Університетська філософія в Україні ХІХ ст. Філософські ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах

У другій половині XVIII ст. Україна остаточно втратила рештки своєї дер­жавної автономії та колишню військову славу. Її територія була поділена на окремі частини: до 80% її входило до складу Російської імперії, а Гали­чина, Закарпаття, Північна Буковина були включені в імперію Габсбургів.

У цей час основними регіонами культурного життя постають Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Ми­колаїв та Одеса), Закарпаття. У світоглядному плані це був період розроблення та поглиблення ідей просвітництва та ознайомлення з новими віяннями західноєвропейської філософії.

На початку ХІХ ст. українська громадськість починає знайомитися з ідеями та концепціями німецької класичної філософії; існує припущення, що, можливо, Г Сковорода слухав лекції І.Канта. У 1803 р. в м.Миколаєві виходить перший переклад праці І. Канта "Пролегомени до всякої майбутньої метафізики'" (рос. мовою), у 1833 р. в м.Одесі видається переклад твору Ф.Шеллінга "Вступ до умоглядної фізики".

На початку століття мали ходіння твори X. Вольфата X. Баум­гартена,проявлявся стійкий інтерес до .ідей західно-європей­

ського (зокрема - німецького) романтизму. Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, українська філософська думка не могла розвиватись та поширюватись вільно і самовладно, тому значною мірою саме через це, а частково - внаслідок окреслених вище інтелектуальних традицій, філософська думка в Україні ХІХ ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних рухш.

У XVIII-XIX ст.

Вихованець Київської академії та Петербурзького університету Яків Козельський(1728-1794) у праці “Філософські пропозиції", зосередившись на аналізі визначень філософіїта різних рівнів наукового пізнання, відносив до теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію; до практичної філософії - етику, право, політику. Він вважав, що завдання філософії полягає в дослідженні причинно-наслідкових зв’язків між предметами та явищами дійсності.

Петро Лодій(1764-1829), виходець із Закарпаття, викладав філософію, логіку та метафізику у Львівському, Краківському та Петербурзькому уні­верситетах (1787-1821). У своїй головній праці ("Логічнінастанови") автор навів поширені у тої час визначення філософії. У дусі кантівської філософії він визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що таке людина? Що людина може знати? Що повинна роботи? На що може сподіватися? ПЛодій особливо підкреслював високе соціальне призначення філософії. На його думку, саме філософія звільнила людину від рабства, перемігши фанатизм і деспотію. Він акцентував відому ще з античності думку про те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є правителями, або ж правителі є філософами.

Українські просвітники С.Десницький(1740-1789) та В.Капніст(1758­1823) прагнули осмислювати соціальні процеси; зокрема, В.Капніст шукав засоби для розв’язання суспільних суперечностей. Оптимальний шлях до оздоровлення суспільства вбачав у розквіті національної самосвідомості.

У ХІХ ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у 1805 р. Харківського університету на викладання філософії до нього був запрошений німецький філософ Йоган Шад (1758-1834), учень І.-Г.Фіхте.

університету із 1806р. по 1816р. Й.Шад був прихильником філософії І.Канта, проте вносив у неї свої власні новації, використовуючи частково ідеї І. -Г Фіхте та Ф.Шеллінга. Зокрема, ЙШад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також поставав проти відриву форм знання від досвіду. Особливу увагу він приділяв пізнанню протилежностей, котрі внутрішньо притаманні кожній речі. Світ у його розумінні становить собою велетенське поле взаємодії позитивних і негативних сил. Наполягав на потребі еволю­ційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та особистих інтересів.

Йосип Михневич-(1809-1885) викладав філософію в Одеському Рішельєвському ліцеї. В праці "Досвід простого викладу системи Шеллінга" розглянув основні стадії розвитку свідомості, що відповідали головним етапам у формуванні людських потреб, громадського виробництва, вдосконалення науки, мистецтва і загалом духовного життя.

У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М. Максимович(18(04­1873) певний час захоплювався ідеями Ф.Шеилінга, що надихало його на уважне ставлення до народної культури, народних вірувань та переказів. Він немало зробив для збирання та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті набули поширення ідеї І'.Геґеля.

Орест Новицький ( 1806-1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум’яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля,він вик­лав у праці "Про дорікання, щоробляться філософії в теоретичному і прак­тичному відношенні, їх силу і важливість" своє бачення сутності філософії.

ТЗа оцінкою деяких філософів, чотиритомна праця О.Новицького "Поступовий розвиток стародавніх

• філософських вчень", в якій викладено його філософські

ідеї, була найвищим філософським досягненням того часу.

У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький (1813-1889), професор філософії Київського університету: він роз­глядав історію філософії як єдино мотиву систему логічно узгод­женого знання, отриманого завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає пріоритетом мис­лячий дух, а інша - буття в усій його реальній багатоманітності. Серед основних праць С.Гогоцького найбільш важливими по­стають його "дослідження історії філософії Нового часу та "ство­рення "Філософського лексикону" (в 4-х т.), які досить відчутно вплинули на підвищення культури філософського мислення в Україні.

Представниками академічної філософської течії були /. Тимковський ( 1772­1853),І. Ризький ( 1775-1811 ), А. Дудрович ( 1728-1830), В. Каразін(1773-1842), котрі переважно популяризували в середовищі науковців здобутки німецької філо­софської школи.

Пям.фил Юркевич(1826-1874) справив особливий вплив надуховне станов­лення своїх сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. - у Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За життя філософа було надруковано 12 його праць, серед них: "Ідея", "Серце та його значення в духовному житті людини, згідно з вченням. Слова Божого", "З наук про людський дух", "Матеріалізм і завдання філософії".

' За оцінкою багатьох дослідників, П.Юркевич являв собою одне

• із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії того

часу.

• У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію ‘‘кордо- центризму” (відлатинського "corde”-серце), започатко­вану працями Г. Сковороди. Теоретичний спадок П. Юр- кевича часто визначають як "філософію серця”.

Окрім названих, серед представників університетської філософії варто згадати В.Карпова, який переклав російською мовою твори Платона, П.Ав- сенєва, який, міркуючи над особливостями російської (а також, зрозуміло, і української) філософії, вважав такими її громадську, суспільну спрямованість та релігійність.

• У ХІХ ст., на хвилі підвищення інтересу до власної історії, культури, етнічноїсамоідентифікаціїфілософсько-світо­глядні ідеїв Україні знаходили вираз та виявлення не лише в межах академічноїфілософії, а в літературі, громадсько- політичній думці та програмах різного роду суспільних рухів. Особливого значення в цьому плані набувала саме література, бо вона несла думку, живе слово у людську масу, постаючи, своєю чергою, відповіддю на запити останньої. На українську літературу повною мірою поширюється відома теза про те, що поет в Росії - це значно більше, ніж поет. Відомо, що в Україні саме література відіграла роль активізації національної свідомості, поширення гуманістичної думки.

Коли йдеться про українську літературу філософського спрямування, першим постає перед нами ім'я Миколи Васильовича Гоголя(1809-1852). Незважаючи на те, що Гоголя зараз інколи подають в рубриці "зарубіжна література”, аж ніяк не можна забувати того, що про Україну, її життєві типи, її природний та побутовий колорит як уся Росія, так і Європа (а, може, і весь світ) довідалися саме завдяки знайомству із творами М.Гоголя. Мало хто знає, що окрім письменництва Гоголь ще й викладав історію всесвітньої літератури у Петербурзькому університеті, а також постав відомим через свої оригінальні світоглядні ідеї, які, до речі, викликали певну громадську полеміку. Світоглядні ідеї М.Гоголь виклав у працях "Вибрані місця із листування із друзями" та "Арабески". Ці праці, як і літературні твори Гоголя, свідчать про його оригінальну світоглядну позицію і, навіть, можна сказати, про його своєрідну філософію, яку можна назвати "філософією непомітного зла”.

Росії: в знаменитому епізоді із “російською трійкою” він зображує, як Чичиков-диявол спрямовує її біг у безвість. Як відомо, своє особисте при­значення М.Гоголь вбачав у здатності “наводити мікроскоп” на непомітне зло та робити його помітним. Але врешті, внаслідок душевних

Незначні, нескінченно малі відхилення від добра постають у підсумку великим злом.

• Т.Шевченко, якніхто інший, влучно та переконливо реп­резентував ідею соборності України, єдності всіх Її земель всупереч історичній недолі, що роз ’єдналарізні частини ко­лись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах.

Серед :ших світоглядних ідей Т.Шевченка варто виділити такі:

♦ Ідея глибинної спорідненості людини із природою: у творах поета людина і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями; людина вкорі­нена в природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.

♦ Ідея народу як єдиного суверенна своєї історіїта своєїжиттєвоїдолі: ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.

♦ Ідея віриу справедливого Бога; інколи здається, що Шевченко чи то атеїст, чи то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння того Бога, що його малюоють у церквахта ім'ям якого чиниться насдиильст-во, та справж­нього Бога, як гаранта здійснення вищої справедливості.

♦ Ідея насильницької народноїреволюції; вона інколи постає основою для звинувачення поета у оспівуванні насильства; проте слід сказати, що ця ідея була дуже поширеною у ХІХ ст.; тут Шевченко не був ні новатором, ні оригінальним; якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз, то відповідь, звичайно, буде негативною.

♦ У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.

♦ Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його ча­рівної краси.

Іван ФРАНКО

Іван Франко(1856-1916) - унікальна по­стать у вітчизняній культурі. Видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим, доктором філо­софії.

Докторську дисертацію “Варлаам і Йоасаф, старо- християнський духовний роман і його літературна істо­рія" ( 1896) було виконано у Віденському університеті під керівництвом вченого світової слави, хорвата Ватрос- лава Ягіча(1838-1923) - засновника славістики як на­уки, завідувача кафедри славістики Віденського універ­ситету. Науковий ступіньдокторафілософії був присуд­жений І. Франкові сенатом Віденського університету на початку липня 1893р. Знання, набугі ним під час роботи над дисертацією, сі іівробіта^во з і ірові^чими вченими Відня погдиб^щ зацікавлення вченого філософською проблематикою і спонукали його до формування власних філософсько-світоглядних ідей.

• І. Франко ще на зорі комуністичного руху зумів розгле­діти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель геніально прозрівав тоталітарну сутність ко­муністичного руху: на його думку, “програма державного

соціалізму ”, при всіх можливих її'варіантах, ‘‘аж надто ча­сто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений справді в життя він міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових революцій”.

І. Франко -людина енциклопедичних знань, винятковоїпрацез- датності, надїнена тонкою інтуїцією вченого. Він полишив по собі неозору епістолярну спадщину, справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. Він належить до когорти тих діячів, через творчість яких духовно зріла нація робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.

Леся Українка(1871-1913) належала до відомої в Україні інте­лігентної родини. Племінниця М.Драгоманова, донька письмен- іїї ниці О.Пчїнки, вона товаришувала з І. Франком, М. Павликом, М.Ли- сенком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформував­ся її світогляд, який загалом можна визначити як позитивістський. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновіши­ми її течіями, а серед них - і позитивізмом. Під його впливом вона зміцнилась у довірі до науки, людського розуму, у раціонально­му осмисленні дійсності: перш за все - соціальної.

• В творах Л. Українки національна проблематика органічно пов 'язана із загальнолюдською. У цьому полягає один із засад- ничих принципів її творчості, зауважений свого часу ще М.Гру- шевським: "Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв ’язана нерозривно з життям свого народу, з пережи-

\ ванням нашої людини в теперішню добу, ця творчість перево­дила їх на грунт вічних вселюдських змагань ".

Своєрідні світоглядні ідеї були у ХІХ ст. сформульовані в про­грамних творах представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває діяльність Киршо-Мефодієвського товариства ( 1846—1847), створеного в Києві університетською інтелігенцією. До його складу входили професори, студенти та співробітники Київського університету, серед них: М. Костома­ров, В.Білозерський, П. Куліш, Т.Шевченко та інші.

Ідейним натхненником товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях "Закон Божий (Книга буття украї­нського народу)”(1846), "Риси народноїпівденноруськоїісторії” (1861), "Південна Русь наприкінціХУІст.”(1842), "Руїна”(1879):

* вперше зроблено спробу окреслити національний україн­ський характер, ретроспективно оглянути історичний шлях українського народу, визначити його місце в колі інших

(в першу чергу-слов ’янських) народів, дати нарис такого суспіль­ного устрою, який відповідав би національним прагна^имукраїнців. Бажаний суспільний лад уявлявся у вигляді правової, демократичної, парламентарноїфедерацїїслов’янським народів, у якій би реально гарантувались як права окремим осіб, так і права націй. Історичне призначення України, на думку мислі^^ня, позлягає у справі об ’єднання слов ’ янського етносу (оскільки Київ історйлно винику центрі слов ’янського ареалу).

Потужний вплив на сучасників справив соратник М.Кос- томарова та Т.Шевченка Пантелеймон Куліш(1819 -1897). Особливе місце у його творчості посідає нарис "Зазивний лист до укранської інтелігенції” (1883), у якому у полум’яній, зак­личній формі окреслено соціальне покликання освічених верств суспільства, зобов’язаних виконати функцію націо­нальної еліти. Твір П.Куліша сповнений оптимізму й віри у відродження українського етнічного організму.

За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був: •людиною глибоко релігійною; •дещо абсолютизував фа­тальний хід процесів дійсності; *У поглядах на Україну він романтизував її минуле; •звинувачував урбанізацію у руй­нуванні первинної моральності народу; •розвивав так зва­ну "хуторянську філософію", закликаючи повернутися до близькості із природою та простих форм життя.

Діяльність кирило-мефодіївців була кваліфікована владою як небезпеч­на для існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т. Шевченка - заслання в солдати у казахські степи із суворою забороною писати й малювати.

Важливий внесок у розвиток соціальної філо­софії, зокрема, філософії української національ­ної ідеї зробив видатний діяч української куль­тури, історик і етнограф Михайло Драгоманов (1841-1895). В основі його світогляду лежить суміш ліберально-демократичних, соціалістич­них й українських патріотичних елементів з позитивістським філософським підгрунтям.

Михайло

ДРАГОМАНОВ

Окрім розглянутих представників української філо­софської думки ХІХ ст. варто назвати також О.Потеб-

ню(1835-1891), професора Харківського університету, що зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та людської особистості; Б.Кістяковського(1868-1920), активного члена "Молодої Громади”, який розглядав методологію соціального пізнання; ВЛесевича ( 183 7-1905), який постав одним із кращих знавців, послідовників та пропагандистів в Україні та Росії ідей позитивізму.

10.6.