Проблема критеріїв істини

Проблема істини є однією з центральних у гносеології. Це зумовле­но тим, що складний і суперечливий характер пізнання дійсності вису­ває проблему оцінки знань з точки зору їх адекватності чи неадекватно­сті змісту відповідних об’єктів.

Головною метою процесу пізнання є глибоке проникнення людсько­го розуму в сутність предметів і явищ, тобто осягнення істини.

Істина — це адекватне відображення в свідомості людини об’єктивної реальності.

Основними характеристиками істини є її об’єктивність за змістом, відносність і абсолютність, конкретність і зв’язок з практикою.

Об ’єктивною істиною є такий зміст людських знань, який не зале­жить від суб’єкта, тобто не залежить ні від людини, ні від людства. Не можна абсолютизувати відносність людських знань, бо це веде до реля­тивізму. У міру прогресу пізнання людство дедалі більше і більше пе­реборює відносність істини, хоча, зрозуміло, і не може досягти абсолю­тної адекватності знань об’єктивній дійсності.

У кожній відносній істині, оскільки вона об’єктивна, міститься мо­мент абсолютної істини — це таке знання, що є тотожним за змістом відповідному об’єктивному аналогу і не може бути спростованим при подальшому розвитку пізнання. Вона є результатом пізнання окремих сторін предметів, що вивчаються; завершеним знанням певних аспектів дійсності; тим змістом відносних істин, який зберігається в процесі по­дальшого пізнання. Під абсолютною істиною розуміють і повне знання про світ, тобто ідеал пізнання, до якого прямує людство. Абсолютна іс­тина складається із діалектичної суми відносних істин.

Суттєвим для наукової теорії пізнання є визнання конкретної істи­ни. Істина завжди конкретна, абстрактної істини немає. Це означає, що істина перебуває у зв’язку з тими умовами, в яких знаходиться об’єкт пізнання, відображає чітко визначені сторони цього об’єкта.

Оскільки істина виражається в логічних формах (судженнях, умови­водах), то доводиться говорити про конкретність суджень, умовиводів, міркувань.

Іноді говорять про «вічні» істини. Проте ці істини є такими лише в певних межах, зокрема в розумінні застосування їх до обмеженої пред­метної сфери, кордони якої можуть у подальшому розсовуватися чи звужуватися. Розвиток таких істин відбувається шляхом включення у відповідні судження повніших і точніших вказівок на необхідні умови їх істинності. Твердження про об’єктивність і конкретність істини, єд­ність відносної й абсолютної істин підтверджується всією історією нау­ки і практики

Критерій істини тривалий час вбачали або в свідомості (одні — в чуттях, інші — в розумі), або в об’єкті, що пізнається. Оскільки істина передбачає певне пізнавальне відношення суб’єкта до об’єкта, то в цьому розумінні істина відноситься не тільки до суб’єкта, а й до об’єкта. Звідси випливає, що критерій істини повинен становити собою певне відношення, що і відрізняється від процесу пізнання, і водночас перебуває з ним у тісному взаємозв’язку. Тому зрештою було встанов­лено, що таким відношенням є суспільна практика, яку й потрібно роз­глядати як критерій істини.

Та чи інша теорія є істиною, якщо на основі її рекомендацій люди здат­ні здійснити поставлені ними цілі. Таке розуміння критерію істини лише зовнішньо нагадує прагматичне твердження, згідно з яким істинним є ко­рисне. Корисність знань не причина, а лише наслідок їх істинності.

Існує кілька способів практичної перевірки істинності теоретичних положень: через активне спостереження; з допомогою експерименту, який відтворює досліджуване явище відносно чистому вигляді; шляхом перевірки життям наукових припущень тощо.

Під практикою у філософському її розумінні потрібно мати на увазі не спостереження і навіть не окремі експерименти, спроби реалізувати теоретичні плани, а тривалий, фактично нескінченний історичний про­цес життєдіяльності людини, в якому лише й може відбутися відсів усього помилкового, хибного від справді істинного.

Не можна ототожнювати спосіб обґрунтування істини з її перевіркою, оскільки спосіб доведення значною мірою входить у процес формування істини, а перевірка істин, у кінцевому підсумку, завжди має практичний характер. У процесі формування істини можна досягти несуперечності, по­слідовності знань, проте їх відповідність дійсності залежить не лише від логічної досконалості доведення, а й від істинності вихідних положень, за­сновків, які можуть виявитися хибними. Іншими словами, формально- логічні засоби перевірки істини відіграють підпорядковану роль, а справді надійним критерієм істини є суспільна практика.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Що вивчає гносеологія?

2. У чому відмінність гносеології та епістемології?

3. Суть класичної концепції істини?

4. Які некласичні концепції істини ви знаєте?

5. У чому суть онтологічного підходу до істини?

6. Назвіть критерії істини які виділяють в сучасних філософських концепціях?

7. Яка відмінність філософського та наукового знання?

8. Охарактеризуйте принцип фальсифікації?

9. Які критерії раціональності виділяються в сучасній філософії?

Теми для написання рефератів

1. Філософське поняття істини.

2. Класична і некласична концепції істини.

3.Істина і буття.

4. Основні ідеї та обґрунтування філософського агностицизму.

5. Проблема критеріїв істини в сучасній філософії.

6. Теорія пізнання як філософська наука.

Література

1. Алексеев П.В., Панін А.В. Теорія пізнання і діалектика. — M., 1991.

2. Гайденко П. П. Наукова раціональність і філософський розум. M., 2003.

3. Ільїн В.В. Теорія пізнання. Введення. Загальні проблеми. — M., 1991.

4. Історичні типи раціональності. Т. 1. M., 1995

5. Кант І. Критика чистого розуму. — M., 1994.

6. Микешина Л.А., Опеньки М.Ю. Нові образи пізнання і реальності.

— M., 1997.

7. Микешина Л.А. Філософія пізнання: Полемічні глави. M., 1992.

8. Лешкевіч Т. Г. Теорія пізнання та філософія науки. Ч. 1. Ростов — на-Дону, 2002.

9. Лешкевіч Т. Г. Філософія науки. Світ епістемології. Ростов-на- Дону, 1999.

10. Порус В. Н. Раціональність. Наука. Культура. M., 2002

11. Рассел Б. Людське пізнання. — K., 1997.

12. Хюбнер К. Істина міфу. M., 1996.