Вчення про істину та її критерії

Як у минулому, так і в сучасних умовах три великих цінності залишаються високим мірилом як людських діянь, так і самого життя людини - служіння істині, добру та красі. Перша уособлює цінність знання, друга - моральні підвалини життя і третя - служіння цінностям мистецтва.

Однак найбільшим авторитетом і поширенням користувалась і користується класична концепція істини, що бере свій початок ще від Аристотеля й зводиться до кореспонденції, тобто відповідності знання об'єкту.

Якби пізнання із самого початку не було б істинним сприйняттям дійсності, то людина не могла б не тільки розумно перетворювати навколишній світ, а й пристосуватися до нього. Сам факт існування людини, історія науки та практики підтверджують справедливість цього положення.

Але людство дуже рідко досягає істини інакше, ніж через крайнощі та омани. Процес пізнання - досить складний шлях. Історія науки свідчить навіть про цілі століття, протягом яких за істину приймалися неправильні положення. Омана становить небажаний, але правомірний зиґзаґ на шляху до істини.

Омана - це зміст свідомості, що не відповідає реальності, але сприймається за істинний.

Так, наприклад, у художній літературі, кіно, театрі вигадка досить часто сприймається за реальність. Але звичайно вигадка частіше зустрічаєтся у реальному житті, наприклад, у політиці, ідеології. Історія пізнавальної діяльності людства показує, що й омани відображають, правда, однобічно об'єктивну реальність, мають реальне джерело, «земні» підстави. Немає та у принципі й не може бути омани, що взагалі нічого не відображає - нехай дуже опосередковано або навіть гранично спотворено.

Отже, омани мають гносеологічні, психологічні й соціальні корені.

Неправда - це перекручування дійсного стану речей, що має за мету ввести когось в оману. Неправдою може бути як вигадування про те, чого не було, так і свідоме приховування того, що було. Джерелом неправди може бути також і логічно неправильне мислення.

Наукове пізнання за самою своєю суттю неможливе без зіткнення різних, часом протилежних, поглядів, боротьби переконань, думок, дискусій, так само воно неможливе й без оман, помилок. Проблема помилок займає далеко не останнє місце у науці. У дослідницькій практиці помилки досить часто відбуваються під час спостереження, виміру, розрахунків, суджень, оцінок. Як стверджував Г. Галілей, уникнути помилок у спостереженні просто неможливо.

Класична концепція істини добре узгоджується з вихідною гносеологічною тезою сучасної філософії про те, що пізнання є сприйняттям дійсності за допомогою свідомості людини. Істина з тих позицій є адекватним сприйняттям об'єкта суб'єктом, що пізнає, відтворення його таким, яким він існує сам по собі, поза і незалежно від людини, її свідомості. Істина єдина, але в

ній виділяються об'єктивний, абсолютний і відносний аспекти, які своєю чергою можна розглядати як відносно самостійні істини.

Існує ціла низка форм істини: повсякденна або життєва, наукова істина, художня істина й істина моральна. У цілому ж форм істини майже стільки, скільки існує різновидів занять. Особливе місце серед них займає наукова істина, що характеризується низкою специфічних ознак: спрямованість на розкриття сутності на підміну від істини повсякденної; системність, впоряд­кованість знань у її межах та обґрунтованість, доказовість знання; повторюваність і загальнозначність, інтерсуб'єктивність.

Основні характеристики істинного знання. Ключовою характеристикою істини, її основною ознакою є її об'єктивність.

Об'єктивна істина - це такий зміст наших знань, який не залежить ані від людини, ані від людства. Об'єктивна істина становить знання, зміст якого є таким, як він «заданий» об'єктом, тобто показує об'єкт таким, яким він є.

Якщо наше знання - це суб'єктивний образ об'єктивного світу, то об'єктивною в цьому образі й є істина. У самій дійсності істини немає. Істиною характеризуються лише наші пізнавальні образи, наші знання про дійсність. Тому істина суб'єктивна (не плутати із суб'єктивізмом). Наприклад, стіл. Він не є істинним і не є хибним — він просто стоїть, існує. Істинним або хибним може бути тільки наш образ, наше сприйняття столу — не як у дальтоніка або, навпаки, у людини короткозорої. Правда, ми вживаємо ще такі висловлювання, як «істинна політика», «істинна людина». Але ясно, що у подібних випадках істина використовується у своїй вторинній, оцінній функції, і ми знаємо, що таке істинна політика чи істинна людина.

Визнання об'єктивності істини та можливості пізнавати світ рівнозначні. Але безпосередньо за рішенням питання про об'єктивну істину обов'язково випливає друге питання: чи можуть людські уявлення, що виражають об'єктивну істину, виражати її відразу, цілком, безумовно, абсолютно, або тільки приблизно, відносно? Це питання якраз й є питанням про співвідношення істини абсолютної та відносної.

Абсолютна істина - це повне, вичерпне, точне знання про об'єкт дослідження, знання, що не можна спростувати, а тільки доповнювати та розвивати наступним розвитком науки.

Такі істини нам, природно, недоступні. Абсолютна істина - це тільки регулятивна ідея, тобто деякий ідеал, до якого, безумовно, потрібно прагнути, але досягти й упевнитися в якому неможливо. У реальному своєму вираженні абсолютна істина є поняттям потенційної нескінченності людського пізнання світу, межа, до якої прагне наше знання. До абсолютних істин нерідко відносять «вічні» або «остаточні» істини, істини факту, наприклад, Степан народився 10 січня 1982 р. Хоча й тут існує відносний момент - саме літочислення. В ісламському літочисленні (від хіджри) цифри, зрозуміло, будуть іншими. Найбільш коректним можна вважати визначення абсолютної істини як сукупності моментів завершеного, неминущого знання в складі істин відносних.

Поняття «відносна істина» служить для позначення кінцевих, обмежених моментів людського пізнання світу, приблизності й недосконалості наших знань про дійсність, визначених ступенів або порядків поглиблення в її невичерпну сутність. Відносна істина залежить від реальних історичних умов свого часу, зокрема від точності або досконалості засобів спостереження та експерименту. Термін «абсолютне» застосовується й до будь-якої відносної істини: оскільки вона є об'єктивною, то як момент містить у собі щось абсолютне. І в цьому змісті можна сказати, що будь-яка істина абсолютно- відносна. У сукупному знанні людства питома ваша абсолютного постійно зростає. Розвиток будь-якої істини є нарощуванням моментів абсолютного. Наприклад, кожна наступна наукова теорія є порівняно з попередньою більш повним і глибоким знанням. Але нові наукові істини зовсім не знищують своїх попередників, а, навпаки, доповнюють, конкретизують або включають їх до свого змісту як моменти більш загальних і глибоких істин. Колишня теорія витлумачується в складі нової як її окремий випадок.

Абсолютна і відносна істини - істини об'єктивні. Різниця між ними лише у ступені точності і повноти відображення дійсності. Абсолютна і відносна істини насправді - нерозривні аспекти істини об'єктивної. Питання про співвідношення істини абсолютної і відносної виражає процес руху пізнання до істини: від незнання до знання, від знання менш повного до знання більш повного. Досягнення істини не може бути реалізоване у одноразовому акті пізнання, воно становить цілий процес.

Крім того, істина є конкретною, оскільки вона зберігає своє значення лише для визначених умов часу й місця, а з їхньою зміною може перетворитися у свою протилежність.

Чи приносить дощ добро? Однозначної відповіді на це питання не може бути, бо це залежить від певних конкретних умов. Тобто істина конкретна. Абстрактною істина не буває. Істина завжди «приписана» до визначеного місця й часу. Навіть таке, наприклад, конкретне твердження, як «вода кипить при 100 °С» жорстко прив'язане до нормального атмосферного тиску (760 мм ртутного стовпчика), «нормальної» висоти понад рівнем моря тощо. Високо у горах, помітимо, це наше в цілому правильне твердження доведеться уточнювати. Конкретність істини варто розуміти також і як зростання її єдності за рахунок виявлення та синтезу все нових і нових (численних і різноманітних) її сторін.

Положення про конкретність істини, з одного боку, спрямоване проти догматизму, що ігнорує зміни, які відбуваються у житті, а з іншого боку - проти релятивізму, який заперечує об'єктивну істину й тим самим приводить до агностицизму.

Критерії істинного знання. Декарт, Спіноза, Лейбніц пропонували в якості критерію істини ясність і виразність думки. Ясним може бути те, що є відкритим для розуму, що спостерігається та з очевидністю визнається таким, не збуджуючи сумнівів. Прикладом такої істини може бути твердження: «квадрат має чотири сторони».

Ясність і очевидність - суб'єктивні стани свідомості, що мають величезну життєву значущість, але вони явно потребують опори на щось більш «міцне».

Безсумнівно, що психологічно є важливими не тільки ясність і очевидність думок, а й упевненість у їхній достовірності. Однак і впевненість не може служити критерієм істинності. Впевненість в істинності думки здатна фатально ввести в оману.

Висувався й такий критерій істини, як загальнозначущість: істинне те, що відповідає поглядам більшості. Зрозуміло, що й в цьому є свій резон: якщо більшість переконана у достовірності тих чи інших принципів, то це може бути важливою гарантією проти омани.

У деяких філософських системах існує такий критерій істини, як принцип прагматизму, який визначає істину через її практичну корисність.

Не підходить на роль критерію істини й когеренція, тобто самопогодженість знання. Якщо до вже існуючої, наявної системи знання несуперечливим образом приєднується нове знання, то це ще не є ознакою того, що воно істинне.

Взагалі ж критеріїв істини існує багато. У ній допомагають упевнитися закони логіки: заборона на їхнє порушення повинна суворо й неухильно виконуватися. Функцію критерію виконують також раніше відкриті наукою закони, особливо фундаментальні. Якщо ви, наприклад, претендуєте на відкриття нового закону, а він при тому порушує закон збереження і перетворення енергії, то вам навряд чи вдасться переконати когось у своїй правоті. Ураховуючи вже відкриті наукою закони, можна спокійно відкидати, наприклад, усі проекти побудови вічного двигуна.

Критерій істини не знайти в мисленні самому по собі, немає його й у дійсності, що взята поза суб'єктом. Головним, вирішальним критерієм істини є практика, тобто матеріальна предметно-почуттєва діяльність людини, що спрямована на реальне перетворення світу - природного й соціального.

Один з фундаментальних принципів наукового мислення вважає, що деяке положення є істинним в тому випадку, якщо можна довести можливість його застосування у тій чи іншій конкретній ситуації. Цей принцип визначається терміном «реалізованість».

За допомогою реалізації ідеї у практичні дії знання порівнюється, зіставляється зі своїм об'єктом і виявляє тим самим дійсну міру об'єктивності, істинності свого змісту.

Як критерій істини практика знаходить своє використання не тільки у предметній фізичній діяльності, зокрема в експерименті. Вона виступає й в опосередкованій формі - як логіка, що загартувалася за допомогою практики. Можна сказати, що логіка - це опосередкована практика. Логічність думки при достовірності вихідних положень є значною гарантією не тільки її правильності, а й істинності. Останньою же підставою достовірності нашого знання є можливість на його базі практичного творення.

Зрозуміло, що цей критерій теж не є абсолютним. Практика носить завжди конкретно-історичний характер, розвивається, вдосконалюється, конкретизується. І те, що недоступне для неї сьогодні, може стати доступним завтра. На сьогодні більш точного і надійного критерію, ніж практика, у людини просто немає.

Екзаменаційні питання

1. Наука як об'єкт філософського дослідження.

2. Наукове пізнання, його форми та методи.

3. Загальнонаукові методи дослідження.

4. Взаємозв'язок філософії та окремих наук.

5. Функції філософії у науковому пізнанні.

6. Вчення про істину та її критерії.

Література

1. Гадамер Х.Г. Истина и метод: Основы филос. герменевтики: Пер. с нем. - М.: Прогресс, 1988.

2. Гегель Г.В.Ф. Энциклопедия философских наук: В 3 т. - М.: 1974. - Т. 1. Наука логики. - С. 123 - 480.

3. Гуссерль Е. Формальна і трансцендентальна логіка // Читанка з історії філософії. В 6-ти книгах. - Книга VI. Зарубіжна філософія XX ст. - К.:1993.

4. Декарт Р. Рассуждение о методе // Избр. произв.: В 2 т. - М.: 1989. - Т. 1. -С. 17-112.

5. Копнин П.В. Гносеологические и логические основы науки. - М.: 1974.

6. Сугаков В.Й. Основи синергетики. - К.: Обереги, 2001.

7. Рассел Б. Исследование значення и истины. - М.: "Идея-Пресс, Дом интеллектуальной книги", 1999.

Підручники та навчально-методичні посібники

1. Причепій Є.М., Черній А.М., Чекаль Л.А. Філософія: Підручник. - К.: Академвидав, 2008.

2. Саух П.Ю. Філософія: навчальний посібник. - К.: Центр навчальної літератури, 2003.

3. Смольков О.А., Дещинський Ю.Л. Філософія: Навчальний посібник, 2-ге видання, стереотипне. - Львів: Магнолія Плюс, 2006.

4. Современная философия науки: знание, рациональность, ценности в трудах мыслителей Запада: Учебн. хрестомат. - М.: Логос, 1996.

5. Федів Ю.О., Мозгова Н.Г. Філософія: Навчальний посібник. - К.: Україна, 2000.

6. Філософія: Навчальний посібник: Курс лекцій / За ред. проф. І.Ф. Надольного. - К.: Вікар, 1997.

7. Філософія. Навчальний посібник / Є.М. Причепій, А.М. Лерній, В.Д. Гвоздецький та ін. - К.: Аграрна наука, 2000.

8. Філософія: Підручник для студентів вищих закладів освіти / За ред.І.В. Бичко. - К.: Либідь, 2002.

9. Філософія. Підручник / За загальною редакцією Горлача М.І., Кременя В.Г., Рибалка В.К. - Харків: Консум, 2000.

Довідкові видання

Філософський енциклопедичний словник. - К.: Абрис, 2002.

Філософський енциклопедичний словник / Максименко М. Г. - К.: 2003. Читанка з історії філософії. У 6 кн. / Під ред. Волинки Г.І. - К.: 1992.