Вчення про світ

Поняття буття пов’язане з поняттям «світ», яке близьке за значенням до слів «свій», «община». В найдавніші часи воно означало саму общину і освоєне нею навколишнє середовище. Поняття «світ» означало єдність, ці­лісність й упорядкованість всього сущого.

Паралельно формувалось інше поняття світу, основою якого було знання об’єктивних властивостей і відношень речей.

У філософії світ осмислювався крізь призму категорій буття і сущо­го. Традиційно світ розумівся як буття упорядкованого сущого (речей). Буттю світу як буттю сущого протистояло буття, яке не є сущим (не є річчю). Таким буттям, з одного боку, є Бог (Бог має буття, але не є су­щим, річчю), з іншого — буття «Я» (свідомості), яке (в феноменологіч- но-екзистенційному варіанті) також не є сущим. Оскільки буття Бога досліджує теологія, а про специфіку буття свідомості (екзистенцію) за­говорили лише з часів К’єркегора, то в центрі уваги онтології як вчення про буття знаходився світ.

Перед онтологією як вченням про світ постали такі проблеми: як виник світ (підстави існування світу); яка будова світу (шари або сфери буття); який характер відношень між речами світу (категорії як найза- гальніші характеристики цих відношень). На питання щодо підстав іс­нування світу (способів визначення світу) можливі такі відповіді: світ існує сам через себе, не маючи підстав поза собою; світ існує через Бо­га; світ існує (визначається) через буття свідомості.

До традиційних проблем онтології належали поділ світу на окремі сфери та обґрунтування цього поділу. Уже Платон протиставляв буття вічного і незмінного світу ідей та буття мінливого світу речей. Аристо­тель висунув концепцію «східців істот» (мінерали, рослини, тварини, людина, божество), яка вибудовується за принципом зростання довер­шеності. Цієї ж концепції дотримувались і середньовічні мислителі, зо­крема Ф. Аквінський.

За Нового часу проблема поділу світу на окремі сфери тісно перепліта­ється з проблемою класифікації наук, що закономірно, оскільки науки ви­вчають окремі специфічні сфери («фрагменти») буття.

Під впливом цих ідей, а також позитивізму І. Канта матеріалістична онтологія (Ф. Енгельс) розвиває своє вчення про форми руху матерії, які є водночас і рівнями організації матерії (механічний, фізичний, хі­мічний, біологічний і соціальний). Кожна з форм руху матерії вивчаєть­ся відповідною наукою. На цьому поділі ґрунтується класифікація наук. Концепція «форм руху» проводить ідею еволюції (розвиток матерії з одного рівня на інший). Вона передбачає різноякісність світу: вищі фо­рми руху охоплюють нижчі, але не зводяться до них. Так, живі організ­ми включають хімічний і фізичний рівень матерії, але зрозуміти специ­фіку живого на їх основі неможливо.

Сфері реального буття, на думку Гартмана, протистоїть сфера ідеального буття — математичні та логічні предметності, а також цінності. Ідеальні сутності характеризуються поза часовістю (вічністю), загальністю (не інди­відуальністю) та імматеріальністю (нематеріальністю). їх вивчають матема­тика, логіка, етика та естетика. На думку Гартмана, хоча ідеальні сутності й не мають тієї повноти буття, що реальне суще, вони є об’єктивними: числа вступають між собою у відношення, незалежні від свідомості. Як і реальні речі, людина може пізнавати їх адекватно або неадекватно.

Уже цей дещо спрощений виклад вчення Гартмана про реальну та ідеальну сфери буття засвідчив методологічну обґрунтованість всіх розмежувань, здійснених в його онтології. Він не йде за наукою, а ви­являє специфіку сфер і шарів буття, яку інтуїтивно схоплюють науки. Саме методологічні обґрунтування розрізнення сфер буття дають під­ставу для існування онтологічних концепцій у сучасній філософії

Прикладом онтології, яка утворилася на засадах нового розуміння буття і сущого (під впливом Гуссерля), є «критична онтологія» німе­цького філософа Миколи Гартмана — одна з найбільш відомих онтоло­гічних концепцій XX ст. Вона відійшла від традиційного розуміння буття як властивості лише матеріального сущого (речей), але не пере­йшла на позицію суб’єктивізму Гайдеґґера, для якого «бути» означає «мати значення», тобто бути для людини.

Вихідними поняттями онтології М. Гартмана є реальне та ідеальне буття. Реальне буття (реальний світ) є найбільш очевидним. Методоло­гічним принципом, на основі якого утворюється сфера реальності, є ча­совість й індивідуальність. Все, що існує в часі та характеризується ін­дивідуальністю, належить до сфери реальності. Реальне буття охоплює чотири шари — матерію, життя, психічні та духовні явища. Простір і час у М. Гартмана онтологічно не рівноцінні. Простір пов’язується тільки з матерією, а час охоплює всі шари реальності.

3.