Гносеологічна проблема в історії філософської думки

З самого початку виникнення, філософія прагнула оволодіти не лише таємницями буття, але й секретами пізнання цих таємниць. Вона так чи ін­акше ставила й вирішувала питання про можливість адекватного відобра­ження буття у свідомості людини, досліджувала шляхи й методи пізнання.

У спробах відповісти на питання про принципову можливість пі­знання світу намітилося три основні лінії: оптимізм, скептицизм і агно­стицизм.

Оптимізм є філософським вченням, послідовники якого визнають принципову можливість пізнання світу. Ця філософія Грунтується на визнанні принципу матеріальної єдності світу, врахуванні всього досві­ду історії людського пізнання і суспільно-історичної практики. Сучасна філософія оптимізму доводить можливість досягнення істинного знан­ня, керуючись діалектико-матеріалістичним методом вдаючись до най­новіших результатів науки.

Скептицизм, не заперечуючи загалом ідеї пізнаваності світу, вира­жає сумнів у достовірності наших знань. Помічено, що скептицизм особливо поширюється у переломні періоди розвитку суспільства, коли теорії і погляди, які раніше здавалися безумовно істинними, виявля­ються хибними. Наслідком цього є зміна парадигм, перегляд життєвих цінностей, ідеалів тощо. Скептики схильні заперечувати й відкидати не лише справді віджите, але й те, що зберігає цінність. Філософський скептицизм виник в епоху розкладу античного суспільства. В подаль­шій історії людства він якісно змінювався, модернізувався. Новітньою формою скептицизму є, зокрема, «критичний раціоналізм», засновни­ком є англійський вчений К. Поппер, який відстоював думку про те, що наука не є системою достовірних або переконливо аргументованих ідей. Загалом скептицизм відіграє негативну роль, оскільки свідомо об­межує пізнавальні можливості людини. Проте певною мірою він є ко­рисним і навіть необхідним у складному і суперечному процесі досяг­нення істини. Людина, яка не піддає все сумніву, критичному аналізу, не може бути творчою особистістю і, як правило, опиняється на позиці­ях догматизму.

Агностицизм відверто заперечує принципову можливість пізнання світу нарівні суперечності речей і процесів, закономірностей розвитку об’єктивної дійсності. Сам термін «агностицизм» уперше застосував англійський природодослідник Г. Гекслі, хоч ідеї цього філософського напряму сягають ще часів античної філософії. На думку агностиків, людина ніколи не зможе знати, якими насправді є речі, оскільки інфор­мація, яку вона одержує про них, заломлюється її свідомістю і набуває суб’єктивного змісту. Звідси робиться висновок, що ми маємо справу не з речами об’єктивної дійсності, а з нашими відчуттями. Розміркову­ючи таким чином, К. Юм дійшов висновку, що людина не знає не тіль­ки того, яким є світ насправді, а й того, чи існує він взагалі поза наши­ми відчуттями. І. Кант визнавав об’єктивне буття речей, проте категорично заперечував можливість пізнання їх сутності («речей в со­бі»). На його думку, людина здатна пізнавати речі лише на рівні явищ, тобто «речі для нас». Агностицизм має свої гносеологічні корені, під­ґрунтям яких є складність і суперечливість процесу пізнання, обмеже­ність пізнавальних можливостей людей на будь-якому етапі історії. За словами Гегеля, кантівська філософія ставила собі завдання досліджу­вати, в якій мірі форми мислення здатні взагалі доставляти нам пізнан­ня істини. Точніше кажучи, критична філософія вимагала, щоб раніш, ніж приступити до пізнання, ми піддали дослідженню здатність пізнан­ня. Безумовно, є правильна думка в тому, що ми повинні зробити пред­метом пізнання самі ж форми мислення. Проте тут же прокрадається хибна думка, що ми повинні пізнавати до того, як приступили до пі­знання, що ми не повинні увійти у воду раніше, ніж навчимося плавати.

2.