Фундаментальне значення проблемибуття для філософії. Людські виміри проблеми буття

Проблема буття є однією з найдавніших тем філософських роз­думів і досліджень. "Чому взагалі є суще, а не навпаки — ніщо?' — це запитання М. Хайдеггер,один із найавторитетніших філо­софів ХХ ст., вважав основним питанням метафізики як науки про фундаментальні основи всього сущого.

тя?". Внаслідок цього проблематика онтології ніби перебу­ває на перехресті дисциплін "антропологія - онтологія - епі­стемологія (або гносеологія)".

'Проблема буття — це проблема сутності всього існуючого, а також • проблема єдності світу як цілого.

Буття постає як абстракція високого, навіть гранично високого рівня. Усвідомити, що таке буття, "схопити" його змістовий центр у думці надзвичайно важко. Навіть послідовно продумати, який зміст несе проста часточка "є", що ми її вживаємо майже в усіх наших судженнях, настільки непросто, що з цього приводу існують різні підходи та’ тлумачення. Отже, у самому понятті буття прихований певний парадокс: це давнє, а тому й дуже широко вживане поняття, а з іншого боку, воно настільки складне, що майже не підцається охопленню.

Фундаментальність проблеми буття для філософії пов’язана насамперед із тим, що філософія виконує функцію людського світоорієнтування, а буття - це найширше філософське поняття, і тому воно постає як граничний, цільовий, стратегічний людський орієнтир.

Коли ж ми маємо справу з людським світоорієнтуванням, томи повинні мати на увазікількапринципово важливих його аспектів.

Передусім орієнтири нашого життєвого самоутвердження повинні фіксувати певні виміри, прояви або характеристики світу, в якому ми перебуваємо.

Поняття буття має фіксувати певні характеристики світу, а також і певні ознаки, за якими ми могли б відрізняти буття від небуття. У цьому аспекті ми, з одного боку, спираємося на дані сучасної науки про світобудову, з іншого боку, — на її історичний досвід, що засвідчує певну відносність наших уявлень про сут­ність, стани та форми проявів буття. Крім того, у питанні про ознаки буття ми змушені виходити за межі науки, тому що саме це питання перебуває у залежності від розуміння і тлумачення сутнісних коренів буття. Цей вихід здійснюється у сфери філо­софії, метафізики та теології.

Умовою визначення буття як гранично широкої категорії є зіставлення його з небуттям. Але в реальному життєвому досвіді ми ніде й ніколи безпосерещіьо не стикаємося із небуттям як таким. Коли зникають певні матеріальні речі, змінюються природні явища, вмирають живі істоти, ми

розуміємо, що все це ще не є переходом у небуття, адже при цьому немає повного зникнення, а є лише перетворення певних форм та вимірів того, що існує, в інші форми та виміри.

• Отже, у такому розумінні й небуття, і всі матеріальні форми, що підлягають змінам, постають як відносні. Вони визначають не буття як таке, а лише його прояви. Для того, щоб визначити буття, слід було б знайти його не відносні, а абсолютні межі. З такими межами конкретні науки ніколи не стикаються хоча б тому, що для них і саме поняття буття не є предметом дослідження. Коли філософія ставить питання про абсолютні межі буття, вона намагається вивести на рівень людського розуміння те, що не є предметом або елементом практичного та пізнавального досвідів. Тому тут починається та галузь знання і пізнання, яка дістала назву метафізики, тобто галузь знання, що перевершує фізику, перебуває понад фізикою.

Термін «метафізика» ввів у науку Андронік Родосський, який в І ст. до Р.Х., при впорядкуванні кодексу праць Арістотеля, позначив рукопис, що доповнював фізику і змістовно завершував, її терміном “мета та фізика” — дослівно: "те, що йде за фізикою".

• Отже, можна сказати, що філософом є той, хто виводить кожну річ на рівень іїрозгляду з позиції світового цілого або з позиції зістав­лення буття та небуття.

Життєві орієнтири, якими користується людина, лише тоді можуть бути надійними, коли вони є не скороминущими, не частковими, а фундаментальнимзазначенням, обсягом таконцентрацією наших знань і прагнень. Оскільки філософське розуміння буття відповідає усім названим вимогам, воно й постає водночас і фундамен­тальним, і універсальним, і цільовим орієнтиромдля людини.

Усі названі характеристики поняття буття перетворюють його і на чинник сенсоутворення у людській свідомості. Справді, якщо це поняття охоплює всі аспекти людського знання та досвіду, воно все це водночас і концентрує, об'єднує, а тому надає всьому певного кінцевого спрямування, ще для свідомості постає у статусі отримання певного сенсу. У зв’язку з цим розкриваються людські виміри проблеми буття: буття постає як універсальна цінність.

Зазначений аспект проблеми буття досить очевидно постає у рамках релігійної свідомості та теології. У більшості розвинених релігій основною життєвою метою людини постає або досягнення вищого буття, або його збереження від небуття та руйнування. Наприклад, у релігійному напрямі індійського джайнізму запорукою спасіння людської душі та досягнення стану блаженства постає ненасімьство, незаподіяння шкоди будь-якому життю. У християнстві вважається, щолюдина своєю вірою та непохитним бажанням позбутися гріха може врятувати не лише себе та свою душу, а й змінити стан усієї природи, сприяти переходу її до існування у стані гармонійного та нічім не ушкодженого буття. Це релігійно-теологічне прозріння у ХХ ст. набуло загальнопоширеного визнання: загрозлива екологічна ситуація, що стала наслідком науково-технічного поступу, наблизила людство до загибелі та до розуміння саме такоїміри відповідальності — відповідяльностілюдиниза стан буття взагіялі. Людина, отже, опинилася віч-на-віч із буттям; тепер вона змушена ставитись до буття не лише як до абстракції, а як до реального складника своєї життєдіяльності. Звичайно, що за таких обставин людина вже не може задовольнятися надто туманншш уявленнями про буття; з ’явилась необхідність визначити більш однозначно, що можна вважати підвялинями буття та яким чином людина з ними пов 'язана.

Звернемося ще до одного важливого аспекту в людському вимірі буття. Річ у тім, що для людини питання про буття орган­ічно поєднане з питанням про смерть. Врешті-решт, із небуттям людина реально стикається через факт смерті. Тілесно, фізично людина, коли вмирає, вступає у світовий кругообіг речовини та енергії. Але людина і людське буття, як вже зазначалося, не зво­дяться до життя організму. Куди зникає саме те, у чому концен­трується людський початок буття? Що залишається від люди­ни після закінчення її фізичного існування? З давніх часів люди сповідували тезу про те, що ніщо в цьому світі не виникає з нічо­го (таке, як відомо, можливе лише в акті божественного творен­ня світу) і не зникає без наслідків.

ОСНОВНІ ЗМІСТОВІ АСПЕКТИ У ФІЛОСОФСЬКОМУ ПОНЯТТІ БУТТЯ

лення змусив людину вже в давні часи замислитися над про­блемами буття та небуття і зрозуміти ці проблеми як свої гли­бинні, вихідні, поза якими для людини навряд чи можливе свідоме регулювання своєї життєдіяльності.

Ці проблеми настільки важливі і фундаментальні, що деякі культурологи вважають: культуротворення починається лише після того, коли здійснюється свідоме поховання людини, тобто коли смерть усвідомлюється як явище над­звичайне, особливе, а людина при цьому не зводиться до тілесного існування. І справді, культуру неможливо створювати поза історичною зміною людських поколінь, окремих етносів і цивілізацій. У цьому плані культура постає як зосе­редження, концентрація людських способів утвердження у бутті, тому що, з одного боку, у культурі акумулюються людські досягнення, а з іншого — тому що культура існує як деяка неперервна тривалість у процесі розвитку історії, як певна сфера переборення часу та мінливості сущого. Культура тримається на людському зусиллі, і це є наочною демонстрацією того, що й людина перебу­ває в активному, дійовому ставленні до буття.

Проблема буття — це передусім проблема, що винИкає і роз­кривається перед нами в гамлетівському окресленні: бути чи не бути? Що означає бути і як можна утриматися у бутті за мінли­вості та минущості будь-яких форм сущого? Чи може людина вва­жати себе чимсь особливим щодо цих процесів, чи може уник­нути розпаду та зникнення у світових метаморфозах? Усі ці питання є із ряду вічних і фундаментальних.

11.2.