«ФІЛОСОФІЯ АБСУРДУ» А. КАМЮ

Лінію екзистенціалізму Сартра продовжує французький філософ Альбер Камю (1913-1960 pp.). Він народився у французькому Алжирі. Його батько в 1914 р. загинув у битві на Марні. Сім’я живе у великій бід­ності, але Камю завдяки своїм здібностям безкоштовно закінчує середню школу.

Незважаючи на те, що А. Камю заперечував свою належність до ек­зистенціалізму, називаючи його «філософським самогубством», за суттю свого світогляду він надзвичайно сприяв якщо не теоретичному обґрун­туванню та поглибленню цієї філософії, то її впливу та популяризації в широких колах європейської інтелігенції. Він не був професійним філо­софом, не писав філософських трактатів і не викладав. Він був блискучим письменником - драматургом, романістом, новелістом, есеїстом, подавав своє світосприйняття в яскравій художній формі. Межі між мистецтвом і філософією у Камю згладжуються, і він вбачає у мистецтві засіб само­вираження екзистенціалістської свідомості.

Світогляд Камю має радикально ірраціональний характер: на його переконання, весь світ, усе сутнісне глибоко безглузде. Будь-яке іс­тинне пізнання неможливе, бо Камю переконаний, що вся дійсність не­розумна й алогічна.

Камю засуджує науково орієнтовану філософію як споглядальну. Вся історія наукової думки для нього — історія протиборства ро­зуму з почуттям, придушення софістикою інстинктивної інтуїції та безсилля раціонального пізнання. Він зневажливо говорить про великі наукові відкриття. Чого варта «істина», відкрита Коперником і Галілеєм: чи Земля обертається навколо Сонця, чи Сонце навко­ло Землі? Все це глибоко байду­же, це «пусте питання», вважає Камю. Не на пізнання ілюзорної закономірності, а зовсім в інший напрямок слід спрямовувати всі наші намагання і пошуки.

« Звичайний погляд на абсурд, хоча про нього і згадують по­всюдно, вважаючи його неможли­вим: звідки, мовляв, у структур­ній логіці світобудови можуть виникнути її протилежності? Але... для людини без упере­джень немає видовища прекрасні­шого за боротьбу інтелекту з реальністю, яка його переважає своїм абсурдом».

А. Камю

Як гносеологічні, так і онто­логічні питання не цікавлять Камю, в центрі його роздумів — етичні теми, причому ірраціо­налізм його філософії впадає в глибокий песимізм. «Міф про Сізіфа» починається такими словами: «Є тільки одна справ­ді серйозна філософська пробле­ма — проблема самовбивства. Вирішити, варте чи не варте життя того, щоб жити, означає дати відповідь на основне питання філо­софії». Цим питанням перейняті всі його твори. Приреченість людини та її смертна доля, безглузде і трагічне існування, ностальгія та від­чуження від світської метушні, від всесвітнього хаосу - лейтмотив усієї творчості Камю. Переведення філософії з традиційних категорій на емоційні «екзистенціали», або «модуси» (турбота, тривога, доля, страх), характерне і для інших екзистенціалістів, але в Камю воно набуває тотального всеохоплюючого характеру.

«Найважливішим є не проник­нення в глибинні сутності речей, а знання, як у цьому світі, тако­му, яким він є, жити».

А. Камю

літтям страху. Страх - основ­ний «екзистенціал» його філо­софії, який набуває тотального характеру. Заперечуючи на сло­вах примат «існування» (в екзис- тенціалістському розумінні цього слова) стосовно «сутності», Камю ототожнює саму «сутність » з «абсурдом нещасної свідомості».

«Абсурд» у філософії Камю спрямовано не тільки проти раціона­лізму, але й проти фідеїзму. Він рішуче заперечує віру в Бога як без­ґрунтовний, утопічний самообман, несумісний з безглуздістю всього, що існує. Для віруючих сам «абсурд» став Богом, але не варто залякувати примарою «страшного суду», якщо все дійсне для нас є постійний страшний суд.

Камю ні в що не вірить, у тому числі і в розум, як у божественний, так і в людський, який передбачає закономірність, логічність, усвідом­лення історичного прогресу і претендує на можливість соціального по­долання універсального абсурду. Все реальне чуже для свідомості, випадкове, а отже, абсурдне. Абсурд і є реальність.

Усвідомлення безглуздості існування, що перетворює нашу свідо­мість на «нещасну свідомість», ставить «основне питання філосо­фії» перед вирішенням дилеми: навіть при впевненості у своїй без­надійності слід поводитися так, ніби ми все-таки на щось сподіва­лися, або заподіяти собі смерть. Камю обирає першу альтернативу, за­перечуючи самогубство. Той, хто зрозумів, що «цей світ не має зна­чення, одержує свободу». А свободу можна одержати лише тоді, коли повстанеш проти всесвітнього абсурду, бунтуючи проти нього. Бунт і свобода, на думку Камю, нероздільні.

Свобода як найвища моральна цінність мислиться не в соціально- політичному розумінні, а як притаманна природі людини потреба само­вираження особистості; бунт — це не революційне перетворення сус­пільства, а повстання проти долі, моральний бунт проти Його Ве­личності Абсурду.

Його бунт як втілення свободи міститься в індивідуалістичному розу­мінні останньої, в карамазовському принципі: «Все дозволено». Справ­ді вільна людина, вважає Камю, — це та, яка, приймаючи смерть, разом з нею приймає і можливі наслідки. Водночас Камю, розрізня­ючи «метафізичний» бунт і «соціальну» революцію, не ототожнює ін­дивідуалізм, який вимагає повної свободи, з егоїзмом. Він намагається поєднати індивідуалізм із гуманістичною «солідарністю».

Камю з самого початку усвідомлював, що на фундаментальному по­нятті абсурду, на «відчутті абсурдності», тобто на відчутті нерозум­ності, незакономірності світу не може бути побудована жодна більш-менш послідовна науково-філософська система. Свій гуманістичний «Міф про Сізіфа» він протиставив людиноненависницьким тоталітаристським мі­фам. Адже безглуздість уготованої йому долі Сізіф перемагає «без­глуздою» дією, не розрахованою на успіх. Зате Сізіф зневажає вирок богів. Немає такої долі, яка не перемагалась би презирством.

У п’єсі «Калігула» і в повісті «Сторонній» Камю проникає в темну і жорстоку сутність двох різновидів нігілізму («активного» і «па­сивного»), які розрізняв Ніцше. У першому випадку викривається «диявольський» прояв нігілізму — «надмірна радість безкарного вбивці», а в другому — байдуже безвільне існування «стороннього». Зрештою їх об’єднує байдужість до людей, та ж сама «безжальна логіка», яка калі­чить людські життя.

Камю не вступає в теоретичні та теологічні суперечки, а обмежу­ється тим, що приймає «стан мислячої людини» таким, яким він був до середини XX ст. Йому важливі не стільки філософські або теологічні висновки, скільки фактичний стан думок. Для нього Бога немає, тому що «Бог помер» у серці людини. Людина, яка усвідомила абсурдність свого існування, повинна керуватися тільки тим, що вона знає, раху­ватися з тим, що існує, і не дозволяти втручатися у її життя нічому, що не було б достовірним. Камю закликає людину по-новому усвідоми­ти для себе своє життя, звернутися до прикладу давньогрецьких міфів, які вважають долю людською справою.

11.6.