Походження і сутність людини. Антропологія

Незважаючи на те, що людина живе на Землі мільйони років, вона дотепер знає дуже мало про своє походження і про своє призначення. Хоча кожному з нас і здається, що себе він знає добре, але на ділі ми нічого певного не можемо сказати ні про те, що таке наше мислення і свідомість, ні про те, що таке наше тіло і які його елементи і функції.

Учені, теологи і філософи до сьогодення сперечаються, який варіант походження найбільш відповідає дійсності: з одного боку — похо­дження від однієї першої людини (варіант панспермії або божествен­ний), з другого — еволюційним шляхом з матерії (відповідно до теорії Дарвіна). Наука на це питання не має ясної відповіді.

Відповідно до сучасних наукових уявлень про походження світу, життя на Землі виникло приблизно 4 млрд років тому, а людина в су­часному виді приблизно 40 тис років тому. Однак якщо період станов­лення життя пов’язаний зі схованим процесом переходу хімічної ево­люції в біологічну, то формування людини (з мавпи) відбувалося приблизно останні 20 млн років у вигляді еволюції: мавпа — мавполю-

дина — рамапітек — гомінід (перший предок). В XIX ст. Пастер ускла­днив аналіз проблеми походження, переконливо показавши, що живе породжується тільки живим, і тоді сам факт породження життя із землі стає досить проблематичним. Цю проблему намагався вирішити біохі­мік А.И.Опарін.

Інший підхід, запропонований С. Арреніусом, заснований на гіпоте­зі панспермії, припустив, що зародки земного життя були занесені з ін­ших космічних об’єктів метеорами.

Існує і проміжна теорія. Американські вчені, зібравши дані про ге­нотип всіх рас і народів, заклали всі ці дані в сучасні обчислювальні машини, щоб вони порахували, чи могло людство відбутися з однієї особини, або ж існує безліч прабатьків людства. Цей складний процес обробки відбувався більше 20 років й у цей час обраховано більше 80% даних. На основі наявних уже результатів американські вчені встанови­ли, що є великою ймовірність того, що все людство відбулося від двох перших людей (умовно кажучи, Адама і Еви).

У східній містичній літературі і її коментарях еволюція «духовного» обчислюється зовсім іншим (набагато більшим) порядком років. Зокре­ма, як вважає відомий офтальмолог Мулдашев, що побував у сховищах східної мудрості в Тібеті, духовна еволюція на Землі пройшла дуже до­вгий шлях, на якому були і набагато більше мудрі істоти, чим сучасна людина (6-, 12- і 60-метрові гіганти), які знали все не тільки про Землю, але й про Всесвіт у цілому. Деякі з цих істот, перебуваючи в певному стані (нірвані) у гімалайських печерах при температурі приблизно 0-4° C (коли вода ще не замерзає, але вже має властивості консервації), жи­вуть (точніше зберігаються) мільйони років, вони здатні виходити із цього стану й бути активними. Згідно Мулдашеву, у таких печерах збе­рігається генофонд усього живого. Знамениту легенду про гімалайських мудреців (махатм), які керують світом, він пов’язує саме з мешканцями цих печер.

Це різноманіття варіантів походження людини привело до того, що й у сьогоденні ми мало наблизилися до загадки появи людини. Не ясні й механізми існування людини. В останній російській філософській ен­циклопедії пишеться: «людина — істота, що є найбільш відомою собі у своїй емпіричній фактичності і найбільше важко уловимою у своїй сут­ності.

Коли ми намагаємося описати, яка є людина і яке її походження, то перед нами насамперед виникають певні історичні картини буття лю­дини, що відповідають різним міфологемам і філософемам. Це пов’язане з тим, що наша свідомість, зіштовхуючись із непоясненим, прагне насамперед повернутися до традиції і відтворити традиційні ка­ртини і уявлення. У своїй знаменитій роботі «Положення людини в ко­смосі» М. Шелер затверджує, що при слові «людина» у свідомості єв­ропейської людини починають зіштовхуватися між собою три зовсім несумісних кола ідей. По-перше, це коло уявлень іудейсько- християнської традиції про Адама і Еву, про утвір, рай і гріхопадіння. По-друге, це греко-античне коло уявлень, у якому самосвідомість лю­дини вперше у світі піднялася до поняття про її особливе положення, про що говорить теза, що людина стає людиною завдяки тому, що в неї є розум. Третє коло уявлень — вже також традиційне — коло уявлень сучасного природознавства і генетичної психології, відповідно до якого людина є підсумок досить пізнього розвитку Землі, істота, що відрізня­ється від форм, що передують її у тваринному світі, тільки ступенем складності поєднання енергій і здатностей, які самі по собі вже зустрі­чаються і у нижчій в порівнянні з людською природі. Між цими трьома колами ідей немає ніякої єдності. Таким чином, у нас є природнича, фі­лософська і теологічна антропології, яким немає друг до друга ніякого діла[7, 133].

Вся міфологічна і історико-філософська традиції, як західна, так і східна, вишукували особливі властивості людини для того, щоб вписа­ти її в загальну структуру буття космосу і Бога. Людина на ранніх сту­пенях розвитку суспільства не виділяла себе із природи. Ця якість зна­ходить своє вираження в антропоморфізмі стародавніх греків (у якому космос і боги сприймалися як живі істоти за аналогією з людиною), у космологічному уявленні про «всесвітню людину» — пурушу (в індій­ській ведичній традиції) і т.ін.

Нарешті, наприкінці XIX — початку XX ст. представники психоаналізу (3. Фрейд, К. Юнг, Е. Фромм та ін.), прагнучи зрозуміти «темні» механізми людської психіки, виявили наявність несвідомого. Людина розкрилася не тільки як істота розумна (свідома), але й як істота несвідома.

На початку XX ст. німецький філософ Е. Гуссерль, що розробив но­вий феноменологічний підхід до різних явищ, затверджував, що немає у світі нічого, що здатно протистояти методу «епохе» (укладанню в дуж­ки), крім людської свідомості. Також, як з’ясувалося, не можна взяти в дужки саму людину, а значить не можна вибудувати відповідну науку.

В XIX — XX ст. виділилося два підходи до проблеми буття людини: об’єктивістський і суб’єктивістський. У першому — людина і її буття розглядаються на основі об’єктивного існування світу, а людина гармо­нійно вписується в загальну структуру світу і космосу; у другому — буття і людини, і світу розглядається за допомогою існування самої людини, через призму її суб’єктивності. Претензії на подолання край­ностей цих підходів висловили представники філософської антрополо­гії і діалектичного матеріалізму. Антропологія — наука про людину, що виникла, по суті лише наприкінці XIX — початку XX ст., — з одно­го боку, стає розділом філософського знання, а з іншого боку — сучас­ною філософською школою, основними представниками якої були М. Шелер, А. Гелен, X. Плеснер, Е. Ротхакер, Г. Херстенберг та ін.

Задача скласти людину з безлічі різних, часом несумісних уявлень особливо гостро постає в період становлення нових наук у Новий час. Основним завданням філософської антропології, що з’явилася на поча­тку XX ст. стала розробка проблеми сутності людини. Антропологія, по М. Шелеру, — є наука про сутність людини, про її відношення до різ­них сфер природи, про основні напрямки її біологічного, психологічно­го, духовно-історичного і соціального розвитку. Відповідно, М. Шелер виділяє 5 основних сутностей (начал) у людині: homo naturalis — лю­дина натуральна, homo sapiens — людина розумна, homo decadensus — людина декадент, людина релігійна, і надлюдина. Трохи пізніше до цієї класифікації російський філософ Н. Бердяев додає шосту сутність homo faber — людина (діюча) творча, а німецький філософ Е. Kaccipep сьому — homo symbolicus — людина символічна.

Однак ще в античності теза про зведення людини до однієї сутності викликала законні заперечення. Так, Аристотель намагался показати: якщо зводити всілякі другорядні якості людини до її відових ознак, то можно прийти до протиріч; у такому разі будь-яка вторинна властивість людини може бути сприйнята як її головна сутність (наприклад, відоме в античності іронічне визначення людини як «двоноге без пер» скоріше вказує на її відмінність від півня, ніж на її первинну якість). Аристотель також визначав людину, з одного боку, як розумну, з іншого — як полі­тичну тварину. У Новий час людину розглядали як істоту розумну і ві­льну.

Отже, прямолінійне розкладання людини на різні сутності може її характеризувати лише частково, тому ближче до XIX ст. складається погляд на людину як на істоту історичну, тобто ту, що змінюється в процесі еволюції (наприклад, у відомій концепції Ч. Дарвіна).

2.