Головні ідеї філософії Нового часу

Філософія Нового часу^[88] починається із «наукової революції» (XVI-XVII ст.) - ряду наукових звершень, що привели до злету науки, а згодом і до зміни всього світогляду.

1. Уявлення про те, що філософію слід будувати на взірець строгої науки. Філософські праці того часу перетворюються у стр­огі наукові трактати, ніякі інші способи висловлювання філософсь­ких ідей (афоризми, поетичні форми, діалоги тощо) тоді вважались неприйнятними. Дійшло до того, що Бенедикт Спіноза, один із найвидатніших філософів того часу, побудував власну філософську систему у вигляді набору математичних аксіом і теорем, користую­чись як взірцем системою Евклідової геометрії.

2. Переконаність у всесильності науки і людського розуму. За­хоплена стрімким злетом науки, людина Нового часу повірила у необмежені можливості людського розуму і науки, як його про­яву. Тодішній людині здавалося, що мине зовсім небагато часу і вона пізнає весь світ. Розум, а саме «науковий розум», став голов­ним предметом філософських досліджень Нового часу. Те місце, яке у Середньовіччі займав Бог, а у добу Відродження - людина, у добу Нового часу зайняв розум.

а) частина філософів відродила призабуту платонівську тео­рію «вроджених ідей», тобто переконаність у тому, що людина певні знання має «від природи», від народження. Філософський напрям, який визнавав існування вроджених ідей і всіляко підтри­мував цю теорію, називають раціоналізмом. Найвидатнішими представниками цього напряму були Рене Декарт, Бенедикт Спі­ноза та Ґотфрід Ляйбніц;

б) інші філософи не визнавали теорію вроджених ідей Платона і стверджували, що від народження душа людини є чистою, пус­тою, а всі знання вона отримує ззовні, з досвіду. Такий філо­софський напрям називають емпіризмом. Найвидатнішими його представниками були Френсіс Бекон, Томас Гоббс, Джон Локк, Джордж Берклі та Девід Г'юм;

в) віра у необмежені можливості науки і людського розуму на­роджує переконаність у тому, що все зло, яке існує в суспільстві, походить від варварства і неосвіченості людей, а тому слід поширю­вати освіту, навчати людей основам усіх наук, і тоді у суспільстві запанує лад і спокій. Ця суспільно-політична ідея називається ідеєю Просвітництва. У ХУШ столітті вона об’єднала навколо себе багато провідних інтелектуалів того часу. Вольтер, Кондиль ’як, Жан-Жак Руссо, Дені Дідро, Жан Д’Аламбер, Жюльєн Ламетрі, Клод Гель- вецій, Поль Гольбах, Шарль Монтеск’є- ці та інші мислителі намагались у теорії та на практиці зреалізувати ідею просвітництва. Тому історики філософії розглядають окремий філософський напрям Нового часу, який називають Просвітництво;

г) з’являється уявлення про активний людський розум, яке знахо­дить компроміс у суперечці раціоналістів та емпіристів.

3. Зрештою, не можна залишити поза увагою і філософські погля­ди, які суперечили всім філософським установкам Нового часу. По­одинокі філософи скептично ставилися до віри людини у науку і необмежені можливості людського розуму, не визнавали здатності людського розуму встановити мир, щастя і спокій у суспільстві та закликали звертати увагу на віру, вольовий світ людини тощо. Серед них можна назвати принаймні два прізвища: Блез Паскаль та

Джамбаттіста Віко.

2.