Проблема смерті у волюнтаризмі

Мислителі ж романтичного й ірраціоналістичного напрямку не знева­жали, а переживали майбутню смерть. Серед них найбільшу увагу смерті приділяє А. Шопенгауер. Він вважав, що світ, заснований на стихійній «волі до життя», не вартий самого себе, оскільки подроблений на безліч «малень­ких воль», кожна з яких претендує на самообожнення.

Однак цей крок не варто робити, оскільки в другий період життя - в старості, до людини приходить мудрість і спокій. У кінці терміну свого життя людина звільняється від химер, ілюзій і упереджень, котрі раніше закривали і спотворювали вільний і правильний погляд на речі, і прихо­дить до прозріння щодо нікчемності всіх існуючих земних речей. Цим усвідомленням, яке робить її мудрою, й відрізняється від юнака кожна лю­дина похилого віку. Все це сприяє спокою духу, котрий є умовою щастя. Лише в старості людина засвоює безпосереднє, щире і тверде переконан­ня в суєтності всіх речей і в пустоті всієї величі цього світу. Велике і мале, знатне і нікчемне за мірками світу — для неї вже не розрізняються. Це дає силу духу, завдяки якій вона з посмішкою дивиться на всі комедії світу. Стара людина знає: як не декоруй і не прикрашай людське життя, воно все ж таки незабаром прогляне крізь усі святкові декорації у всій своїй бідності та мізерності. По суті життя скрізь одне і те ж. Воно постає як існування, істинна цінність якого кожного разу визначається відсутністю страждань, а не наявністю насолод і пишності^⁴. Отже, в старості досягається не­потрібність зачарувань і спокус.

Разом з тим мислитель вважає, що такий стан є закономірним підсум­ком життя, оскільки в старості людина втрачає енергію волі до життя. За­непад і втрата всіх сил — явище сумне, але воно необхідне і навіть є бла­гом, оскільки готує кінець.

Реальним, фактичним, дієвим результатом, який завершив філософсь­ку систему А. Шопенгауера, було специфічне формулювання проблеми «істинності» смерті, «дійсності» небуття, зрозумілого як небуття вічно жи­вої Волі. Ця проблема замінила традиційне у західній культурі питання про істинне життя, котре було дискредитоване його оголошенням як поме- жового втілення будь-якої неістинності^б. Така точка зору мислителя що­до сутності життя і смерті. Для А. Шопенгауера смерть сумна, але вона очікувана необхідність, яка є дисонансом до попереднього життя. «У ранній юності перед своєю майбутньою житейською діяльністю сидимо ми, як діти перед театральною завісою, в радісному і напруженому очіку­ванні того, що повинно відбутися на сцені, і щастя, шо ми не знаємо того, що дійсно трапиться. Хто знає це, тому діти можуть здаватися інколи не­винними злочинцями, які хоча і не засуджені на смерть, а на щастя, але ще не знають змісту вироку, який їх очікує. Тим не менше кожний бажає собі глибокої старості, тобто стану, про який говориться: «Сьогодні погано, а з кожним днем буде ще гірше, поки не прийде саме найгірше»^. Ним і є смерть, але перед нею життя розглядається як епізод, котрий даремно по­рушує душевний спокій Ніщо.

Спадкоємець А. Шопенгауера і продовжувач його концепції волі, тільки вже волі до влади, Ф. Ніцше смерть у своїх творах протиставив шаленству життя. Смерть для нього — не аморфний стан, не частина світової волі, а каталізатор дії, який збуджує людину напружувати всі життєві сили, всю внутрішню енергію волі. Причому не волі до життя, а волі до влади. «Всі «за­дачі», «цілі», «смисл» — тільки форми виразу і метаморфози однієї і тієї ж волі, яка властива будь-якому процесу: воля до влади. Мати прагнення, цілі, наміри, волю взагалі, це те ж саме, що бажати стати сильніше, бажати рости — і бажати також засобів для цих цілеи»^. Всі оцінки, помисли, міркування — тільки наслідки і більш вузькі перспективи на службі у цієї єдиної волі, оскільки саме оцінювання не що інше, як воля до влади. Вона є найбільш загальним і найбільш глибоким інстинктом, який, діючи у всіх формах нашої волі та діяльності, залишився найбільш прихованим і най­менш пізнаним, але на практиці ми всі йому підкоряємося.

Найвище — це життя, до якого потрібно прагнути «це воля до влади». Звідси нападки Ф. Ніцше на християнство, котре зруйнувало римську гідність і презирство до смерті. Коли життєвий центр тяжіння переносять із життя в «потойбічне» — у ніщо, то тим самим взагалі позбавляють життя центру тяжіння. «Велика брехня» про особисте безсмертя руйнує будь-який розум, будь-яку відповідальність в інстинктах; все, що є в інстинктах доб­родійного, що сприяє життю, ручається за майбутнє — викликає тепер не­довіру. Жити так, щоб не було більше смислу жити, — це стає тепер «смис­лом» життя59. Однак перемогло християнство саме завдяки цій жалюгідній пихатості окремої особистості, яка почала претендувати на вічність.

Однак ця «вічність» — надумана й ілюзорна. Життя — не очікування, а боротьба. «Жити — це означає: постійно відкидати від себе те, що хоче по­мерти; жити — це означає: бути жорстоким і нещадним до всього, що стає слабким і старим у нас, і не тільки в нас»бО.

Як не дивно, але ця єдина вірогідність і спільність не має майже ніякої влади над людьми, які дуже далекі від того, щоб відчувати себе братами в смерті. Люди зовсім не хочуть думати про смерть, адже думка про життя в багато разів достойніша і приємніша для міркування.

У зв'язку з цим стає зрозумілим зроблений Ф. Ніцше докір Сократу за його песимістичне ставлення до життя. Ф. Ніцше робить цей висновок з останніх слів великого афінянина, які можна трактувати як «життя — це хвороба». Сократ страждав від життя. З такою оцінкою не погоджується Л Шестов, який смерть Сократа ставив за приклад «лобового» зіткнення зі смертю. Л. Шестов у процесі всієї творчості з любов'ю, з усіх боків обхо- джував проблему «природності» і «неприродності» смерті. Намагаючись відновити внутрішній стан Платона після вимушеного відходу від життя Сократа, Л. Шестов пише: «Коли на наших очах помирає вчитель, мірку­вання про природність смерті і взагалі про природність навряд чи кому- небудь може спасти на думку. Тоді думаєш тільки про неприродне, про надприродне І невже в нас може бути впевненість, що природне має більше підстав і більш могутніше за надприродне? Воно, на перший по­гляд, більш осяжніше, зрозуміліше, ближче.

У своїх творах Л. Шестов постійно повертається до Сократа і свого улюбленого Платона, нагадуючи слова останнього про те, що філософія є «приготуванням до смерті». Зрештою, подібний однобічний підхід починає набридати, і з'являється інший: смерть є приготуванням до філософії. А це дійсно так: енергія смерті (хаосу) живить життя (порядок). Страх смерті завжди надихав філософів, без нього не було б ні трагічної поезії, ні філо­софії. «Можливо, поетичний демон Сократа, який зробив його мудрецем, був тільки уособленим страхом»^⁴. Так можна пояснити енергію страху смерті. Але це вже інший вимір страху — екзистенціальний.

3.2.8.