Переосмислення смерті і життя в античній філософії

Традиція уявлення про безсмертну душу зберігається і в філософії. «Внутрішній голос» («демоній», «даймоніон») Сократа — це не душа в тра­диційному розумінні, але тим не менше — духовна, безтілесна субстанція, яка має божественне походження.

Для Платона, гідного учня Сократа, також не існує страху перед смер­тю. В діалозі «Тімей» він говорить, що «природна смерть безболісна і су­проводжується скоріше задоволенням, чим стражданням». Тіло помирає, в чому творець вчення про ідеї не сумнівається, так само, як і в існуванні душі — безтілесної і безсмертної субстанції. Душа не виникає одночасно з тілом, але існує споконвіку. Складається вона з трьох впорядкованих час­тин: найвища — розум, потім іде воля і благородні бажання і, нарешті, тре­тя, найнижча частина — прагнення і чуттєвість. І відповідно до того, яка з цих частин душі переважає, людина орієнтується або на піднесене і бла­городне, або на погане і низьке.

Перевага надається тим душам, в яких переважає розум.

Сильна душевна позиція позбавляє будь-якого страху перед смертю. На основі знань, яких досягає розумна душа, стає зрозумілим, що «смерть не має ніякого відношення ні до живих, ні до померлих»^. Це означає, що до живих вона ніяк не відноситься, а померлі вже не існують. «Зараз вона те­бе ніяк не стосується, оскільки ти ще живий, — говорить Сократ в діалозі «Аксіох», — але якщо ти щось перетерпиш, вона також тебе не торкнеться: адже тебе тоді не буде. Отже, смуток твій даремний, адже він належить до того, чого немає і не буде»4. Оплакувати себе — все рівно, як би хтось оп­лакував Кентавра або Сціллу, які і тепер не мають до тебе ніякого відно­шення і після смерті також не будуть мати. Адже страх перед чимось влас­тивий для тих, хто живий; він не властивий тим, кого немає.

Безсмертя душі Платон доводить наступним чином: душа привносить життя в те, в що входить, оскільки життя — її природна властивість. Як­що душа безсмертна, вона і незнищувана; вона є безтілесною сутністю. Поза тим, душа є природне провідне начало, а таке подібне Богу; тому, бу­дучи подібною Богу, душа незнищувана і нетлінна. Тіло — повна тому про­тилежність. «Безпосередньо протилежні начала, причому протилежні не самі по собі, а як властивості, звичайно народжуються одне з другого. Те, що люди називають життям, протилежне мертвому; як смерть є відділення душі від тіла, так життя є поєднання душі, яка, без сумніву, існувала раніше тіла; і якщо душа буде існувати після смерті й існувала до зустрічі з тілом, то, скоріше всього, вона вічна, оскільки неможливо помислити нічого здатного її зруйнувати»^.

Послідовники Платона шукали інформацію про смертність або без­смертя душі між двома доказами: або знання (свідомість) — це пригаду­вання життєвого досвіду, або душа — гармонія, яка існує споконвіку. Послідовники Арістотеля дотримувалися віри в божественне начало світу, яке «дозволяло» формам буття розвиватися і помирати за власними зако­нами. Арістотеля цікавили більше проблеми життя і його влаштування, чим проблеми смерті. Мислення великого філософа було більш раціональ­ним, стратегічним, чим у його попередників, котрі все ж таки мали надію на можливе безсмертя. Найпевніше пріоритет розумного, божественного був вагоміший, ніж пріоритет тілесного, матеріального.

Представники кінічної філософії зневажали як перших, так і других, оскільки думка, мислення (ідея) були для них засобом, а метою — саме життя (правильніше, образ життя). З тієї ж причини образ смерті кінікам був цікавіший за саму смерть. Коли Діогена запитали, чи є смерть злом, він відповів: «Як же може вона бути злом, якщо ми не відчуваємо її присут­ності?»^. Для Діогена головне питання — у чому цінність (благо) життя? Найпевніше — в Свободі, незалежності, самозаглибленні. Саме з цих по­зицій можна пояснити його знамениті слова, сказані Олександру Маке­донському. коли той підійшов до його «діжки»: «Відійди, ти закриваєш мені сонце!». Кініки породили стоїків з їх підкресленим презирством до смерті і певною мірою вплинули на виникнення таких інститутів християнства, як юродство, пустельництво і мандрівництво. «Прабабкою християнських пустельників була «діжка» Діогена»^. Кініки були байдужі до смерті, оскільки були переповнені презирством до людей, які її боялися. Для них взагалі все те, що було пов’язане з пріоритетами і визнаними людськими цінностями, викликало лише зневагу. Той же Діоген вважав, що все пере­магає постійність і праця. Якщо замість марних вправ ми будемо займати­ся тими, які поклала на нас природа, ми повинні досягнути блаженного життя, і тільки нерозуміння змушує нас страждати. Саме «презирство до насолоди завдяки звичці стає вищою насолодою; і як люди, котрі звикли до життя, повного насолод, страждають в іншій долі, так і люди, які при­вчили себе до іншої долі, з насолодою зневажають саму насолоду»^. Цьому і вчив Діоген. це і показував власним прикладом, що було «переоцінкою цінностей», оскільки природа була для нього більш важливою і цінною, чим звичай. Він говорив, що веде таке життя, яке вів Геракл, вище за все ставлячи свободу. Знатне походження, славу та інше подібне він висміював, називаючи все це «прикрасами порока (блуду)». Зрозуміло, що таке ж зневага і сарказм були до міркувань про смерть і можливість її по­долання.

3.2.3.