Діалектика суб'єкта й об'єкта пізнання. Пізнання і практика

Сутність і природу пізнання не можна осмислити ізольовано від предметно-практичної діяльності, тому істотне місце в теорії пізнання займають поняття суб’єкт і об’єкт. Суб’єктом може виступати як окре­ма особистість, так і соціальна група чи й людство в цілому.

Аналіз характеру взаємодії суб’єкта й об’єкта пізнання передбачає з’ясування ряду питань, насамперед того, як зовнішні стосовно свідомості речі стають надбанням людського розуму та як співвідносяться речі об’єктивного світу і відповідні мислені образи. Наукова філософія при розв’язанні цих та подібних питань спирається на гносеологічні принципи.

Принцип пізнаваності — світ є пізнаваний, не існує ніяких явищ, які, будучи відгородженими від усіх інших явищ, причинних зв’язків, залишаються поза пізнавальними можливостями людини.

Принцип об ’єктивності — об’єкт пізнання, яким би він не був, існує поза і незалежно від суб’єкта, процесу пізнання. Звідси випливає така ви­мога названого принципу: предмети і явища необхідно пізнавати такими, якими вони є самі по собі.

Принцип визначальної ролі практики в процесі пізнання ґрунтується на визнанні суспільної практики основою, кінцевою метою пізнання і критерієм істини. Практика дає матеріал для пізнання, визначає харак­тер його засобів, замовлення на осягнення тих чи інших проблем.

Принцип творчої активності суб’єкта пізнання полягає в тому, що пізнання не вичерпується новою інформацією про світ, суттєвим його завданням є створення другої природи — світу культури.

Практика — це матеріальна, чуттєво-предметна, цілеспрямована ді­яльність людини, яка має своїм змістом освоєння і перетворення при­родних і соціальних об’єктів. Вона становить собою всезагальну основу і рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.

Суспільна практика перебуває в органічному взаємозв’язку з пізна­вальною діяльністю людини, з теорією. Вона є джерелом наукового пі­знання, його рушійною силою, дає необхідний фактичний матеріал, який піддається теоретичній обробці і узагальненню. В процесі практи­ки відбувається формування суб’єкта пізнавальної діяльності. Практика зумовлює напрям і зміст мислення суб’єкта. Саме практика обґрунтовує об’єктивність змісту знання, служить критерієм, засобом перевірки іс­тинності пізнання (знання). Вона перебуває в діалектичному взаємо­зв’язку з теорію.

Поняття практики виникло лише в епоху капіталізму. До того увага фі­лософів акцентувалася на специфіці окремих форм людської діяльності.

У Новий час необхідність практичної спрямованості філософії під­креслювалася Ф. Беконом, на думку якого, знання і діяльність єдині. Проте він, як і його сучасники, не розумів історичного характеру люд­ської діяльності.

Німецький класичний ідеалізм визнавав людську активність, та за сло­вами К.Маркса, що ідеалізм не знає дійсної чуттєвої діяльності як такої.

Не розумів сутності та ролі практики і Л.

Сучасна західна філософія, як правило, різко протиставляє теорію практиці, зокрема сфери теоретичного і практичного розуму.

Основною ознакою практичної діяльності людини є безпосередня чуттєва зміна предмета у процесі взаємодії людини і предмета природи. Практика є основою всіх останніх форм життєдіяльності людини. Прак­тичне відношення до природи втілюється у виробництві, а теоретичне — в природознавстві.

Структура практики, як і всіх інших форм людської діяльності, розкри­вається в категоріях опредметнення. Аналізуючи основні моменти практи­чної діяльності, треба зазначити, що практика є цільовим відношенням людини. Моментами цього відношення є мета, засоби діяльності, предмет і продукт діяльності, сам процес діяльності. Людське відношення до пред­метів природи опосередковане знаряддям, засобом праці. Засіб праці пере­буває в єдності з метою людської діяльності і її предметом. У результаті діяльності мета реалізується, і виникає новий предмет, який раніше не іс­нував і в якому опредметнені здібності людини.

Практичне відношення людини до світу має універсальний характер. Для людини оточуючий світ виступає як універсальний тому, що практика має тенденцію до універсальності, що виявляється в постійному розширенні сфери предметів, які втягуються в орбіту людської діяльності. Цей процес можливий лише тому, що сама людина є родовою, суспільною істотою, а її діяльне виявлення своїх здібностей є суспільним життям. У цьому розумінні історія суспільства збігається з освоєнням людиною предметного світу. Практика є суспільний процес зміни, перетворення матеріального світу у світ соціальної предметності, світ культури, олюднений світ.

У процесі практичної діяльності відбувається гуманізація самої лю­дини. Саме в діяльності людина формує себе як творця предметного світу, викликає дожиття свої творчі здібності.

Міра освоєння предмета виражається у формах практики, які відпо­відають тому чи іншому періоду історії людства і показують, яким чи­ном задається предмет у людській діяльності. Рівень освоєння предмета визначає форму взаємозв’язку між предметно-чуттєвою і пізнавальною діяльністю. Основою класифікації форм практики можуть бути різні її ознаки. Так, практику можна класифікувати відповідно до сфер життє­діяльності людини: практика у сфері економічного життя, практика у сфері політики та ін. Як самостійний вид практики розглядають науко­вий експеримент.

3.