Екзистенціальне «буття-до-смерті»

Новітня філософія виходить із сокровенної таїни людського буття, з чого і починається екзистенціальна діалектика С. К'єркегора. Характеризу­ючи його творчість, Л. Шестов пише: «Екзистенціальна філософія є вели­ка й остання боротьба людина із загадковим і таємничим чудовиськом, яке змогло навіяти їй переконання, що і тимчасове, і вічне її благо залежать виключно від її готовності поклонятися звільненим від Бога істинам»65.

Смерть — це переживання очікування її можливого приходу. Недаремно М. Гайдеггер вважає смерть значно більш важливим явищем, ніж життя, адже вона, смерть, і робить життя — життям, персоніфікує її. Наше буття, вважає німецький мислитель, є «буттям-до-смерті» (у С. К'єркегора'. «хво­роба до смерті», яке також є очікуванням). Смерть є втратою присутності буття, таким, яким воно є тут. Закінчення «присутності» стає «об'єктив­но» доступним. Ця «об'єктивна» даність смерті повинна дозволити й онто­логічно окреслити цілісність присутності. Смерть — це «вже-не-буття- в- світі» «Невже смерть, — запитує М. Гайдеггер, — не означає літи-з-світу, втратити буття-в-світі?...На вмиранні інших можна пізнати вартий уваги бутгєвий феномен, який піддається визначенню як перекг. к чення сущого з буттєвого роду присутності (відповідно життя) до більше-не-присуі- ності. Кінець сущого gua присутності є початок цього сущого gua наявно­го»^. Це — постановка проблеми «бутгя-до-смерті».

Того, хто пішов з життя, фактично немає. Він покинув, залишив наш «світ». Але ті, хто залишилися, ще здатні бути з ним (померлим). Але той, хто пішов з життя, не дізнається (пізнає) свою «померлість». Смерть як втрата відчувається тими, хто залишився жити. «Ми не маємо в генному смислі досвіду помирання інших, адже саме найбільше завжди тільки «співпереживаємо»*^.

Смерть завжди особистісна, тому ніхто не може «зняти» з іншого його вмирання. Мабуть, хтось здатен «піти за іншого на смерть». Проте, це завжди означає: пожертвувати за іншого «в конкретному ділі». Таке вми­рання за... не може зняти з іншого його смерть. Оскільки вона, смерть, по суті, завжди моя. Вона означає своєрідну буттєву можливість, в якій спра­ва йде у напрямі «про буття завжди своєї присутності». Вмирання показує, що смерть (її прихід, вмирання) онтологічно конституюється «завжди- мені-належністю» й екзистенцією. Смерть — ніколи не інцидент, а фено­мен, який вимагає екзистенціального розуміння^. Аналіз смерті як вми­рання вимагає суто екзистенціального осмислення, інакше не можна зро­зуміти її онтологічності.

М. Гайдеггер підкреслює відмінність між вмиранням людини і відходом- зі-світу істоти, яка лише живе. В останньому випадку кінець того, хто про­сто живе, ми розуміємо як звільнення. Необхідно розрізняти кінець як звільнення від кінця життя. У фізіологічно-біологічному смислі меди- цинське поняття «летального кінця» не збігається з поняттям кінця. Через це важливе значення має питання, в якому смислі потрібно розуміти смерть як закінчення присутності (тут-буття). Закінчитися означає пере­стати бути', дощ закінчився, тобто пройшов; хліб закінчився, тобто його з'їли, і його вже немає в розумінні як необхідного підручного матеріалу.

Смертний кінець означає не закінченість присутності, а буття до кінця даного сущого Смерть — спосіб бути⁷®.

Ніщо суще, крім людини, не знає про свою закінченість (кінечність), смертність, і тому тільки їй відома тимчасовість, а з нею і саме буття. Смерть у найширшому смислі є феномен життя. Життя потрібно розуміти як вид, рід буття, до якого належить перебування в світі. Онтологічно жит­тя фіксується лише в індивідуальній орієнтації на присутність. А при­сутність дозволяє розглянути себе як чисте життя. Проте воно входить у буттєву область, відому як тваринний і рослинний світ, до якого належить у такій площині і життя людей. Цей аспект дослідження — біолого-онтич- нии, у ньому — тільки «передпоняття» життя і смерті. Екзистенціальна ж інтерпретація смерті знаходиться до всілякої біології і онтології життя⁷¹. Адже йдеться про усвідомлення приреченості до смерті.

Недійсне існування — існування безособистісне — не знає смерті, котра є суто особистим актом. Така «прихована» сила цього ілюзорного світу, який проблематику смерті «закриває» її медико-біологічними характерис­тиками. Психологічна «типологія» «вмирання» як перелік етапів і образів, у яких переживається відхід з життя, передбачає поняття смерті. Крім то­го, психологія «вмирання» дає відомості скоріше про «життя» того, хто «вмирає», ніж про саме вмирання⁷^.

Онтологічний аналіз кінця буття не передбачає ніякого заняття екзис- тенційної позиції щодо смерті. Визначення смерті як закінчення буття-в- світі не виносить ніякого рішення про можливість «буття після смерті» - вищого чи нижчого, яке може «жити» або бути «безсмертним». Не може йтися не про «потойбічне» буття. «Потойбічна» онтологічна інтерпретація смерті належить до будь-якої її «онтично-потойбічної» спекуляції. «Пи­тання смерті в біології, психології, теодицеї і теології екзистенціальний аналіз методично випереджає. Взяті онтично, його висновки показують своєрідну формальність і пустоту всілякої онтологічної характеристики...

Сила «ілюзорного світу» стимулює «втечу людського буття від самого себе». Але людина «виривається» за межі недійсного існування, відчувши «екзистенціальний страх» перед «буттям до кінця». Цей страх не є боязнь чогось конкретного. Те, чого «боїться страх смерті», є саме буття-в-світі; страх — це «основна налаштованість» людського буття. «Закинутість у смерть» відкриває людині вихідне і наполегливе входження в страх. «Жах, страх перед смертю є жах перед своєю, безвідносною і необхідною здатністю бути»⁷^. М. Гайдеггер пояснює, що «передує» цьому жаху є саме буття-в- світі. Жах, страх перед смертю екзистиює буття. Тим самим «прояснюється екзистенціальне поняття вмирання як закинутого буття до найбільш своєї, безвідносної і необхідної здатності бути»⁷$. Жах, як в основі своїй страх смерті, розкриває перед людиною нову перспективу — смерть.

Буття до смерті є по суті страхом перед нею. Тому люди зміцнюють спокусу ховати від себе саме своє «буття до смерті». «Ухиляння» від смерті над буденністю таке вперте, що в «бутті-один-з-одним» «близькі» саме «помираючому» часто втлумачують, що він уникне смерті і знову повер­неться в спокійну повсякденність свого влаштованого, хоча й турботливо­го світу. Така «турботливість» гадає «втішити» цим того, хто вмирає. Люди стурбовані в цьому способі постійним заспокоєнням щодо смерті. Тішен­ням, яке відокремлює присутність («буття-в-світі») від смерті, люди ствер­джуються в своєму праві і престижі впорядкуванні способу, як взагалі потрібно ставитися до смерті.

Буття-до-смерті є найбільш надійним засобом вирватися зі сфери бу­денності (присутності) і звернутися до самого себе Цього можна досягти, коли «подивишся» в очі смерті, тій крайній межі, яка поставлена будь-яко­му людському існуванню. У повсякденності буденна свідомість не визнає достовірності смерті як належного їй буття до смерті. Ухиляючись від своєї смерті, повсякденне буття все-таки виявлене в смерті інакше, ніж їй хотілося б в чисто теоретичному міркуванні знати. Цю «інакшість» повсяк­денність як правило від себе ховає. Вона не ризикує стати для себе «прозо­рою». Люди знають про неминучу смерть і все ж «існують» без впевненості в своїй. Буденна свідомість (присутність) знає достовірність смерті і все ж від впевненого в ній буття ухиляється. «Але з того, від чого повсяк­денність ухиляється, це ухиляння феноменально підтверджує, що смерть вимагає осмислення як найбільш своя, безвідносна, необхідна, неминуча можливість»??. Отже, смерть вимагає осмислення, що уможливлює спро­бу свого екзистенціального сприйняття власного буття і смерті.

Для смертного смерть є основою його сутності, котре саме тому, що «висунене в Ніщо», стає у виключне — «розуміюче» відношення до Буття. Люди називаються смертними, тому що мають силу вмерти. Померти оз­начає: бути здатним до смерті як такої. Смерть є ковчег Ніщо, тобто вис­тупає як тайна самого буття.

Смерть не долається М. Гайдеггером, а констатується як можливість ви­ходу з повсякденності, буденності присутності, опинившись сам на сам перед безоднею— всезнищуючою силою Нішо. У М. Гайдеггера смерть не до­лається. Адже якщо є подолання, то немає «самості» буття, є тільки «не власне», «не дійсне», анонімне існування. Смерть — це вихід за межі анонімності до свого «Я».

В екзистенціалізмі К. Ясперса смерть осмислюється за орієнтиром вста­новленого ним феномену «помежової ситуації», фундаментальне значення якого стоїть вище всілякої типології «установок» і «картин світу». В «поме- жовій ситуації» сенс «відкриття буття людини» відкривається екзис­тенціальною філософією. Смисл її зберігається тільки в тому випадку, як­що вона в своїй предметності залишається безпідставною. Вона пробуджує те, чого не знає; прояснює і хвилює, але не фіксує. Дійсно, що можна зна­ти про смерть? Для людини, яка знаходиться на шляху, вона служить опо­рою у вибору напряму, засобом зберегти найсуттєвіші моменти життя. Ек­зистенціальна філософія апелює, запитує, завдяки чому людина нама­гається сьогодні знову прийти до самої себе⁷^. Ці запити стосуються найбільш важливих, помежових ситуацій, однією з яких і є смерть. Перед нею людина відчуває дійсність і справжність буття.

У філософії Ж.-П. Сартра людина є не об'єктом умоглядного аналізу, «онтологічним кресленням» буття, Homo sapiens, а згустком нервів, біллю, клубком відчаю. Потрібне не примирення, а опір смерті. Подолання смер­ті досягається в процесі її емоційного, психотерапевтичного осягнення, яке Ж.-П. Сартр називає екзистенціальним психоаналізом. Смерть змінює життя і долю. Смерть вражає в момент свого приходу жахом усвідомлення, що вже нічого не залишилося. Смерть з'єднує нас з нами, тими, з якими (нас) змінює вічність. «У момент смерті ми постаємо без захисту перед су­дженнями інших; можна вирішувати по істині, чим ми є; у нас немає більше ніякого шансу уникнути, коротко кажучи, того, що міг би зробити з нами всезнаючий розум»^®. Останнє покаяння — це спроба порушити все буття, яке повільно «замерзає» в нас, останнім зусиллям відмежуватися від того, чим ми є. Однак даремно: смерть зупиняє це зусилля разом з усім іншим; можна лише тільки з'єднатися з тим, що передувало смерті. Через смерть все наявне буття повністю переходить у минуле. Таким чином, ми­нуле є цілісністю, яка виростає з «буття-в-собі», яким ми є. Але «оскільки ми не мертві, ми і не «в-собі», по способу тотожності. Ми знаходимося в бутті»81.

Людина в своєму бутті перебуває в постійному внутрішньому зв'язку з небуттям: минулим і майбутнім. Минуле — це «буття-в-собі», сьо­годнішнє — це «буття-для-себе». В останньому і відбуваються всі колізії дійсного і недійсного буття, котре здійснюється різними шляхами — пси­хотерапевтичним, соціальним, умоглядним теоретизуванням. Все зале­жить від вибору мислителя, завдяки чому і здійснюється подолання смерті.

3.2.9.