Університетська філософія в Україні

Внаслідок жорсткої централізаторської політики царату Україна в другій половині XVIII — на початку XIX ст. втрачає свою багато­вікову культурну першість перед Московією.

—   можна ствердити цілком протилежне: засновано його з ініціативи українського шляхетства і на його кошти, і був він значною мірою від­гуком українських культурних змагань, продовженням української культурно-освітньої традиції. Своїм студентським і професорським складом Харківський університет цілком відповідав духові україн­ської культурно-освітньої традиції (студенти були переважно укра­їнці, а професори здебільшого не російського походження, репрезен­танти західного світу). Цей характер університету виявився і в його культурно-освітній діяльності, завдяки якій Харків став першим осе­редком українського культурного руху і відродження нової україн­ської літератури»^[395].

Все вищесказане пояснює, чому російський царат так вперто уникає навіть обговорювати питання про створення університету в традиційному центрі української духовності — у Києві.

У 1795 р. внаслідок третього поділу Польщі до складу Російської імперії відходять землі Правобережної України, в освітніх установах і культурних закладах якої домінували польські впливи. У 1830 р. вибухає відоме Польське (листопадове) повстання, в якому актив­ну участь узяли й освічені верстви населення. Занепокоєний роз­махом руху опору у нещодавно приєднаних «західних землях» імпе­ратор Микола І після придушення повстання утворює в листопаді 1831 pоку у Києві спеціальну комісію у справах західних губерній. Тут уперше й виникає ідея створення Київського університету, що мав постати «твердинею самодержавства, православія і народності у Південно-західному краї». Історик О. Субтельний пише, що «першо­чергова мета російської політики полягала в послабленні польських впливів на Правобережжі», а голова царської комісії В. Кочубей «мав наказ «привести у відповідність з великоруськими губерніями всі західні землі в усіх галузях життя». За кілька місяців позакривали всі польські школи...а шкільну справу реорганізували на імперських засадах із переведенням навчання на російську мову. В Кременці закрили славетний польський ліцей. Натомість у Києві заснували російський університет св. Володимира. Характеризуючи завдання нового університету, міністр освіти Сергій Уваров відверто сказав: «Університет Св. Володимира — моє творіння. Але я першим лікві­дую Його, якщо він не виконуватиме своєї мети... поширювати росій­ську освіту й російську національність на спольщених землях Захід­ної Росії»^[396].

Та проте реальний хід історичних подій (Гегель сказав би: «хи­трість історії») виявився іншим, ніж планувалося царською адміні­страцією.

Філософія їнським патріотам, які працювали в комісії, глибше проникнути саме у неросійське минуле краю»^[397].

1834 р. Київський університет було відкрито у складі першого і спочатку єдиного в ньому філософського факультету. Але ж на яку філософську традицію міг спертися російський університет у XIX ст., якщо, за свідченням М. Бердяєва, російська філософська і навіть бого­словська думка тільки-но почала прокидатися. Нова російська філо­софія, представлена І. В. Кіреєвським (1806—1856), О. С. Хом’яковим (1804—1860), В. С. Соловйовим (1853—1900) та ін., була «безгрунтов­ною» («беспочвенной»), не мала власної (російської) традиції й тому мусила шукати такого «ґрунту» у новітніх течіях філософської думки — «вся наша найбільш оригінальна й творча думка склалася під впли­вом германського ідеалізму... Думка православна користувалася ка­тегоріями, виробленими германською ідеалістичною філософією»^[398]. Звичайно, вплив німецької класичної філософії на російську філо­софію, як і будь-який зовнішній вплив на певну культуру, був спе­цифічним — відповідним ментальності культури-реципієнта.

Що ж до реального змісту київської університетської філософії, то, як побачимо далі, вона успадкувала традиційні для української філософії від давніх часів ідеї кордоцентризму («філософії серця»), неоплатонічну екзистенційно-містичну діалектику (вплив перекла­деного ще в 1371 р. на староукраїнську мову «Корпусу ареопагітики» Псевдо-Діонісія), опозиційний щодо ренесансного гіпертрофовано- раціоналістичного титанізму бароковий спосіб мислення. Розро­блювані українськими «полемістами» XVI—XVII ст., професорами Києво-Могилянської академії — Ф. Прокоповичем, С. Яворським, І. Галятовським, Л. Барановичем, Д. Тупталом, родоначальником укра­їнської класичної філософії Г. Сковородою та ін., ці ідеї заклали фун­дамент філософських досліджень викладачів Київського університету. І хоча Києво-Могилянська академія була ще за 17 років до відкриття університету реорганізована в Духовну академію, дух старої академії

тут іще довго зберігався — невипадково перші професори філософії в університеті — О. Новицький (1806—1884), П. Авсенєв (1810—1852), С. Гогоцький (1813—1889) — прийшли з Духовної академії.

Філософія «германського ідеалізму», що мала основний вплив на російську думку XIX ст. (як стверджує Бердяев), впливала, зви­чайно, й на Україну, але тут цей вплив накладався на давню власну філософську традицію і тому не був просто «засвоєнням» чужих ідей, а розв’язував, за твердженням українського історика філосо­фії Д. Чижевського, і власну «самостійну творчість, що була часто не лише відгуком, але і відповіддю Заходу». Оскільки ж, як уже на­голошувалось, українська філософія віддавна формувалась у межах європейської мислительної традиції, то й «відгук» її на філософію, наприклад одного з найавторитетніших представників «германсько­го ідеалізму» Г.

Але найбільші симпатії до німецької філософії українські мисли­телі віддали Ф. Шеллінгу, який найближче стояв до представників романтичної опозиції класичному (раціоналістичному) німецькому ідеалізму, а в кінці життя своїми лекціями з «філософії одкровення» в Берлінському університеті вплинув на формування ідей родона­чальника екзистенційної філософії в Західній Європі С. К’єркегора. Позиція Шеллінга не могла не імпонувати екзистенційно-бароковим настроям українських мислителів. Тож недаремно пропагандистом шеллінгіанства в Російській імперії виступив випускник Києво- Могилянської академії (на початку 90-х років XVIII ст.) українець Д. Кавунник-Велланський, учнем якого був перший ректор Київ­ського університету М. Максимович. Головні настанови своєї філо­софської позиції Максимович сформулював у праці «Размышления о природе» (М., 1833), у якій чітко проявилося прагнення гармонії серця й розуму. Ботанік за фахом, Максимович приділяє велику ува­гу етнографічним і фольклорним дослідженням української духовної культури. Шеллінгіанство Максимовича, за оцінкою Чижевського, великою мірою виявляється «в його символічному розумінні народ­ної поезії». Максимович робить, між іншим, спробу охарактеризува­ти психіку українського і російського народу на підставі пісень. Ця спроба «характереології» виглядає так: «у російських піснях виявля­ється дух, покірний своїй долі і підлеглий її волі. Росіянин не звик брати діяльної участі в переворотах життя...

Шеллінгіанський підхід відчувається і в психологічних дослі­дженнях професора Київського університету та одночасно Духовної академії П. Авсенєва, який «зробив спробу дати національну характе­ристику росіян; на Заході переважає елемент особистий, індивідуаль­ний, російський характер, натомість, збудований на зіллянні племен і є характер «універсальний», в ньому сполучені елементи і східні, і західні»^[400].

Наприкінці XIX — на початку XX ст. серед університетських фі­лософів бачимо одного з перших у Російській імперії речників філо­софії персоналізму О. О. Козлова (1831 — 1901), погляди якого мали вплив на формування філософських позицій М. Бердяєва і М. Лос- ського; О. М. Гілярова (1856—1938), котрий вважав одним із найкра­щих варіантів філософії платонізм, який «більше за всі інші системи задовольняє вимоги серця». З 1892 по 1906 р. професором психології і філософії Київського університету був послідовник неокантіанства Г. І. Челпанов (1862—1936), який пізніше перейшов до Московського університету. Зводячи зміст філософії переважно до теорії пізнання, він вважав, що пояснити пізнавальний процес можна лише за умови, що «у нашому пізнанні є елементи, без яких саме пізнання немож­ливе, але які водночас не можуть бути виведені з чуттєвого досвіду і які через це мають бути визнані продуктами самостійної діяльності нашого духу»^[401].

Цікавою постаттю є доцент університету М. Зібер (1844—1888), якого в радянській літературі називали «не тільки одним з перших у Росії пропагандистів економічного вчення К. Маркса, але й попу­ляризатором ряду філософських ідей марксизму». З такою характе­ристикою можна погодитися, але не в тому розумінні, якого надавали цій оцінці її автори. Зібер правильно розумів Маркса (він, до речі, був особисто знайомий з ним) саме в тому, що радянські автори вва­жали «обмеженістю» Зібера в тлумаченні марксизму (мовляв, той «заперечував роль класової боротьби», «пропагував» мирний пере­хід до соціалізму та ін.). Річ у тому, що справжній зміст Марксового філософського (та й економічного) вчення був «міфологізований» більшовиками.