Раціоналізм

2.1. Декарт

Французький філософ Рене Декарт (1596-1650)⁹¹, який так би мо­вити, відкриває своєю системою філософію Нового часу, вважав, що філософія має починатися з універсального сумніву.

під сумнів усе на світі, навіть існування дійсності. Що ж залишиться, коли ми засумніваємося в усьому? Чи є хоча б єдиний факт, який постави-.·

ти під сумнів не можливо? Декарт вважав, що _f⅛5 ним є існування нас самих, нашої мислячої сві- Ж

домості. Тільки існування своєї свідомості ми не можемо ставити під сумнів, бо тоді б не було кому сумніватися. «Cogito, ergo sum» («Мис- ■ кого дослідження, а його самого небезпідставно вважаються «першо­відкривачем свідомості».

лю, а отже, існую») - цей вислів Декарта згодом стане дуже відомим. Таким чином, існування нашої свідомості - єдиний беззапе­речний факт. Зусиллями Декарта людська

свідомість уперше стає об’єктом філософсь-

Аналізуючи людську свідомість, Декарт знаходить у ній ідеї, що існують у людині від природи, тобто «вроджені ідеї», а також ідеї, які привнесені у свідомість ззовні, а це означає, що за нашою свідо­містю існує світ, який є джерелом цих привнесених у свідомість ідей. Таким чином Декарт приходить до факту існування зовнішньо­го світу поза свідомістю. Отже, за Декартом, світ має дві першоосно­ви (субстанції): свідомість і матерію. Тому філософію Декарта до­сить часто називають дуалізмом. Дуалізм - це філософія, яка визнає не одну, а дві першооснови.

Основною властивістю свідомості є мислення, тому свідомість Декарт називає «мислимою реальністю» («rex cogitans»). Основною властивістю світу поза свідомістю він вважав протяжність, тому світ є «протяжною реальністю» («rex extensa»).

Найбільш яскравим представником окказіона­лізму став французький філософ Нікола Моль- бранш (1638-1715).

2.2. Спіноза

Бенедикт Спіноза (1632-1677, насправді він мав єврейське ім’я та прізвище Барух д’Еспіноза^[91]) не розділяв думок Декарта про те, що дійсність має три субстанції (свідомість,

матерія, Бог). На думку Спінози, субстанція тільки одна - Бог. Бог є самодостатній і нічого іншого для свого існування не потребує: ні матерії, ні свідомості - він є причина самого себе («causa sui»). Мислення і протяжність, rex cogitans і rex extensa не є двома окре­мими субстанціями, а просто «атрибутами» (властивостями) Бога. Так само, як у людині поєднуються протяжність і свідомість, так само і Бог є абсолютним мисленням і протяжною природою водно­час. Кожен із цих двох атрибутів, властивостей має ще інші «моду­си» (прояви).

Людина є набором модусів - це, фактично, означає, що людина є частиною Бога як єдиного цілого, навіть не частиною, а окремим проявом Бога, тобто людина не має ніякої свободи, - всі її думки і дії залежать від Бога. Інакше кажучи, внутрішньо вільною людина може стати тільки тоді, коли усвідомить факт своєї залежності від Бога. Свобода є «пізнана необхідність». Цей вислів Спінози стане згодом чи не найвідомішою частиною його філософії і водночас об’єктом для критики з боку інших мислителів.

2.3. Ляйбніц

ми і не «якості», і не ідеї - це саме субстанції, першооснови всіх речей. Власне, скільки речей, стільки й монад. Є монада людини, монада рослини, нарешті, монада Всесвіту і монада Бога⁹⁴.

Що ж таке монада? Ляйбніц зображує монаду як Всесвіт у мініатюрі, мікрокосм. «Кожна монада, - пише Ляйбніц, - з точ­ністю виражає сутність усіх інших... кож­на субстанція є ніби цілий світ і дзеркало Бога, або всього Всесвіту»⁹⁵.

Якщо кожна монада - це Всесвіт у

меншій; і тільки Бог володіє абсолютною апперцепцією, тобто може

сприймати всі інші монади. Інакше кажучи, він знає все. Щодо мо-

На відміну від Декарта, який розглядав дві субстанції, та Спіно- зи, який вважав, що субстанція тільки одна, Ґотфрід Вільгельм Ляйбніц (1647-1716)^[92] вважає, що субстанцій є безліч. Вся дійс­ність, на його думку, складається з безлічі субстанцій, які він нази­ває «монадами». Монади - це не «елементи всіх речей», це не ато­мініатюрі, то як же вони відрізняються між собою? На думку Ляйбніца, кожна з монад володіє «апперцепцією» - сприйняттям іншого світу. Однак різні монади наділені різним ступенем апперцепції: одні в більшій мірі, інші - в над речей чи людини, то вони по-різному обмежені в сприйнятті інших монад. Ця обмеженість, на думку Ляйбніца, проявляється у тілесності, матеріальності, тобто наявності маси, непрозорості, протяжності. Між всіма монадами існує «наперед встановлена гармонія», яка полягає в тому, що кожна монада володіє уявленнями, які в точності відповідають тому, що знаходиться поза нею.

Якщо людина - це теж монада, тобто космос у мініатюрі, то вона вже містить в собі знання про всі інші речі. Однак ці знання, на дум­ку Ляйбніца, можна метафорично уявити у вигляді глиби мармуру з прожилками, що нагадують фігуру Геркулеса, а для того, щоб ця схожа на Геркулеса глиба перетворилась у справжню скульптуру, її треба «відшліфувати» за допомогою досвіду. Тобто вроджені знан­ня, безумовно, в людській монаді є, проте їх остаточне оформлення, шліфування відбувається під дією зовнішнього досвіду.

3.