім високого рівня розвитку національної самосвідомості й уміння утвердити своє право на існування серед інших народів. Саме тому завданням свідомої української інтелігенції, вважав він, є довести шляхом культурницької діяльності й освіти до свідомості народу, хто ми є, чого прагнемо.

І.Я.Франко (1856–1916) – видатний український письменник, філософ, громадський діяч. Закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав науковий ступінь доктора філософії, який отримав у Віденському університеті (1893).

Зауважте, що у надзвичайно розгалуженому творчому доробкові І. Франка власне теоретико-філософських праць (таких, як естетико-психологічний трактат «Із секретів поетичної творчості») обмаль. Переважна більшість його розвідок, статей та інших нехудожніх творів, звичайно, містить багатий матеріал для історика філософії, який дає змогу збагнути масштаби філософської ерудиції мислителя, головну спрямованість його філософського пошуку. Але, попри це, І.Франко як філософ найбільш оригінальний і самобутній у своїх художніх творах, передусім у поемах як жанрі чи не найсприятливішому для виразу філософських ідей засобами мистецтва.

У формуванні і розвитку світогляду І.Франка відбилися складні суперечності ідейної боротьби, суспільно-політичних течій переломного періоду у розвитку людства. Тому при всій глибині та багатогранності його світогляд не був послідовно завершений. Світогляд І.Франка можна з’ясувати виходячи з оцінок найхарактерніших явищ тогочасного суспільно-політичного життя, зокрема, таких, як марксизм і релігія.

Ще у радянський літературі утвердилась думка, що філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. І.Франко дійсно у своїх соціально-філософських шуканнях звертався до марксизму. Він був знайомий з “Капіталом” К.Маркса, частину якого переклав на українську мову, твором Ф.Енгельса “Анти-Дюрінг” тощо. Добре знаючи твори класичного марксизму, Франко бачив у ньому не тільки позитивні сторони, а й певні небезпечні тенденції. Визнаючи соціалізм як суспільний ідеал, він не сприймав «наукового соціалізму» його класового підходу. Для нього найбільш важливими були загальнолюдські цінності.

Зазначте, що загальнонауковий характер філософського світогляду І.Франка добре проглядається в його оцінках релігії як складного суспільно-історичного явища. Відомо, що І. Франко неоднарозово і з різних приводів вдавався до наукового аналізу релігії, зокрема, християнства, а працю «Поема про сотворення світу» цілком присвятив розгляду джерельної бази “Біблії”. У таких працях І.Франка, як «Католицький панславізм», «Воскресеніє чи погребеніє?», «Поступи інквізиції», «Дві унії», «Містифікація чи ідіотизм» та ін. подана розгорнута характеристика релігії як важливого складника історії культури як такого духовного явища, що конче потребує аналізу з висоти здобутків новочасної науки. І.Франко вважав, що історичний час релігії залишився в минулому, що на її місце має прийти наука з її «широким цивілізаційним світоглядом. А релігія має залишитися лише як річ особистого переконання». І.Франко неодноразово піддавав гострій критиці діяльність галицької клерикальної інтелігенції за її задогматизованість та духовну відсталість. Однак, він не вважав себе ніяким войовничим атеїстом, скоріше був ученим-вільнодумцем, що з позицій досягнень тодішньої європейської науки дивився на світ та його явища.

Розглядаючи гносеологічні проблеми, особливо проблему пізнання і свідомості, І.Франко шукав у всьому рації і був раціоналістом. Він доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у пізнаваність світу і його закономірностей. Природа, на його думку, пізнавана, вона є своєрідною книгою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія, підкреслював І.Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і використати, бо лише вона здатна об’єктивно з’ясувати факти, закони суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу. І.Франко розумів, що ідеалістична філософія не ставила своєю умовою дослідження законів і сил природи, а звертала свою увагу на безплідне розміркування.

У теорії пізнання І.Франко віддавав перевагу її чуттєвому етапу. Він вважав, що людина може говорити, думати лише про те, що у формі вражень дійшло до її свідомості. Він погоджувався з вродженими здібностями людини, а тому і погоджувався з вченням Декарта, що "ідеї є вроджені", а особливо, якщо мова йде про ідеї творчі, письменницькі чи поетичні. Погоджувався з принципом вродженості дару пізнання Лейбніца (вроджене обдарування), а також з апріоризмом Канта. Однак, на думку І.Франка відчуття ще не дають повного знання. Повнота його досягається “критичним розумом, котрий спирається на детальне вивчення і порівняння фактів і явищ”. Суб'єкт пізнання, що володіє органами чуттів і абстрактно-логічним мисленням, і предмет пізнання, яким є об'єктивний світ, на думку І.Франка, постійно перебувають в органічному взаємозв'язку і взаємодії, що і є процесом пізнання, науковим проникненням у таємні світи. У такому трактуванні пізнання не є самоціллю, "одинокою метою науки", а способом набування знань, практичне застосування яких служить полегшенню людського існування. "Від справжньої думки ми передусім вимагаємо, щоб була корисною, щоб давала нам можливість перемагати природу без великих затрат вічній боротьбі за існування і збереження". І.Франко вказує, що наука повинна "вчити нас пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів". Таке розуміння мети науки поєднує теоретичний зміст з практикою, практичною діяльністю людини і суспільства. Такі погляди зближували І.Франка з позитивістськими тенденціями.

У своїх онтологічних поглядах Франко виступає як матеріаліст. У своїх твердженнях він опирався на здобутки тогочасної науки, і тому старався поєднати поняття матерії, форми і сили в природі як одного існуючого цілого в природі, що має свої окремі закони. Як раціоналіст, він відстоював науковий погляд у відношенні до матерії, вказуючи, що матерія і рух є невід'ємні, що матерія сама має в собі силу і тим самим причину і джерело свого руху.

У збірці “Зів’яле листя”, говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, І.Франко відзначає, що в основі всього існуючого лежить не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. Її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. Мислитель був переконаний, що життя, об’єктивна дійсність є визначальним у відношенні до свідомості, що свідомість – результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота – природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.

Аналізуючи філософію І.Я.Франка, потрібно зазначити, що він перший в українській і один з перших у європейській літературі всебічно й по-справжньому розробляв тему праці, трудової моралі, яка розвивається пізніше в одну з провідних філософських тем. Вже у першому своєму філософському трактаті “Поезія і її становисько в наших временах” Франко говорить, що духовне ледарство, то злочин проти гуманності. Ставлячи в центр своєї філософії людину, І.Франко формулює головний закон людяності, суть якого в тому, що неробство – зло, а праця – добро. Праця у розумінні Франка – єдине, що здатне творити і вдосконалювати людську душу, вселяти в неї почуття гідності й правди.

І.Франко виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики. Він вимагав розглядати явища в їх розвитку. “Хто каже “поступ”, той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі змінюється, ніщо не стоїть на місці, а друге..., що поступ веде до добра”. При цьому Франко виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа, причина розвитку лежить в самих речах і явищах. Кожний предмет має в собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Ця внутрішня сила – суперечність, яка “... вирівнює всі нерівності, котра з найрізнородніших частей творить одноцільну єдність”. Вирішення суперечностей, на думку І. Франка, є процесом, що розгортається як заперечення старого і утвердження нового. Франко дорікає тим філософам, які не бачили причинного зв’язку явищ, внутрішньої діалектики в предметах і явищах об’єктивної дійсності.

Не виняток для нього в цьому плані й вирішення питання про пошук рушійних сил людського поступу. Франко виступав за еволюційний розвиток суспільства, розвиток, пов”язаний з волею, старанням та працею людей, розвиток без суспільних потрясінь, бунтів, революцій і повстань. В розумінні ідеї суспільного прогресу І. Франко виділяє насамперед людину, рівень задоволення її матеріальних і духовних потреб. Шлях до добробуту і щастя лише один – через свободу людини і гарантію її людських прав.

Характерною особливістю підходу до проблеми національної ідеї є наростання, починаючи від 20-х років, особливо в колі емігрантської молоді, спроб розв’язати її з позицій крайньо радикальної форми націоналізму - інтегрального націоналізму. Прагнучи з'ясувати, чому було втрачено українську державність, як її треба відвоювати, представники цієї течії вважали головними винуватцями поразки ідеологів демократії та соціалізму. Ідеологи інтегрального націоналізму висувають завдання виховання нового типу українця, беззастережно відданого нації та справі незалежної державності. Спробу теоретично обгрунтувати цю програму здійснює Дмитро Донцов. Найважливішими працями його є «Підстави нашої політики» (1921 р.), «Націоналізм» (1926 р.), «Дух нашої давнини» (1944 р.) та ін. Д.Донцов не витворив самостійної філософської концепції. Він передусім ідеолог, політичний діяч і теоретик політики, але в обгрунтуванні світогляду інтегрального націоналізму, речником якого й був, широко звертається до філософських ідей Шопенгауера, Гартмана, Ніцше та інших представників волюнтаризму, ідеї якого активно розроблялися в західноєвропейській культурі від початку XX ст.

Д.Донцов формулює три головні питання: «Яка мета нації?», «Як здобути свою мету?» й «Хто має довершити цей процес?» Відповіддю на них, на погляд Д. Донцова, має бути: (1) «Незалежність і повний сепаратизм», (2) визнання боротьби, національної революції, як єдино можливого засобу досягнення цієї мети, й зрештою, (3) ствердження «людини нового духу», що здатна реалізувати поставлену мету.

Втілення в життя так сформульованої програми, переконаний Д.Донцов, можливе ще за умови рішучого розриву з традиційним, просвітницьким у своїй основі, підходом до національної ідеї, що панував у нашій думці досі. Хиба речників інтелектуалізму, пояснює Д.Донцов, полягала в наївній вірі у всевладність розуму, в «залізні закони», які «все самі зроблять». Це призводить до «зменшення вольового імпульсу» як головного чинника людської діяльності.

Необхідно повернутись до вольових традицій своїх предків, до власних культурних витоків. Такою є вихідна позиція, що дає змогу Д.Донцову сформулювати основні підстави обгрунтованого ним інтегрального націоналізму. Ними є:

1. Вимога «зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії».

2. «Стремління до боротьби та свідомість її конечності, без якої неможливі ні вчинки героїзму, ні інтенсивне життя, ані триумф жодної нової ідеї, що хоче змінити обличчя світу».

3. «Аморальність». Роз’яснюючи сутність цієї вимоги, Д.Донцов зауважує, що йдеться не про відкидання взагалі «етичного критерія». Навпаки, реалізація національної ідеї вимагає максимуму етичної напруги.

4. «Історія не знає рівності, як і природа, є там здібні і нездібні», - таким є наступний постулат. Своє право на самовизначення може ствердити лише та нація, що «має геній її справді здійснити».

5. В життя ідею впроваджує не «народ», який є лише чинник для всякої ідеї. Пануючою умовою «є існування активної, відважної, спрагненої влади меншості» як «найважнішого чинника історії».

6. Національна ідея повинна стверджуватись як абсолютний догмат, предмет віри. «Українство мусить усвідомити собі, що його ідея, коли хоче перемогти, повинна бути яскравою ідеєю, себто виключати всяку іншу, основуватися не на частиннім, але повнім запереченні чужої. А для цього ідея повинна бути всеобіймаючою».

7. Зрештою, останнім постулатом є визнання, що «боротьба за існування є законом життя. Всесвітньої правди нема... Життя ж признає її тому, хто викажеться більшою силою морально і фізично».

Отже, філософський зміст світогляду Д.Донцова позначається притаманним йому ірраціоналізмом, суперечливим поєднанням романтичного розуміння національного як аристократизму духу з біологізаторським ствердженням принципу «боротьби за існування». Волюнтаризм, крайній активізм, зрештою, національний голізм, тоталітаризм, - ось риси, що визначають позицію цього ідеолога інтегрального націоналізму.

Звичайно, у колі діячів української думки, що працюють над проблемами української національної ідеї в середині XX ст., позиція Д.Донцова – не єдина. Вона швидше позначає крайній, радикальний полюс різноманітних підходів, що реально обгрунтовувались у цей час. Досить близькою до поглядів Д.Донцова, з огляду на співзвучність філософських підстав, насамперед концепції волі й еліти, є історіософська концепція, яку обгрунтовує визначний історик, соціолог, політик і публіцист В'ячеслав Липинський. Обидва діячі української культури усвідомлювали принципову відмінність своїх позицій, що, грунтуючись на типологічно близьких загальнофілософських засадах, одержували у кожного з них істотно різне спрямування. Лідер консервативно-монархічного табору в колі української еміграції В.Липинський вирізняється й прагненням до широкого філософського обгрунтування своєї політичної доктрини.

Політична доктрина В.Липинського грунтується на переконанні, що «без власної Української Держави не може бути Української нації, а без Української Нації не може бути на Українській Землі громадського життя». Якщо побудова Української держави на Українській землі є метою, що забезпечує існування і розвиток української нації, то, обмірковуючи шляхи до її досягнення, він висновує: «... держави не може бути без завойування влади. Завойування влади не може бути без ідеалістичного пориву, який морально піддержує войовників в їх боротьбі за владу...Такого ідеалістичного пориву не може бути, коли серед місцевого громадянства нема сильної і високовартної інтелігенції. Бо тільки така інтелігенція може творити ідеологію, може морально піддержувати тих, що своєю матеріальною силою меча та продукції за здійснення цієї ідеології боряться».

Сказане зумовлює центральне місце, що відводиться в історіософській концепції В.Липинського категоріям «традиція», «аристократія», «нація». «Світогляд - значить спосіб думання». В.Липинський трактує «традицію» не як консервативний чинник, що забезпечує статику, нерухомість форм життя, а навпаки, як творчу, динамічну засаду історичного розвитку. Традиція - це доля, що потребує від людини творчості й праці, боротьби й руху в ім'я творення нового, виходячи й спираючись на усталене.

Той же динамізм притаманний розумінню «аристократії», якій відводиться вирішальне місце в історіософії В.Липинського. Основу нації, за В.Липинським, становить народ. «Народ був, єсть і завжди буде... Але разом з тим, – роз'яснює В.Липинський, - народ ніколи сам не править. І найлучше народові тоді, коли ним правлять добре». Цю функцію управління народом й реалізує аристократія як провідна верства. «Аристократією натомість зву я всяку правлячу і провідну в даній добі верству (те, що в західноєвропейській літературі називають тепер «елітою») без огляду на її походження». У творенні аристократії й здійсненні її зв'язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції.

Своєрідне й розуміння В.Липинським «нації». Головним для визначення нації в його історіософії є поняття «Земля». «Нація для нас, – роз'яснює він, – це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї».

В основі акцентації ролі Землі лежить глибоке переконання В.Липинського, що та органічна спілка людей, яку називаємо нацією, не може виникнути без чуття любові до рідного краю як органічної цілісності. Для В.Липинського зв'язок людей із «Землею» утворює специфічний для даної нації спосіб психологічного життя, яким і живиться творча душа аристократії. Через «Землю» збуджується творча воля індивіду, який відіграє роль в історії. Називаючи цей пункт своєї історіософії «волюнтаризмом» і протиставляючи його пасивно-споглядальному «фаталізмові», В. Липинський водночас чітко визначає й межу людської волі. Цю межу визначає воля Божа.

Резюмуючи вище викладений матеріал зазначте, що українська філософія постає переважно явищем внутрішнім. І хоча українська філософія не набула світового визнання, проте вона мала цілу низку таких особливостей, що роблять її своєрідною унікальною та неповторною.

Перелік тем рефератів для виконання самостійної роботи студента

1. Філософія і міфологія

2. Філософія і релігія

3. Національне і загальнолюдське в філософії

4. Україна в контексті західного і східного типу цивілізації

5. Філософські ідеї Стародавнього Єгипте і Месопотамії

6. Неортодоксальні філософські школи Індії (джайнізм, чарвака-локаята)

7. Східна медицина і філософія.

8. Вплив міфології і релігії на формування філософії в Стародавній Греції

9. Натурфілософія досократівського періоду

10. Апорії Зенона

11. Етичний раціоналізм Сократа

12. Вчення про державу Платона

13. Етика Аристотеля

14. Порівняльна характеристика атомізму Демокріта і Епікура

15. Етичне вчення стоїків

16. Релігійні елементи у вченні неоплатонізму

17. Проблема людини у християнському віровченні

18. Східна і Західна патристика: порівняльна характеристика

19. Томізм (вчення Томи Аквінського)

20. Політичні погляди доби Відродження. Ідея громадянського суспільства

21. Значення ідей Протестантизму для епохи Відродження

22. Ідеї утопічного соціалізму

23. Роль Ф. Бекона у формуванні емпіричного методу експериментального природознавства.

24. Етичні погляди французьких просвітителів в ХVІІІ ст.

25. «Коперніканський переворот» І. Канта у філософії: його сутність та особливість.

26. Етичні погляди І.Канта.

27. Філософія мистецтва за Г.Гегелем.

28. «Релігія любові» Л.Фейєрбаха.

29. Психоаналіз З.Фрейда і медицина.

30. Екзистенціальна філософія А.Камю.

31. Структуралізм – методологія гуманітарного знання.

32. Феноменологія як напрям сучасної філософії.

33. Герменевтика – метод культурологічного аналізу.

34. Позитивізм. Постпозитивізм. Неопозитивізм.

35. Ідея надлюдини у філософії Ф.Ніцше.

36. Релігійний екзистенціалізм.

37. Українська філософія як вираз національного характеру українського народу

38. Філософсько-історична концепція києво-руського митрополита Іларіона (за твором «Слово по Закон і Благодать»)

39. Етичні ідеї у творі Володимира Мономаха “Повчання дітям”.

40. Суспільно-політична концепція С.Оріховського-Роксолана.

41. Григорій Сковорода – український Сократ.

42. Концепція українського національного характеру М.Костомарова (за твором «Дві руські народності»).

43. Антропоцентризм філософії Т.Шевченка.

44. Соціально-філософські ідеї М.Драгоманова.

45. І.Франко як філософ: національний характер його філософії.

46. Філософські ідеї у творчості Лесі Українки.

47. Ідейні засади чинного націоналізму Д.Донцова.

48. Суспільно-політичні погляди В.Липинського.

49. Філософська концепція ноосфери В.Вернадського.

50. Розвиток української філософії ХХ століття у діаспорі (Д.Чижевський, І.Мірчук, М.Шлемкевич, О.Кульчицький та інші).

Перелік підсумкових питань для студентів.

1. Поняття філософія, її призначення.

2. Основні проблеми філософії. Основне питання філософії та специфіка розв’язання в історії філософії.

3. Поняття світогляду, його структура та історичні типи.

4. Філософія, наука, мистецтво, релігія та їх співвідношення.

5. Філософські школи стародавньої Індії.

6. Проблема “Схід-Захід” в сучасній філософії і культурології. Особливості східного і західного типів філософствування.

7. Соціальна філософія Конфуція.

8. Космогонізм ранньої грецької філософії.

9. Особливості античної філософії Греції та Риму, її основні філософські школи та напрями.

10. Філософія Мілетської школи (Фалес, Анаксимандр, Анаксимен).

11. Проблема діалектики у філософії Геракліта.

12. Філософські погляди Піфагора на проблему буття, людину.

13. Атомістичне трактування буття за Демокрітом і його теорія пізнання.

14. Софісти: людина – міра всіх речей як вияв суб’єктивізму.

15. Етичний раціоналізм Сократа.

16. Проблема буття та пізнання у філософії Платона.

17. Вчення про буття і пізнання у філософії Аристотеля.

18. Епікуреїзм та його атомістичне вчення.

19. Скептицизм.

20. Стоїцизм

21. Неоплатонізм, вчення Плотіна.

22. Специфіка середньовічної схоластики.

23. Особливості середньовічної філософії. Патристика, апологетика.

24. Філософські погляди Августина Аврелія (Блаженного). Погляд на буття, людину.

25. Філософське вчення Томи Аквінського.

26. Полеміка реалізму і номіналізму.

27. Особливості філософії епохи Відродження, її антропоцентричний та гуманістичний характер.

28. Натурфілософія епохи Відродження (М.Кузанський, Дж.Бруно, М.Коперник, Г.Галілей).

29. Реформаційно-релігійні ідеї.

30. Філософсько-соціальні ідеї (макіавелізм, утопізм)

31. Соціальні та культурно-наукові передумови формування філософії Нового часу, її особливості.

32. Філософські погляди Ф.Бекона, його місце в розробці концепції емпіризму та індуктивного методу пізнання.

33. Методологічні пошуки Р.Декарта.

34. Вчення про субстанцію. Сенсуалізм.

35. Проблема людини у філософії просвітництва (Ж.-Ж.Руссо, Вольтер).

36. Німецька класична філософія як особливий етап новоєвропейської філософії. Особливість німецької класичної філософії.

37. Філософське вчення І.Канта.

38. Гіпотеза «Канта-Лапласа» і її наукове значення.

39. Процес пізнання за І.Кантом.

40. Суб’єктивний ідеалізм Й.Фіхте.

41. Філософська система і метод Гегеля.

42. «Трансцендентальний ідеалізм» Ф.Шеллінга.

43. Матеріалістичний антропологізм Л.Фейєрбаха.

44. Відмінності класичної і некласичної філософії.

45. Основні напрями некласичної філософії, їх проблематика.

46. Ф.Ніцше і його «філософія життя».

47. Фрейдизм.

48. Філософія екзистенціалізму, розуміння нею сутності та існування людини

49. Марксистська теорія.

50. Позитивізм.

51. Філософська антропологія.

52. Основні риси української філософії.

53. Українська філософія доби Відродження.

54. Києво-Могилянська академія, її просвітницький характер.

55. Погляди і проблематика вчених Києво-Могилянської академії (І.Гізель, Ф.Прокопович).

56. «Філософія серця» Г.Сковороди.

57. Поняття «сродної праці» в філософії Г.Сковороди.

58. «Філософія серця» П.Юркевича.

59. Романтизм та національне відродження у філософських творах.

60. Філософія України ІІ пол. ХІХ поч. ХХ ст. (період романтизму). Проблематика цього періоду.

ЧАСТИНА 3:

«Основні філософські проблеми»

Орієнтовний тематичний план для студентів за кредитно-модульною системою навчання

Орієнтовний тематичний план для студентів за заліково-екзаменаційною системою навчання

Короткий зміст третьої частини

1. Онтологічні проблеми в філософії. Проблема буття.

Філософський зміст і статус поняття «буття». Ідея небуття у філософському осмисленні світу і людини. Діалектика буття і небуття. Категорія «буття» в історії та сучасній філософії.

Онтологія її основні проблеми та категоріальні визначення. Основні форми буття. Буття речей, процесів і станів природи. Буття ідеального і духовного. Соціальне буття. Буття як субстанція.

Матерія як філософська категорія і об’єктивна реальність. Історичний розвиток тлумачень матерії. Основні форми існування матерії. Рух як спосіб існування матерії. Типи руху. Простір і час як форми існування матерії. Розвиток філософських і природничонаукових уявлень про простір і час. Теорія відносності про єдність матерії, руху, простору і часу.

Свідомість. Проблема свідомості у філософії та науці. Багатоманітність феномена свідомості. Історико-генетичний погляд на походження свідомості. Структура свідомості. Свідомість як сформований внутрішній світ суб’єктивної реальності. Рівні свідомості. Індивідуальна та суспільна свідомість. Самосвідомість.

2. Діалектика як теорія розвитку і метод пізнання. Основні категорії і закони діалектики.

Сутність діалектики, її розвиток. Діалектична концепція розвитку і її історичні форми. Альтернативи діалектики: метафізика, софістика, еклектика, догматика, релятивізм. Некласичні концепції діалектики: «трагічна діалектика»; «діалектична теологія»; «негативна діалектика»; синергетика.

Взаємозв’язок категорій і законів у діалектиці. Поняття та сутність закону. Класифікація законів. Три закони діалектики та їх проявлення у медицині. Методологічне значення законів діалектики.

Основні поняття і принципи діалектики: рух, розвиток, принцип загального зв’язку, детермінізму, історизму системності дійсності. Категорії діалектики причина і наслідок, одиничне, особливе і загальне, необхідність і випадковість, сутність і явище, форма і зміст, структура і функція, можливість і дійсність, частин і ціле, елемент і система.

3. Гносеологічні проблеми в філософії. Теорія пізнання.

Природа та структура пізнавальної діяльності. Пізнання і знання. Предмет теорії пізнання її основні принципи. Структура пізнання: об’єкт, суб’єкт, предмет, мета, засіб, результат, метод. Гносеологічний оптимізм. Агностицизм, скептицизм, сенсуалізм, раціоналізм і прогматизм як альтернатива науково-філософському розумінню сутності пізнавального процесу. Структура пізнання. Види пізнання і їх форми: чуттєве і раціональне, емпіричне і теоретичне. Медичний діагноз як єдність чуттєвого і раціонального в пізнанні. Проблема джерела пізнання.

Значення практики для пізнання. Істинність як визначальна характеристика знання. Види істини: об’єктивна, абсолютна і відносна і їх діалектична єдність. Істина і правда, заблудження, брехня. Істина і справедливість.

Наукове пізнання і його меж. Специфіка наукового пізнання. Структура і логіка наукового пізнання. Емпіричний і теоретичний рівні наукового пізнання, критерії їх розмежування.

Методи і форми наукового пізнання. Поняття наукового методу та методології. Конкретність і цілісність істини як ідеал наукового пізнання.

Форми і методи емпіричного пізнання: науковий факт, спостереження опис, порівняння експеримент. Теоретичний рівень наукового пізнання. Форми теоретичного в пізнанні: проблема, гіпотеза, ідея, теорія. Роль гіпотези, передбачення і прогнозування в науково-медичній теорії і клінічному мисленні.

4. Філософська антропологія.

Філософська антропологія: предметне визначення і функції. Уявлення про природу і сутність людини на різних етапах розвитку філософії. Сучасна філософська антропологія людини. Людина як єдність природного, соціального і духовного.

Антропогенез. Проблема людського начала. Основні концепції антропогенезу: теологічна версія, діяльністно-трудова, теорія космічного походження людини.

Специфіка і багатоманітність людського буття. Буття людини як реальний процес її існування. Суспільне та індивідуальне буття, їхній зв’язок і взаємозалежність. Поняття природи і сутності людини. Праця, мова, свідомість, соціальність як втілення родової природи людини. Духовність, свобода і творчість, як ознака сутності людського буття. Проблеми сутності та існування людини. Проблемність людського буття, амбівалентність, суперечливість людської природи, конструктивне і деструктивне в природі людини.

Проблема буття особистості. Визначення співвідношення понять: Людина-індивід-особа-особистість-індивідуальність. Особистість як креативно-творча форма індивідуального буття. Свобода і творчість як спосіб самореалізації особистості. Інноваційно творча позиція особистості і її взаємодія з соціальною нормою. Свобода і відповідальність особистості. Людський розвиток та його виміри. Проблема сталого людського розвитку. Самоцінність і сенс людського життя. Проблема життя і смерті людини. Поняття танатології. Медичні аспекти танатології. Дискусії щодо проблеми евтаназії. Феномен безсмертя. Щастя, доля і життєвий шлях людини.

5. Соціальна філософія.

Місце соціальної філософії в системі філософського знання, її предмет і основна проблематика. Специфіка соціального пізнання і його методи. Основні підходи до розуміння суспільства. Поняття соціального. Предметність, діяльність і спілкування – форми існування соціуму. Суспільство як сукупність людей та їх взаємовідносин.

Діяльність людини як специфічний спосіб існування соціальної реальності. Поняття соціальної дії. Суспільство як система суспільних відносин. Типологія соціальних відносин.

Структура суспільства. Історична генеза соціальних спільнот. Рід, плем’я, етнос, народність, нація. Сім’я в структурі суспільства. Теорія нації. Проблема національної ідентичності. Націоналізм, Шовінізм, космополітизм, патріотизм. Діалектика національного та загальнолюдського в сучасному світі.

Історія і філософія. Філософія історії. Суб’єкти та рушійні сили історичного процесу.

Культура і цивілізація. Поняття про культуру. Людиномірна сутність культури. Типологія культур: висока, народна, масова, елітарна культура. Субкультура. Маргінальна культура. Професійна культура. Культура, контркультура і антикультура. Культура сучасного лікаря: мовний і етикодеонтологічний аспект. Цінності, як ядро духовного світу людини. Види цінностей. Базові цінності людського буття. Життя як найвища цінність. Культура і цивілізація. Філософське розуміння цивілізації. Різноманітність підходів до поняття цивілізації. Цивілізація як рівень розвитку і спосіб освоєння культури. Цивілізація як самобутній ментально окреслений тип суспільства. Суттєві риси цивілізації. Проблема формаційного та цивілізаційного підходу в розвитку сучасного людства.

Поняття глобалізації. Сутність і характер процесів глобалізації. Основні типи глобалізації ( економічна, культурна, політична, ідеологічна). Римський клуб. Рекомендації Римського клубу щодо подолання глобальних проблем. Сутність глобальних проблем. Основні світові проблеми: демографічна, продовольча, енергетична, ресурсна, проблема освіти, здоров’я. Поняття хвороб цивілізації та їх класифікація. Місце і роль України в глобалізаційних процесах.

Лікувально-профілактична діяльність суспільства в сучасних умовах. Гносеологічні та соціально-професійні проблеми розвитку медицини та охорони здоров’я. Специфіка сучасного медичного пізнання та необхідність використання діалектико-матеріалістичної методології.

Методологічні проблеми біоетики. Культурологічний статус біоетики. Дискусія щодо предмету біоетики. Основні проблеми етики наукового пізнання на прикладі біоетики: зміни в лікарській етиці та деонтології. Світоглядні проблеми біоетики.