Категорії як структури буття

До сфери онтології належить і вчення про категорії (грец. kategoria

— вислів, вираз).

Категорії — загальні структури або властивості сущого — речей, процесів, живого, ідеальних предметів (всього, що утворює світ); зага­льні форми мислення.

У буденному житті людина оперує категоріями, не усвідомлюючи того, що за ними прихована праця багатьох поколінь, маскується поступ куль­тури. Філософія намагається вийти за межі буденної очевидності, щоб з’ясувати, як сформувався цей звичний для нас порядок, в основі якого ле­жать категорії. Цій меті підпорядковане філософське вчення про категорії.

В історії філософії першу систему категорій запропонував Аристо­тель. Категорії Аристотеля — це щось на зразок сучасних мовних форм

— іменника, дієслова, прикметника, числівника тощо. Важливо зазна­чити, що з часів давньогрецької філософії категорії тлумачаться як фо­рми (структури упорядкування) самого буття і водночас як найзагаль- ніші ідеї, структури мислення.

Середньовічна філософія проблему категорій (як загальних ідей) розглядала як одну з тем дискусії між номіналістами і реалістами. Но­міналісти вважали категорії іменами (назвами), яким нічого не відпові­дає в дійсності. А реалісти стверджували, що категорії як загальне іс­нують і в речах, і в думках.

Раціоналізм Нового часу, продовжуючи традицію реалістів, вважав кате­горіями форми мислення (вроджені ідеї, схильності розуму), яким за устано­вленим Богом порядком відповідають форми буття. Просторові закономір­ності природи і геометрія, виведена з ідей свідомості, за Декартом, збі­гаються на основі наперед установленої гармонії. Отже, раціоналізм ґрунту­вався на принципі тотожності форм мислення і форм струкгурування буття.

Емпірики, які схилялись до номіналізму, дійшли висновку, що кате­горії як щось загальне не дані в досвіді. Уже Локк стверджував, що у відчуттях дані лише властивості речей, а не ідея субстанції.

І. Кант розумів під категоріями апріорні форми споглядання та розсудку. Ці форми упорядковують (формують) подразнення, що йдуть від речей в со­бі, внаслідок чого постає світ людського досвіду, світ науки. Категоріальна структура світу і категорії розсудку збігаються на тій підставі, що розсудок упорядкував світ згідно зі своїми категоріями. Заслугою І. Канта є те, що він розкрив синтетичну роль категорій в мисленні та класифікував їх.

Гегель, поділяючи позицію раціоналістів щодо тотожності мислення і буття, піддав критиці суб’єктивізм системи категорій І. Канта, вважа­ючи категорії найбільш загальними поняттями, «щаблями» розвитку абсолютної ідеї. У Гегеля «об’єктивний розум» дійсності має ту ж саму логіку, складається з тих самих понять, що і «суб’єктивний розум».

Марксизм, ідучи за Гегелем, прийняв тезу про тотожність форм ми­слення (суб’єктивної діалектики) і форм буття (об’єктивної діалектики). Основою цієї тотожності, на думку його прихильників, є практика, яка, з одного боку, враховує об’єктивні зв’язки і відношення речей, з іншого — _є реалізацією людських уявлень про ці зв’язки (реалізацією розумін­ня об’єктивних структур). Завдяки цьому в практиці відбувається ото­тожнення (примірювання) структур самих речей і форм мислення.

Практика в широкому розумінні (як суспільне життя, як культура зага­лом) виявилась плідною для пояснення походження категорій мислення. Як відомо, категорії простору і часу виникли не в пізнанні, а в практичній орієнтації людини. Це ж стосується й інших категорій. Так, категорії оди­ничного і загального виникли як перенесення на світ відношення «індивід і рід». Людина, яка себе співвідносила з родом, шукає цю ж модель відно­шення серед тварин і речей світу.

У сучасній філософії проблема категорій зазнала радикальної трансформації. Неопозитивізм як одна з найпоширеніших течій XX ст., йдучи в руслі емпіризму Локка-Юма, фактично ігнорує проблему кате­горій. З погляду неопозитивістів, категорії як найзагальніші поняття не верифікуються. Вони можуть визнаватись хіба що як суб’єктивні схеми впорядкування досвіду.

Екзистенціалісти аналізують екзистенцію, буття, яке не є предметом, сущим. А оскільки категорії — це визначення (характеристики) предметів (сущого), то вони не мають відношення до екзистенції. Екзистенція, отже, позбавлена категоріальних визначень, за винятком часовості.

Постмодерністські течії (Франкфуртська школа, пост-структуралізм та ін.) зводять категорії до ідеологічних схем, які дух культури, або па­нівні класи, нав’язують людині в її відношенні до світу. Цим зумовлені заклики відкинути, подолати ці схеми. Тому постмодерністи позбавля­ють категорії будь-якого об’єктивного значення.

Поштовх дослідженням категорій у філософії XX ст. дали нові он­тологічні концепції, засновані на феноменології (Е. Гуссерль, М. Гартман та ін.). Вони поділили буття на різні сфери — неживу, живу природу, сферу духу, ідеальних предметів і піддали аналізу категоріа­льні структури цих сфер. Водночас вони відійшли від ідеї універсаль­ності категорій стосовно всього сущого, стверджуючи, що відношення, характерні, наприклад, для матеріального буття, не властиві буттю іде­альних предметів. Цікавою щодо цього є система категорій Н. Гартма­на, яка справила вплив не тільки на філософів, а й на науковців.

Основні категорії онтології:

Субстанція. Категорія субстанції (лат. — те, що покладено в основу) була провідною в онтології Нового часу. В загальних рисах субстанцію мислили як основу світу, абсолютне буття,.яке існує безвідносно. Це буття є причиною самого себе, воно не породжується і не визначається чимось іншим.

Крім основного значення, поняття «субстанція» мало й більш конк­ретні:

— незмінна основа мінливих явищ. В цьому значенні субстанцією можна вважати атоми Демокрита, монади Лейбніца, речовину (мате­рію) матеріалістів XVII — XVIII ст.;

— субстрат як носій певних властивостей, те, що зв’язує властивості в щось єдине. У даному разі під субстанцією розуміється тіло, річ, ре­човина.

У сучасній філософії поняття «субстанція» в традиційному значенні вживається хіба що в марксизмі та неотомізмі. Марксизм субстанцію ототожнює з матерією і цим ставить під сумнів доцільність його вжи­вання як окремого поняття. Неопозитивізм, продовжуючи емпіричну лінію, стверджує, що поняття субстанції, як і більшість філософських понять, не верифікується, воно, отже, позбавлене сенсу.

Простір і час. Це основні форми (властивості, характеристики) ма­теріального світу, матеріального сущого. Саме вони відмежовують ма­теріальні речі від ідеального буття (буття Бога, чисел, цінностей). Оскі­льки категорії не можна визначити через підведення під більш загальні поняття, філософи розкривають їх зміст через вичленення суттєвих мо­ментів (структур), з яких вони складаються.

Поняття «простір» схоплює дві фундаментальні риси матеріального сущого — його протяжність і місце серед інших сущих. Протяжність є продовженням одного і того ж сущого. Кожне тіло має три виміри протя­жності — довжина, широта і висота. Вони визначають величину, розмір предмета. Місце — це просторова визначеність предмета у відношенні до інших предметів. У цьому аспекті простір постає як середовище, утворене відношенням речей. Задавши розмір тіла і вказавши його місце в середо­вищі, визначають його просторові характеристики.

Час також відображає дві фундаментальні риси процесів, які відбува­ються з матеріальними тілами, а саме тривалість і черговість подій.

Як бачимо, між просторовими і часовими характеристиками існує подібність. І ця подібність (схожість) не випадкова. Простір і час взає­модоповнюють одне одного. Взаємодоповненість полягає в тому, що простір визначають через час і навпаки. полягає в тому, що простір ви­значають через час і навпаки.

Розрізняють дві основні концепції простору і часу — субстанційну і реляційну. В фізиці субстанційна концепція виражена в теорії Ньютона, реляційна — в теорії відносності Ейнштейна. Субстанційна розглядає про­стір і час як щось самостійне (як різновид субстанції). Навіть коли б мате­ріальні речі зникли, простір і час залишились би, вважали її прибічники. Реляційна розглядає простір і час як властивості матеріальних утворень. Матеріальні маси, їх величина визначають характеристики простору і часу. Тут простір і час є похідними, відносними, визначеними матеріальною ма­сою. Сучасна фізична наука дотримується реляційної концепції.

У розумінні простору і часу співіснують дві традиції — натураліс­тична і культурологічна. Натуралістична традиція розглядає простір і час як визначення (властивості, характеристики, форми) речей самої природи (при цьому природа зводиться до неживої матерії), а науками, що вивчають просторово-часові властивості матерії, вважають геомет­рію та фізику.

Культурологічна традиція, навпаки, пов’язує розуміння простору і часу з практичною діяльністю людини (з культурою).

Категорії простору і часу, будучи структурами сущого, по-різному виявляють себе на різних рівнях буття.

Причинність. У філософському розумінні світу, а також і в науці вона відіграє важливу роль.

Річ, що викликала, зумовила іншу річ (чи подію), називається при­чиною. Та, що виникла, наслідком (дією). Вважають, що причина пере­дує в часі наслідку (дії).

У широкому сенсі причинність протистоїть диву — явищу, якому не знаходять причин (які вибивались із звичного ритму життя) — земле­трусам, затемненням сонця і місяця, ураганам, пошесті тощо. Диво ви­конувало охоронну функцію стосовно звичного порядку подій. Щоб не руйнувати цей порядок, явище, яке суперечило йому, бралось в дужки і розглядалось поза цим порядком. (Так сучасна наука ставиться до пар анормальних явищ — екстрасенсорики, гадання, віщих снів тощо. Вони виводяться за звичний науковий порядок і розглядаються окремо.)

Категорія причинності сформувалася в процесі практичної діяльно­сті. Слово «причинність» споріднене зі словами «чинити», «вчинити», що означають «діяти», «викликати». На думку англійського археолога Т. Чайлда, мислення за схемою «причина — наслідок» виникло внаслі­док виробництва галькових знарядь, у яких дія (удар) породжувала на­слідок. Оскільки ця дія часто повторювалась, вона стала моделлю (схе­мою), за якою осмислювались всі подібні відношення, що зустрічала первісна людина.

Вчення про причинність іноді називають детермінізмом (лат. — ви­значаю), проблемами якого переймались всі філософи. Першим обґрун­тував концепцію детермінізму Демокріт.

У нас час поняття буття доволі глибоко розроблене, гнучке, внутрі­шньо диференційоване. Воно дає нам вагомі орієнтири для пізнання та практичної діяльності. Водночас стає зрозумілою і причина складності цього поняття. Буття є наш універсальний масштаб для пізнання та дія­льності, а наші пізнання та діяльність постають реальними мірами ви­користання цього масштабу.

Питання та завдання для самоконтролю

1. Основні історико-філософські підходи до визначення буття.

2. Проблема буття як фундаментальна філософська проблема.

3. Основні форми буття.

4. Людські виміри проблеми буття.

Теми для написання рефератів

1. У витоків проблеми буття: Парменід та його основні опоненти в античності.

2. Категорія буття у класичній західно-європейській філософії.

3. Особливості розуміння буття у некласичній філософії.

4. Проблема буття та небуття.

5. Проблеми розуміння буття у сучасній науці.

Література

1. Ведение в философию. 4.2. — M., 1989. Гл. 5.

2. Вильденбанд В. История древний философии. — K., 1995.

3. Доброхотов А.Л. Категория бития в классической западно­европейской философии. M., 1986.

4. Дышлевый П.С., Яценко Что такое научная картина мира. M., 1984.

5. Крімский С. Б. Зміст та функції природно-наукової картини світу // Філософська думка. 1972. № 2.

6. Сенека Л. Нравственные письма к Лукрецию.

7. Філософія: курс лекцій. — K., 1993. Розд. 3.

8. Філософія: Підручник для вузів. — K., 1995. Розд. 5.

9. Фрагменти ранних греческих философов. Ч. 1. M., 1989.

10. Гайдеґґер М. Что такое метафізика? // Новая технократическая волна на Западе. M., 1986.

11. Целлер Е. Очерк истории греческой философии. — M., 1995.