Постмодернізм - найсучасніший постнекласичний філософський напрям

Термін «постмодерн» як філософське поняття вперше вжив у 1979 році французький філософ Жан-Франсуа Ліотар (1924-1998) у своїй знаменитій книзі «Ситуація постмодерну: доповідь про знання»^[174].

Постмодернізм - це досить неоднорідний напрям, що включає в себе величезне розмаїття поглядів та ідей, часом досить суперечли­вих між собою^[177]. До нашого часу не склалося однозначного тлума­чення терміну «постмодернізм». Ведуться також суперечки і про дату виникнення філософії постмодернізму. Одні дослідники дату­ють народження постмодернізму 1980 роком, коли Жак Де- ріда (1930-2004)^[178] захистив у Сорбоні докторську дисертацію, в якій виклав основи «декострукції» - методу ревізії всієї попереднь­ої філософії, що став головним методом постмодернізму. Інші до­слідники вважають, що цей напрям викристалізувався принаймні на десятиліття раніше, ототожнюючи його з постструктуралізмом (Лакан, Фуко), який вперше вказав на «відсутність структури», тобто притаманні дійсності хаос і різноманітність - центральне поняття філософії постмодернізму^[179].

постмодерністи сприймають власні погляди на основі установки, яку вони називають «deja-vu» (фр. «вже бачене»), тобто не вірять у будь-яку новизну.

Всій попередній традиції постмодерністи за­кидають «універсалізм», тобто намагання створи­ти узагальнюючу теорію чи вчення, яке пояс­нює ввесь світ. Постмодерністи називають таке всезагальне вчення (наприклад, філософію Пла-

Однак якими б не були думки з цього приводу, можна стверджу­вати, що постмодернізм виник тоді, коли у свідомості філософів з’явилося радикальне відмежування як від класичної, так і від не- класичної філософії й намагання сформувати принципово новий стиль філософування, хоча, з одного боку, на відміну від модернізму тона чи Геґеля) «маскою догматизму», тобто замаскованою ідеологією, що покли­кана підпорядкувати неповторну людську особистість якійсь всезагальній меті: «дер­жаві», «Богові», «ідеям» тощо.

Постмодерністи фіксують у сучасному світі тотальну «семіотиза- цію» буття, або, як вони висловлюються, «симуляцію» (фр. simulati­on), тобто потужне і невтримне розширення знаково-символічної сфе­ри (мови, письма й ін.) впритул до того, що ця сфера здобуває статус єдиної і самодостатньої реальності. Лейтмотивом постмодернізму є відомий принцип Деріди: «нічого не існує поза текстом»^[181]. Увесь світ, людина, література, історія тощо - це нескінченний безмежний текст, причому на відміну від аналітичної філософії та герменевтики у постмодернізмі знаки можуть бути «пустими», тобто такими, що, за словами Жана Бодріяра (1929-2007), «взагалі не співвідносяться з якою б то не було реальністю».

У концепції так званої «постмодерністської чуттєвості» про­голошується сприйняття світу як «хаотичного і розмаїтого». Та­ким чином, заперечується намагання попередньої філософії знай­ти у цьому світі першопричину («теоцентризм») і мету («теолео- центризм»).

У який спосіб можна пізнати цю семіотизовану, хаотичну і різ - номанітну реальність?

Насамперед, як пише італійський постмодерніст Умберто Еко (нар. 1932), «іронічно і без наївності»^[182]. Саме «іронія» стає одні­єю із головних пізнавальних установок постмодернізму. Що ж та­ке «іронія»? Це фігура, побудована на розбіжності смислу вислов­лювання і замислу, тобто того, що «є» і того, що «висловлюєть­ся». На противагу «серйозності» модернізму, який намагався бути «ближчим до реальності» і називати «речі своїми іменами», пост- модерністи обстоюють право називати речі «будь-якими імена­ми», чим створюють можливість для безкінечної розмаїтості тлу­мачень.

Постмодернізм ставить під сумнів намагання в усьому бачити «логічний смисл» («логоцентризм»). Вчення, які проголошують ло­гічне мислення основою пізнання, слугують, на їх думку, «імпері­алізму розуму». Постмодерністи свідомо намагаються відмежувати­ся від цього імперіалізму^[183], постійно наголошуючи на спонтанності думки, фантазії та уяви, а також на роботі несвідомого.

Однією з найбільших вад логоцентризму, на думку постмодерніс- тів, є «бінаризм» - сприйняття всієї дійсності через подвійні опозиції («істина - хиба», «добро - зло», «чоловіче - жіноче» «внутрішнє - зовнішнє» тощо). На думку постмодерністів, хаотичний і розмаїтий світ у такий спосіб моделювати неможливо - і тому на зміну бінариз- му вводитися поняття «складка» (фр. pli - «згин», «заломлення»), сис­тематичну розробку якої здійснив французький філософ Жиль Де­льоз (1925-1995). Смисл терміну «складка» можна пояснити, коли розглянути лінію, що заломилася в якійсь точці. З одного боку, - це дві різні лінії, а з іншого, вони мають точку дотику, що символізує їх взаємозв’язок. До речі, в поле критики постмодерністів потрапляє й «хибна» гендерна протилежність між чоловіком та жінкою, а також так званий «фалоцентризм» - засилля чоловічого начала у західно­європейській культурі^{[184] [185].}

З усіх наведених вище поглядів випливає також специфічне сприйняття постмодерністами людини та суспільства. На їхню дум­ку, поняття «особистість» і навіть поняття «суб’єкт» абсолютно поз­бавлені сенсу, оскільки людська свідомість - це сума текстів, причо­му текстів не самостійних, а таких, що «вже були». Окрім того, якщо хибним є протиставлення внутрішнього і зовнішнього («складан­ня»), то «внутрішній світ людини» є не що інше, як «хибна внутріш- 189 ність смислу уже всуціль опрацьована його ж власним зовнішнім» (Деріда). З усього цього випливає твердження постмодерністів про неіснування суб'єктивної особистості, тобто, за словами Фуко «смерть суб 'єкта».

і засвоєних. Автор письмового тексту також не говорить сам від се­бе, а одягає на себе, за висловом Роланда Барта (1915-1980), «ав­торську маску». Тому філософ проголошує «смерть автора», від якої недалеко і до «смерті читача». Оскільки суб’єкта не існує, то не існує і його бінарної протилежності об’єкта (так звана концепція «вкраденого об ’єкта» ).

у

Постмодерністи поставили під сумнів і поняття «суспільство», замінивши його висловом «простір соціального тексту», а також відкинули теорію суспільного прогресу. Голокост та дві світові війни, нацизм і комунізм, на їх думку, ставлять пі д сумнів прогрес людства. Постмодерністи тако оголошують себе соціальними «маргіналами (від. лат «margo» - «край», «межа»), тобто пре дукують своєрідне самовідчуття творчої інтелі генції кінця XX - поч. ХХІ ст., яке полягає свідомому орієнтуванні власної позиції на периферійність, відокремленість від сус­пільства і моралі. (Наприклад, Мішель Фуко прославився не тільки своїми безсмертними ідеями, але й своєю поведінкою, екстрава- ґантною стрижкою наголо, дизайнерськими окулярами та бісексуалізмом, який фактич­но і став причиною його смерті від СНІДу в 1984 р.).

надають своїм творчим пошукам іронічного та ігрового характе­ру, проникаючи в найрізноманітніші сфери дійсності; від пошто­вої листівки - до операційної системи Windows, від Геґеля і Ніц- ше - до історії сексуальності.

Постмодернізм не можна охарактеризувати якимись провідни-

Постмодернізм не визнає якихось історичних магістральних ідей, що домінують у культурі, тобто «метанарративів» (лат. «narrare» - «вербальне викладення», «переказ»), - вони свідомо ми течіями чи ідеями, однак цілком справедливим є, з нашого по­гляду, визначення, яке дав постмодернізму німецький філософ Вольфґанґ Вельш (нар.

Спектр оцінок постмодернізму коливається від патетичних захоп­лень до суцільного заперечення, однак безсумнівним і цінним є те, що ця філософія поставила проблеми, які ніхто ніколи не ставив, проде­монструвала нам неможливість мислити так, як ми мислили раніше, необхідність зміни традиційних установок і навіть філософської мови («deja-vu», «маска догматизму», «постметафізичне мисленням», «симуляція», «хора», «постмодерністська чуттєвість», «теоцентризм», «телеоцентризм», «іронія», «логоцентризм», «імперіалізм розуму», «логомахія», «бінаризм», «складка», «складання», «фалоцентризм», «смерть суб’єкта», «дискурс» «смерть автора», «смерть читача», «вкрадений об’єкт», «проективність», «адміністрування», «маргіналь- ність», «метанарратив» - ці та багато інших понять запроваджені постмодерністами).

Отже, цю філософію можна розглядати як своєрідний фермент усієї західноєвропейської думки, без якого не обійдеться подальше філософування. Не можна не враховувати таких благосних вчинків постмодернізму, як критика ідеологій, інтерес до хаосу й різноманіт­ності тощо, яких попередня філософія цуралася повсякчас. Однак слід зауважити, що постмодернізм став більше критичним проектом, аніж творчим, а нівеляція таких понять як «добро і зло», «прекрасне і потворне» призвело до втрати людиною орієнтирів у цьому світі. То­му багато хто із сучасних мислителів розглядає постмодернізм як вже завершений етап у філософуванні, називаючи сучасну філо­софську ситуацію «after-postmodernism».

Англійське слово «after» означає одночасно «після», «за», «по той бік», а також «згідно». У даному випадку мова йде про філосо­фування «після» постмодернізму, але й «згідно» з його досягнен­нями.

По-перше, через часткову реставрацію класичної філософії у так званому «неокласицизмі» (М. Готдінгер та ін.), який проголо­шує «культурний класицизм у постмодерністському просторі». Прихильники цієї філософії, не відкидаючи позитивних надбань постмодернізму, намагаються відновити деякі, в запалі зметені мітлою постмодернізму, ідеї, наприклад, «повернути втрачене значення», тобто відновити зв’язок між знаком і дійсністю.

По-друге, через часткову реставрацію некласичної філософії, тобто спробу віднайти ще якусь «останню реальність», як це ро­била філософія некласична. Існують спроби замінити постмодер- ністську «текстуальну реальність», на іншу «комунікативну ре­альність», яка якраз і оголошується «останньою». Це реалізується у «комунікативній філософії» Карла-Отто Апеля (нар. 1922) й мотивується цей погляд тим, що комунікація виходить у сучасно­му світі на передній план (для позначення цієї тенденції вже на­віть використовують термін «комунікативний поворот»). У межах комунікативної філософії також відбувається відновлення деяких знищених постмодернізмом понять, як, наприклад, «воскресіння суб'єкта», тобто «виявлення суб’єкта в контексті вербальних практик».

Якими шляхами піде далі філософія можна лише здогадува­тись, однак очевидним є те, що всі наступні ідеї будуть тою чи ін­шою мірою коригуватися із постмодернізмом.

Роки життя провідних представників структуралізму, постсрук- туралізму, постмодернізму та after-postmodernism-у

Клод Леві-Строс (1908-1990)

Жак Лакан (1901-1981)

Мішель Фуко (1926-1984)

Жан-Франсуа Ліотар (1924-1998)

Жак Дерріда (1930-2004)

Жан Бодріяр (1929-2007)

Умберто Еко (нар. 1932)

Жиль Дельоз (1925-1995)

Роланд Барт (1915-1980)

Карл-Отто Апель (нар. 1922)

Питання до семінарського заняття

1. Що таке некласична філософія?

2. Перші спроби подолання Геґелівської філософії. Артур Шопенґауер.

3. Фрідріх Ніцше як пролог до некласичної філософіїХІХ-ХХст.

4. Позитивізм, неопозитивізм, постпозитивізм.

5. Аналітична філософія («філософія мови»).

6. Геґельянство та неогеґельянство.

7. Марксизм та неомарксизм.

8. Спірітуалізм.

9. Фройдизм та неофройдизм.

10. Неокантіанство.

11. Німецький історизм.

12. Феноменологія.

13. Філософська герменевтика.

14. Екзистенціалізм.

15. Персоналізм.

16. Філософія «діалогу».

17. Філософська антропологія.

18. Латиноамериканська філософія.

19. Філософія в США. Праґматизм, неопраґматизм, інструменталізм.

20. Неосхоластика та неотомізм.

21. Структуралізм і постструктуралізм.

22. Що таке постнекласична філософія?

23. Постмодернізм - найсучасніший постнекласичний філософський напрям.

Завдання, вправи, тести

1. Відмітьте знаком «+» ті риси, які, на вашу думку, притаманні класичній, некласичній та постнекласичній філософії, і знаком «-» ті риси, які їм не притаманні

2. Вставте пропущені слова

Якщо у Геґеля вся дійсність - це раціональний об’єктивний Дух, то у Шопенґауера - це сліпа,...,... і, яка породжує..., пожирає сама себе і прямуючи в....

Подібно Шопенґауеру, Ніцше тлумачить дійсність як..., яка народжує..., однак він веде мову не тільки про світову, але й про людську.... Ця... є, насамперед, «... до влади». Таке прагнення розглядається філософом як цілком «природне», а все те, що заважає йому, повинне бути відкинутим. У майбутньому має з’явитися., яка не соромитиметься своєї... до влади.

3. З'єднайте назви філософських напрямів з іменами їх засновників

4. Заповніть прогалини термінами постмодернізму

Метод ревізії всієї попередньої філософії, що дає змогу визначити та відкинути аксіоми, на яких спирається європейська метафізика, називається методом...

Намагання класичної й некласичної філософії створити узагальнюючу теорію або вчення, яке пояснює ввесь світ, називається..

Потужне і невтримне розширення знаково-символічної сфери (мови, письма й ін.) включаючи те, що ця сфера здобуває статус єдиної і самодостатньої реальності, називається..

Сприйняття світу як хаотичного і розмаїтого називається......

Намагання попередньої філософії знайти у цьому світі першопричину називається.

Намагання попередньої філософії знайти у цьому світі мету називається.

Намагання попередньої філософії в усьому бачити «логічний смисл» називається.. Одна з найбільших вад сприйняття попередньою філософією всієї дійсності через подвійні опозиції («істина - хиба», «добро - зло», «чоловіче - жіноче» «внутрішнє - зовнішнє» тощо) називається.. На зміну. постмодерністи вводять поняття.. Неіснування суб'єктивної особистості називається........................................................................................................................................................ Автор

письмового тексту не говорить сам від себе, а одягає на себе..... Оскільки.... суб'єкта не існує, то не

існує і його бінарної протилежності., і ця концепція називається концепцією...

Постмодерністи намагаються замінити поняття «суспільство» на поняття «...»

Постмодерністи оголошують себе соціальними., тобто свідомо орієнтуються на периферійність, відокремленість від суспільства і моралі.

Історичні магістральні ідеї, що домінують у культурі й визначають знання, соціальні інсти­тути чи певний спосіб мислення, називаються.

Постмодерністи заперечують існування чого б то не було нового у філософії чи мистецтві й називають це.

5. Виберіть із п 'яти варіантів відповіді один правильний

1. Ідею про те, що людина має «перевищити саму себе» і стати надлюдиною, висував:

а) Гайдеґер;

б) Шопенґауер;

в) Конт;

г) Кант;

д) Ніцше.

2. Засновником позитивізму є:

а) Конт;

б) Шопенґауер;

в) Маркс;

г) Ніцше;

д) Гайдеґер.

3. Засновником феноменології є:

а) Гайдеґер;

б) Гусерль;

в) Шелер;

г) Конт;

д) Ніцше.

4. Засновником екзистенціалізму є:

а) Гайдеґер;

б) Гусерль;

в) К’єркеґор;

г) Конт;

д) Ніцше.

5. Філософією розмаїтості й плюралізму називають:

а) постмодернізм;

б) марксизм;

в) фрейдизм;

г) екзистенціалізм;

д) феноменологію.

Література:

1. Современная западная философия: Словарь.- М., ИПЛ, 1991.

2. История современной зарубежной философии. Компаративистский подход.- СПб, 1997.

3. Сучасна зарубіжна філософія. Течії та напрями. Хрестоматія. - К.: Ваклер, 1996.- С. 328-358.

4. Ильин И.П. Постструктурализм. Деконструктивизм. Постмодернизм.- М., 1996.

5. Ильин И.П. Постмодернизм от истоков до конца столетия: эволюция научного мифа.- М: Интрада.- 1998.

6. Енциклопедія постмодернізму.- К.: Основи, 2003.- 503 с.

Тексти, першоджерела:

1. Ніцше Фрідріх. Жадання влади/ пер. з нім.- К.: Основи, 2003.- 437 с.

2. Кьеркегор С. Страх и трепет.- М., 1993.

3. Киркегор С. Наслаждение и долг.- К., 1994.

4. Керкегор С. Повторение.- М., 1997.

5. ХайдеггерМ. Разговор на проселочной дороге.- М., 1991.

6. ХайдеггерМ. Работы и размышления разных лет.- М., 1993.

7. Ясперс К. Философская автобиография // Западая философия: итоги тысячелетия.-

Екатеринбург, 1997.- С.19-75.

8. СартрЖ.-П. Нудота. Мур.Слова.- К., 1993.

9. Сартр Ж..-П. Буття і ніщо // Сучасна зарубіжна філософія. Хрестоматія.- К.,

1996.

10. Сімона де Бовуар. Друга стать. У 2 Т. / пер. з франц.- К.: Основи, 1994.- 779 с.

11. КамюА. Вибрані твори у 3-х томах.- Харків, 1996-1997.

12. ГадамерХ.-Г. Истина и метод.- М., 1988.

13. РикерП. Герменевтика, этика, политика.- М., 1995.

14. Рикер П. Конфликт интерпретаций.- М., 1995.

15. МаритенЖ. Философия в мире.- М., 1994.

16. Вітгенштайн Л. Tractatus Logico-philosophicus. Філософські дослідження/

Пер. з нім. - К.: Основи., 1995.- 331 с.

17. КарнапР. Значение и необходимость.- М., 1959.

18. Карнап Р. Философские основания физики.- М., 1971.

19. Поппер К. Відкрите суспільство та його вороги. Тт.1-2.- К.: Основи, 1994.

20. Поппер К. Злиденність історицизму.- К., 1994.

21. Леви-СтросКлод, Структурная антропология.- М., 1983.

22. ФукоМішель, Наглядати і карати: Народження в'язниці.- К., 1998.

23. Фуко 'Мишель. Археология знания.- К., 1996.

24. Фуко Мишель, Воля к истине: по ту сторону знания, власти и сексуальности.- М., 1996.

25. Фуко 'Мишель. История безумия в классическую эпоху.- СПб., 1997.

26. Фуко Мишель. Рождение клиники.- М., 1998.

27. Фуко Мишель. Слова и вещи. Археология гуманитарных наук.- М., 1977.

28. Фуко 'Мишель. Що таке автор? // Слово. Знак. Дискурс. Антологія світової літературно-критичної думки.- Львів, 1996.- С.442-456.

29. БодріярЖ. Симулярки і симуляція/ Пер. з франц. - К.: Основи.- 2004.- 230 с.

30. Делез Жиль. Логика смысла.- М., 1995.

31. Делез Жиль. Различие и повторение.- СПб., 1998.

32. Делез Жиль. Складка. Лейбниц и барокко.- М., 1998.

33. Делез Жиль. Гваттарі Фелікс. Капіталізм і шизофренія.- Київ, 1996.

34. ДеридаЖ. Письмо та відмінність/ Пер. з франц.- К.: Основи, 2004.- 602 с.

35. Дерріда Жак. Позиції. Бесіди з Анрі Райсом, Юлією Крістєвою, Жаном Луі

Удбіном, Гі Скарпетта.- К., 1994.

36. КрістеваЮ. Самі собі чужі.- К.: Основи, 2004.- 262 с.

37. Джеймісон Ф. Постмодернізм, чи культурна логіка пізнього капіталізму.-

1991.